double arrow

Логіка й аргументація

Прагма-діалектичний підхід до аргументації

Логіко-лінгвістичні конструкції.

Концепція «нової риторики» Х. Перельмана (аргументація і доведення).

Модель аргументації С. Тлуміна (імпліцитне й експліцитне в аргументації).

Аргументативні конструкції.

Логіка й аргументація.

Тема 2. Логічний аспект аргументативного дискурсу.

Література

1. Аврелий М. Надине с собой. – М., 1914.

2. Алексєєв А.П. Аргументация. Познание. Общение. М.: Изд-во МГУ, 1991.

3. Аристотель. Риторика // Античные риторики. – М., 1978.

4. Асмус В.Ф. учение логики о доказательстве и опроовержении.– М., 1954

5. Брутян Г.А. Аргументация. – Ереван: Изд-во АН АрмССР 1984.

6. Ивлев Ю.В. Курс лекций по логике. – М., 1988.,

7. .Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. М.:Наука 1979.

8. Кант И. Критика чистого разума // Кант И. Соч.: В 6 т. Т. 3. М., 1964.

9. Поварнин С.И. Исскуство спора // Вопросы. философии. 1990. – №3.

10. Платон. Федр // Полн. собр. Соч. Платона.–. Пг., 1922. – Т.2.

11. Платон.Соч: В 3 т. Т. 3.– М., 1968-1972.

12. Пойа Д. Математика и правдоподобные рассуждения. – М., 1957.

13. Пуанкаре А. О науке.– М., 1983.

14. Рузавин Г.И. Гипотетико-дедуктивний метод // Логика и эмпирическое познпние.– М., 1972.

15. Рузавин Г.И. Методологичемкие проблемы аргументации. — М. РАН, ин-т философии, 1997. —204 с.

16. Юм Д. Сочинения: В 2 т.– М., 1966. – Т. I.

17. Arnold C.C., Bowers J.W. Handbook of Rhetorical and Communication. Allyn and Bacon. Inc. Boston, 1984.

18. Freeley A. Argumentation and Debate. Belmont, 1966.

19. Lambert K., Ulrich W. The Nature of Argument. N.Y., 1980.

20. Johnstone H.W. Some Reflection on Argumentation // Philosophy, Rhetoric and Argumentation. Pensilvania, 1965.

21. Perelman Ch. Formal logic and informal logic // From Methaphysics to rhetorics. Dordrecht, 1989.

22. Perelman Ch. The Idea of Justice and Problem of Argument, N.Y., 1963.

23. Perelman Ch., Olbrechts Titeca L. The New Rhetoric. Nortre Dame, 1971.

24. Rieke R., Sillars M. Argumentation and decision making process. N.Y., 1975.

25. Toulmin St. The Uses of Argument. Cambridge, 1958.

Аргументативний дискурс окрім наявності обов’язкових учасників мусить бути певним чином структурованим. До кожного окремого фрагмента дискурсу прийнято ставитися як до тексту. Зрозуміло, що будь-який текст повинен бути певним чином зорганізований за допомогою тих чи інших засобів.

На разі ми не будемо торкатися лексико-семантичних чи логіко-граматичних аспектів організації аргументативного дискурсу, а розглянемо лише те, що безпосередньо стосується логічної сторони аргументації.

З погляду логіки загальноприйнятим вважається виділення в структурі аргументації таких елементів як теза, аргументи й демонстрація.

Під тезою аргументації мається на увазі та думка навколо якої, власне, і розгортається аргументативний дискурс (в межах доведення – висунуте пропонентом положення, істинність якого він обґрунтовує у процесі аргументації). Теза є головним елементом аргументації і тезою може бути будь яка думка, до якої можна поставити запитання «Чому ви так вважаєте?», тобтокожне положення, що на певний момент потребує обґрунтування.

Аргументи– судження (чи сукупність суджень) на яких аргументація ґрунтується. Це думки, істинність яких на даний момент вважається підтвердженою практикою і які таким чином можуть слугувати підставами істинності чи хибності інших думок. Отже, аргументи – це логічне підґрунтя аргументації. Вони відповідають на питання: “Чим, за допомогою чого здійснюється аргументація?” . Оскільки традиційна логіка оперує категорією «істинність–хибність» щодо висловлювань, то аргументами можуть бути: .

1) Не спростовані на даний момент теоретичні положення.Ці думки здатні пояснювати сутність відомих фактів і передбачати нові явища, тому можуть слугувати для обґрунтування нових положень. (Так, фізичні закони гравітації, з одного боку, дозволяють розрахувати траєкторію космічного тіла, а, з іншого, слугують доказами, що підтверджують вірність таких розрахунків).

Роль аргументів можуть виконувати також положення, що є результатом емпіричних узагальнень, якщо на даний момент не відомо жодного суперечного висновку. (Таким емпіричним узагальненням є встановлене положення про індивідуальний характер папілярних узорів і їхню практичну неповторюваність, що стало підґрунтям дактилоскопічної експертизи.

Функцію аргументів можуть виконувати загальноправові положення, норми права, інші оцінні стандарти, що принципово не піддаються перевірці на істинність/хибність. Якщо, наприклад, вчинок певної особи кваліфікується як негідний, то вказуються, як аргументи, наявні у її поведінці ознаки, що визначені як негативні в межах аксіологічного поля (включаючи й правове) певного соціуму.

2) Роль аргументів виконують, судження, що виражають твердження про факти. Факти чи фактичні дані – це одиничні події чи явища, для яких характерні певний час, місце і конкретні умови їх виникнення й існування.

Твердження про факти використовуються в багатьох галузях пізнання: в історії, фізиці, соціології, лінгвістиці тощо. Особливе значення мають факти у судовому дослідженні, оскільки минула подія там відновлюється за її слідами на матеріальних предметах та у свідомості людини, причетної до цієї події. Коли йдеться про факти як аргументи у процесі обґрунтування, маються на увазі судження про факти, в яких виражена інформація про події та явища.

3) Аргументами можуть бути аксіоми, тобто положення, які на даний момент вважаються очевидними, тобто такими, що не потребують доведення в даній галузі знань. Аксіомами можуть виступати різні вихідні положення математики, фізики, інших наук: “частина менша за ціле”. Аксіомами виступають загальні закони логіки (тотожності, несуперечності, достатньої підстави), аксіоми силогізму тощо. Аксіоматичний характер має очевидне положення, що “одна і таж особа не може одночасно знаходитись у двох різних місцях ”, і саме воно є головним аргументом для обґрунтування алібі.

3. Демонстрація (лат demonctratio – “показування”)– логічне міркування у процесі якого із аргументів виводиться істинність чи хибність тези. Таким чином, демонстрація здійснює логічний зв’язок між аргументами і тезою. Вона є однією із форм умовного зв'язку, де аргументи виконують функцію логічної підстави, а теза – функцію логічного наслідку:

1, а2, а3, ...аn) ®Т

Згідно з законами умовної залежності істинність аргументів є достатньою підставою для визнання істинною тези, за умови дотримання правил виведення.

Демонстрація здійснюється у формі умовиводу. Це може бути окремий умовивід але частіше – ціла низка міркувань. Засновками тут виступають судження про аргументи, а висновок – судження, що виражає тезу. Продемонструвати – означає показати, що теза логічно випливає з аргументів. Особливість умовиводів, у формі. яких здійснюється демонстрація (дедуктивних, індуктивних, за аналогією), полягає у тому що судження, яке потребує обґрунтування (теза), є наперед сформульованим висновком з умовиводу, а судження про аргументи, які слугують засновками умовиводу, залишаються невідомими і мусять бути доведені.

Таким чином, в процесі аргументації за відомим висновком (тезою) відновлюються засновки умовиводу (аргументи).

Говорячи про логічну структуру аргументації, ми маємо на увазі саме логічну структуру тексту, за допомогою якого аргументація здійснюється.

Потрібно зазначити, що далеко не всі впливи на погляди й поведінку людини, здійснювані через текст, є аргументацією й відповідно не всі тексти, утворені в цих випадках, є аргументативними. При цьому безпосередня мета суб’єкта діяльності може не відрізнятися: від мети суб’єкта аргументації, тобто полягати в прийнятті адресатом якогось твердження (і в здійсненні відповідних вчинків). Наприклад, говорячи людині: «Як добре Ви виконали цю роботу», ми хочемо, щоб людина ця прийняла дане твердження як щире, тобто усвідомила значущість своєї роботи. Звертаючись до кого зі словами: «Принесіть, будь ласка, книгу», ми розраховуємо, що він зробить бажану нами дію. Нарешті, просто повідомляючи людині деяку інформацію про те, що тоді-то мало місце те-то, ми прагнемо в такий спосіб розширити сферу її знань. У всіх цих випадках суб’єкт діяльності звертається до реципієнта як до свідомої істоти, якій притаманна свобода волі щодо прийняття або неприйняття відповідних тверджень. Але тут ми не маємо справи з аргументацією. Для аргументації характерна наявність двох логічних компонентів – тези аргументації і її підстав. Число підстав (засновків) може варіюватися

Теза й кожна з підстав – є судження, що виражаються в реченнях. Аргументатор вважає що прийняття реципієнтом підстав обумовить певним чином прийняття ним тези аргументації. Характер обумовлювання при цьому може бути різним. Наприклад, в одних випадках аргументатор вважає, що, прийнявши засновок, реципієнт зобов’язаний прийняти тезу, оскільки дана теза логічно випливає з даних засновків, істинність засновків з необхідністю тягне істинність тези. В інших випадках аргументатор усвідомлює, що прийняття реципієнтом засновків дозволяє сподіватися на прийняття ним тези лише з певним ступенем імовірності (можливо, досить високої), оскільки дана теза виходить із даних засновків за індукцією, істинність засновків не гарантує істинності тези, а лише до деякої міри підтверджує припущення про істинність тези.

Звернімо увагу на ту обставину, що йдеться про уявлення аргументатора щодо логічного зв'язку, наприклад дедуктивного або індуктивного, підстав і тези, а не про реальний логічний зв'язок між ними. Справа в тому, що уявлення аргументатора про характер логічного зв'язку між тезою й підставами не завжди відповідають дійсності. Припустимо, хтось говорить вам: «Петренко працює слюсарем, тому він ніяк не може мати вченого ступеня», думаючи, що із твердження «Петренко працює слюсарем» з необхідністю випливає твердження «Петренко не має вченого ступеня». Уявлення аргументатора про зв'язок між цими твердженнями в цьому випадку невірне. Насправді істинність твердження «Петренко працює слюсарем» дає нам право вважати, що Петренко не має вченого ступеня лише з високим ступенем імовірності. Адже відомі випадки, хоча й досить рідкі, коли людина, що має вчений ступінь, з певних причин стає робітником. Таким чином, має місце розбіжність реального логічного зв’язку між тезою й підставами й тим, що заявлено аргументатором у розглянутому тексті. Реальний логічний зв’язок у цьому випадку був би адекватно виражений у тексті типу: «Петренко працює слюсарем, тому, швидше за все, він не має вченого ступеня».

Розуміння аргументації не припускає неодмінної логічної правильності міркування, реалізованого в аргументативному тексті. Більше того, як теза, так і підстави аргументації можуть виявитися помилковими. При цьому й хибність суджень, стверджуваних у ході аргументації, і логічна неправильність міркування можуть бути як результатом помилки аргументатора, так і результатом його свідомого прагнення ввести реципієнта в оману. У такий спосіб ми говоримо про чесну або нечесну, правильну або неправильну, істинну або хибну, дієву або недієву аргументацію.

Настільки широке розуміння аргументації є досить поширеним однак не загальновизнаним. Існує підхід, що наділяє статусом аргументації лише такі способи впливу на погляди й поведінку людини, які здійснюються шляхом логічно правильного міркування, що має істинні засновки й тезу. Передбачається також, що аргументатор щирий (він не видає за істину те, що вважає неправдою) і що діяльність його успішна. Найбільш велика робота, у якій представлений такий підхід,­ монографія Г. А. Брутяна «Аргументація» [4]. Потрібно визнати, що підхід цей має свої підстави. Насамперед він має підстави в деяких ситуаціях повсякденного вживання слова «аргументація» і споріднених з ним слів. Коли людина застосовує вагомі, переконливі докази на підтримку своєї позиції, ми говоримо: «Це аргументація», «Це аргументи», маючи на увазі, що людина ця логічна, послідовна і опирається на положення, які видаються нам істинними. У протилежній ситуації, коли докази оцінюються нами як помилкові або неприйнятні, манера міркування як логічно непослідовна, коли ми не віримо в чесність і сумлінність мовця, ми заявляємо: «Це не аргументація», «Це не аргумент».

Взагалі, термін «аргументація» нерідко має позитивне емоційно-ціннісне навантаження. Таке навантаження обумовлене тим, що щира людина прагне до істинності й логічної правильності своєї аргументації. Прагнення це, зрозуміло, виправдане як у моральному відношенні, так і в остаточному підсумку прагматично. Не можна не бачити, однак, що абсолютна щирість, істинність, правильність і успішність – це риси скоріше ідеалу аргументації, до якого ми прагнемо, ніж реальна аргументація. Вимоги істинності, правильності, щирості – ті вимоги, відповідно до яких слід аргументувати, але які далеко не завжди виконуються в реальній аргументації з тих чи інших причин, наприклад, в силу здатності людини помилятися, щирої омани або навмисного обману. Трактування аргументації як безумовно «позитивного» феномена тягне за собою відмову в праві називатися аргументацією. Спроби свідомого введення в оману називають помилковою риторикою, софістикою, еклектикою.

Видається прийнятнішим більш широке тлумачення аргументації, коли істинність і хибність, щирість і обман, прийнятність і неприйнятність розглядаються не як характеристики двох різних феноменів – аргументації й не-аргументації, а як характеристики того самого – аргументації. Це дає можливість розглядати різновиди аргументації (що наближаються до ідеалу або суперечать йому) як прояв однієї фундаментальної здатності людини до дискурсивного впливу на іншу людину (або на себе самого).

Ми вже говорили про те, що аргументація здійснюється через побудову тексту. У тексті втримуються теза й засновки аргументації, вказівка на зв’язок між ними. Разом з тим аргументативний дискурс може містити компоненти, які не можна назвати ні тезою, ні засновками, ні покажчиком зв’язку між ними. Це можуть бути різного роду описи, пояснення, введення в історію питання й навіть відступу, причому не завжди такі, що мають відношення до справи.