2014-02-02
1164
Тема 10. Фінансовий менеджмент міжнародних корпорацій
Організація міжнародних НДДКР
Організація міжнародних НДДКР – це конкретна діяльність ТНК і всіх її підрозділів, спрямована|спрямована| на проведення науково-дослідних робіт, розробку технологічних проектів, використання їх результатів, підвищення технологічного рівня підприємницької діяльності, і на цій основі посилення конкурентоспроможності ТНК на світових ринках.
Подібна організація є певною системою, що включає різні елементи. Ця система (як і будь-яка інша) успішно функціонуватиме, якщо між елементами існуватимуть раціональні, певним чином субординовані|, супідрядні, взаємозалежні зв'язки.
Тому вельми|дуже| важливо|поважно| виділити основні елементи цієї системи, дати їм характеристику і проаналізувати зв'язки між ними.
До основних елементів належать наступні|слідуючі|:
1. організаційна структура управління НДДКР;
2. організаційна структура виконавців|виконувачів| НДДКР;
3. канали отримання|здобуття| результатів НДДКР.
1. Організаційна структура управління НДДКР включає наступні елементи:
– міжнародні цільові комітети;
– міжнародні комплексні комітети;
– міжнародні лінійні організації;
– міжнародні штабні організації.
2. Організаційна структура виконавців НДДКР включає наступні елементи:
– власні науково-дослідні і проектні підрозділи, центри, що входять до складу ТНК;
– виконавці|виконувачі|, які зв'язані різними формами співпраці|співробітництва| в області НДДКР;
– незалежні установи, компанії, виконуючі НДДКР і розробляючі проекти за замовленням ТНК.
3. Канали отримання|здобуття| результатів НДДКР:
– надходження|вступ| нових технологій в результаті|унаслідок| проведення НДДКР самій ТНК або при її безпосередній підтримці, в т.ч. фінансовою;
– міжнародне переміщення нових технологій через світовий технологічний ринок.
1. Сутність, задачі та напрямки фінансового менеджменту міжнародних корпорацій
2. Контроль і регулювання фінансових операцій міжнародних корпорацій
3. Система фінансування міжнародної діяльності корпорацій
4. Валютний ризик та методи захисту від нього
Що таке фінансовий менеджмент? Варто помітити, що в різних підручниках, монографіях даються різні визначення. Наприклад, в американських і європейських підручниках дається таке визначення: фінансовий менеджмент – це управління фінансами фірми, що має головною своєю метою максимізацію курсу акцій, чистого прибутку на акцію, рівня дивідендів, майна акціонерів, чистих активів у розрахунку на акцію.
У монографії «Введення в бізнес» автори дають таке визначення: «Фінансовий менеджмент пов’язаний із сукупністю рішень, прийнятих у зв'язку з формуванням і підтримкою оптимальної структури фінансових засобів фірми в умовах керованого ринку, проведених з метою максимізації добробуту власників акцій або доходів власників» [10, 176].
Основний недолік подібних визначень полягає, по-перше, у тім, що як об'єкт фінансового менеджменту беруться тільки акціонерні компанії; по-друге, метою фінансового менеджменту є неодмінно максимізація доходів, прибутку. На практиці ж, у різних умовах, метою діяльності фірми можуть бути й інші конкретні, стратегічні і тактичні цілі.
З урахуванням цих зауважень більш точним і коректним буде наступне визначення: фінансовий менеджмент на мікрорівні – це система управління фінансами компанії, спрямована на досягнення його стратегічних і тактичних (поточних) цілей. Цілі ж можуть бути різні, індивідуальні для кожного економічного суб'єкта. Звідси, основний принцип фінансового менеджменту полягає в постійному розв’язані протиріч, що виникають між цілями компаній і фінансовими можливостями їхньої реалізації (досягнення).
Ці загальні положення фінансового менеджменту цілком відносяться і до категорії «фінансовий менеджмент міжнародних корпорацій». Але ця категорія фінансового менеджменту має свої особливості, специфічні характерні риси.
Фінансовий менеджмент міжнародних корпорацій – це система фінансового управління, що проводиться в умовах дії компаній на міжнародних ринках, в умовах інтернаціоналізації господарської діяльності, і спрямована на досягнення стратегічних і тактичних цілей у міжнародному масштабі.
При цьому необхідно звернути увагу на одну важливу обставину. Фінансовий менеджмент міжнародної корпорації базується на тім, що її виробнича, комерційна і фінансова діяльність на зовнішніх ринках, в економіці інших країн приносить (прямо або побічно) додаткові вигоди, переваги в порівнянні з діяльністю на національному ринку. Це неодмінна умова доцільності підприємницької діяльності на міжнародній арені.
Крім загальних зі звичайним фінансовим менеджментом задач, міжнародний фінансовий менеджмент має справу з зовсім специфічними задачами, які він вирішує стосовно до різних форм міжнародної підприємницької діяльності.
Задачі фінансового менеджменту міжнародних компаній:
· аналіз фінансового стану компанії;
· контроль і регулювання грошових операцій у міжнародній корпорації;
· обґрунтування визначеної стратегії фінансування діяльності міжнародної компанії в різних умовах;
· визначення оптимальної структури і напрямків інвестування міжнародної компанії;
· обґрунтування шляхів виходу на світові фінансові ринки;
· характеристика причин і видів можливих валютних ризиків.
Головні задачі зумовлюють визначені напрямки в системі фінансового менеджменту міжнародних компаній. В даний час у діяльності міжнародних компаній виділяються три основних напрямки:
1) планування і регулювання міжнародних грошових операцій;
2) створення механізму фінансування міжнародної діяльності компанії;
3) управління валютними ризиками.
2. Контроль і регулювання фінансових операцій міжнародних компаній
Будь-яка компанія не зможе ефективно функціонувати в ринковій економіці, якщо вона не буде займатися плануванням, прогнозуванням і регулюванням своєї діяльності. Особлива роль тут належить системі планування і регулювання міжнародних грошових операцій.
Попередньою умовою формування такої системи є фінансовий аналіз діяльності міжнародної корпорації на основі показників фінансової звітності, збору й обробки даних бухгалтерського обліку для внутрішнього управління фінансами й інформування зовнішніх користувачів.
Розробляючи і проводячи у життя систему планування, контролю і регулювання міжнародних фінансових операцій, компанії переслідують певні цілі.
По-перше, міжнародні корпорації прагнуть оптимізувати вкладення наявних засобів, погоджуючи потреби і можливості всієї системи з більш конкретизованими вимогами діючих філій.
По-друге, вони прагнуть максимізувати фінансові витрати і трансакційні витрати на здійснення угоди. Зокрема, для досягнення цієї мети може знадобитися інтернаціоналізація основних операцій міжнародних корпорацій, пов’язаних із грошовими переказами і міжнародними розрахунками.
По-третє, вони намагаються уникнути валютних збитків; унаслідок цього мобілізація наявних засобів стає досить ризикованою формою операцій.
По-четверте, міжнародні корпорації враховують ефект впливу своєї діяльності з контроля і регулювання грошових операцій на свої податкові зобов'язання. Наприклад, за допомогою дивідендів виводяться засоби з інфляційного середовища, що характеризується високим рівнем валютного ризику; однак при цьому в деяких випадках виникають додаткові зобов'язання по податкових платежах.
По-п'яте, політичні і регулюючі умови постійно змінюються в кожній окремій країні, що робить необхідним переоцінку підходів і механізмів контролю і регулювання грошових операцій.
Цілі міжнародних корпорацій при здійсненні ними планування, контролю і регулювання фінансових операцій, у свою чергу, припускають визначені стратегії і механізми.
Такі стратегії і механізми зумовлюють двоякий підхід до здійснення контролю і регулювання фінансових операцій міжнародних корпорацій, і насамперед транснаціональних корпорацій.
Перший – системний підхід до контролю і регулювання фінансових операцій.
Другий – підхід окремих закордонних філій міжнародної корпорації.
У першому випадку міжнародна корпорація розглядається як організаційна сукупність, усередині якої можуть існувати різні складові, котрі функціонують по-різному. Задачі міжнародної корпорації як організаційної сукупності дуже прості. А саме: необхідним є одержання доходу на всіх рівнях системи. Сукупність припускає те, що материнська компанія міжнародної корпорації жадає від усіх своїх окремих підрозділів (філій) приношення в жертву своїх особистих прагнень заради одержання прибутку на благо загального цілого.
В другому випадку увага буде зосереджена в більшою мірою на діях і можливостях одержання асигнувань і на розробці плану по досягненню більш вузьких і конкретизованих цілей і задач.
Очевидним є те, що системні цілі і мети окремих філій будуть частково збігатися, включаючи оптимізації грошових авуарів, зниження фінансових витрат, а також зниження заборгованості по податкових платежах і валютних збитках. Розходження виявляються у визначенні і досягненні цих цілей.
Однієї з найважливіших функцій планування і регулювання грошових операцій міжнародних корпорацій є процес прийняття рішень, що являє собою складання кошторисів міжнародних капіталовкладень і їхньої окупності.
Домінуючою характеристикою цього процесу прийняття рішень є те, що ці рішення стосуються придбання фондів, які володіють тривалим терміном корисної служби і, отже, що роблять значний вплив на рух готівки компанії ще протягом багатьох літ.
Саме тому розумні і правильні рішення по складанню кошторисів капіталовкладень і їхньої окупності також несуть доброчинний вплив на позицію міжнародної корпорації, і, навпаки, результатом неправильних рішень стане довгостроковий негативний ефект.
Типові міжнародні корпорації характеризуються значними розмірами і капиталоемкостью. Саме для таких компаній складання кошторисів капіталовкладень і їхньої окупності стає вирішальною ланкою процесу прийняття рішень.
Складання кошторисів міжнародних капіталовкладень і їхньої окупності застосовується в тих випадках, коли досліджуваний проект географічно повинний розташовуватися і виповнюватися за межами держави, у якому знаходиться компанія-інвестор.
Такі міжнародні проекти неминуче попадають у залежність від коливань курсів закордонних валют і піддані впливові визначених факторів, до яких можна віднести розходження в рівнях інфляції між країнами, а також конкретні показники ризику, властиві тільки тим країнам, у яких передбачається реалізувати досліджуваний проект.
Вище керівництво корпорації і Рада директорів більшою мірою орієнтуються на глобальний розгляд кожного окремого проекту, що є лише одним з декількох потенційних альтернативних способів застосування корпоративних ресурсів. У даному випадку спектр альтернативних рішень може включати як нефінансові, так і фінансові інвестиції. І нарешті, увага групи стратегічного планування, що працює усередині материнської корпорації й орієнтованої, в основному, на точку зору вищого керівництва, буде зосереджено на ступені «відповідності» розглянутого проекту основним стратегічним цілям міжнародної корпорації. Іншими словами, персонал групи наголошує на прибуток і зовнішні ефекти (вигода або збиток від економічної діяльності для третіх осіб без оплати або відшкодування), що передбачуваний проект може принести іншим підрозділам і дочірнім компаніям багатонаціональної корпорації.
При складанні кошторисів капіталовкладень і їхньої окупності, що включають такі міжнародні потоки, необхідно розглядати не тільки зміни в курсах закордонних валют, але і диференціальні коефіцієнти інфляції в країнах, що входять у розглянуту конфігурацію, і різниці між номінальними і фактичними процентними ставками.
Планування і регулювання міжнародних фінансових операцій, особливе складання кошторисів міжнародних капіталовкладень і їхньої окупності безпосередньо пов’язане з проблемою фінансування діяльності міжнародної корпорації.
Як видно, доходи від продажів, зроблених дочірнім відділенням, що контролюється американською материнською корпорацією, можуть виникати як у будь-якій третій країні або США, так і на внутрішніх ринках країни, де дочірнє відділення робить свої операції (приймаюча сторона). Крім цього споживані дочірнім відділенням фактори виробництва можуть бути також отримані як зі США або з третьої країни, так і з внутрішніх джерел приймаючої країни.
Аналізуючи рух доходів, товарів факторів виробництва між підрозділами міжнародної корпорації, неминуче повинні враховуватися різні показники, пов’язані з валютними курсами. Розглянемо це на прикладі закордонних філій, які контролюються іноземними міжнародними компаніями. Так, обсяг знову доданої вартості, виробленої на цих філіях в обробній промисловості за поточним курсом американського долара зріс за 1989-1998 рр. на 46% (до 251 млрд. дол.), а за курсом 1993 р. – на 34% (до 214 млрд. дол.).
3. Система фінансування міжнародної діяльності компаній
У сучасних умовах розвитку світової економіки, в умовах уже досить високого і зростаючого ступеня економічної інтернаціоналізації й особливо транснаціоналізації, безперервного росту числа міжнародних компаній значно зростає роль, значення міжнародного фінансування, у даному випадку фінансування закордонної діяльності міжнародної корпорації. Більшість міжнародних корпорацій має у своєму розпорядженні фінансові підрозділи (див. рис. 1.1., стр.14), що формують фінансовий блок системи міжнародного менеджменту. Цей блок містить у собі комерційні банки, страхові, інвестиційні, лізингові, фінансові, трастові, пенсійні фонди і компанії.
Головною задачею такого фінансового блоку є залучення й акумулювання фінансових засобів. Крім залучення капіталу, на фінансовий блок покладається управління фінансами на основі підтримки стійкого балансу між ресурсами і заявками на ці ресурси з боку інших підрозділів корпорації, розробка інвестиційної політики і здійснення капіталовкладень, забезпечення економічної безпеки, управління ризиками, ефективний пристрій внутрішньої економіки всієї корпорації.
Фінансування закордонної діяльності сучасних міжнародних корпорацій являє собою складну систему, що включає різні форми, способи, джерела, а також фінансові комунікації.
Формування такої системи залежить від численних факторів, серед яких необхідно виділити наступні основні:
· фінансово-економічні параметри міжнародної корпорації і їхня організаційна структура;
· фінансово-економічні параметри міжнародної компанії і їхня організаційна структура;
· масштаби, структура і рівень розвитку фінансових ринків, у т.ч. національних і міжнародних;
· умови (економічні, соціальні, політичні, валютно-фінансові й ін.) для підприємницької діяльності іноземних компаній у приймаючих країнах.
Основною проблемою підприємницької діяльності будь-якої компанії, міжнародної корпорації особливо, є проблема оптимізації джерел фінансування цієї діяльності.
З цією метою використовується міжнародна система управління готівкою (international cash management). Суть системи полягає в тім, що міжнародна корпорація організовує внутріфірмові грошові потоки таким чином, щоб максимально знизити податки, витрати від неналежної кон'юнктури, сильної інфляції, зниження курсу валюти. У рамках системи міжнародного управління готівкою виділяють такі основні канали переміщення засобів у рамках міжнародної корпорації, як:
· прямий переклад капіталу;
· переклад дивідендів;
· плата за послуги (управлінські, науково-дослідні й ін.);
· плата за ліцензії;
· трансферні ціни у внутріфірмовій торгівлі;
· внутріфірмові кредити;
· внутріфірмове страхування.
Крім того, для рішення інших задач міжнародні корпорації використовують приховані методи перекладу прибутку, що здобувають вид обміну товарами і послугами між різними підрозділами корпорації. Завдяки цим каналам, міжнародна компанія виводить свої прибутки з-під контролю держави, що дає можливість першій ухилятися від сплати податків, уникати різноманітних обмежень, приховано фінансувати підрозділ (зокрема, для підтримки низьких цін).
Характеризуючи систему фінансування закордонної діяльності міжнародних корпорацій, необхідно розрізняти два рівні:
1) фінансування на рівні міжнародної компанії в цілому;
2) фінансування підприємницької діяльності її окремих закордонних підрозділів (філій, дочірніх компаній та ін.).
Розглянемо систему фінансування на рівні міжнародної корпорації. У цій системі виділяються два види джерел: внутрішні і зовнішні.
Внутрішні джерела – це система самофінансування міжнародної компанії, що містить у собі три головні складові: нерозподілений або реінвестований прибутки; амортизаційні фонди; внутріфірмові кредити. Подібну систему фінансування можна наочно представити у виді наступної схеми
Система міжнародної компанії є складною організацією, що включає більшу або меншу кількість підрозділів, розміщених у різних країнах.* Кожні два таких підрозділи можуть мати між собою безліч різних, у т.ч. фінансових зв'язків. Якщо система складається з материнської компанії, регіональної фінансової штаб–квартири і двох діючих дочірніх фірм, число фінансових зв'язків дорівнює шести. Зі збільшенням кількості одиниць у системі міжнародної компанії число фінансових зв'язків росте в геометричній прогресії. Через кожен фінансовий зв'язок здійснюється безліч різних угод.
Сучасні міжнародні компанії характеризуються величезними економіко-фінансовими параметрами, а тому вони можуть здійснювати в значних масштабах фінансування своєї міжнародної діяльності за рахунок власних джерел. Так, активи всіх міжнародних корпорацій у 2001 р. склали 25 трлн. дол., обсяг продажів – майже 18 трлн. дол., загальна сума чистого прибутку – 600-700 млрд. дол., обсяг експорту – близько 4 трлн. дол. [15, 4].
Але оскільки міжнародні компанії здійснюють глобальну економічну експансію, глобальну зовнішньоекономічну діяльність, остільки вони мають потребу в додаткових, зовнішніх фінансових джерелах.
Зовнішні джерела міжнародної компанії – це засоби, які залучаються з меж міжнародної компанії і, саме головне, за які ці компанії платять (у формі позичкового відсотка, дивідендів, орендних платежів, роялті, і т.і.). Такі джерела включають дві категорії. Перша – це банківські кредити; друга – це випуск корпоративних облігацій, акцій і інших фінансових інструментів, за допомогою яких міжнародні компанії виходять на різні фінансові ринку.
В останні роки зростають масштаби і роль другої категорії зовнішнього фінансування інвестиційної діяльності міжнародних компаній. Так, якщо в 1992 р. із загальної суми зовнішніх джерел у 658 млрд. дол. на першу категорію приходилося менш 45%, а на другу – 55%, те в 1998 р., відповідно, – 30% і 70%.
Серед причин таких змін у системі зовнішнього фінансування виділяються наступні.
По-перше, формування і швидкий розвиток нового типу інвесторів – інституціональних (пенсійні фонди, страхові фонди, інвестиційні банки й ін.). В даний час нараховується понад 70 тис. інституціональних інвесторів з активами на суму більш 50 трлн. дол.
По-друге, сек’юритизація процесу міжнародного руху капіталу, тобто переміщення фінансових засобів за допомогою різних цінних паперів, особливо, так званих похідних фінансових інструментів (деривативів) – опціони, ф'ючерси, свопи і т.і.
По-третє, формування і швидкий розвиток дійсно міжнародних ринків капіталу – євровалютних, єврооблігаційних, єврокредитних.
Зовнішні джерела міжнародної компанії – це засоби, які залучаються з меж міжнародної компанії і, саме головне, за які ці компанії платять (у формі позичкового відсотка, дивідендів, орендних платежів, роялті, і т.і.). Такі джерела включають дві категорії. Перша – це банківські кредити; друга – це випуск корпоративних облігацій, акцій і інших фінансових інструментів, за допомогою яких міжнародні компанії виходять на різні фінансові ринку.
Система фінансування міжнародної діяльності на рівні окремих закордонних філій, дочірніх компаній міжнародної корпорації також містить у собі два види джерел – внутрішні і зовнішні. Але вони мають свою специфіку, свої особливості. Внутрішні джерела – це фінансові засоби даної філії (нерозподілений прибуток, амортизаційні фонди); зовнішні – це засобу, запозичені на місцевих, або на міжнародних ринках капіталів; кредити, отримані від батьківських компаній або інших філій даної міжнародної компанії (тобто від сестриних компаній); засобу, отримані від випуску і реалізації облігації, акцій і інших цінних паперів даної філії.
Необхідно помітити, що система фінансування міжнародної діяльності корпорації являє собою процес нагромадження капіталу на її закордонних підприємствах. А сам цей процес знаходиться в тісному зв'язку і взаємозв'язку з організаційно-інституціональною структурою закордонного сектора міжнародної компанії.
У ринковій економіці, заснованої на приватному підприємництві і конкуренції, перед всіма економічними суб'єктами постійно існує небезпека втрат і збитків (поряд з можливістю одержувати більше або менше прибутку). Така небезпека являє собою економічні ризики.
4. Валютний ризик та методи захисту від нього
Рівень валютних ризиків значно зростає з включенням учасників ринкових відносин у систему зовнішньоекономічної діяльності. Це пояснюється тим, що в цій системі різко загострюється конкурентна боротьба, збільшується кількість і ускладнюється структура факторів, які викликають економічні ризики, зростає ступінь непередбачуваності розвитку і кон'юнктури численних ринків. З урахуванням характеру господарської діяльності виділяються різні види економічних ризиків:
· комерційні;
· кредитні;
· фондові;
· інфляційні;
· операційні;
· ризики неплатежів;
· валютні ризики і т.і.
Особливе місце в структурі економічних ризиків належить валютним ризикам. Особливість зумовлюється тим, що усі форми економічної діяльності, у т.ч. особливо закордонної, обслуговуються за допомогою валюти (грошей), опосередковуються і завершуються валютними операціями (конверсійними, депозитними, страховими, спекулятивними). Іншими словами валютні ризики виникають при здійсненні зовнішньоторговельного, інвестиційного, кредитного, фондового й іншого видів закордонної діяльності.
Валютний ризик – це небезпека грошових (валютних) втрат у результаті змін валютних курсів у період між підписанням контракту укладанням і здійсненням платежу по ньому (завершенням угоди).
Проблема валютних ризиків у світовій економіці стає відчутної з початку 70-х рр., з переходом до системи валютних курсів, що плавають. При золотому стандарті ризики були досить рідким явищем і мінімальними по обсягах грошових збитків, оскільки валютні курси «оберталися» навколо «золотих точок». З 80-х рр. валютні ризики здобувають хронічний характер, стають невід'ємним елементом у повсякденній діяльності економічних суб'єктів, особливо тих, котрі пов’язані з зовнішніми ринками.
У сучасних умовах захист від валютних ризиків є одним з найважливіших елементів зовнішньоекономічної діяльності приватних компаній і банків. У рамках кожної транснаціональної корпорації створюються особливі структурні підрозділи, що безпосередньо займаються управлінням валютними ризиками. Для ефективного управління валютним ризиком цими підрозділами розробляються спеціальні програми, у яких чітко регламентуються визначені етапи і задачі, пов’язані з запобіганням, нейтралізацією валютних ризиків або зниженням збитків від них. У кожному конкретному випадку програми тих або інших міжнародних корпорацій можуть відрізнятися одна від одної, але усі вони мають три загальних основних розділів. Перший розділ містить у собі задачі, пов’язані з прогнозуванням курсів валют, які використовує дана компанія у своїй діяльності. Прогнозування здійснюється на основі аналізу курсоутворюючих факторів, у т.ч. довгострокових, середньострокових, короткострокових. Другий розділ присвячено економічній оцінці передбачуваного валютного ризику. Така оцінка містить у собі наступні параметри (показники): тип валютного ризику; тривалість ризикового періоду; балансова сума активів і пасивів (а також їхня валютна структура), що знаходиться під загрозою валютного ризику; обсяг, характер, структура можливих грошових збитків; раціонально припустимий рівень відкритої позиції по кожній валюті, та ін.
В даний час використовуються численні методи захисту від валютних ризиків. У залежності від цілей і задач, що ставлять перед собою економічні суб'єкти (компанії, банки) у управлінні валютним ризиком розрізняються дві основні категорії методів: «внутрішні» і «зовнішні».
Внутрішні методи являють собою заходи, спрямовані на запобігання валютного ризику, тобто заходи превентивного, «профілактичного» характеру. І з цього погляду вони є прямим хеджуванням* (страхуванням) валютного ризику. Ці засоби застосовуються економічними суб'єктами ще до виходу їх на ринки (у т.ч. на зовнішні), до початку проведення різного роду операцій (комерційних, виробничих, інвестиційних, фінансових, і т.і.). Серед внутрішніх методів управління валютним ризиком необхідно виділити наступні:
· вибір валюти, у якій здійснюються комерційні справи, платежі, розрахунки;
· вибір умов, форм і інструментів розрахунків і платежів;
· використання різного роду застережень (взаємних поступок) контрагентів;
· маніпулювання термінами платежів, розрахунків;
· регулювання валютними позиціями;
· організація й удосконалення системи управління ліквідністю корпорацій і банків.
Управління валютним ризиком починається з вибору валюти, за допомогою якої здійснюються торговельні, фінансові, інвестиційне й інші економічні угоди, операції. При цьому обоє контрагента даної угоди вибирають (визначають) валюту ціни (тобто валюту, у якій фіксується ціна реалізованого, пропонованого товару, послуги, і т.і.) або валюти позики і валюти платежу (тобто валюти, у якій здійснюються розрахунки, платежі). Якщо валюта платежу не збігається з валютою ціни, то остання служить формою страхування ризику зміни курсу валюти платежу, оскільки при цьому ціна одиниці товару не змінюється.
Кожний з контрагентів (учасників) вибирає «вигідну» для себе валюту розрахунків. «Вигода» полягає в тім, що при зміні курсу даної валюти, компанія (банк) не тільки уникає валютного ризику, але і дістає додатковий прибуток. Так, експортер (кредитор) вибирає «сильну» валюту, курс якої підвищується в період дії контракту. Наприклад, українська компанія, реалізує свою продукцію на зовнішньому ринку на суму в 1 млн. дол., і якщо до моменту платежу курс долара підвищився з 5 грн. до 6 грн. (на 20%), то і купівельна спроможність її експортного виторгу також зросла на цю величину. Імпортер (позичальник), навпаки, вибирає «слабку» валюту платежу, тобто валюту, курс якої протягом контракту знижується: якщо курс долара знизиться з 6 грн. до 5 грн., то на оплаті імпортного постачання в Україну в 1 млн. дол., українська сторона заощадить 1 млн. грн. Даний метод захисту від валютного ризику досить простий, але він має свої недоліки. По-перше, контрагенти не вільні у виборі валюти, оскільки інтереси кожного з них протилежні. Тому той контрагент, який одержав можливість вибирати вигідну для себе валюту, повинний надати своєму партнерові по угоді яку-небудь іншу поступку в контракті. По-друге, очікування або прогнози зміни валютних курсів можуть не виправдатися, і тоді потенційні вигоди перетворюються в збитки.
Тому використовується інший метод, а саме: особливо ефективний метод «внутрішньокорпораційного клірингу». Останній функціонує в такий спосіб. Кожен місяць усі філії повідомляють головній фірмі про суми, що приєднуються до платежу й одержання по внутрішньокорпораційних угодах. У фінансовому відділі головної фірми виробляється залік взаємних платежів і централізовані виплати приватним кредиторам. У середньому залік взаємних платежів складає в даний час 40-45% внутрішньокорпораційного платіжного обороту міжнародної корпорації.
Третій метод стосується так званих захисних, або ревальваційних* застережень, угод. Такі договірні угоди переслідують дві взаємозалежні цілі. По-перше, передбачаючи можливість зміни умов контракту в процесі його виконання, вони нейтралізують валютний ризик. По-друге, контрагенти надають один одному поступки по одним параметрам, одержують переваги по іншим. У результаті підвищується загальна ефективність міжнародних розрахунків.
Одним з найбільш ефективних сучасних внутрішніх методів управління валютними ризиками є маніпулювання термінами розрахунків. Така тактика містить у собі два підходи до виконання платіжних зобов'язань: прискорення (випередження) і уповільнення (відставання) платежів, або «лидз энд лэгз».* На практиці метод маніпулювання термінами розрахунків діє наступним чином. Якщо очікується зниження курсу валюти платежу стосовно національної валюти, то боржникові (імпортерові, позичальникові і т.і.) вигідно затримати платежі, якщо очікується підвищення курсу – необхідно прискорити платежі.
Валютні ризики виникають, як правило, якщо мають місце відкриті валютні позиції, тобто розбіжність вимог і зобов'язань корпорацій по міжнародних платежах. При цьому важливо підкреслити, що компанія (банк), що має відкриту валютну позицію, або ризикує понести збитки при визначеній зміні валютних курсів, або може дістати додатковий прибуток при іншому варіанті зміни обмінних курсів. Прибуток виникає при чистій «короткій» позиції (зобов'язання, або продаж даної валюти, перевищують вимоги, або її покупку), якщо курс даної валюти знизиться до моменту розрахунку і сума платежу зменшиться пропорційно падінню курсу валюти платежу; при чистій «короткій» позиції будуть збитки, якщо курс валюти підвищиться, і сума платежу зросте.
При чистій довгій позиції (вимоги, або продаж даної валюти перевищують зобов'язання, або її продаж) наслідки таких угод будуть зворотними. Щоб уникнути валютних ризиків у таких випадках, необхідно використовувати такий метод захисту, як регулювання валютних позицій. Перевага такого методу в порівнянні з іншими полягає в тім, що він не вимагає додаткових витрат на страхування валютного ризику. А при вдалому або професійно правильному застосуванні його можна домогтися майже повної нейтралізації валютного ризику. Даний метод здійснюється трояким способом.
По-перше, не допускати відкритих позицій, або закривати валютні позиції, тобто домагатися рівноваги «довгих» і «коротких» позицій по кожній валюті.
По-друге, установлення визначених лімітів (норм) відкритих позицій. Такі ліміти* встановлює кожен економічний суб'єкт, але при цьому орієнтується на ліміти відкритих позицій, встановлені центральним банком.
По-третє, здійснення структурного балансування валютних резервів, активів і пасивів. Суть подібного балансування полягає у формуванні такої структури активів і пасивів, що дозволяє перекривати збитки від зміни валютного курсу доходами, одержуваними від цієї ж зміни по інших валютних позиціях даної компанії.
Особлива роль у управлінні валютними ризиками належить такому методові, як регулювання ліквідністю компаній, банків і інших економічних суб'єктів. Таке регулювання включає: чіткий облік, планування і прогнозування грошових потоків; послідовне скорочення ризикових періодів і грошових сум, що знаходяться під ризиком; підвищення ефективності і відповідальності управлінського апарату, і т.і. Система регулювання корпоративної ліквідності вимагає дотримання визначених принципів, серед яких виділяються наступні:
1) мати «сильні валюти» в активах при довгій позиції, а «слабкі» валюти – у пасивах при короткій позиції;
2) доходи, одержувані всіма підрозділами міжнародних корпорацій, необхідно переводити (концентрувати) у країни з пільговим податковим режимом, збитки – у країни з високими податковими ставками;
3) при підвищенні курсу валюти країни даної головної компанії (банку) прибутки закордонних підрозділів міжнародних корпорацій варто залишати на місці, або реінвестувати; при зниженні – переводити в країну базування головної компанії;
4) використовувати механізм трансферних (перекладних), або внутрішньокорпораційних цін. Суть його полягає в зниженні або підвищенні ціни товарів, що поставляються, по внутрішньокорпораційних каналах у залежності від зміни валютних курсів, процентних ставок, митного рівня, прибуткових податків у країнах, де знаходяться філії і дочірні компанії міжнародної корпорації.
Перейдемо до розгляду «зовнішніх» методів управління валютним ризиком. Вони істотно відрізняються від «внутрішніх» методів.
По-перше, «зовнішні» методи спрямовані не на запобігання валютного ризику, а на його зменшення, тобто на зниження грошових утрат від уже проявився валютного ризику.
По-друге, «зовнішні» методи покликані перенести валютний ризик на інші інститути, які є учасниками відповідних фінансових операцій (банки, страхові компанії). Значна роль тут належить державним інститутам, що здійснюють регулювання валютного ризику, що є засобом заохочення зовнішньоекономічної діяльності національних компаній.
По-третє, ці методи відносяться до системи ринкового хеджування, або страхування валютних ризиків.
До числа основних зовнішніх методів управління валютними ризиками відносяться наступні:
· термінові (форвардні) операції, а також їхнього різновиду (похідні) – фінансові ф'ючерси, опціони і валютні свопы;
· ведення рахунків в іноземній валюті;
· запозичення й інвестування в іноземній валюті;
· рівнобіжні кредити;
· використання різних форм розрахунків по зовнішньоекономічних операціях.
При здійсненні трансгранічних злиттів і поглинань міжнародні корпорації використовують дві основні форми розрахунків: розрахунки безпосередньо в грошовій формі (cash-based) і розрахунки на основі обміну акціями (stock swap) між компаніями.
Роль і питома вага другої форми останнім часом значно зростає. Так, у 1999 р. частка її в загальній сумі угод по міжнародних злиттях і поглинаннях досягла рівня 36,3% (у порівнянні з 10,6% у 1997 р. і 2% у 1987 р.). Це пояснюється тим, що, по-перше, злиття на підставі обміну акціями відбуваються в основному між великими корпораціями, вартість цінних паперів яких не може викликати сумніву. У такий спосіб відбулося злиття між автомобільними компаніями німецької «Daimler» і американської «Chrysler». Сума таких угод велике, звідси і лідерство другої форми фінансування міжнародних злиттів і поглинань. По-друге, основна частина трансграничних операцій (у т.ч. особливо на основі обміну акціями) приходиться на Розвинуті країни, де функціонують величезні, диверсифицированные фондові ринки. Незначна частка другої форми розрахунків у країнах, що розвиваються, і країнах перехідної економіки (менш 2%) пов’язана саме з низьким рівнем розвитку фондових ринків у них.
Крім розглянутих форм, в останні роки виділяється ще дві форми розрахунків по міжнародних придбаннях економічних об'єктів. По-перше, придбання економічних об'єктів у тій або іншій країні за рахунок (у рахунок) частини зовнішнього боргу країни-реципієнта. Особливо «успішно» така форма поглинань діє з 80-х років у країнах, що розвиваються. Це пов’язано з загостренням проблеми зовнішнього боргу, із кризою неплатежів. Механізм дуже простій: викуповуючи визначену суму боргу, інвестор здобуває на цю суму економічні об'єкти. Вигода для інвестора: ціна боргових зобов'язань, що викуповуються, досить низька. Наприклад, за кожен долар заборгованості іноземні інвестори платили в Аргентині в липні 1985 р. 60-65 центів, у серпні 1987 р. – 43-45 центів; у Бразилії – 75-81 цент і 45-47 центів відповідно; у Перу – 45-50 і 9-16 центів, і т.ін. У Китаї, корпорація «Morgan Stanley» викупила в місцевої компанії з управління активами «Huarong Assets Management Corp.» борги по 8 центів за 1 дол., або 1,2 млрд. дол. безнадійних боргових зобов'язань за 100 млн. дол.
Особливість першого методу полягає в тім, що в такий спосіб економічні суб'єкти, використовуючи термінові операції, перекладають валютний ризик на інших суб'єктів валютних ринків (банки, страхові компанії і т.і.); останні готові взяти на себе валютний ризик за визначену винагороду.
Важливим методом нейтралізації валютного ризику є ведення рахунків в іноземній валюті. Захист від валютного ризику або зниження збитків від нього полягає в тім, що конверсія в національну (або іншу) валюту відкладається до більш доброї нагоди, коли певним чином зміниться обмінний курсі даних валют.
В умовах високого і всезростаючого темпу інтернаціоналізації господарських зв'язків і особливо транснаціоналізації підприємницької діяльності компанії, у першу чергу міжнародні компанії часто використовують такий метод нейтралізації валютного ризику, як рівнобіжні, або компенсаційні кредити. Суть таких кредитів полягає в тому, що вони надаються разнонаціональними компаніями місцевим філіям (дочірнім фірмам), які контролюються іноземними корпораціями, у місцевій валюті. Наприклад, українська компанія надає українській філії німецької корпорації кредит у гривнях, а ця корпорація, у свою чергу, дає еквівалентний кредит німецькій філії даної української компанії в німецьких марках. Інвестувавши отримані засоби у виробництво й одержавши прибуток, філії розплачуються по своїх обов'язках в місцевій валюті. Ризик, таким чином, нейтралізується завдяки тому, що виключається необхідність здійснювати конверсійні операції по вимогах і зобов'язаннях.
У якості «зовнішніх» методів страхування від валютних ризиків (крім перерахованих) можуть використовуватися такі засоби як лізингові, факторінгові, форфейтінгові операції, утворення спільних страхових фондів і т.д.
