double arrow

Правила змагального діалогу (суперечки)


Аргументація здебільшого здійснюється у формі змагального діалогу – суперечки (спору, дискусії), – «доведення істинності чогось, ході якого кожна із сторін відстоює власне розуміння обговорюваного питання і спростовує думку супротивника». [8: 365]. Таким чином суперечка як випадок змагальної комунікації є «зіткненням позицій в ході якого

сторони використовують аргументи на підтримку власних переконань і

критикують несумісні з останніми думки іншої сторони». [4: 315]Найбільш поширеним видом суперечки є дискусія(лат. discussion – дослідження, розгляд) обговорення компетентними особами якихось спірних проблем, питань з метою встановити шлях її достовірного вирушення. За кількістю учасників дискусія буває двох типів: 1) Двостороння дискусія– обговорення спільного питання з одним пропонентом, який висуває і обґрунтовує якесь своє положення (наприклад, захист дипломної роботи чи дисертації, обговорення доповіді, наукової статті тощо). 2) Багатостороння дискусія – почергове обговорення різних положень, поставлених різними пропонентами. Ті, хто спочатку виступав у ролі пропонента, висуває власне положення, обґрунтовує його і сам стає пропонентом (напр., одночасне обговорення кількох альтернативних проектів закону, наукових гіпотез тощо). Спеціальними варіантами дискусії є а) дебати (франц. débats)– обмін думками на якомусь зібранні, засіданні (напр., парламентські, судові дебати); б) диспут(лат. disputare – розмірковувати, сперечатися ) – публічна суперечка на наукову чи суспільну тему, публічне обговорення наукової праці; в) полеміка (гр. polemicos – войовничий, ворожий)– дискусія (часто досить тривала у часі) на якусь тему, що здебільшого виражається у письмовій формі (напр., відома полеміка між прихильниками католицизму та противниками Берестейської унії в українській історії, що навіть породило таке культурно-історичне явище як полемічна література) Суперечка може мати певну мету, що залежить від мотивів її учасників. З цього погляду виділяють:1. Суперечка заради істини,яка має на меті обґрунтування істинності певної тези (антитези) чи її перевірку. Наслідком такої суперечки мусить стати встановлення істини як результат глибокого та фундаментального аналізу тези і антитези, позицій учасників та засобів і способів аргументації.2. Суперечка заради переконаннямає на меті сформування певного переконання чи зміни переконання її учасників. Протиставлені сторони суперечки (пропонент і опонент) подають свою тезу/антитезу як істину і обґрунтовану або з метою передати власні переконанні іншому, або сформувати переконання на свій кшталт у аудиторії. При цьому переконуючі сторони як можуть бути впевненими в істинності власних положень, так і сумніватися в них. проте продовжувати їх відстоювати через певні обставини (напр., через різного роду зацікавленість). Зрозуміло, що переконуюча цінність в істинності наслідків подібної суперечки поступається суперечці заради істини, хоча вони можуть здійснюватися сумісно, доповнюючи одна одну. 3. Суперечка заради перемоги ставить за мету не з’ясування істини і не переконання інших учасників, а саме як самоціль. Хоча і у цьому випадку можливе прагнення до встановлення істинного стану речей, проте висунення перемоги як самоцілі суперечки робить можливим використання некоректних прийомів щодо аргументації. Подібне ставлення до суперечки було притаманне античним софістам.3. Суперечка заради суперечки– це суперечка, за якою не стоїть жодної конкретної мети (тим більше установлення істини), а почасти й жодного сенсу й правил. Подібні суперечки здебільшого зустрічаються у побутовій комунікації і характерні для неврівноважених сперечальників, готових сперечатися будь про що і за будь-якої нагоди. 4. Суперечка як гра,характерна дляАнтичного світу, полягає у тім, що одна із сторін лише ставить питання, а інша дає відповіді у вигляді „так” або „ні”. Таким чином запитувач, ставлячи як запитання певні загальні положення, конкретні приклади чи припущення, прагнув отримати такі відповіді, що призводили б до того, щоб відповідач почав суперечити тим положення, з якими раніше погоджувався, чи власним попереднім відповідям. Показовими у цьому випадку є діалоги Платона, де запитувачем постає Сократ. Загальні вимоги до суперечки.Мистецтво ведення суперечки називається еристикою.Еристика започаткувалася ще у Давній Греції у зв’язку з розвитком судової, політичної та морально-етичної полеміки. Спочатку вона мала на меті відшукання істини і блага через суперечку, а також повинна була навчати інших мистецтву переконання та схиляння людини до доцільних вчинків.. Проте згодом вона виродилась в засіб досягнення перемоги у суперечці будь-якою ціною. Тому еристика розділилася на діалектику та софістику. Перша ще від Сократа спрямована на продуктивне обговорення проблеми з метою встановлення істини. Софістика припускалася некоректних засобів задля досягнення перемоги і скомпрометувала саму ідею мистецтва суперечки. Хоча не існує спільних для кожного виду суперечки прийомів та вимог, серед загальних можна виділити такі, як це подає О.А. Івін [4: 337-345.]

1. Не варто починати суперечку (дискусію) без особливої на те потреби („суперечку заради самої суперечки”). Проте не слід лякатися й уникати суперечки. Особливо це стосується принципових питань, які можна вирішити лише у порядку дискусії.

2. Кожна суперечка повинна мати чітко визначену тему і предмет (визначеність тези). Тому необхідно зафіксувати предмет дискусії спеціальними твердженнями, щоб суперечка не вигляділа безпредметною.

3. Тема суперечки не повинна підмінятися іншою темою протягом тривалості самої суперечки (закон тотожності).

4. Суперечка має сенс лише за наявності альтернативних уявлень про один і той самий об’єкт, явище тощо. Якщо такої несумісності немає, то може з’ясуватися, що супротивники сперечаються хоча й про відмінні, але взаємодоповнюючі особливості того ж самого предмета.

5. Суперечка передбачає певну спільність сторін у їхніх вихідних позиціях, наявність певного єдиного для них базису. Кожна суперечка опирається на певні засновки, підстави. Безпідставна дискусія втрачає усякий сенс. Спільність базису забезпечує початкове взаємопорозуміння учасників і стає підґрунтям для продуктивного розгортання суперечки. Тому, якщо підстави не зовсім чіткі чи тлумачаться по-різному, краще почати з їхнього уточнення і з’ясування, інакше суперечка може виявитися неефективною.Успішне ведення суперечки потребує певних знань логіки. Насамперед йдеться про уміння виводити наслідки із власних та чужих твердженнь, знаходити суперечності та відсутність логічних зв’язків (вимоги щодо демонстрації). За звичаї люди опираються на інтуїтивну логіку, проте усвідомлене ставлення до логічних вимог аргументації робить висновки значно переконливішими, а також допомагає виявити хиби та моменти некоректності в аргументаціїсупротивника.

6.Суперечка вимагає певних знань про предмет через який вона відбувається. За звичай, це знання неповне, оскільки саме через це й виникла дискусія. Проте бажано, щоб воно було достатньо широким, бо суперечка навколо мало відомого предмета (відомого через чутки чи взагалі невідомого) робить суперечку, власне, безпредметною. Хоча подібні суперечки не є рідкістю в широкому комунікативному загалі.

7. В суперечці слід прагнути до з’ясування істини та добра (справедливості). Ця вимога йде ще від полеміки Сократа з софістами, що прагнули перемоги в суперечці будь за будь-яку ціну. Сократ зазначає «На їхню думку, хто бажає стати хорошим оратором, тому абсолютно зайве мати істинне уявлення про справедливі і хороші справи чи про людей справедливих і хороших за природою чи вихованням ... В судах геть нікому немає жодної справи до істини, важливою є лише переконливість. А вона полягає в подібності до правди... Подекуди в захисній і звинувачувальній промові навіть слід змовчати про те, що було насправді, якщо це неправдоподібно, і говорити лише про правдоподібне: оратор зі всіх сил повинен гнатися за правдоподібністю, почасти розпрощавшись з істиною» [Платон. Федр // Соч. в 4 т. – М.: Мысль, 1993. – Т.2.– С.138.]

