2014-02-02
1337
Вюрцбургская школа в психології знаменита насамперед тим, що саме в ній уперше було почато експериментальне вивчення мислення. Вона була заснована німецьким ученим О. Кюльпе (1862-1915). Кюльпе, так само як і Титченер, був учнем Вундта; під його керівництвом він навчався в Лейпцігському університеті.
У перші роки своєї діяльності він частково повторював експерименти, проведені в Лейпцігській лабораторії, частково вдосконалював інтроспективний метод. Зміна інструкції, що дається випробуваному перед початком експерименту, привело до того, що головна увага в роботах Кюльпе і його співробітників бути сконцентровано вже не на результатах діяльності (швидкості відповіді, його точності й т.д.), а на її процесі. Поставивши перед випробуваним завдання й спостерігаючи за її рішенням, Кюльпе фактично почав експериментальне вивчення процесу мислення. Тим самим була спростована думка Вундта про те, що експериментальному вивченню доступні тільки елементарні (сенсорні) процеси й що свідомість являє собою сенсорну мозаїку, тобто комплекси взаємозалежних сенсорних елементів - відчуттів і подань.
Експерименти Вюрцбургской школи показали, що випробуваний при виконанні завдань робить розумові операції, які він звичайно не усвідомлює. Із цього випливало, по-перше, що поряд із сенсорним «матеріалом» в «тканину» психологічного життя людини включені елементи, незвідні до відчуттів, по-друге, що ці елементи сполучені з діями суб'єкта, його розумовою діяльністю й, нарешті, по-третє, що неусвідомленість цих актів у момент їхнього здійснення вимагає внести корективи в метод інтроспекції. Робота Кюльпе над модифікацією методу інтроспекції привела до його перетворення в метод «систематичної експериментальної інтроспекції». Вирішуючи інтелектуальне завдання (наприклад, встановлюючи логічний зв'язок між поняттями), випробуваний повинен був дати ретроспективний звіт про стани свідомості, пережитих їм у процесі рішення. Цей самозвіт називався систематичним, оскільки весь процес точно розділявся на тимчасові відрізки й повторювався безліч разів з метою корекції опису. Було встановлено, що думка, із психологічної точки зору, можна охарактеризувати не тільки негативно (як якісно відмінну від сенсорних даних), але й позитивно, що як оперує значеннями. Тим самим рішуче змінилося колишнє подання про зміст свідомості, до складу якого вводилися нові феномени - розумові образи.
Ці висновки направили Кюльпе на розробку власної програми лабораторних досліджень свідомості, що успішно реалізували його учні.
Експериментальна програма Кюльпе була в основному виконана до 1909 р., коли він переїхав у Бонн, а потім у Мюнхен, де відійшов від експериментальної психології й зайнявся переважно філософією й естетикою.
Після його від'їзду експерименти були продовжені О. Сальтисоном, що досліджував залежність процесу мислення від структури розв'язуваного завдання. Серед найважливіших відкриттів Сальтисону особливе місце займає поняття антиципаторной схеми, що збагатила подання про процес рішення ідеєю про можливості передбачати його результат уже на початку розумової діяльності.
З багатьох учнів Кюльпе необхідно згадати й про М.Вертгеймере - одному із творців гештальтпсихології й Дж. Энджелле - одному з лідерів американської функціональної психології.
Найбільш вагомим внеском Энджела у функціональну психологію, стала стаття «Сфера функціональної психології» (1906), у якій була сформульована позиція функціоналізму. Энджел позначив три головні теми руху функціоналізму:
1. Функціональна психологія - це навчання про психічні операції; навчання конфронтуючої психології психічних елементів (структуралізму). Завдання функціоналізму він бачив у вивченні законів психічних процесів й умов, у яких вони протікають.
2. Функціональна психологія - це навчання про фундаментальну корисність свідомості. Свідомість - це інструмент, за допомогою якого організм пристосовується до вимог навколишнього оточення.
3. Функціональна психологія – це навчання про психофізіологічні зв'язки (розум/тіло) у загальному контексті взаємин організму з навколишнім середовищем. Функціоналізм розглядає всі функції розуму / тіла й затверджує, що фактичної різниці між ними немає. По суті вони належать до феноменів одного порядку й легко переходять друг у друга.
Енергійна опозиція функціональної психології стосовно структуралізму зіграла величезну роль у розвитку психології.
Психологію функціоналісти визначають широко; сюди входить і вивчення психічного розвитку дітей всіх віків і людей із психічними розладами. Крім того, функціональний підхід доповнює інтроспективний метод іншими способами одержання наукових даних - такими, як психологічні досвіди, тести, опитування, об'єктивне спостереження за поводженням. Всі ці методи, відкинуті структуралістами, сталі важливим джерелом наукової інформації для функціональної психології.
Експериментальне дослідження мислення, почате у Вюрцбургской школі, було продовжено іншими дослідниками й стало однієї із самих великих областей експериментальної психології. Однак перші матеріали одержали саме Кюльпе і його співробітники, головними досягненнями яких стало поширення експериментального методу на вищі психічні процеси (мислення й волю). В експериментах, проведених у Вюрцбургской школі, було вперше доведене, що мислення являє собою процес, незвідний до почуттєвих образів і залежний від різноманітних факторів, у тому числі й від установки, що виникає при прийнятті завдання. Ці дані наочно показали, що психологічні закономірності мислення несводимы до логічного. Таким чином, вивчення мислення стало здобувати психологічні контури.
