Дисиміляція приголосних у потоці мовлення

Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській мові. Позиційні зміни приголосних та голосних звуків. Асиміляція приголосних, її різновиди. Дисиміляція приголосних, її різновиди

У мовному потоці зміни приголосних зумовлюються різними чинниками: впливом сусідніх фонем – голосних і приголосних (комбінаторні зміни), позицією приголосного у слові або складі (позиційні зміни), різного роду обмеженнями з боку діючих у мовній системі тенденцій щодо групових сполучень приголосних та ін.

Асиміляція приголосних. Асиміляцією (від лат. assimilatio — уподібнення) називається фонетичний процес уподібнювання одного звука іншому. Завжди відбувається або між голосними, або між приголосними, ніколи не відбувається між голосним та приголосним. В результаті асиміляції сусідні звуки становляться або абсолютно однаковими, або подібними частково, за якоюсь однією чи кількома ознаками. В залежності від цього розрізняються два типи асиміляції — повна і неповна (часткова). При повній асиміляції обидва приголосні стають якісно однаковими і зливаються в один довгий звук, наприклад: [см'ійец':а] (т'с' -> ц'ц' -> [ц':]), [бавис':а] (шс'-> с'с' -> [ с': ]).

Випадки часткової асиміляції можна спостерігати у словах екзамен [еґзаме^ин] (асиміляція за дзвінкістю), уві сні [увіс'н'і] (пом'якшення [с] під впливом наступного пом'якшеного [н]).

За місцем розташування звуків, між якими відбувається асиміляція – асиміляція суміжна (звуки стоять поруч) і асиміляція на відстані.

Асиміляція на відстані:

· поява у слові залізо звука / з / із / ж / (з давньоруського слова железо);

· зміна / ч / на / ш / у слові шипшина (з шипчина).

За напрямом асиміляція буває прогресивною (наступний звук уподібнюється попередньому) і регресивною (попередній звук уподібнюється наступному). Якщо приголосний впливає на вимову наступного приголосного, тобто впливає у звичайному напрямі розташування звуків у слові зліва направо (такий самий напрям розташування букв у нашому письмі), то такий асимілятивний вплив називається прогресивною асиміляцією (слово «прогрес» тут використано в найзагальнішому значенні — «рух вперед»). Для прикладу можна простежити звукові зміни у слові бджола. У давньоруській мові — бъчела — приголосні [б] і [ч] не впливали один на одного, бо між ними був голосний [ъ]. Але в свій час голосний [ъ] зник (занепав у слабкій позиції), отже, звуковий склад змінюється: бчела — бчола ([е] після шиплячого змінився на [о]). Дзвінкий приголосний [б] асимілює (уподібнює собі) наступний глухий [ч], що стає дзвінким [дж], тобто відбувається прогресивна асиміляція. (В російській мові тут маємо випадок регресивної асиміляції: пчела (із бчела).

Прогресивна асиміляція в українській мові спостерігається в невеликій кількості випадків. Так, за прогресивною асиміляцією пом'якшився приголосний [ с ] суфікса - ськ - під впливом попереднього м'якого (сільський з давньоруського сельскый); відбулося подовження приголосних у таких словах, як суддя, зілля, ніччю ([суд'йа] — [суд'д'а] — уподібнення [й] попередньому м'якому приголосному) та деяких інших.

Випадки прогресивної асиміляції:

· за дзвінкістю: давньоруське бъчела – бчела - бджола (/ ч / змінюється на / дж /);

· за місцем і способом творення: поява подовжених пом’якшених приголосних / д’:/, / т’:/, / з’:/, / с’:/, / ц’:/, / л’:/, / н’:/, / ж’:/, / ш’:/, / ч’:/ –у словах знання, життя, весілля, збіжжя, клоччя; суддя; галуззю; ллю; спросоння.

Найпоширенішою в українській мові є асиміляція регресивна, тобто коли приголосний уподібнює собі попередній звук, впливає у зворотному напрямі («регрес» — «рух назад»), наприклад, у слові лічба приголосний [ч] ми вимовляємо як дзвінкий [дж], бо на нього впливає наступний дзвінкий [б]: ліджба ([ч] – [дж]). Пишемо всупереч вимові лічба, бо не кожний випадок асимілятивної зміни закріплюється у правописі.

За характером дії регресивну асиміляцію розрізняють кількох видів, а саме:

· за дзвінкістю й глухістю приголосних (інакше — за участю голосу і шуму);

· за місцем і способом творення приголосних;

· за м'якістю й твердістю приголосних.

1. Асиміляція за участю голосу в українській літературній мові найяскравіше виявляється в тому, що глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються як дзвінкі, наприклад, вимовляємо [молод'ба, бород'ба, проз'ба, воґзал, анеґдот, еґзамен, буггалтер, фудбол, дизгармоніjа (але за правописом пишемо молотьба, боротьба, просьба, вокзал, анекдот, екзамен, бухгалтер, футбол, дисгармонія).

Заміна глухого приголосного дзвінким перед наступним дзвінким відбувається у всіх словах української мови без винятків. Будь-яке нове слово, яке з'явилося недавно або з'являється в наш час, підлягає дії цієї закономірності: бейсбол [беĭзбол], прес-бюро [презб'урó], лісгосп [л'ізгосп].

Колишній префікс съ - перед дзвінкими перетворився на з-, і ця вимова закріплена правописом: збити, здати, згода (з колишніх събити, съдати, съгода). Вимова (і написання) префікса з- на місці давнього - сь - поширилася і на позицію перед сонорним: зрубати, зразу, злити, зняти, змити. Крім того, слід писати букву з перед с, ц, ч, ш, хоч у цій позиції приголосний з не вимовляється: за правописом - зсипати, зшити, зціпити, зчистити; у вимові [ссúпати], [шшúти], [сц'íпити], [шчúстити].

У вимові й на письмі давній префіксальний [с] вимовляється й пишеться перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х]: сказати, сплатити, стерти, сфабрикувати, схопити.

Глухий приголосний замінюється відповідним дзвінким і на межі двох слів: кіт біжить [к'ідб'іжит́], сміх буде, плач буде [см'ігбуде^и, пладжбуде^и], бік болить [бíґболúт'], фініш близько [ф'ін'іжблúз'ко]. Така вимова характерна для розмовного стилю, при неповільному темпі мовлення.

Перед сонорними [л], [р], [ н ], [м], [в], [j] у літературній вимові асиміляція приголосних за дзвінкістю не відбувається: свої, слива, мокрий, хитрий, сап’ян [сапjáн].

На відміну від глухих, дзвінкі приголосні в українській мові виявляють досить помітну незалежність, зберігаючи свою дзвінкість в багатьох позиціях. Якщо сполучення «шумний глухий + шумний дзвінкий» в жодній позиції у слові не зустрічаються, то сполучення «шумний дзвінкий + шумний глухий» є звичайними і досить поширеними в середині слова (рідко - в кінцевих групах приголосних): голубка, солодкий, низка, дядько, слизько, брязк, плебс, загс.

Повністю зберігають свою дзвінкість приголосні на кінці слова перед паузою: зуб, брід, перелаз, босоніж, [ґи^ерлúґ], доріг, ґедзь.

Проте в деяких випадках відбувається асиміляція і за глухістю: дзвінкі приголосні перед глухими втрачають свою дзвінкість. В основному це засвідчується на межі префікса і кореня. Приголосний [з] у прийменнику (префіксі) з [з-] повністю знеголошується і змінюється на глухий [ с ] перед наступним кореневим глухим: [схáти, спечéри, с:áду, скопати, спопелúти, стоптáти, схлúпувати]. У більшості випадків і в префіксі роз - (рідше в без -) перед глухими [з] змінюється на [с]: [росказáти^е, роспи^етáти^е, росхвалúти^е, рóскіш, беспéчниĭ]. Однак приголосний [з] у подібних позиціях може й зберігати свою дзвінкість: розсудити, безслідний.

У префіксах від-, над-, під-, об - та у відповідних прийменниках приголосні [д], [б] перед глухими знеголошуються лише частково — тут сильніша тенденція зберігати дзвінкість приголосного.

У позиції середини слова піддається помітному впливові глухих лише один приголосний [г] у словах нігті, кігті, легкий, вогкий, дьогтю [н'іхт'і], [к'іхт'і], [ле^ахкúĭ], [вохкиĭ], дьо[х]тю.

2. Асиміляція за місцем і способом творення приголосних. Асиміляція за місцем і способом творення виявляється здебільшого у взаємному уподібненні зубних свистячих [з], [с] і шиплячих [ж], [ш], а також близьких до них африкат [дж], [ц], [дз], [ч]. Перед усіма цими приголосними асимілюються також приголосні [т], [д].

Свистячі уподібнюються наступним шиплячим: розжувати - ро[ж:]увати, без жартів - бе[ж:]артів, через жито - чере[ж:]ито, з жерсті - [ж:]ерсті, принісши - прині[ш:]и, вирісши - вирі[ш:]и, ліщина - [л'ішчина] (з лісчина), ліс шумить - лі[ш:]умить; з джерела - [ждж]ерела.

У сполученнях [зш], [зч] відбувається одночасно подвійна асиміляція - за місцем і способом творення (зш - жш, зч -> жч) та за глухістю (жш - шш, жч - шч): без шапки - бе[жш]апки - бе[ш:]апки, розчісувати - ро[жч]ісувати - ро[шч]ісувати.

Шиплячі повністю уподібнюються наступним свистячим у середині слів: гнешся — гне[с':]я, учишся — учи[с':]я, не тривожся — не триво[з'с']я. На межі повнозначних слів шиплячі звичайно зберігають свою вимову, але у швидкому темпі мовлення вони можуть частково уподібнюватись наступним свистячим: товариш сина, комиш сохне, обстеж завулок, зволож землю, зауваж собі, ландиш зацвів. Так само, очевидно, і в словах із префіксом між -: міжзоряний, міжсортовий.

Відбуваються також різні асимілятивні зміни між шиплячими, свистячими приголосними та африкатами [дж], [дз], [ч], [ц]: у чашці - у ча[с'ц']і, розплачся - розпла[ц'с']я, не морочся - не моро[ц'с']я.

Передньоязикові [д], [т] перед [з], [с], [ц], [ж ], [ш], [ч] змінюються повністю або частково на африкати: відзнака - ві[дз]нака, спортзал - спор[дз]ал, коритце - кори[ц:]е, вітчизна - ві[ч:]изна, молодшиий - моло[джш]ий, коротший - коро[чш]ий. Повної зміни зазнає [т'] у дієсловах з часткою -ся, причому приголосний [с'] у частці також змінюється, таким чином, тут маємо випадок взаємної асиміляції: сміється - сміє[ц':]я, хилиться - хили[ц':]я.

Деякі приголосні змінюються перед суфіксами -ськ(ий), -ств(о), -чин(а), змінюючи при цьому і самі суфікси: Рига - ризький, пороги - запорізький, Париж - паризький, киргиз - киргизький, убогий - убозтво; козак - козацтво, козацький, ткач - ткацтво, ткацький, Прилуки - прилуцький, Бахмач - бахмацький, чех - чеський, волох - волоський, товариш - товариський; козаччина, Вінниччина, Німеччина, Полтавщина, Одещина.

3. Наслідком асиміляції за м'якістю й твердістю є пом'якшення твердих приголосних перед м'якими і, навпаки, ствердіння м'яких приголосних перед твердими, наприклад: день - [д']нями, освіта - осві[т']ні, сторінка - сторі[н']ці, галка - га[л']ці; дядько - Дядченко, редька - Редьчин (вимовляється дч), донька - доньчин (нч також вимовляється твердо).

Регресивна асиміляція за м’якістю: внаслідок впливу наступного пом’якшеного приголосного попередні тверді приголосні (д, т, з, с, дз, ц, н, л) змінюються на пом’якшені приголосні: ку/з’н’/а, майбу/т’н’/е, /с’в’а/то.

Регресивна асиміляція за твердістю: під впливом наступного твердого попередній пом’якшений змінюється на відповідний йому твердий кінь + -н- кінний, шість – десят = шістдесят.

У мові часто спостерігається фонетичне явище, протилежне асиміляції,— розподібнення приголосних, процес, при якому один з двох подібних звуків замінюється іншим, або дисиміляція (від лат. dissimilis – несхожий, dissimilatio — розподібнення, розходження). Розподібнення найчастіше відбувається за способом творення, наприклад, з сусідніх проривних один змінюється на фрикативний, а з двох фрикативних, навпаки, один перетворюється на африкату (тобто напівпроривний). В українській мові дисимілятивні явища можна спостерігати на таких прикладах:

· у займеннику хто приголосний [х] виник на місці [к] внаслідок розподібнення двох проривних [кт] (у слові къто занепав [ъ], після чого утворилася незручна для вимови група кт, в якій відбувається явище дисиміляції);

· зміна / д /, / т / на / с / у словах плести, мести, прясти, вести (зі спільнослов’янських плетти, метти, ведти, прядти);

· звукосполучення [чн] змінюється на [шн] у словах мірошник, соняшник, рушник, рушниця, торішній, дворушний, сердешний (але сердечна хвороба, наочний, річний, вічність, історичний тощо);

· дисиміляція на відстані у словах срібло (давньоруське серебро), лицар (з рицарь);

· дисимілятивними змінами завершується процес утворення вищого ступеня окремих прикметників. Кращий: красьший - крашший (с + ш ->- шш ) —>- крашчий (шш -> шч ); нижчий: низьший -> нижший (з + ш -> жш ) - нижчий (жш -> жш ). Таким способом утворилися також слова вищий, ближчий, дорожчий та ін. Дисимілятивні зміни приголосних мали місце в минулі епохи розвитку нашої мови, і результати цих змін закріплені як норми вимови і правопису.