double arrow

Аргументація та і теорія мовленнєвих актів Дж.Остіна Та ж.Серля

Прагматичні характеристики аргументативного дискурсу.

Інтеціональність, референція та релевантність мовленнєвих актів.

Рузавин Г.И. Меодологические аспекты аргументации. – М.: РАН, ин-т философии, 1997.

Література.

1. Алексеев А.П. Аргументация. Познание. Общение.– М.: Изд-во МГУ, 1991. — 150 с

8. Аристотель. Соч.: В 4 т. М., 1976—1984.11, т. 2,

9. Аргументация, интерпретация, риторика // http://www.argumentation.ru

10. Брутян Г.А. Аргументащия./Отв. ред. Э.Б.Маркарян. — Ёреван: Изд-во АН АрмССР, 1984.— 105 с

11. Войшвилло Е.К., Ивлев Ю.В. Логические аспекты философской аргументации // Вопр. философии. Межвузовский сборник научных,трудов. Вып. 6—7. Ереван, 1988

12. Ивин А.А. Основы теории аргументации. – М.: Гум. Центр ВЛАДОС, 1997. – 352 с.

13. Кудрин А. К. Об особенностях философского доказательства // Философские проблемы аргументации.– Ереван, 1986.

14. Никифоров А.Л. Логика и теория аргументации. Вводный курс. – М.: Изд-во УРАО, 2003.– 144 с.

15. Павиленис Р.И. Проблема смысла.– М., 1983

16. Перельман Х., Ольбрехт-Тытека Л. Из книги “Новая риторика: трактат об аргументации” // Язык и моделирование социального взаимодействия. – М., 1987.

17. Поварнин С. И. Спор о теории и практике спора. – Пг., 1918

19. Eemeren F. H. van, Grootendorst R. Speech Acts in Argumentative Discussions. A Theoretical Model for the Analysis of Discussions directed towards Solving Conflicts of Opinion. – Dordrecht: Foris; Cinnaminson: PDA 1, 1984.,

20. Grennan W. Argument Evaluation. N. Y.; L., 1984

21. Perelman Ch. Formal logic and Informal Logic / From Methaphysics to rhetoric. Dordrecht, 1989

22. Perelman Ch. The New Rhetoric and the Humanities. Essays on Rhetoric and Application. Dordrecht, 1979

23. Rieke R., Sillars. Argumentation and Decisin making process. New?, 1975

24. Toulmin C. The Uses of Argument. Cambridge, 1958. Woods J. Ideals of Rationality in Dialogic//Argumentation. 1988. V. 2. N 4

Тема 3. Прагматичний аспект аргументації:

1. Аргументація та теорія мовленнєвих актів Дж.Остінга Та Дж.Серля

Значна частина комунікативних ситуацій пов’язана з намаганням переконати певних її учасників в істинності якихось суджень. Тому важливим аспектом і формою соціальної комунікації є аргументація, яка, за подібного погляду, є «словесною (вербальною), соціальною і раціональною дією (діяльністю), що має на меті переконання (переконування) розсудливого слухача (спостерігача, арбітра, експерта – judge) в прийнятності якоїсь точки зору через висунення певної кількості тверджень, призначених підтвердити (або спростувати) дану точку зору». [24] Тому ми можемо ставитись до аргументації як до сукупності комунікативних засобів спрямованих саме на переконання. Усяка комунікація здійснюється у формі мовленнєвих актів, які одночасно виступають як ілокутивні акти. Тут ми виходимо з твердження Дж.Серля, що «ілокутивність є властивістю будь-якої мови взагалі».[17: 172] Ілокутивний акт, як такий, котрому притаманна певна сила, забезпечує вказування не лише на значення висловлюваної пропозиції, але й на комунікативну мету цього висловлювання.[20]. Дж.Серль виділяє ілокутивну мету (purpose). Тут варто зауважити, що усі ілокутивні акти, задіяні у процесі аргументації, незалежно від використовуваних логічних, лінгвістичних чи інших засобів, мають спільну ілокутивну мету – переконання певного слухача в істинності якихось висловлювань чи необхідності якихось дій. Ілокутивна мета складає частину, хоча найважливішу, ілокутивної сили висловлювання. Проте ілокутивна мета одного і того ж висловлення для різних учасників комунікації може мати різну спрямованість. Серль називає це „відмінністю за напрямком пристосування” що завжди є наслідком ілокутивної мети.