Слід зазначити, що в судових дебатах встановлення істини в ідеалі дорівнює встановленню справедливості (добра).

7. У суперечці необхідно виявляти власну гнучкість. Сам процес розгортання суперечки відзначається мінливістю ситуацій: залучення нових аргументів, невідомих раніше фактів, незнайомої термінології, зміна позицій учасників тощо.

Найбільш поширеними є два крайніх способи ведення суперечки: поступливість і жорсткість. Проте найефективніше використовувати особливості обох залежно від конкретної ситуації: де необхідно можна віднаходити точки дотику у поглядах, а там, де погляди є суперечними варто наполягати на рішенні, що ґрунтується на неупереджених критеріях, незалежних від учасників суперечки. Жорстким бажано бути щодо сутності питання, а стосовно неістотних деталей можна виявляти поступливість та терпимість, не поступаючись при цьому своїми принципами і гідністю.

8.Слід уникати значних похибок у стратегії й тактиці суперечки. Стратегія – це найбільш загальні принципи аргументації, використання одних висловлювань для обґрунтування чи підкріплення інших. Тактика – пошук та відбір аргументів, найбільш переконливих щодо обговорюваної теми і певної аудиторії, а також реакція на контраргументи іншої сторони. Вирішення стратегічної задачі суперечки передбачає дотримання зазначених вище вимог. Попри усю простоту їхніх формулювань, почасти виникають труднощі щодо їхнього практичного застосування.

9. Потрібно уміти визнавати у ході суперечки власні помилки. Головним у дискусії є власний внесок у позитивну розробку обговорюваної проблеми. Якщо хтось упевнився в хибності чи сумнівності свого положення, повинен відверто про це сказати, що зробить обговорення більш плідним.

Засоби суперечки як різновиду процесу аргументації можуть бути як коректними, так і некоректними.

Коректні засоби (прийоми) суперечки не вдаються до прямого обману, хоча й містять певні хитрощі. До таких припустимих засобів можна віднести:

1. Наступальна ініціатива. Передбачає таку тактику суперечки, котра змушує супротивника оборонятися. Передбачаючи його аргументи, можна заздалегідь їх висловити самому і самому ж спростувати.

2. Відволікання уваги супротивника, від думки, яку слід провести повз критику. Думка у такому випадку висловлюється наче мимохіть і якнайкоротше. Тут для відвернення уваги супротивника можна висловити ідею, котра здатна привернути його увагу, якось зачепити, тобто відвернути від головної думки. Для тог щоб залишити думку поза критикою, висловити якийсь достатньо слабкий аргумент, на якому зосередиться опонент і тим самим пропустить найближчі до даної думки докази, особливо якщо їхня хибність не є достатньо явною.

3. Припустимим є покладання тягаря доведення на супротивника. Оскільки доведення є тяжчою процедурою ніж спростування, то досвідчений учасник змушує свого опонента самому доводити його власні положення, посилаючись на те що теза опонента є винятком із якогось уже визнаного загального положення. У такому разі супротивник змушений аргументувати правомірність подібного винятку. Тут застосовуються формули типу „чому ви вважаєте, що?...”, „а звідки це випливає?...” тощо.

4. Бажаною в суперечці вважається концентрація дій, спрямованих на центральну ланку системи аргументів супротивника чи на найслабшу її ланку. Як зазначав ще на початку ХХ ст.. С.І.Поварнін, «якою б не була суперечка, завжди слід пильно стежити за слабкими пунктами в аргументації супротивника і, знайшовши такий пункт, „розробити” його до кінця, не „випускаючи” супротивника із рук, доки не з’ясується і не підкреслиться уся слабкість даного пункту». [11: 93-94]

5. Спростування супротивника його ж власною зброєю. Із засновків супротивника завжди варто намагатися вивести наслідки, які б підкріпляли вашу власну тезу. Тут може зіграти роль ефект раптовості, коли неочікувані супротивником наслідки раптом видаються під кінець суперечки.

6. Відтягування заперечування. Корисним є у разі, коли супротивних використав аргумент, що є „убивчим” для вас: жодного прийнятного аргументу просто „не приходить у голову”. В таких випадках варто не показувати супротивнику своєї розгубленості, почати „відтягувати” час. Можна ставити запитання у зв’язку з наведеним аргументом ніби то для

До некоректнихзасобів суперечки відносяться зокрема:

1. Неправильний „вихід із суперечки”. Відчуваючи слабкість власної позиції, один із учасників намагається під будь-яким приводом ухилитися від подальшого продовження суперечки. Тут часто вдаються до досить грубих прийомів (напр., „грюкнути дверима”) а то й до відвертих образ.

2. Прийом обструкції, коли супротивнику просто не дають змоги висловитися. Один із учасників відкрито перебиває іншого, намагається перекричати чи демонстративно не слухає супротивника. Тут використовуються заяви типу: „З вами не можливо вести дискусію”, „Ваші аргументи примітивні” чи, навпаки, „Ваші аргументи занадто складні” тощо

3. Організація „хору” напівслухачів-напівучасників суперечки як за так і проти. Певна група спеціально підготованих слухачів (так звана „клака”) намагається умисно вихваляти аргументи одного із учасників суперечки і принижувати аргументи іншого, на кшталт: „Прекрасно”, „Блискучий аргумент”, „Слабка відповідь”, „Йому нічим заперечити” тощо.

4. Паличні аргументи чи аргументація до насилля („заклик до городового”). Якщо учасник суперечки безсилий щодо відстоювання власної точки зору, він намагається звернути увагу на небезпечність аргументів свого супротивника для даної влади, ідеології, держави тощо, і що варто проти нього застосувати певні репресивні дії. Таким чином досягають того, що суперечка припиняється. Проблема тут у тім, що подібні ”заклики” використовувались і використовуються в усі часи і за різної влади. (Як зазначив С. Поварні, «аргументи начальника почасти сильніші за Цицеронове красномовство»). Вдавання ж до „паличних аргументів” свідчить лише про дрімуче невігластво їхніх користувачів.

5. Різного роду психологічні диверсії. До них відноситься використання психологічних особливостей супротивника (наприклад уже згадуваний „аргумент до невігластва”) або аудиторії („аргумент до натовпу”). Сюди відноситься використання таких особливостей опонента, як довірливість імпульсивність чи уповільненість інтелектуальних реакцій та ін. Сюди також відноситься і певне навіювання („сугестивний натиск”). Використанні різного роду зовнішніх ефектів для позитивного впливу на публіку. Останнє вважається некоректним лише за умови, коли зовнішня сторона впливу не відповідає змісту і доказовості аргументації.

6. До некоректних засобів відносять також сповідування подвійних стандартів („подвійна бухгалтерія”). Це різна оцінка одного і того ж явища (чи подібних явищ), залежно від прагматичних міркувань учасника дискусії. (Напр., „Якщо в мене здохла корова, то це погано, я якщо в сусіда, то…,,,?).

Таким чином, суперечка є досить складним явищем, що не зводиться виключно до зіткнення несумісних тверджень. Вона завжди розгортається в певному контексті, і зачіпає такі риси характеру людини, як гідність, самолюбство, гордість тощо.

Що ж стосується судових дебатів, то там „спрацьовують” усі зазначені вимоги, засоби та прийоми суперечки., як коректні, так і некоректні.

Питання для самоконтролю.

8. В чому сутність логічних помилок в аргументації?

9. Які є типові помилки щодо тези?

10. Як пов’язаний загальнологічний закон тотожності з тезою аргументації?

11. Які є головні правила щодо аргументів?

12. Що таке аргументи “другого виду”?

13. В чому сутність помилок щодо демонстрації?

14. Яку роль відіграють операції з поняттями у аргументативному міркуванні?

15. Що таке прарадокс?

16. Яке місце софізмів у комунікативному переконанні? Що таке змагальний діалог?

17. Які є види суперечки?

18. Які вимоги ставляться до коректної суперечки?


Сейчас читают про: