Війна Радянської Росії з УНР. Проголошення

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УНР.

¾ 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад.

¾ Перша війна Радянської Росії проти УНР.

¾ Брестська угода.

 

У грудні 1917 р. політичне становище в Україні загострилося. Посилилася боротьба за владу між Центральною радою та більшовицькими радами. Більшовики вирішили підпорядкувати Центральну Раду в Україні Всеукраїнському з’їзду Рад. З цією метою вони стали готувати проведення I Всеукраїнського з’їзду Рад. Центральна Рада на противагу більшовикам розпочала підготовку до виборім в Установчі збори в Україні. В ході конфронтації, яка все більше загострювалась, більшовики прийняли рішення про проведення збройного повстання в Києві. Центральна Рада випередила більшовиків. У нічь на 20 листопада її війська оточили більшовицькі українські загони та роззброїла їх. Потім беззбройних більшовиків посадили в ешелони і вивезли до Росії. Конфлікт між більшовиками та Радою набував все більш гострий характер.

Всеж таки 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад відкрився в Києві 6 грудня 1917 р. На з’їзді було делеговано від Центральної ради 2000 делегатів, від більшовиків було 130 делегатів. Не маючи можливостей підпорядкувати роботу з’їзду своїм інтересам, більшовики змушені були покинути Київ. Вони переїхали до Харкова, де на той час проходив ІІІ-й з’їзд Рад Донецько-криворізького басейну (70 делегатів). Об’єднавшись, делегати провели в Харкові 11 – 12 грудня 1917 р. 1-й з’їзд Рад. З’їзд проголосив Україну „радянською” республікою, обрав Центральний виконавчий комітет, який очолив Є. Медведєв. Крім того, з’їзд обрав перший радянський уряд України – Народний секретаріат.

Радянська Росія намагалася посилити кризу влади в Україні. 4 грудня 1917 р. Раднарком Росії надіслав Центральній раді ультиматум, в якому були такі вимоги: по-перше, не пропускати через Україну антибільшовицькі війська до Росії; по-друге, припинити роззброєння червоногвардійських загонів в Україні і повернути їм зброю; по-третє, відмовитись від спроб перетворити Південно-Західний фронт в Український з підпорядкуванням його Центральній раді; по-четверте, пропускати більшовицькі війська через Україну на Південний фронт. В разі неприйняття цих умов Раднарком погрожував почати війну проти УНР. Центральна Рада відхилила Ультиматум. Було вирішено припинити транспортировку хліба до Роії та невідкладно організувати власну грошову систему.

Таким чином, ультиматум став приводом до першої радянсько-української війни. 12 грудня 1917 р. до Харкова з Росії прибув загін червоногвардійців кількістю 12 тис. чоловік. Тут розпочалося формування штабу радянських військ Південного фронту на чолі з В. Антоновим-Овсєєнком.

4 січня розпочався загальний наступ більшовицьких військ на Київ під командуванням М. Муравйова. Спроби Центральної ради зупинити радянські війська були невдалими. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 16 (29) січня почали збройне повстання проти Центральної Ради. Центром повстання став завод „Арсенал”, який захищали біля 1000 робочих. Після 5-ти денних боїв „Арсенал” був взятий штурмом пітлюровцями. Більшість його захисників відступили підземними переходами. Понад 200 робітників, які прикривали відступ попали у полон та були розстріляні. Загальні втрати повсталих перевищували 1000 чоловік. 

 Одночасно, 16 січня 1918 р. в бою під Кругами більшовики знищили загін студентської та шкільної молоді, який добровільно став на захист УНР. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, кожне з яких заявляло, що воно українське та виражає інтереси робітників й селян. Післе створення в Харкові органів Радянської влади почалась війна декретів урядів Радянської України та УНР. Одним з перших декретів Народного Секретаріату (уряд Радянської України) була відміна постанови Центральної Ради про заборону вивозу хліба з України до Росії. Потім більшовицький уряд заявив про скасування всіх постанов Центральної Ради. Поряд з війною декретів стала розвиватися й силова боротьба. Вона, в основному, зводилась до спроб роззброїти військові підрозділи протилежної сторони.

Наступ більшовицьких військ позбавив Центральну Раду від ілюзій про можливість перетворення Росії в демократичну федерацію. Більшовики Росії прагнули відняти у трудящих Украіни державні права та нав’язати їм «кишеньковий уряд». Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури стало проблемою першочерговоого значення. До цього добавилась необхідність проводити самостійні мирні переговори з державами Четверного союзу.

Агресія Радянської Росії прискорила проголошення незалежної України. В ніч на 9 січня 1918 р. на відкритому засіданні Центральної ради було оголошено IV Універсал. Україна проголошувалася незалежною, вільною, суверенною державою. З сусідними державами, а саме: Росією, Австрією, Польщею, Румунією, Турцією та іншими країнами УНР хоче існувати в мирі та згоді, але при цьому жодна з сусідніх держав не в праві втручатися у самостійне життя України. Влада в УНР буде належати тільки народу України, від імені якого правити державою до скликання Українських Установчих зборів буде Центральна Рада. Виконавчим органом проголошувалась Рада народних міністрів.

Таким чином, IV Универсал Центральної Ради був важливим документом в історії українського народу. Він проголосив Україну незалежною державою, визначив основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики.

 Але вже 26 січня 1918 р. радянські війська захопили Київ. Більшовики вчинили в столиці України кривавий погром.У ці трагічні для України дні в Бресті проходили переговори між Радянською Росією та державами Четверного союзу. 25 грудня 1917 р. до переговорів приєдналася делегація від Центральної ради. 27 січня 1918 р. вона підписала угоду з Німеччиною та її союзниками, за якою УНР зобов’язалася поставити Німеччині і Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса та інші. продукти. Центральна Рада визнавала Західну Україну за Австро-Угорщиною, кордони меж нею та УНР визначались по довоєнним російсько-австрійським кордонам. Галичина розподілялась на українську та польську й разом з Буковиною цим територіям надавалася автономія. У свою чергу Німеччина зобов’язувалася надати Україні кредит грошима в сумі 1 млрд. крб. Після цього Центральна рада звернулася до Німеччини з проханням надати військову допомогу проти більшовицької навали. Німеччина та її союзники таку допомогу надали. 9 березня 1918 р. війська Центральної ради зайняли Київ, а протягом березня-квітня радянські війська залишили Україну. Українські землі перейшли під контроль Австро-Угорщини та Німеччини. Влада Центральної Ради хоча й була відновлена, але носила формальний характер.

Таким чином, наприкінці 1917 р. політична ситуація в Україні загострилася внаслідок боротьби за владу між Центральною радою та більшовиками, осианні провели в Харкові 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад і проголосили Радянську владу. Ця боротьба переросла в першу війну Радянської Росії проти УНР. В результаті війни значна частина України була захоплена більшовиками і тільки втручання держав Четверного союзу припинило подальшу більшовицьку експансію

 

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

¾ Передумови приходу Скоропадського до влади.

¾ Політика гетьманського уряду.

¾ Криза влади гетьманату.

 

Згідно з Брестською угодою, яку 9 лютого 1918 р. підписала делегація Центральної ради та представники Четверного союзу, Україна зобов’язувалася продати Австро-Угорщині і Німеччині частину свого продовольства, а ті, в свою чергу, мали допомогти Центральній раді витіснити радянські війська з України. Причому Центральна рада наполягала на тому, щоб в Україну прийшли ті частини, які були сформовані в Австрії і Німеччині з військовополонених українців (близько 30 тис.) Але в українські землі прийшли німецькі і австро-угорські війська, що надало австро-німецькій допомозі характер окупації. Радянська Росія вивела Червону Армію з України. У північних районах України розташувалися німецькі війська, а в південних - австро-угорські. Центральна рада у своїх відозвах закликала народ до спокою, але спокою серед населення не сталося. Ситуація в Україні ускладнилася: по-перше, прихід німецьких та австрійських військ викликав ворожнечу серед місцевого населення, воно сприймало їх як окупантів; по-друге, австро-німецьке командування було вражене тим, що Центральна рада не мала на місцях дієздатних органів адміністративного апарату (скрізь був хаос і анархія), складалося враження, що вона не здатна забезпечити обіцяні продовольчі поставки; по-третє, українське населення вбачало в Центральній раді зрадницю національних інтересів, бо вона повернулася до влади завдяки іноземній підтримці; по-четверте, серед населення викликала нарікання політика Центральної ради. Великі землевласники звинувачували її в більшовицьких підходах до вирішення аграрних проблем, а представники малоземельного селянства критикували за потурання поміщикам і куркулям.

Саме ці обставини були використані консервативними силами суспільства. Особливо активну роль серед них відігравали великі землевласники, заможне селянство, чиновники, офіцерство старої армії, більшість якого дотримувалася промонархічних поглядів і прагнуло до становлення твердої влади. Представники цих кіл встановили в середині квітня 1918 р. контакти з німецьким командуванням. Було узгоджено питання про усунення Центральної ради і запровадження влади гетьмана. Ініціаторами заколоту виступили посол Німеччини в Україні барон Мумм, фельдмаршал Эйхгорн та майбутній гетьман П. Скоропадський

При обговоренні кандидатур перевага була надана Павлу Скоропадському. Він був нащадком старого козацького роду. Родина П. Скоропадського мала великі земельні угіддя на Лівобережжі. Він навчався у Московському пажеському корпусі, брав участь у російсько-японській війні, був нагороджений золотою зброєю. Пізніше служив флігель-ад’ютантом царя Миколи II, займав ряд високих військових посад. Лютневу революцію зустрів у званні генерал-лейтенанта, командував корпусом, в якому у серпні 1917 р. розпочалася українізація. Його ім’я стало популярним. У жовтні 1917 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, на якому П. Скоропадського обрали атаманом. Отже, як бачимо, постать П. Скоропадського не була випадковою на політичному горизонті України того часу.

28 квітня 1918 р. до приміщення, де засідала Центральна рада, увірвалися німецькі солдати і заарештували двох міністрів.29 квітня 1918р. Центральна Рада провела свою останню сесію. Саме на ній було затверджено Конституцію М. Грушевського та обрано його президентом УНР.За цією Конституцією УНР проголошувалася суверенною, незалежною державою. Законодавча влада належала обраним на три роки Всенародним Зборам, які обирали Раду Народних Міністрів та Генеральний Суд. Населенню надавалися широкі громадянські і політичні права незалежно від статі, віросповідання, національності, рівня освіти, майнового стану.Проте, Конституція М. Грушевського, так само як і Конституція П. Орлика, не була втілена в життя.

Політична напруга зросла. 29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Землеробський конгрес, який представляв інтереси заможних верств населення. Конгрес одностайно обрав гетьманом П. Скоропадського, надавши йому широкі повноваження.

Держава гетьмана Скоропадського включала в себе супе­речливі елементи монархізму, республіканського режиму правління та воєнної диктатури. Оскільки український націо­нальниї рух опинився в опозиції до нового режиму, гетьман у своєї політиці був вимушений спиратися на руських поміщиків-монархістів. Перш за все це проявлялося у змі­ні земельної політики: новий режим почав перерозподіл землі, який був спрямований на реставрацію поміщицького земле­володіння.

Республіканські риси гетьманської держави проявилися у наступному: вищим представницьким органом на Україні вважалось віче, виборче право було загальним, віче обиралось станом – „громадяни-козаки”, віче обирало гетьмана. Цим й обмежувались представницькі функції віча. Диктаторські риси: гетьманові було надано право видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою і армією, бути верховним суддею.

Того ж дня прибічники гетьманської влади зайняли всі державні установи, розпустили Центральну раду і обнародували від імені гетьмана маніфест до українського народу. У ньому повідомлялося, що органи влади Центральної ради ліквідовуються, відновлюється приватна власність на землю, обіцялося наділити землею незаможних селян, забезпечити права робітників.

Гетьман ліквідував УНР і проголосив Українську державу. Одним з перших актів нової влади було повернення поміщицької землі. Це викликало бурхливий протест сполітизованого більшовиками селянства. Уряд П. Скоропадського зобов’язався поставити Німеччині хліба (75 млн. пудів), масла і сиру (60 тис. пудів), тютюну (250 тис. пудів), цукру (2,5 млн. пудів), деревини (11,2 тис. вагонів), залізної руди (37,5 млн. пудів). Виконання цих поставок означало б залишення української промисловості без сировини, а населення без продуктів харчування.

У 1918 р. значну частину продукції було вивезено. Селянство почало створювати повстанські загони. Особливого розмаху боротьба набула у Звенигородському і Таращанському повітах Київської губернії, де селянські загони чисельністю 30-40 тис., озброєні кулеметами і гарматами, завдали німцям великих втрат.

Складними були стосунки гетьманату з робітничим класом. Адже скасовано 8-годинний робочий день, запроваджений ще Центральною радою; прийнято рішення щодо покарання за участь у страйках. Фабриканти і заводчики постійно порушували робітниче законодавство, зменшували заробіток. Значною бідою для робітників стало безробіття. Деякі заводи закривалися через те, що бракувало сировини, яку вивозили до Німеччини.

Особливу увагу П. Скоропадський приділяв збройним силам. Були створені спеціальні школи для підготовки офіцерів, прийнято рішення про формування 8 корпусів і декількох кінних дивізій.

У жовтні 1918р. понад 70% кораблів Чорноморського флоту підняли українські прапори та прийняли присягу на вірність Україні і у листопаді 1918 р. уряд В. Леніна визнав, що флот є українським.

Гетьман вжив заходів щодо деполітизації свого війська. 1 серпня 1918 р. він прийняв закон, за яким військовим заборонялося вступати до партій та об’єднань, які мали політичний характер, а також брати участь у мітингах та маніфестаціях. Одночасно були прийняті заходи по організації козацтва як окремого військового стану.

Як бачимо, внутрішня політика П. Скоропадського була спрямована на створення Української держави, в якій мали б домінувати інтереси заможних верств населення. На протилежність Центральній раді, яка спиралася на середній клас, гетьман зробив ставку на велику буржуазію, що була власником засобів виробництва і хотіла сильної влади. Гетьман вважав, якщо держава спиратиметься на зубожілі верстви населення, то вона буде убогою, а якщо на заможні, то міцною і багатою.

Спираючись на заможні верстви і відбиваючи їх інтереси, П. Скоропадський намагався привернути до себе інтелігенцію. Робив він це виважено і послідовно. Результатом такої діяльності стало відкриття нових українських гімназій, кількість яких досягла 150. У тих гімназіях, де викладання велося російською мовою, були введені обов’язкові предмети – українська мова, історія і географія України, історія української літератури. У жовтні 1918 р. відкрилися в Києві і Кам’янці-Подільському два нових українських університети, а в Полтаві – історико-філологічний факультет. Було засновано державний Український архів. Національну галерею мистецтв. Український історичний музей. Національну бібліотеку. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук, першим президентом якої став професор В. Вернадський. Саме за часів гетьманату були створені Український театр драми й опери. Українська державна хорова капела. Державний симфонічний оркестр. Широко розгорнулася видавнича справа. Протягом короткого часу початкові школи перейшли на викладання українською мовою. Гетьман провів українізацію державного апарату. В усіх установих і військових частинах наказав негайно організувати курси українознавства.

Здобутки Української держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Однак, далеко не все, започатковане Скоропадським, вдалося зберегти надалі.

Простому людові гетьман намагався сподобатися пропагандою національних традицій. Він почав це з власного одягу, у якому підкреслювалися національні ознаки. Звичайно, на людей, яким раніше забороняли розмовляти українською мовою, зовнішній вигляд гетьмана справляв сильне враження.

Уряд П. Скоропадського приділяв велику увагу зовнішній політиці. Якщо Центральна рада встановила дипломатичні стосунки з трьома державами, то гетьман – з дванадцятьма. Приорітетний характер мали стосунки з Німеччиною. Важливе місце українська дипломатія приділяла відносинам з Радянською Росією. У відповідності з Брестською угодою Росія зобов’язувалася укласти мир з Україною. У ході переговорів, які почалися в Києві, розглядалися питання про кордони, економічне співробітництво, обмін полоненими та ін. Однак вони не дали конкретних результатів, а на початку жовтня 1918 р. були зовсім припинені. Залежність Української держави від Четверного союзу обмежувала зовнішньополітичну діяльність П. Скоропадського, і тільки після укладення перемир’я на Західному фронті стали можливими безпосередні зв’язки з державами Антанти. Намагаючись заручитися їх підтримкою, П. Скоропадський відправив спеціальну дипломатичну місію до Франції і збирався зробити це стосовно Англії і США, але не встиг через кризу влади, у якій опинилася його держава. Авторитет П. Скоропадського серед українського населення падав. Кризу гетьманату посилила і поразка Німеччини у 1-й світовій війні. П. Скоропадський залишився без австро-німецької підтримки, його намагання об’єднатися з білогвардійським рухом успіху не мали. Білий рух стояв за "єдину неділиму Росію", в межах якої не могло бути самостійної України. За таких умов лідери українських соціал-демократичних партій, які складали кістяк Центральної ради, розігнаної П. Скоропадським, створили політичну опозицію гетьманові.

Проти гетьманського уряду піднялися широкі верстви українського населення. Почалося масове повстання селян, на бік яких стали переходити деякі військові частини гетьмана (утворені, до речі, з селянства). 14 грудня 1918 р. німецькі війська залишили Київ, разом з ними покинув місто і П. Скоропадський. Він емігрував до Німеччини, де й помер у 1945 р.

Підсумовуючи, слід сказати, що слабкість влади Центральної ради, неспроможність вирішити соціально-економічні проблеми суспільства, обумовили її поразку і прихід до влади гетьмана П. Скоропадського. Його політика була орієнтована на інтереси заможних верств населення, крім того, вона була підпорядкована значному впливу держав Четверного союзу. Однак вузька соціальна орієнтація та поразка Німеччини у війні викликали кризу влади П. Скоропадського. Гетьманський уряд не зміг знайти виходу з політичної кризи, і Українська держава перестала існувати.

 

ДИРЕКТОРІЯ УНР

¾ Передумови створення Директорії та прихід її до влади.

¾ Внутрішня і зовнішня політика УНР.

¾ Криза влади Директорії.

¾ Поразка Директорії.

 

Політика Гетьмана П. Скоропадського не відбивала інтересів більшості українського населення, а його соціальна програма мало чим відрізнялася від політики білогвардійських урядів. Та незважаючи на це, лідери білого руху не визнали П. Скоропадського, вважали його сепаратистом. Гетьман розумів, що формальна самостійність Української держави зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Політична опозиція гетьманському режимові склалася вже майже через місяць після його приходу до влади у вигляді Національно-державного союзу, складеного демократичними політичними партіями та профспілками. В опозицію до гетьмана став і Всеукраїнський земський Союз на чолі з С. Петлюрою, який звинувачував його у реставрації старого ладу. У серпні 1918 р. на базі Національно-державного союзу виник Український Національний союз (УНС). Він проголосив, що виступатиме за відновлення в Україні законної влади, звітної перед парламентом. У вересні УНС очолив В. Винниченко, який вступив у контакт з керівниками радянської делегації, що перебувала у Києві і вела переговори з гетьманом. Керівники російської делегації, спілкуючись з В. Виниченком, обіцяли йому допомогу, якщо він розпочне повстання проти гетьману. В. Винниченко, у свою чергу, пообіцяв за це легалізувати діяльність більшовиків в Україні.

Коли стало очевидно, що Німеччина капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з УНС. На початку жовтня 1918 р. він вступив у переговори з УНС. Про це довідалися його міністри і примусили П. Скоропадського створити антибільшовицький фронт на засадах об’єднання України з білогвардійським рухом, за яким стояла Антанта. Скоропадський, намагаючись знайти вихід з складного становища, створив компромісний уряд на чолі з Ф. Лизогубом, до якого увійшли як прибічники білого руху, так і УНС. Останній компромісом не задовольнився і розпочав підготовку до повстання проти режиму. П. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада 1918 р. задекларував федеративну спілку з Росією - по суті відбулося відречення гетьмана від самостійності Української держави. За таких умов 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося засідання УНС, в якому взяли участь представники соціалістичних партій, профспілок і українських січових стрільців. Так була утворена Директорія, яка стала верховним органом відродженої УНР. Головою було обрано В. Винниченка. До її складу увійшли С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Метою Директорії стала ліквідація гетьманату. Цього ж дня Директорія виїхала до Білої Церкви, де дислокувалися січові стрільці, бо саме вони мали стати збройним ядром повстання. Директорія уклала угоду з Великою солдатською радою німецьких окупаційних військ, що продовжували перебувати в Україні. Директорія повела січових стрільців на Київ. За 30 км. від столиці біля с. Мотовилівка військо Директорії розгромило збройні сиди гетьмана. Ця поразка вкінець деморалізувала армію П. Скоропадського. Вона втратила боєздатність тому, що політика Директорії була більш привабливою для селян, переодягнутих у солдатські шинелі, ніж політика гетьманату. На хвилі повстанського руху сили Директорії швидко зростали, вона поширила свою владу на більшість української території. 14 грудня 1918 р. Директорія захопила Київ. П.Скоропадський зрікся влади і втік до Німеччини. 19 грудня 1918 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Лідери партії есерів М. Грушевський, В.Голубович, О. Жуковський та інші запропонували відновити Центральну раду. Але В. Винниченко і С. Петлюра не хотіли віддавати владу, посилаючись на складне міжнародне та внутрішнє становище.

Прийшовши до влади. Директорія почала здійснювати свою політику. Вона прийняла рішення про експропріацію державних, церковних і великих приватновласницьких земель, почала перерозподіляти їх між селянами. Оголосивши себе виразником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції". Директорія сповістила про намір позбавити виборчих прав промислову і аграрну буржуазію. Це стало підставою для звинувачення її у більшовизації. Серед керівництва Директорії дійсно були серйозні розбіжності думок щодо розбудови української держави. Так, В.Винниченко відстоював радянський устрій влади при багатопартійній ситемі в незалежній Україні та угоду з більшовиками проти Антанти. С.Петлюра виступав за парламентську республіку та угоду з Антантою проти більшовиків.

Одночасно з боротьбою Директорії за владу, у Західній Україні на уламках Австро-Угорщини утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Вона була проголошена 13 листопада 1918 р. Але на ці землі зазіхала сусідня Польща; вона розпочала боротьбу проти ЗУНР. Для вигнання польських інтервентів, уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА). У 1918 р. вона налічувала 100 тис. чоловік, мала на озброєнні кулемети, гармати і навіть 20 літаків. Проте Польща мала добру підтримку з боку Антанти і витіснила УГА з Західної України на Наддніпрянщину. Керівництво ЗУНР і УНР добре розуміло, що необхідно поєднати сили для збереження української державності. 22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві у присутності представників інших країн було проголошено об’єднання ЗУНР і Наддніпрянської Великої України, ЗУНР перейменовувалася у Західну область Української Народної Республіки. Єдиним державним гербом став тризуб. Ця подія увійшла в історію під назвою „Акт злуки”.

16 січня 1919 р. у Києві було скликане Державну нараду у складі членів Директорії і уряду, керівників політичних партій та представників січових стрільців. Мова йшла про пошуки нових шляхів розбудови УНР та збереження самостійності. Пропозицій було багато, серед них про заміну Директорії військовою диктатурою, інші радили відстоювати парламентський шлях розвитку, а були й такі, що вимагали негайно встановити в Україні радянську владу. Нарада не ухвалила жодного рішення, а лише підтвердила зростання кризи влади в УНР.

У подальшому ця криза ще більше поглибилася. Підтвердженням тому стала більшовизація Дніпровської дивізії, яка розташувалася під Києвом. Дивізія разом з селянами довколишніх сіл поставила перед Директорією вимогу передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. С. Петлюра відіслав проти бунтарів війська, які мали роззброїти Дніпровську дивізію. Та ті були розбиті, а частина з них навіть перейшла на бік повстанців. Українські ліві есери і незалежники приступили до утворення нової адміністрації, опозиційної до Директорії.

Наприкінці січня 1919 р. збільшовизувалися частини Задніпровської дивізії, які були розташовані на півдні України. Вона вийшла з підпорядкування Директорії і розпочала бойові дії проти білогвардійців та військ Антанти на фронті від Бессарабії до Перекопу. До них стали приєднуватися численні загони селян.

Про підтримку Рад оголосили загони, які перебували під командуванням Н. Махна в районі Гуляй Поля.

У С. Петлюри залишилося обмаль боєздатних сил: Запорізький корпус на чолі з отаманом П. Балбачаном та корпус січових стрільців під керівництвом Є. Коновальця.

23 січня 1919 р. у Києві зібрався Трудовий конгрес України. Хід роботи конгресу знову продемонстрував розбіжності між політичними партіями, посилив суперечки в них. Представники партії есерів на Конгресі розділилися на 3 течії: ліві – "боротьбісти" – прибічники Радянської влади; праві – прихильники демократичного соціалізму; центристи наполягали на передачі влади "трудовим Радам селянських та робітничих депутатів". Заслухавши представників уряду, Трудовий конгрес постановив доручити законодавчу владу і оборону України Директорії, до складу якої увійшов і представник ЗУНР Є. Петрушевич.

Тим часом ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася, Директорія звернулася за допомогою до командування військовими силами Антанти, яке перебувало в Одесі. Але під тиском російських білогвардійців воно відмовило Директорії і почало вимагати від неї з’єднати війська УНР з армією Денікіна.

Внаслідок цього В. Винниченко вийшов з Директорії, а функції голови взяв на себе С. Петлюра. Становище ще більше загострилося після того, як командування Антанти під тиском загонів атамана М. Григор’єва, який у березні 1919 р. розірвав стосунки з більшовиками, змушене було почати евакуацію своїх військ з чорноморських портів України. Ця подія поглибила кризу уряду Директорії.

Таким чином, скинувши владу гетьмана. Директорія сама опинилася у складному становищі. Вона недооцінила впливу більшовизму на українських робітників та селян, своєчасно не помітила більшовизації своїх військ. Посилювали кризу влади Директорії й внутрішні протиріччя, суперництво між керівництвом. Цей процес ще більше ускладнювався несприятливими міжнародними обставинами, ворожим ставленням деяких країн до ідеї державної незалежності України.

В умовах поразки Німеччини у першій світовій війні Радянська Росія 13 листопада 1918 р. заявила, що вважає Брестський мир анульованим. Для України ця заява означала, що Росія буде продовжувати свою неоколоніальну політику. І дійсно, вже 17 листопада більшовики створили Українську революційну військову раду, до якої увійшли: Й. Сталін, В. Антонов-Овсєєнко, В. Затонський, Г. Пятаков. 28 листопада 1918 р. більшовики проголосили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим. Одним з перших декретів цього уряду був декрет про створення Української радянської армії. Російський уряд дозволив Антонову-Овсієнку для формування української армії відібрати кращі частини з резервної армії, що дислокувалася на Орловщині. Він ввів до свого війська два полки ВНК, загони угорських інтернаціоналістів, загони поволзьких татар, три полки прикордонної варти, які раніше охороняли кордон Росії з окупованою німцями Україною і три продовольчі полки. Як бачимо, українська радянська армія складалася не з українців, а більшовицький режим провокував національну ворожнечу.

1 грудня 1918 р. Тимчасовий уряд України проголосив свій маніфест, в якому заявив, що він очолює боротьбу українського народу проти П. Скоропадського. Уряд обіцяв після встановлення радянської влади в Україні скликати Всеукраїнський з’їзд Рад. Він проголошував націоналізацію промисловості і банків, повідомляв про передачу селянам поміщицьких земель з реманентом. Більшовики намагалися перехопити керівництво боротьбою проти гетьманату, хоч більшість України на той час була вже під контролем Директорії.

Тим часом війська Антонова-Овсєєнка почали вторгнення до України. Ситуація погіршувалася й тим, що деякі військові частини, підпорядковані Директорії, збільшовизувалися. Російське керівництво уважно стежило за подіями в Україні. Бажаючи посилити кризу, заступник Наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахан оприлюднив циркуляр, в якому проголошувалося, що російський уряд більше не розглядає Україну як самостійну державу. Радянським установам пропонувалося вважати документи, видані українською владою, не дійсними.

У грудні 1918 р. Перша повстанська дивізія (яка зрадила Директорію) розгорнула наступ на Чернігів і Київ. Друга - розпочала наступ на Харків. Біля станції Козача Лопань вона вщент розбила війська С. Петлюри 1 січня 1919 р проти Директорії повстали харківські робітники, вони захопили місто і утримували його до підходу 3 січня 1919р. радянських військ.

Розгорнули повстанську боротьбу проти Директорії партизанські загони на Катеринославщині. 27 грудня 1918 р. вони захопили губернський центр Правда, петлюрівці, одержавши підкріплення, вибили повстанців з міста, але партизани утримували контроль за лівобережною частиною Катеринославщини.

Стала змінюватися обстановка на користь радянських військ і в північних районах України. Причина була не стільки в масовому наступі Червоної армії, скільки в розпаді військ самої Директорії.

На початку січня 1919 р. уряд Директорії надіслав до Москви запит, чому російське військо без оголошення війни вторглося до України На це нарком іноземних справ Радянської Росії В. Чичерін відповів, що російських військ в Україні нема, а воєнні дії відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Лицемірство було вочевидь, та перемагає сильніший. 4 січня 1919 р. Л.Троцький, який очолював Реввійськраду Радянської Росії, підписав постанову про утворення на базі Української радянської армії Українського фронту під командуванням Антонова-Овсєєнка Перед фронтом було поставлено завдання розгорнути наступ проти військ Директорії на Лівобережній Україні, оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава За умов, що сталося в Україні, голова уряду Директорії В. Чехівський, спираючись на підтримку В. Винниченка, почав шукати вихід. Він посилає до Москви дипломатичну місію на чолі з С. Мазуренком, який заявив, що Директорія погоджується на радянську форму влади в Україні за умов пропорційного представництва в Радах селян і робітників, а також укладення економічного договору з РСФРР. Крім того, проголошувався нейтралітет України при активній обороні проти Денікіна, Антанти і Польщі. Натомість Радянська Росія повинна припинити наступ своїх військ в Україні і визнати незалежність УНР Але місія С. Мазуренка не мала успіху: по-перше, Москва враховувала падіння авторитету Директорії серед українського населення і не вважала її рівноправним партнером; по-друге, Раднарком хотів мати в Україні радянську владу тільки у формі диктатури пролетаріату. До того ж пропозиція Директорії надати рівні можливості селянам і робітникам при обранні Рад була спрямована на поразку більшовиків. Після провалу місії в Директорії стали набирати силу прибічники союзу з Антантою 16 січня 1919 р. Директорія офіційно оголосила себе в стані війни з Радянською Росією. Більшовицькі війська відповіли на це наступом на Полтаву, Катеринослав, Донбас.

Складна ситуація склалася і в районі Києва. Повстанські війська, які діяли проти Директорії, 12 січня 1919 р. зайняли Чернігів і наблизилися до Броварів, де була 40-тисячна петлюрівська армія. Хоч чисельність про більшовицьких повстанців була майже вчетверо меншою, вони сміливо пішли в наступ. Після трьох днів боїв С. Петлюра відступив. 5 лютого 1919р. повстанці увійшли до Києва. Це стало можливим не тільки тому, що більшовицькі війська були краще організовані, а й завдяки співчуттю і активній допомозі більшовикам з, боку місцевого населення.

    

27. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (ЗУНР)

¾ Становище в західноукраїнських землях після розпаду Австро-Угорщини.

¾ Проголошення ЗУНР.

¾ Боротьба з Польщею та Росією.

 

В умовах поразки Австро-Німецького блоку в 1-й світовій війні у Галичині почали вживати заходів, щоб захопити владу на випадок розвалу Австро-Угорщини. Наприкінці вересня у Львові було створено Український військовий комітет. Він почав формувати збройні загони.

На початку жовтня 1918 р. політичні сили Галичини почали готувати нову українську адміністрацію на випадок зміни влади. 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини, на яких було обрано Українську Національну Раду. Вона проголосила, що Галичина, Лемківщіна, північно-західна Буковина та Закарпаття мають стати Українською державою. Національна Рада звернулась до національних меншин, які проживали на цій території, з пропозицією делегувати своїх представників до її складу. На зборах було вирішено розпочати роботу по підготовці на демократичних засадах Конституції майбутньої Української держави. На зборах обговорювалося ще одне дуже важливе питання, а саме: чи треба західноукраїнським землям об’єднатися з державою гетьмана П. Скоропадського. Було вирішено це питання відкласти, оскільки держави Антанти в умовах краху Четверного союзу надавали народам Австро-Угорщини право на самовизначення, а всю Росію (куди входила Наддніпрянська Україна) трактувала як єдиний народ. Ситуація на західноукраїнських землях ускладнювалася й тим, що на них претендувала Польща. 28 жовтня 1918 р. поляки утворили Ліквідаційну комісію, яка мала ліквідувати владу австрійських установ і створити польську адміністрацію.

У Лівові на той час діяло 3 польські військові організації. Самою впливовою з них була Польська організація військових (ПОВ) – місцевий осередок загальнонаціонального об’єднання, яке очолював Юзеф Пілсудський. ПОВ виступала за відновлення польської держави, складовою частиною якої вона вважала західноукраїнські землі.

Знаючи про це, Українська Національна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на передачу влади саме українцям, а не полякам. На цій підставі військовий комітет, який спирався на українців в австрійських військах, в ніч на 1 листопада 1918 р. зайняв у Львові всі урядові будинки та стратегічні пункти. Поляки у відповідь на це розпочали збройну боротьбу. Українська Національна Рада звернулася за військовою допомогою до П.Скоропадського, але необхідної допомоги не було надано через суперечки між П. Скоропадським та лідером опозиції гетьманату В.Винниченком (останній хотів використати січових стрільців для збройного повстання проти гетьмана, а не віддавати їх Національній Раді, як пропонував П. Скоропадський. Тому 22 листопада українські солдати змушені були залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополю. За подіями в Галичині уважно стежили інші сусідні держави, а саме: Румунія та Угорщина. Румунські війська 6 – 12 листопада 1918 р. захопили Буковину, а угорські – Закарпаття.

Проте значна частина східної Галичини залишилася під контролем Української Національної Ради. За її ініціативою 13 листопада 1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Головою Національної Ради було обрано Є. Петрушевича, а державний Секретаріат очолив К. Левицький.

Національна Рада гарантувала правоприємництво законодавства Австро-Угорщини, створювала жандармерію та збройні сили – Українську Галицьку армію (УГА). Рада виступала проти передачи землі селянам. Це зменшило соціальну базу уряду в умовах польської агресії. Робітники та селяни були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Соціальна напруга, що зростала, призвела до появи взимку 1918 – 1919 рр. рад робітничих та солдатських депутатів в багатьох містах та населених пунктах. З’явились комуністичні партійні групи вкрай лівого напрямку. У лютому 1919 р. на конференції у Станіславі була створена Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ), члени якої не визнавали утворення ЗУНР.

26 грудня 1919 р. у Драгобичі відбулася робоча конференція. Вона виразила недовіру Раді та закликала до встановлення радянської влади. Одночасно розпочався селянський рух під гаслами перерозподілу землі. У нічь на 14 квітня 1919 р. комуністи зробили спробу підняти у Драгобичі збройне повстання, однак воно було придушено урядовими військами.

Керівництво ЗУНР розуміло, що зберегти українську державність, в умовах боротьби з внутрішніми та зовнішніми ворогами, можливо лише об’єднавшись з УНР. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР направив своїх представників до УНР, щоб знову підняти питання про возз’єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за 2 тижні до побігу Скоропадського, у Фастові був підписаний попередній «Договір про злуку» (об’єднання) між ЗУНР та УНР.

3 січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні у Станіславі затвердила попередній договір, опублікувала його та доручила уряду прийняти заходи щодо реалізації ідеї соборності української нації. Нарешті акт про об’єднання повинен бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялась делегація, яка складалась з представників Галичини, Буковини та Закарпаття. Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софійській площі. Від західноукраїнській делегації виступили Л. Бачинський, Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Декларацію про об’єднання УНР та ЗУНР, яку повинні були затвердити Установчі збори. ЗУНР стала називатися західною областю УНР й залишалась при своїх власних законодавчих та адміністративно-виконавчих органах влади – Української Національної Раді й Державному секретаріаті.

Спроба возз’єднання українських земель була зречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР теж залишалося проблематичним. Через 2 тижні після церемонії злуки уряд Директорії вимушений був покинути Київ.

Крім того, уряд ЗУНР звернувся до світової громадськості з заявою про загарбницькі прагнення Польщі щодо українських земель. Про це був повідомлений особисто президент США Вільсон. Наприкінці лютого 1919 р. Антанта надіслала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир’я з Польщею. На жаль, вона виявила повне нерозуміння у взаємовідносинах Галичини та Польщі. Було поставлено вимогу негайно припинити бойові дії та провести демаркаційну лінію між Польщею та Галичиною таким чином, що третина Галичини разом зі Львовом та Дрогобицьким нафтоносним районом відходила до Польщі. Звичайно, що уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжилася. Тоді, внаслідок скарги уряду ЗУНР 4 квітня 1919 р. було надіслано другу місію, яка запропонувала проект угоди, більш сприятливий для ЗУНР (за Галичиною залишався Дрогобицький повіт). Уряд ЗУНР прийняв цей проект.

У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби з більшовиками, але польский уряд використав її проти Галицької армії. 15 травня 1919 р. Польща розпочала наступ на Галичину. Українська галицька армія поступалася полякам чисельно і відступила. На початку червня 1919 р. в умовах воєнного часу президентові Є. Петрушевичу були надані надзвичайні права диктатора. Він зумів навести порядок у військах і припинив анархію. 9 червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. УГА (25 тис.) діяла успішно, до неї стали приєднуватися селяни. За короткий час УГА збільшилася на 15 тисяч, але, незважаючи на це, Галичина могла розраховувати тільки на власні сили. Правда УНР надала допомогу ЗУНР (два загони та кілька батарей артилерії, значні кошти), проте цієї допомоги було недостатньо, а більшого вона надати не мала змоги, бо сама вела боротьбу за своє існування. Однак, успіх УГА не був тривалим. Польська армія відновила наступ (їй добре допомагала Франція). 16 – 18 липня 1919 р. УГА вимушена була перейти р. Збруч, щоб об’єднатися з військами УНР.

Таким чином, після розпаду Австро-Угорської імперії на західноукраїнських землях утворилася Західноукраїнська Народна Республіка. Але на її землі зазіхали сусідні держави. У боротьбі з ними ЗУНР не змогла вистояти і була ліквідована.

 

УКРАЇНА У 1919 р.

¾ Формування більшовицького уряду та його політика.

¾ Наступ білогвардійців та контрнаступ об’єднаних українських армій.

¾ Поразка армії УНР. Денікінський режим.

¾ Контрнаступ радянських військ і поразка денікінців.

 

Боротьба за встановлення Радянської влади в Україні супроводжувалася створенням відповідних конституційних актів. 6 – 10 березня 1919 р: Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Вона фактично була калькою Конституції Радянської Росії, що була прийнята раніше. Конституція проголошувала в Україні диктатуру трудящих: робітників і селян. Вона скасовувала приватну власність, обмежувала загальнодемократичні свободи слова, зібрань і союзів, виборче право для представників так званих експлуататорських класів. За сучасними поглядами ці норми виглядають не демократично.

Почалось формування в Україні органів радянської державності. Був утворений Раднарком та народні комісаріати на месцях. На чолі уряду та наркомату иноземних справ став Х. Раковський. Ради існували в основному в губернських центрах. У невеликих місцях органами диктатури пролетаріату проголошувались ревкоми. Вони ліквідували старий апарат влади та проводили вибори у Ради, здійснюючи їх большевізацію. Своїх супротивників більшовики винищували за допомогою ЧК. Выща влада у республіці тепер належала Всеукраїнському з’їзду Рад, а між з’їздами – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК).

 На територію України були розповсюджені декрети та распорядження уряду – Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) з питань військового будівництва. Були створені загальні збройні сили. На Україну розповсюджувалась російська грошова система та бюджет. Українська рада народного господарства офіційно розглядалася як територіальна частина єдиного апарату - Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ). 1 червня 1919 р. був проголошений декрет Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) про так званий «військово-політичний союз», за яким об’єднувались: військова організація та військове командування, ради народного господарства, залізничне управління та господарство, фінанси, комісаріати праці.

В соціальній галузі більшовики взяли курс на експропріацію буржуазії «до останньої нитки» та зміну кредитно-фінансової системи державним плануванням виробництва й споживання. Серед намічених Рад наркомом заходів були: введення загальної трудової повинності, мілітаризація праці, заборона приватної торгівлі, продрозкладка, карточна система постачання міста, націоналізація всіх підприємств.

11 січняя розпочалася націоналізація промисловості, були одержавлені підприємства цукрової галузі, всі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи. Націоналізація промисловості розірвала існуючі господарські зв’язки та паралізувала виробництво.

У резолюції ЦК РКП(б) про радянську владу в Україні (початок 1919 р.) підкреслювалось, що у республиці необхідно зберегти основні принципи радянської продовольчої політики – державна заготівля хліба по твердим цінам, заборона на вільну торгівлю та примусова продовольча розкладка. Для кожної губернії постановами Раднаркому визначалася норма здачі зерна. Практичне виконання розкладки доручалось комітетам незаможніх селян та робітничим продзагонам, яких присилали з міст. Обсяг продрозкладки з України у 1919 р. був визначений у 140 млн. пудів. Однак селяни всіляко чинили опір продрозкладці. Вони були незадоволені також й аграрною політикою більшовиків – спробами провести примусову колективізацію селянських господарств. Виробник втратив зацікавленість в результатах власної праці. Держава видавала робітнику «пайкові», а селянину залишала тільки посевний матеріал та прожитковий мінімум, все інше привласнювала собі. В результаті такої політики стали зупинятися підприємства, скорочуватися посівні площі, поголів’я скота. У порівнянні з 1913 р. валова продукція промсловості склала 31%, сільського господарства – 60%.

Таким чином, в результаті встановлення радянської влади та проведення більшовиками державних і соціально-економічних перетворень внутрішнє становище України було складним. Економіка була фактично зруйнована, а більшість населення протестувала проти авантюристичної політики більшовиків – «воєнного комунізму».

Навесні – влітку 1919 р. Україна була охоплена селянськими повстаннями. Скориставшись цією ситуацією, у наступ перейшли підрозділи армії А. Денікіна. За короткий строк вони захопили практично всю Україну та вирушили на Москву.

Уряд Директорії опинився у стані глибокої кризи. Домагатися союзу з Антантою було не бажано, бо вона підтримувала А. Денікіна, який заперечував визнання самостійної України. З іншого боку намагання Директорії укласти угоду з Радянською Росією успіху не мали, бо Росія не визнала незалежності УНР і доклала зусиль до встановлення більшовицького режиму в Україні.

Залишивши Київ, Директорія перебралася до Вінниці і розпочала переговори з Антантою. Делегація УНР зустрілася з французьким командуванням і підписала угоду про надання Директорії допомоги за умови, що Франція здійснюватиме контроль над промисловою, фінансовою і торговельною політикою України протягом п’яти років. До того ж Антанта вимагала реорганізувати уряд УНР, вилучивши з його складу соціалістів, відмовитися від більшовицької соціально-економічної політики, підпорядкувати армію УНР союзному керівництву Це були ганебні умови, але іншого виходу не було. В. Винниченко вийшов з Директорії і передав свої повноваження С. Петлюрі, а той заявив, про припинення свого членства в соціал-демократичній партії. В. Чехівський подав у відставку. Та сподівання Директорії на допомогу Антанти виявилися марними. Під тиском радянських військ 6 березня 1919 р. петлюрівці покинули Вінницю і відступили далі на захід. Тут відбулося об’єднання збройних сил УНР та УГА.

Загальна кількість армії УНР і УГА складала 80 тис. Але УГА (45 тис.) мала кращу забезпеченність, дисципліну, боєздатність. Однак об’єднати уряд ЗУНР і УНР було неможливо: цьому перешкоджали ідеологічні причини. Уряд УНР (Директорія) стояв на просоціалістичних засадах і готовий був об’єднатися в діях з більшовицьким урядом для сумісної боротьби з Денікіним, а уряд ЗУНР ставив собі за мету боротьбу з Польщею та радянською Росією і готовий був співпрацювати з Денікіним.

Щодо головного напрямку контрнаступу на більшовиків, то керівництво УГА пропонувало розпочати наступ на Одесу або очистити узбережжя Чорного моря і встановити зв’язки з Антантою та скористатися її допомогою у боротьбі проти більшовиків. Керівництво армією УНР вважало за необхідне звільнити перш за все від більшовиків Київ. Внаслідок цих суперечок прийняли компромісне рішення: наступати одночасно на Одесу і на Київ, а крім того ще й на Коростень, аби прикритися від нападу більшовиків з півночі. Таке рішення було не дуже вдалим, оскільки розпорошувало сили. Більшовики, довідавшись про наступ на Київ українських військ та підхід з південного лівоберіжжя А.Денікіна, 30 червня 1919 р. залишили Київ без бою. Українське командування призначило на 31 серпня урочистий вступ до Києва армій УНР і ЗУНР. Та запланованої події не сталося через те, що до Києва одночасно з об’єднаними українськими військами увійшли і денікінські. Військове командування УНР вступило в суперечку з денікінцями, зчинилася стрілянина.

За цих обставин керівники УГА розпочали переговори з денікінцями, але були ними заарештовані і вимушені підписати угоду, за якою українські війська залишали Київ. Наслідком цих подій стала серпнева 1919 р. відозва А. Денікіна "К населенню Малороссии", в якій він назвав український національний рух зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії. 22 вересня 1919 р. А. Денікін видав наказ розпочати бойові дії проти армії УНР. 24 вересня 1919 р. Директорія, президент ЗУНР Є. Петрушевич і міністри підписали декларацію, у якій закликали український народ боротися з денікінщиною. Україна опинилася між трьома ворогами, більшовиками, денікінцями та Польщею. Антанта тримала Україну у стані блокади. Серед уряду ЗУНР почалися суперечки. Галицьку армію охопили епідемії. 15 листопада 1919 р. Директорія фактично розпалася, керівництво справами було передано С. Петлюрі. Тим часом більшовики розбили армію А. Денікіна і на початку грудня 1919 р. знов захопили Київ. Армія Директорії перейшла до методів партизанської боротьби (зимовий похід), але успіху не мала. Залишки військ А. Денікіна опинилися у Криму

Таким чином, становище в Україні на початку 1920 р. було складним. Воно обумовлювалось тим, що українські землі стали ареною жорсткої класової боротьби та іноземної інтервенції, що зруйнували економіку та виснажили суспільство. Україна втратила самостійність та була подпорядкована Росії. В українських землях розпочались більшовицькі перетворення.

 

УКРАЇНА У 1920 р.

¾ Відновлення більшовицького режиму.

¾ Угода Польщі і УНР та їх боротьба проти Радянської Росії.

¾ Поразка антирадянського руху на території України.

¾ Встановлення Радянської влади та її політика в Україні.

 

Відновивши радянську владу, більшовицький режим шукав вихід з кризи у посиленні централізації, збереженні політики воєнного комунізму. Поглибився процес націоналізації. У 1920 р. 82% робітничого класу України працювало на націоналізованих підприємствах. Була запроваджена загальна трудова повинність чоловічого населення від 18 до 45 років. На базі військових з’єднань були створені трудові армії. На транспорті, у промисловості зберігався воєнний стан.

5 лютого 1920 р. було прийнято закон про землю. Поміщицькі землі передавалися селянам, в їх руках зосередилось 96% земельних угідь. 26 лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. Для викачування хліба з селян держава залучала кавалерійські частини, комсомольські і партійні організації, каральні органи. З цією ж метою в 1918 р. в Росії, а 1919 р. і в Україні більшовики почали створювати комбіди (комітети бідноти). Та аграрна реформа на селі (роздача селянам поміщицької землі) зменшила кількість бідноти і спиратися державі тільки на неї ставало безперспективним. Тому керівництво КП (б) У почало створювати на селі паралельно з Радами комітети незаможних селян (КНС), які формувалися з бідняків і середняків (вчорашніх бідняків, які одержали від Радянської влади землю і були їй за це вдячні). Закон про створення комнезамів в Україні був прийнятий 9 травня 1920 р. Комбіди, а пізніше комнезами сприяли владі у вилученні хліба з селянських господарств. Для продзагонів, що прибували з міст, комнезами стали наводчиками, вказуючи на тих, в кого відбирати хліб. За таку допомогу комнезами одержували до 25% відібраного хліба. Політика держави була спрямована на розкол селянства, вона посилювала класову ворожнечу.

В той же час молода Польська держава, яка виникла восени 1918 р., відчувала небезпеку з боку сусідньої Радянської Росії. Більшовицьке керівництво не приховувало свого прагнення здійснити „світову пролетарську революцію". Реальним виявом такої політики стала війна, яку розпочала Радянська Росія проти УНР. Більшовицьке керівництво створило для експорту революції Комінтерн. При ЦК РКП (б) діяло Польське бюро, яке отримувало великі матеріальні кошти для підтримки комуністичного руху в Польщі. Прогнозуючи неминучість війни з Радянською Росією, керівництво Польщі звернулося до Антанти з проханням надати термінову військову допомогу. За першу половину 1920 р. Польща одержала від США 200 танків, більше 300 літаків, 20 тис. кулеметів та інше військове спорядження на суму 1,7 млрд. доларів. Від Франції Польща дістала 2 тис. гармат, 300 літаків та кредит на 1 млрд. франків. Навесні 1920 р. у польській армії було 738 тис. чол. (найбільша у Європі). Керівник Польщі Ю. Пілсудський вжив заходів для придушення в країні революційного руху (ув’язнено понад 20 тис. чоловік). Не дивно, що Директорія, яка терпіла поразку від більшовиків, бачила в Польщі свого союзника у спільній боротьбі проти Радянської Росії. 21 квітня 1920 р. керівництво УНР підписало з Польщею загальну і торговельно-економічну конвенції, за якими визнавалися кордони УНР та обумовлювалися економічні стосунки двох держав. 25 квітня було укладено військову конвенцію, за якою Польща підпорядковувала збройні сили УНР, залізниці, формувала єдину валюту. Ці три конвенції дістали назву Варшавської угоди.

В Україні Варшавська угода була зустрінута негативно, бо С.Петлюра віддав перевагу Варшаві, а не Москві, значна частина українського населення перебувала під впливом більшовицької пропаганди. Польща вважала, що кращим захистом від Радянської Росії буде напад на неї. 25 квітня 1920 р. Польща, об’єднавши свої сили з УНР, почала війну проти РСФРР. Чисельність трьох польських армій дорівнювала 150 тис. чол., з них на території України діяло 40 тис. Поляки мали потрійну перевагу і намагалися оточити дві радянські армії Південно-Західного фронту, а потім планували захопити Київ та Правобережну Україну. Разом з поляками діяла 15-тисячна армія УНР. Раптовість нападу дала полякам перевагу, вони. швидко захопили значну територію, а 7 травня вступили до Києва. Та прихід польських військ на Україну викликав обурення серед місцевого населення, бо поляки здійснювали реквізиції та пограбування. Більшовики почали здійснювати в Україні мобілізацію до Червоної армії, на окупованій території розгорнувся партизанський рух. Радянське керівництво стало перекидати на польський фронт найбільш боєздатні частини. 5 червня 1920 р. радянські війська перейшли в контрнаступ в районі Самгород-Озерна. Створилися умови для оточення значної кількості польських військ. Поляки відступили.

12 червня 1920 р. Київ захопили радянські війська. Перейшли у контрнаступ і радянські війська Західного фронту, що діяли у Білорусії. Незабаром вони дісталися Польщі і почали наступ на Варшаву, а війська Південно-Західного фронту, що діяли в Україні, повели наступ на Львів. Керівництво Польщі звернулося за негайною допомогою до Антанти. 11 липня 1920 р. Британський міністр іноземних справ Дж. Керзон звернувся з нотою до Радянської Росії – зупинити війська за 50 км. на схід від лінії, визначеної Верховною радою Антанти як східний кордон Польщі від 8 грудня 1919 р. (лінія Керзона). Якщо війська не спиняться, то Антанта залишала за собою право надати Польщі будь-яку допомогу. Радянське керівництво відповіло нотою, у якій заявило про свою готовність розпочати переговори з Польщею і одночасно вжило заходів до прискорення наступу Червоної Армії. З приходом радянських військ в польських землях було створено Польський ревком на чолі з Ф.Дзержинським. Ревком своїм маніфестом проголосив створення Рад, націоналізацію підприємства, експропріацію поміщицьких маєтків і створення наймитських комітетів для управління ними.

У Східній Галичині було створено Галицький ревком як тимчасовий уряд проголошеної Галицької Соціалістичної Радянської республіки (8 липня 1920 р.). На чолі Галревкому став більшовик В. Затонський. Ревком видав декрет про конфіскацію поміщицьких і церковних земель, націоналізацію промисловості та банків і т. ін. У серпні 1920 р. в Соколівському повіті комуністи підняли повстання проти поляків і проголосили Бойківську Радянську Республіку. Але захопити Львів радянським військам не вдалося, вони зазнали великих втрат. Згасав наступ радянських військ і на Варшаву (давались взнаки втома, втрати живої сили, нестача боєприпасів). Крім того, Польський уряд зробив все можливе, щоб підняти своє населення проти російських військ. Загроза підпасти знов під залежність від Росії згуртувала поляків навколо свого уряду. Надала Польщі допомогу зброєю і Антанта. Радянські війська були зупинені під Варшавою в районі приміської фортеці Модлін. 14 серпня 1920 р. поляки, створивши шестикратну перевагу у живій силі, перейшли у контрнаступ. Наслідки наступу поляків були вражаючі: російські армії були розбиті і відігнані аж за Буг, а частина радянських військ, шукаючи порятунку, втекла на територію Німеччини, де її роззброїли і інтернували. Але, як виявилось, ні Польща, ні Росія вже не могли воювати далі. У середині серпня 1920 р. в Мінську розпочалися мирні переговори. За умовами перемир’я Західна Україна і Західна Білорусія залишалися у межах Польщі, були погоджені нові кордони. У березні 1921 р. між Польщею та Росією було підписано у Ризі мир.

Крім радянсько-польської війни, територія України, одночасно стала ареною боротьби з Врангелем, який очолив у квітні 1920 р. залишки денікінців у Криму. Він створив уряд Півдня Росії і планував захопити Донбас, потім відродити єдину та неділиму Росію. П. Врангель створив Руську армію і звернувся за допомогою до Антанти. Він уважно стежив за подіями радянсько-польскої війни. Після переходу в наступ Червоної армії під Києвом (5 червня 1921 р.) Врангель 7 червня 1920 р. вивів свої війська з Криму в районі м. Генічеська. Проте, здійснити свій намір (захопити Донбас) П. Врангелю не вдалося, у нього не вистачало військ, а Радянська влада проводила широкомасштабні мобілізації, створила проти білогвардійців Південний фронт. Радянське керівництво уклало угоду з Н. Махном про спільні дії проти Врангеля і здійснило спробу відрізати білогвардійські війська від Криму. Та П. Врангель розгадав цей задум і знову відійшов за Турецький вал. 7 листопада 1920 р. радянські війська розпочали штурм Перекопського перешийку, що тривав п’ять днів. Ціною величезних жертв (тілами було завалено рів глибиною до десяти метрів) радянські війська вторглися до Криму. Врангель евакуював кораблями до Туреччини 150 тис. своїх військ та біженців. 17 листопада радянські війська захопили Ялту. Крим став радянським.

Останніми подіями у громадянській війні в Україні 1920 року стали бої між Збручем, Дністром і Південним Бугом. Тут колишні противники-білогвардійці і петлюрівці – утворили антирадянський фронт. У вересні 1920 р. армія С. Петлюри (23 тис.) разом із Третьою Руською армією, сформованою Б. Савенковим у Польщі, та донськими козаками (5 тис.) заволоділи лівим берегом Збруча і стали рухатися на схід. Та перспективи ця акція не мала, бо в Ризі вже було підписано перемир’я між Польщею і Росією. Намагання вести боротьбу власними силами успіху не мали. У листопаді 1920 р. залишки петлюрівських військ були розбиті червоною кавалерією під керівництвом Г. Котовського та В. Примакова і пішли до Польщі. Деякий час вони намагалися організувати рейди в Україну, але після протесту з боку Радянського уряду на адресу польського керівництва, останні наказали припинити подібні акції. Національно-визвольні змагання в українських землях закінчилися поразкою. На більшій частині українських земель була встановлена Радянська влада. За роки громадянської війни господарство опинилося у стані глибокої кризи. Більшість промислових підприємств не працювало, транспорт був розорений, на одну третину порівняно з довоєнним періодом скоротилися посівні площі, знизилася врожайність. Переважна більшість населення опинилася у жебрацькому стані.

Таким чином, становище в Україні у 20-му роки було складним. Воно обумовлювалося тим, що українські землі стали ареною жорстокої громадянської війни та іноземної інтервенції, яка зруйнувала економіку і виснажила суспільство. У ході національно-визвольних змагань УНР втратила незалежність і була підпорядкована Радянській Росії. В українських землях почалися соціалістичні перетворення.