Так Серль виділяє спрямованість щодо пристосування „світу до слів” і „слів до світу”. У першому випадку можна сказати, що дії і вчинки комуні кантів настають згідно певних висловлювань, у другому – що висловлювання є наслідком вчинків.

Для наочності Дж.Серль наводить приклад про покупця і детектива: покупець вибирає у супермаркеті товари згідно із наявним у нього списком, детектив же, який стежить за покупцем і не знає змісту зазначеного списку, занотовує, що саме покупець кладе до кошика [20]. Таким чином, обидва мають справу з одними і тими ж словами, проте напрямок пристосування у кожного різний: покупець, вибираючи конкретні зазначені у списку товари, пристосовує світ до слів, а детектив, спостерігаючи вибрані покупцем товари, підбирає до них назви, пристосовує слова до світу.

В процесі аргументативного дискурсу ми зустрічаємо обидва спрямування мовленнєвих актів. Передусім, якщо в основу тези покладено якийсь конкретний факт (скажімо, протиправна дія), то пристосування йтиме за напрямком „слова до світу”. Проте, з іншого боку, тут застосовуються не лише висловлювання, що констатують сам факт події, а й такі, які кваліфікують цю подію як віднесену до певного класу подій, котрі в межах даної соціокомунікативної спільноти кваліфікуються як ‘неправомірні’. В останньому випадку ми маємо справу з уже готовими висловлюваннями, під які «підганяються» факти дійсності.

Широко застосовуване випадках перевірки і доведення гіпотез відшукування очікуваних фактів, які б підтверджували чи спростовували тезу, припущення, теж можна розглядати як пристосування світу до слів, як пошук аргументів. Очевидно тут існує залежність від конкретної спрямованості мети (конкретного цілепокладання.) як головної для даного фрагменту аргументації. Ця мета може бути обтяжена суб’єктивністю, упередженістю. (Поширена ситуація – „так було, бо я хочу щоб було так”).

Якщо в аргументації, наприклад, переважає індукція, то тут, вочевидь ми маємо справу з прагненням пристосувати слова до світу. Оскільки перед дослідником наявна певна кількість емпіричних даних, що є фактами досліджуваної дійсності. Метою його є здійснити певні узагальнюючі пояснення щодо них, і так, щоб ці пояснення були якомога більш переконливими. Подібне відбувається при висуненні різного роду гіпотез, оперативно-слідчих версій тощо. (За Серлем, тут мають місце пояснення, констатації, описи твердження тощо)

З іншого боку, мета аргументації може бути уже сформульованою вербально на підставі якоїсь іншої діяльнісної мети, котрій перша є підпорядкованою. Тоді виникає необхідність пристосовувати світ до слів. (Напр.: фальшування доказів, або відшукування необхідних доказів при доведенні чи перевірці версії). (За Серлем, тут мають місце вимоги, накази, клятви обіцянки тощо).

В аргументації здебільшого не вживаються перформативи (тобто висловлювання, промовляння яких одночасно означає виконання названої дії, як, наприклад, щодо наказів або клятв) чи подібні вербальні засоби. Адже головна мета – переконати, змусити повірити в істинність, спрямувати на конкретну перлокуцію (передбачення, зазначення певних наслідків виссловлювання). Ілокутивним є сам процес висловлювання. Для прикладу – одна і таж подія розглядається (промовляється, аргументується) різними сторонами, класичними учасниками процесу аргументації:

(1) пропонент – напр., сторона звинувачення, позивач, автор гіпотези

(2) опонент – сторона захисту, відповідач, критик

(3) аудиторія – напр. склад суду, мас-медіа, експертна комісія, широкий суспільний загал тощо,

Кожен з цих учасників має свої власні перлокутивні очікування, які є різними аж до протилежних. Кожен прагне, щоб наслідком його власної аргументації були певні дії інших її учасників. (Наприклад: визнання вини, засудження, виправдання, задоволення чи відмова у задоволенні позову, схвалення/несхвалення теорії, плану дій, результати голосування тощо). Ілокутивна мета може бути поставлена „збоку (зверху)” – привнесена ілокуція (а також інтенціональність). Як зазначає Г.Рузавін, «що стосується проблеми інтенціональності, «...то в процесі комунікації здійснюється взаємодія інтенцій промовця і слухачів. Хоча початково певні інтенції ідуть від промовця, оскільки саме він прагне навіяти слухачам певні думки, почуття і наміри до вчинків і дій, але слухачі їх сприймають не сліпо і бездумно, а оцінюють на їхній захист аргументи, висувають контраргументи і на цій підставі будують власну поведінку, здійснюють чи утримуються від вчинків і дій. А це й означає інтенціональну спрямованість аудиторії». [16: 57]

Ілокутивні акти за Серлем мають відмінності у виражених психологічних станах. «Загалом, здійснюючи будь-який ілокутивний акт з певним пропозиціональним змістом, мовець виражає певне своє ставлення, стан тощо, яке стосується цього пропозиціонального змісту» [17: 174]. Навіть якщо мовець не є щирим, тобто не має саме такого наміру, бажання, чи переконання, не виражає саме те, що відчуває, він однаково у ході здійснення мовленнєвого акту виражає якесь переконання, бажання тощо. Тобто тут виражається переконання, за відсутності ментального чи психічного стану переконання. Але у таких випадках необхідність ґрунтовної аргументації лише зростає, оскільки постає потреба у прихованні власної нещирості.

Варто зауважити, що якщо брати суто логічний аспект аргументації, то ілокутивна мета, що ґрунтується на різних психологічних станах відіграє другорядну роль, а то і не відіграє жодної. Такі стани як команда, прохання, обіцянка, жаль тощо, виражені вербально, залучаються до аргументації як процесу переконання і можуть досягти головної мети. Проте вони можуть залишитися в межах суб’єктивних психологічних станів мовців.

Якщо взяти хрестоматійне висловлювання „Злодій повинен сидіти в тюрмі”, то воно не виходить за межі інтенції чи переконання автора висловлювання і солідарного з ним загалу, але ніяк не буде входити в інтенції і переконання самого злодія іже з ним. Чи якщо злодій висловлює жаль з приводу власного злодійства (навіть якщо цей психологічний стан є щирим), це ще не є однозначним аргументом для остаточного формулювання присуду.

В межах однієї і тієї ж ілокутавної мети можуть бути різні ступені енергійності чи відповідальності (прохання, наказ). Так ілокутивна мета справедливого присуду чи іншого рішення може подаватися з різним ступенем енергійності, скажімо, через вимогу або через пропонування чи прохання: „Я пропоную таке рішення...”, „Я наполягаю на ...”, „Я вважаю, що...”.

Різні мовленнєві акти можуть відображати відмінності у статусі чи становищі мовця і слухача, що теж може бути пов’язано з ілокутивною силою висловлювання. Один і той самий вербальний акт може виступати, наприклад, як прохання або як порада. Дещо перефразуючи приклад Дж. Серля, зазначимо, що проста констатація непорядку у кімнаті, спрямована від генерала до рядового, може бути тим аргументом, що буде сприйнятий як наказ прибратися. При зворотній же спрямованості, від рядового до генерала, висловлення радше буде сприйняте, як порада чи побажання.

Зі щойно зазначеним пов’язана відмінність у способі, яким висловлювання співвіднесено з інтересами мовця й слухача (наприклад відмінності між вітанням та співчуттям). Це скоріше уже відноситься до прагматичних аспектів комунікативної діяльності і меншою мірою стосується її аргументативних аспектів. Хоча вибір способу висловлювання теж може ураховуватися щодо досягнення переконання як головної мети акту аргументації.

Що стосується відмінності ілокутивних актів щодо співвідношення з рештою частин дискурсу, то деякі з висловлювань слугують для зв’язку висловлювання з рештою дискурсу. В аргументативному дискурсі подібні висловлювання є обов’язковими, Насамперед, це перформативні висловлювання типу „Звідси випливає...”, „Я роблю висновок...”, „Я заперечую...”. Але в процесі доведення чи спростування, усі висловлювання пов’язані з дискурсом як цілим, оскільки об’єднані самою метою і структурою аргументативного дискурсу. В логічному аспекті, кожне висловлювання в певних моментах такого дискурсу виступає або як засновок, або як висновок, або як елемент паралогічного переконування.

В межах аргументативного дискурсу також наявні виділені Серлем відмінності в пропозиціональному змісті, що визначаються на підставі ілокутивної сили. Насамперед, це відмінності між повідомленням і передріканням, оскільки передрікання пов’язано з майбутніми подіями, а повідомлення з минулим чи теперішнім. Тут варто зазначити, що аргументація так чи інакше може бути пов’язана з передріканням. Скажімо аргументація в кримінальній справі певним чином передрікає настання (хоча б як бажане) певних наслідків у вигляді конкретного покарання. А теза аргументації, що має вид гіпотези (тобто припущення) сама є передріканням майбутніх фактів чи подій.

Серль вказує на те, що, наприклад, оцінка чи висновок не обов’язково повинні супроповоджуватись мовленнєвими актами. І в дискурсі аргументації ряд аргументативних актів можуть бути необов’язково вербалізованими. Приклад щодо цього наводиться у [2]. Щодо «питання про немовні дії у складі дискурсивних актів. Почнемо з хрестоматійної аргументативнивної ситуації, що попала свого часу під перо Пушкіна:

Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить.

Що, власне, зробив Діоген кінік, почавши ходити перед послідовником Зенона із Елей? Відповідь однозначна: він тим самим заперечив йому, маючи на увазі спростувати його твердження. Незакінченість і неабсолютність його спростування – питання інше, яке в жодному разі не ставивить під сумнів той факт, що фізична, позамовна дія Діогена у суперечці з „брадатим мудрецем” виконала функції дискурсивного акту спростування, набула в даному контексті суперечки самостійну ілокутивну і навіть перлокутивну функцію» [2: 364]

Частина мовленнєвих актів потребує для свого здійснення певних позамовних інституцій, інакше – певного соціального статусу мовця і слухачів в межах цієї інституції. Адже недостатнім буде, коли абихто стосовно когось скаже „звинувачую” чи „виправдовую”, „зобов’язую”, „забороняю” чи „дозволяю”. Подібні вирази будуть мати ілоукутивну і аргументативну силу лише за умови, якщо мовець посідає певний статус в межах певної інституції позамовного порядку (наприклад є суддею чи присяжним чи іншим засновником певних деонтичних ситуацій). Тобто тут позамовні і позалогічні наперед-визначені установлення (передусім, соціально-правові інституції) впливають на статус учасників процесу аргументації.

Щодо класифікації ілокутивних актів, то її родоначальник Дж.Остін ґрунтуючись на дієслівних формах (англійської мови) виділяє: вердиктиви – пролягають в офіційних та в неофіційних повідомленнях, що ґрунтуються на очевидності чи розмірковуванні судження про оцінку чи факт (cуддівський акт); екзерситиви – прийняття рішення чи пропаганда за або проти якось кшталту дій; комісиви – прийняття зобов’язання поводитися певним чином; бехібітиви – вираження ставлення, реакції на дії інших; експозитиви – роз’яснення підстав, аргументів та повідомлень.[13: 119-128]

Якщо ж використовувати таксономію, запропоновану Серлем, то можна зазначити, що ілокутивні висловлювання в межах аргументації належать насамперед до репрезантивів – мета яких полягає в тому щоби зафіксувати відповідальність мовця за повідомлення про певний стан речей, за істинність свого судження. [17: 181]. Елементи подібних висловлювань в межах аргументації оцінюються за шкалою „істинно – хибно”. Репрезентативи ґрунтуються на ілокутивній меті переконання, а також самі виражають переконання у чомусь (істинності чогось). Хоча репрезентативи можуть містити ознаки ілокутивної сили, що є додатковими до властивості ілокуивної мети. Зокрема вони можуть бути співвіднесеними з інтересами мовця. Напрямок пристосування – „слова – реальність”. Наприклад суддя відтворює події чи визначає рішення саме за таким напрямком.

Директиви – являють собою намагання (спроби) мовця досягти того, щоб слухач щось здійснив. [Там же]. Аргументація сама по собі має на увазі ті чи інші директиви, котрі необов’язково виражені за допомогою слів, що означають прохання, наказ, побажання тощо. Сам процес аргументації передбачає досягнення такої дії зі сторони слухача, як вияв згоди з висловленою тезою. Дана згода може імплікувати і певну дію, наприклад, винесення конкретного судового рішення, схвалення гіпотези тощо. Окремі види директив є необхідним елементом окремих актів аргументації. Наприклад, запитання, при опитуванні свідків чи ознайомлення учнів з критеріями оцінювання знань, зміст чого полягає в тому, щоб слухач в майбутньому здійснив певну дію. Тут реалізується напрямок пристосування „реальність – слова”.

Комісиви (те ж що й у Остіна) – ілокутивні акти, що мають на меті покласти на мовця певне зобов’язування здійснити в майбутньому певну дію чи дотримуватися певної лінії поведінки (незалежно від щирості мовця). Прикладом може слугувати різного роду передвиборна агітація, що є досить щедрою на комісиви, де ілокутивна мета примусити повірити, що мовець (чи той, від чийого імені ретранслюється мовленнєвий акт) у майбутньому виконає взяті зобов’язання (політичну програму тощо).

Експресиви. Ілокутивна мета – виразити психологічний стан, що задається умовами щирості стосовно стану речей, визначеного в межах пропозиціонального змісту [17: 183]. (Наприклад, вибачення, вітання, подяка). Вибачення може бути реальною метою аргументації, наприклад, у випадку цивільного позову.

Декларації. Визначальною властивістю цього класу актів є саме те, що здійснення якогось акту із цього класу встановлює відповідність між пропозиціональним змістом і реальністю; успішне здійснення акту гарантує дійсну відповідність пропозиціонального змісту реальності. [17: 185]. Щодо цього, то в аргументації успішність подібних актів передбачається. Якщо суд висловлює певне рішення, що є наслідком аргументації сторін, то здебільшого дія наступає невідворотно. Якщо декларується про успішний захист дисертації як наслідок аргументації, то присуджується науковий ступінь. Головне, що декларації вносять певні зміни до статусу чи до умов вказуваних об’єктів уже в силу того факту, що декларування було здійснено успішно. Успішність декларацій передбачає наявність певних позамовних інституцій, де мовець і слухач посідають певний соціальний стан (церква, закон, приватна власність тощо).

У згадуваній вище статті А.Блінова та В.Петрова йдеться про дискурсивні акти як «акти розмірковування чи аргументації, що розуміються як свого роду спеціальні випадки мовленнєвих актів». [2: 355] Основним в аргументації є силогістичний дискурсивний (ілокутивний) акт. Автори виділяють такі типи ілокутивних дискурсивних актів:

а) промовляти речення = здійснювати акт мовлення,

б) засновувати ( рос. - предпосылать) і дедукувати = здійснювати силогістичні дискурсивні акти,

в) пояснювати, доводити, підкріпляти гіпотезу, виводити наслідки тощо = здійснювати ілокутивні дискурситвні акти [2: 359]

Загалом же автори так подають співвідношення між мовленнєвими та дискурситвними (аргументативними) актами:

Теорія мовленнєвих актів Теорія дискурсивних актів

говорити аргументувати

мовлення процесс аргументаці

акти референції і предикації засновування (передпосилання) пропоциціональні акти силогістичні актипропозиціонвльний зміст силогістичний зміст

ілокутивного мовленнєвого силогістичного ілокутивного

акту дискурсивного акту

Звичайно ж, засновування (передпосилання) і дедукція відмінні від референції і предикації; загальне в них те, що і ті і інші є власне логічний рівень звичайних і дискурсивних мовленнєвих актів. Проте неважко побачити, що логічний рівень дискурсивних актів не вичерпується засновком (передпосиланням) і дедукцією. При здійсненні силогістичних актів присутньою повинна бути вказівка на сам предмет дискурсивного акту, тобто бути здійсненою референція, а також необхідно здійснити предикацію до цього об’єкта. Так у дискурсивному акті „Якщо суд задовольнить позов N. то S. виплатить йому солідну компенсацію” здійснено як референцію, так і предикацію. Теж саме буде відбуватися при будь-якому дедукуванні. «Таким чином, в дискурсивних актах, на відміну від звичайних мовних, логічний рівень, так би мовити, двоповерховий: пропозиціональні акти не відсутні в нім, але складають його «перший поверх», над яким надбудовується другий, такий, що складається з актів силогізму. Все це досить елементарно для читача, знайомого із співвідношенням між пропозиціональною логікою і логікою предикатів». Тут слід зауважити, що зазначені автори звели дискурсивні акти як акти розмірковування та аргументації до редукування та силогістики, тобто розглядають, власне, логічний аспект аргументації, що дещо звужує саме поле аргументативного дискурсу. Поза увагою залишилось, скажімо індукування, котрому теж притаманні певні аргументативні можливості і супутні позалогічні засоби переконання, що теж супроводжуються мовленнєвими (ілокутивними) актами.


Сейчас читают про: