Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 5 страница

Того ж 1919 p., коли в Україні була відновлена радянська влада і почав діяти Декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій. Серед перших парафій УАПЦ, зареєстрованих у Києві, були: Старокиївська при соборі Св. Софії, Подільська при соборі Андрія Первозванного, Либідська при церкві Св. Іллі і Печерська при соборі Св. Миколая.Протягом літа 1919 p. майже всю територію України захопили денікінці: почалися репресії проти автокефальних священнослужителів, єпископи РПЦ позбавляли їх сану, заборонено було відправлення служб українською мовою. Після вигнання денікінців ВПЦР відновлює роботу, відкриваються нові парафії. Влада сприяє цьому. Так, з'їзд волосних і сільських ревкомів Київщини у лютому 1920 р. у своїй резолюції постановляє: «Служба Божа в церквах на повіті скрізь мусить проводитись українською мовою».
ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, ВПЦР на своєму засіданні від 5 травня 1920 р. проголосила православну церкву в Україні автокефальною і соборно правною. Згодом церковний собор Київщини за участю 412 делегатів визначив ставлення до Всеукраїнського церковного собору 1918 р. як до зборів «ворогів українського церковно-визвольного руху, і тому ні його постанов, ні... вищого керівного органу не визнавати». Було прийнято рішення стосовно шлюбного стану, який не повинен перешкоджати обранню в єпископи, а для виборів єпископа не має бути різниці між мирянами і духовенством.Собор обрав на посаду митрополита Київського і Галицького архієпископа Парфенія (Аевицького), а його заступником — єпископа Антоніна (Грановського). Кандидатами у єпископи Київщини було q6paHO 10 чоловік. Серед них — майбутні керівники УАПЦ, протоієреї Василь Липківський і Нестор Шараїнський, священики Павло Погорілко і Кость Кротевич. Незважаючи на це, питання з ієрархією УАПЦ не було вирішене: Парфеній (Левицький) незабаром після з'їзду помер, а Антонін (Грановський) став у Москві обновленським митрополитом.За відсутності власного єпископату ВПЦР скликала в Києві у жовтні 1921 р. Всеукраїнський православний церковний собор. На соборі були присутні близько 500 представників духовенства і мирян, запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михаїлом. Останній не лише відмовився від запрошення, а й заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на собор, позбавлятиме сану.Собор доручив проводити хіротонію не лише єпископам, а й пресвітерам. Так відбувалося висвячування у християнські єпископи в Африці до кінця IV ст., а в Александр» це тривало навіть у X ст. Першим єпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України було рукопокладено протоієрея Василя Липківського, одного з фундаторів автокефалії в Україні. Собор затвердив канони УАПЦ.
Собор вирішив утворити при церковних радах постійні організації для допомоги голодуючим, закликав віруючих брати на своє утримання голодних дітей. Були засуджені наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ, які мають «обороняти позиції старих пануючих верств у визискуванні меншого брата на Україні». Собор надіслав вітання урядові УРСР, у якому висловлював вдячність за закон про відокремлення церкви від держави, оцінював його як гарант свободи совісті в Україні.Проголошення УАПЦ, з одного боку, викликало сильну протидію з боку традиціоналістського напряму в РПЦ, а з іншого — дістало підтримку обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні.
