2020-08-05
86
¾ Процес утворення СРСР та його наслідки для України.
¾ Передумови нової економічної політики.
¾ Здійснення непу в Україні.
¾ Згортання непу та формування адміністративно-командної системи.
¾ Політика більшовиків у царині культури.
Після завершення громадянської війни УРСР, як й інші радянські республіки, що виникли після розвалу Російської імперії, була юридично незалежною державою. Однак в ході громадянської війни сформувалося військова єдність радянських республік. У 1919 р. була сформована загальна для всіх армія, єдине військове керівництво. За роки війни склалася єдина фінансова система. Керівництво важливими галузями народного господарства здійснювалось з єдиного центру – ВРНГ РРФСР. В офіційних документах початку 20-х років відношення між радянськими республіками визначались як федеративні, що були побудовані на системі 2-х сторонніх та багатосторонніх стосунків. Система цих угод склала так звану „договірну федерацію”. Характерною її особливістю було те, що роль загальнофедеральних органів грали органи державної влади та державного управління РРФСР. Ігнорування суверенних прав радянських республік викликало напруженість у стосунках між Росією й іншими радянськими республіками. Багаточисельна армія чиновників центральних установ Росії розглядала сукупність радянських республік як єдину державу.
Для ліквідації суперечностей та уточнення взаємостосунків були розпочаті переговори між ЦК КП(б)У та ЦК РКП(б). В цих умовах оргбюро ЦК РКП(б) створило комісію з підготовки проекту рішення про стосунки РРФСР з іншими республіками. 23 – 24 вересня комісія затвердила розроблений Сталіним, наркомом національних справ РРФСР, проект, що отримав назву плану «автономізації». Сталін, як й більшість керівників партії, були принциповими супротивниками державного суверенітету радянських республік. Ідеалом державного утворення для нього була РРФСР. Радянським республікам запропоновувалось війти до складу РРФСР лише на правах автономії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції по відношенню до проекту. Українське керівництво не стало відстоювати власні позиції, оголосив про свою згоду з будь-яким рішенням ЦК РКП(б). В. Ленін не приймав участь в обговоренні проекту резолюції ЦК. Однак після отримання матеріалів дискусії він виступив з критикою плану автономізації. Головним його недоліком В. Ленін вважав жорсткий централізм. Сутність його плану була в тому, щоб всі радянські республіки, включаючи й Російську Федерацію, ввійшли на однакових правах в нове державне утворення – СРСР. Прибічники автономізації під тиском В. Леніна відмовились від своїх поглядів. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з’їзд Рад, який затвердив декларацію про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’зд Рад СРСР. З доповіддю про декларацію та договір про утворення СРСР виступив Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з’їзду. Так був створений СРСР. В його склад увійшли: УРСР, РРФСР, БРСР, ЗРФСР. Завершення оформлення СРСР було пов’язано з прийняттям Конституції, яка була затверджена 31 січня 1924 р. на II з’їзді Рад СРСР.
Конституція СРСР регламентувала повноваження союзних республік, в тому числі й УРСР. Уряд республіки отримав права: на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Продовольчі справи, фінансові питання, питання робочої сили та промисловості підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів. Їх політику визначав центр. У виключному веденні союзного уряду знаходились зовнішньополітичні стосунки, армія й флот, зовнішня торгівля та засоби зв’язку, транспорту. Конституція СРСР передбачала право виходу союзних республік з загального державного утворення, але не визначала механізму такого виходу.
Таким чином, з утворенням СРСР суверенні права України ще більш звузились. Однак проголошення СРСР закріпило ряд завоювань українського народу: визнання територіальної цілісності України, існування власного адміністративного апарату, наявність права на національно-культурне життя у представників національних меншин, які компактно проживали в Україні.
На початку 20-х років більшовицька влада остаточно була встановлена в Україні. Однак внутрішній стан держави був складним. Економіка була фактично зруйнована, а більшість населення ворожо сприйняла авантюристичну політику більшовиків під назвою "воєнний комунізм". Виробник втратив зацікавленість у наслідках своєї праці, бо держава видавала робітникові пайок, а селянинові залишала тільки посівний матеріал та прожитковий мінімум, решту присвоювала собі. В результаті такої політики стали зупинятися підприємства, скорочувалися посівні площі і поголів’я худоби. У порівнянні з 1913 р. валова продукція промисловості скоротилася до 31%, сільського господарства – до 60 %. Країна мала 2% довоєнного виробництва чавуну, 3% цукру, 5% бавовняних тканин.
Для подолання кризи треба було усунути головну перешкоду – відмінити продрозкладку, перейти від карткового розподілу до вільної торгівлі, скасувати загальну трудову повинність, децентралізувати управління. Більшовики були вимушені піти на відміну політики "воєнного комунізму" під тиском реального життя.
Перехід до непу обумовлювався не стільки необхідністю подолання кризи, скільки тим, щоб переборовши труднощі того часу, забезпечити досягнення кінцевої мети – побудови соціалізму. Поступки непманській буржуазії вважалися тимчасовими. Свідчення тому слова В. Леніна, що "з Росії непівської буде Росія соціалістична".
За таких умов у березні 1921 р. відбувся Х черговий з’їзд РКП (б). У галузі економіки з’їзд прийняв рішення про відміну продрозкладки і введення непу. 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету прийняла рішення про заміну продрозкладки продподатком, а 29 березня уряд України видав декрет про норми і розмір податку. Та змінити економічну ситуацію на краще відразу не вдалося. У 1921 – 1922 рр. стався голод. Він був наслідком політики "воєнного комунізму", яка розорила сільське господарство. Посівні площі скоротилися на. чверть, а збір зерна зменшився на третину. До того ж додалися наслідки страшної посухи 1921 р. В Україні від голоду загинуло близько 2 – 3 млн. чоловік.
Однак це не перешкодило більшовицькому керівництву у 1922 р. продати за кордон 13,5 млн. пудів українського зерна. У подальшому експортні поставки рік у рік зростали, а кошти від продажу хліба надходили до центру. Та нова політика з часом стала давати добрі результати. У 1926 р. виробництво в основному досягло довоєнного рівня. Але відбудовчі процеси в економіці України мали суперечливий характер. З одного боку. Радянська держава направляла сюди значні кошти (понад 50% союзних інвестицій), з іншого – зосереджувала тут трудомісткі галузі промисловості, відбудова яких затягнулася аж до 1928 р. (залізорудна, металургійна, вуглевидобувна). Вони живили відповідні галузі економіки Союзу.
На цій підставі вчені-економісти В. Доброгаєв і М. Волобуєв дослідили і описали явища, які стали наслідком централізаторської політики і вели до нової економічної залежності від Москви. Так, В. Доброгаєв встановив (за даними 1924 – 1927 рр.), що до загальносоюзного бюджету відраховують 20% українського капіталу безповоротно – більше, ніж за часів Російської імперії. М. Волобуєв у статті "До проблеми української економіки" довів, що Україна залишилася колонією Росії.
Щодо аграрних перетворень, то вони були завершені в українському селі у 1923 р. Селянські господарства збільшилися за рахунок поміщицьких і церковних земель. У власності селян перебувало 92% земельного фонду України. Селянські господарства сплачували податки диференційно. Бідняцькі – 1,2% прибутку, середняцькі – 3,5%, заможні – 5,6%. З 1924 р. селяни сплачували податок грішми. Це дозволило державі за одержані гроші формувати хлібний фонд закупівлями з ринку.
У середині 20-х років збір зерна досяг довоєнного рівня, хоч поступався якістю. Заміна високотоварних поміщицьких господарств радгоспно-колгоспними не могла компенсувати витрат. Держава надавала колгоспам і радгоспам пільгові кредити, до 1926 р. із-за кордону було ввезено 20 тис. тракторів. В той же самий час приватний сектор давав понад 90% всієї сільськогосподарської продукції. Слід додати, що 85% селянських господарств були об’єднані в кооперативи. Єдина система споживчої кооперації була створена в Україні постановою уряду 13 квітня 1921 р. Держава надала їй право здійснювати заготівлю і збут продукції. У жовтні 1921 р. з’явилася ще одна форма кооперації -сільськогосподарська. Вона й стала найбільш поширеною в Україні. Причому, якщо на початку 20-х років переважала споживча кооперація (заготівля і збут), то з часом посилилася роль виробничої кооперації (переробка сільськогосподарської продукції, машинно-тракторне обслуговування, меліорація, забезпечення посівним матеріалом та інш.).
Розвиткові сільського господарства сприяла кредитна кооперація селян. Була сформована мережа сільськогосподарського кредиту, яка складалася з Укрсільбанку, місцевих філій та величезної кількості кредитних товариств. Крім кредитної, існувала ще спеціалізована кооперація. Були засновані товариства "Плодоспілка", "Добробут", "Кооптах" та інші. Вони будували переробні підприємства, реконструювали старі. Продукція "Кооптаху" і "Добробуту" експортувалася навіть на міжнародний ринок і там дуже високо цінувалася.
Кооперація була більше поширена на селі (сільськогосподарська), а промислова кооперація не набула широкого розповсюдження і була згорнута з початком індустріалізації.
Наприкінці 20-х років серед радянського керівництва завершилася боротьба партійних угруповань. Перемогли прихильники командно-адміністративних методів управління господарством. Почалася спроба чергового комуністичного штурму. Більшовицьке керівництво визначило 1929 рік як рік "великого перелому". В дійсності це був поворот до старих, воєннокомуністичних методів організації суспільного життя. Це супроводжувалося демонтажем непу, ліквідацією багатоукладності економіки. Непівська економіка (з її господарською свободою і різноманітністю) була саморегульованою і будувалася на товарно-грошових відносинах. Звичайно, що вона не могла вписатися в сталінську модель соціально-економічних відносин. Саме тому, виступаючи на конференції марксистів-аграрників (1929 р.), Сталін заявив про те, що більшовицьке керівництво відкидає неп. Відмінивши неп, партія фактично запровадила продрозкладку, заборонила торгівлю, запровадила карткову систему і примусово об’єднала селян у колективні господарства.
В результаті "великого перелому" утвердився сталінізм як система надзвичайних заходів, зловживань, політичних злочинів, масових репресій. Тоталітарний режим влади, який підривав цю систему, означав абсолютну регламентацію всієї життєдіяльності суспільства. Система соціально-економічних відносин була повністю підпорядкована політиці.
Таким чином, більшовицький режим, зазнавши невдачі в соціально-економічному експерименті за часів "воєнного комунізму", вимушений був вдатися до непу. Відмінялася грабіжницька політика держави по відношенню до виробника. Нова політика дозволила подолати економічну кризу. Була повністю відбудована промисловість, а селянство подолало дореволюційний рівень виробництва сільськогосподарської продукції. Значно зріс життєвий рівень населення. Однак, наприкінці 20-х років неп було згорнуто, оскільки така політика не вписувалася в сталінську модель соціально-економічних відносин. Вона входила в протиріччя з інтересами адміністративно-командної системи, на чолі якої перебувала більшовицька партія.
Культурне будівництво в Україні за радянської доби здійснювалося у складних умовах. Більшість дорослого населення не вміла читати і писати. Звичайно, будувати нове суспільство, державу за таких умов було неможливо, і більшовицький режим це добре розумів. Державі були вкрай необхідні фахівці, інженери, управлінці, які б поділяли комуністичну ідеологію. Переважна більшість дореволюційної інтелігенції ставилася до комуністичних експериментів ворожо, прогнозуючи їх сумні наслідки. Тому більшовикам необхідно було подбати про підготовку своєї "інтелігенції робітничо-селянської". Саме така інтелігенція мала бути для них не тільки безпечною, а й вдячною, що влада надала їй можливість піднятися на більш престижний щабель у суспільстві. Крім того, була ще одна причина більшовицької боротьби з неписьменністю. Формування світогляду нового суспільства здійснювалося засобами масової агітації. Важливе місце у ній відводилося пресі. Вона була могутнім важелем в ідеологічній роботі серед населення, але за умов, коли населення вміє читати. Все це, звичайно, рядилося в шати піклування про людину, надання їй можливості гармонійно розвиватися і т.п. У 1921 р. була створена Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Держава залучила до цієї справи комсомол, профспілки, культурно-освітні установи, військові частини. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!". Результатом цих зусиль став той факт, що до 1927 р. в Україні навчилися читати і писати 2 млн. чоловік.
Перебуваючи під впливом такої політики, суспільство приділяло велику увагу школі. Разом з державними органами її матеріально підтримували трудящі, особливо на селі. Батьки учнів ремонтували шкільні приміщення, виготовляли інвентар тощо.
Скрутне матеріальне становище на початку 20-х років, мізерна заробітна платня спонукали вчителів до страйків. Більшість вчителів не довіряла новій владі. Вони навіть ставили питання про деполітизацію школи. Та введення непу покращило економічне становище республіки, а посилення уваги держави до культурно-освітньої роботи у суспільстві сприяло співпраці вчителів з новою владою. У 1928 – 1929 навчальному році кількість учнів у школах зросла до 2,6 млн. чол., хоч ще майже третина дітей шкільного віку залишалися поза школою. Того ж року в Україні діяли 351 польська школа, 592 німецькі, 480 єврейських. Шанування національних інтересів не було випадковим. Більшовики, прийшовши до влади, розуміли, що необачність у національних проблемах може викликати поширення конфронтації і навіть призвести до втрати певних територій. Вони вже мали прикрий досвід з Польщею, Фінляндією, Прибалтійськими республіками. Саме тому. Радянський уряд вдався до політики коренізації. В Україні вона була представлена українізацією. Ця політика передбачала підготовку для партійно-державного апарату кадрів української національності, запровадження навчання, видання книг, газет та журналів рідною мовою. Крім того, більшовицький режим враховував і той факт, що східні промислові райони були заселені переважно російськими пролетарями, а селянство на 80% складалося з українців. Українізація повинна зблизити робітничий клас, охоплений українізацією, з селянством. Українізація розглядалася більшовиками не як самоціль, а як засіб зміцнення основ "диктатури пролетаріату".
Внаслідок здійснення політики українізації вже в 1927 р. в УРСР 80% шкіл перейшли на українську мову навчання. На українську мову було переведено 2/3 діловодства. Українською мовою видавалося більше половини книг і журналів, повністю велося радіомовлення, випускалися майже всі кінофільми. Проте з середини 20-х років процес українізації був загальмований, а на початку 30-х і взагалі зведений нанівець.
У складному стані в цей час опинилася українська наука. До матеріальних труднощів слід додати тиск з боку влади на професуру, що перебувала під постійною підозрою як "неблагонадійний елемент". Але й за цих обставин наука продовжувала розвиватися. Було засновано ряд технічних інститутів. Плідно працювали фізики українського фізико-технічного інституту в Харкові. Вагомий внесок у боротьбу з епідеміями зробили вчені із світовими іменами М.Ф. Гамалія, Д.К.Заболотний.
Розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Активно працювали історики Д.І. Багалій, Д.І. Яворницький, М.І. Яворський, М.Є. Слабченко, літературознавці С.О. Єфремов, О.І. Білецький, економіст К.Г. Воблай та ін. У 1924 р. з еміграції повернувся історик М.С. Грушевський, праці якого набули світового визнання. У тому ж році його обрали академіком АН УСРР, а в 1929 р. академіком АН СРСР. Науковий потенціал республіки зростав. У 1928 р. в науково-дослідницьких установах працювало 3,7 тис. науковців. Влада докладала зусиль до того, щоб поставити науку під партійний і державний контроль. У 20-ті роки розпочалися погроми серед науковців. Закривали навіть наукові установи, де, на думку керівництва, працювало багато буржуазних професорів.
Помітним явищем культурного життя стали здобутки в літературі. Вражають своєю активною працею молоді літератори. Творчість більшості з них була просякнута духом революційної романтики (П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, В. Чумак, М. Рильський та ін.). З’явилося чимало творів письменників, які були безпосередніми учасниками революційних перетворень (М. Хвильовий "Вальдшнепи", "Санаторійна зона"; Ю. Яновський "Вершники"; О. Донченко збірка "Червона писанка", Г. Епік "Восени", "Меценати", "Без ґрунту" та інші). Молоді літератори пробували свої сили, і держава їх підтримала, надала можливість друкуватися у газетах і журналах. Але вона визначала тематику публікацій. У 20-ті роки виникло багато літературних об’єднань: "Гарт", "Плуг", "Нова генерація", "Молодняк", "Авангард" та інші. У 1925 р. виникла "Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, Ю. Яновський та інші. Першим її президентом був відомий на той час літератор Я. Яловий. Ця організація була створена з метою захисту від адміністративно-командного втручання у творчі справи.
Літератори, вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території Радянської України, в 1925 р. створили спілку письменників "Західна Україна". До неї увійшли М. Ірчан, І. Ткачук, Д. Загул, Ю. Мережаний та інші.
У 1925 р. широко розвернулася літературна дискусія з проблем розвитку української літератури. Поряд з творчими питаннями більш рельєфно виступили оцінки політичні, які згодом перейшли у площину звинувачень окремих літераторів, зокрема М. Хвильового (Фітільова). Приводом стало його гасло "Геть від Москви!". Це був заклик до українського письменства не копіювати культурні надбання російської літератури, а виявити у своїй творчості національні риси. За це письменник був звинувачений у націоналізмі і виключений у 1927 р. з ВАПЛІТЕ. У 1928 р. ця організація за вказівкою більшовицького керівництва була розпущена.
У 20-ті роки в Україні набула поширення художня творчість. Формувалися самодіяльні і професійні музичні колективи, відкривалися культурні установи. Так, на базі Київської консерваторії був створений хоровий колектив "Думка". У 1926 р. музиканти-ентузіасти на чолі з В.М. Яблонським заснували перший в Україні Київський симфонічний ансамбль. Плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Розбудувався у цей час і театр. З ним пов’язана творчість Леся Курбаса, Г. Юри, О. Сердюка, А. Бучми та ін. Розвивалося образотворче мистецтво. Його представляли як художники старшого покоління М. Бойчук, І. Їжакевич, К. Трохименко та ін., так і молоді – В. Касіян, А. Петрицький та ін. Перші кроки робить українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво Київської кіностудії. У цій галузі плідно працював О. Довженко, в 1928 р. з’явився його фільм "Звенигора".
Та під тиском більшовицького режиму у культурному житті все більш помітною ставала підміна загальнолюдських цінностей класовими, а це, в свою чергу, призвело до підміни естетичних понять політикою, до надмірної ідеологізації мистецтва.
Отже, в культурному житті України 20-х років сталися значні зрушення. Суспільству вдалося подолати масову неписьменність серед дорослого населення. Значно зросла кількість шкіл, переважна більшість дітей була охоплена шкільним навчанням. Зростання освітнього рівня населення дозволило державі вирішувати проблему кадрів для господарства. Нарощувався науковий потенціал республіки. Світова наукова скарбниця поповнилася багатьма відкриттями українських вчених. Великі здобутки мали літератори та діячі мистецтва. Їх творчість формувала свідомість нового суспільства. Та, на жаль, культурне життя України в цей час підпало під сильний прес більшовицької ідеологізації. Значну кількість творчої інтелігенції було репресовано, що дуже послабило потенційні можливості республіки.