Після собору 1921 р. відбувається активний процес створення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Автокефальним парафіям довелося користуватися храмами спільно із «слов'янськими», тобто прибічниками патріарха 1 ихона. Це нерідко призводило до суперечок і навіть до сутичок між ними.У складі міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники інтелігенції, робітники. Більшість віруючих привело в автокефалію бажання «слухати службу Божу та молитися рідною мовою». Віруючим імпонувало саме те, що УАПЦ, як зазначало її керівництво, діє у згоді з органами влади. На зустрічі з головою Раднаркому УРСР 2 вересня 1923 р. керівництво УАПЦ заявило про підтримку радянської влади.У цей період організовуються богословські курси, гуртки та церковні братства, видається часопис «Церква і життя», ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців у СРСР і за кордоном (близько 150 парафій). Церква підтримувала зв'язки із зарубіжними церковними організаціями. У 1924 р. автокефальних парафій налічувалось понад 2000, вони об'єднували понад 10 млн віруючих. Для порівняння — РПЦ в Україні, яка перебувала у той час у кризовому стані, мала 4923 релігійні парафії.На початку 20-х років унаслідок пристосування церкви до нових суспільних умов у РПЦ сформувався обновленський рух, який поширився і в Україні. Одна з основних груп обновленців, «Жива церква», в Україні існувала з 1920 р. Вона домагалася богослужінь рідною мовою, створення устрою церкви в дусі первісного християнства, а також заснування шкіл, курсів підготовки священнослужителів, перекладу та видання релігійної літератури українською мовою, організації необхідних церкві підприємств (книгарень, свічкарень, крамниць).У жовтні 1923 р. українські обновленні на своему помісному соборі в Харкові створили незалежну церкву — Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ) із власним синодом. Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пєгов). Хоча позиції УПАЦ багато в чому збігалися з позиціями УАПЦ, спроби злиття цих церков зазнали поразки. У середині 40-х років УПАЦ припинила існування.Другий Всеукраїнський Помісний собор УАПЦ (1925 р.) осудив прихильників московського патріарха Тихона. У 1927 р. число громад УАПЦ досягло 2235. Синод УАПЦ видавав часопис «Український православний благовісник», календарі, іншу літературу. Церква приваблювала віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутрішньоцерковного життя, канонічністю ієрархії.Єпископів УАПЦ Павла Погорілка і Теофіла Булдовського не влаштувала пресвітерська хіротонія. Вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом. Погорілко у Москві отримав хіротонію з рук обновленського митрополита, а Булдовський — з рук патріарших єпископів. Згодом вони об'єднались і разом з патріаршим Катеринославським єпископом Іоаникієм утворили Благодатну українську автокефальну православну церкву ъ синодом у Харкові. Наприкінці 1925 р. вона налічувала близько 200 парафій.
На початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалило Декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування. Затримується реєстрація статуту УАПЦ. Внаслідок цього виникають суперечності між єпархіями і ВПЦР. Деякі з них припиняють визнавати ВПЦР. Наприклад, група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В. Броневським, протоієреєм К. Янушівським та єпископом П. Тарнавським повідомила про розрив з керівництвом УАПЦ і створення самостійної Діяльно-Христової церкви (ДХЦ). До цієї групи був близьким деякий час один із фундаторів «Живої церкви», а згодом голова ВПЦР М. Мороз. У статуті ДХЦ була визначена мета «утворення нової правдивої Христової церкви працюючих відповідно до культурного розвитку людності», а також «знищення духовних кайданів». Соціалістична революція розглядалась «як історично необхідний етап у культурному розвитку людства», а відродження церкви як «напрям загальновизвольного руху в сфері релігійного життя працюючих». Визнавалася собор-ноправність і автокефальність реформи церкви в усіх сферах її життя та відокремлення церкви від держави. Ця церква, так само автокефальна, видавала свій часопис «Церковне життя». ДХЦ проіснувала до 1927 p., коли возз'єдналася з УАПЦ.У жовтні 1927 р. відбувся другий Всеукраїнський православний собор УАПЦ. На ньому розглядалися питання: «сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті» (доповідач В. Чехівський); всесвітня конференція в Лозанні; старокатолицька церква і можливість налагодження зв'язків з нею тощо. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу ВПЦР і особливо митрополита Василя Липківського. Незважаючи на те що на соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького.Численна українська інтелігенція підтримувала автокефалію, брала участь у діяльності соборів УАПЦ. Членами першого собору УАПЦ були академіки С. Єфремов і А. Кримський, композитори П. Козицький і К. Стеценко, письменники Г. Косинка і Л. Старицька-Черняхівська. На другий собор були запрошені академіки М. Грушевський і А. Кримський та інші діячі культури.У 1929 р. почались арешти у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930 p., ймовірно, на вимогу органів ДПУ, скликається третій Всеукраїнський православний церковний собор, який приймає рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930 р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалися масові закриття парафій УАПЦ з ярликами «контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань». Наприкінці 1930 р. залишилося близько 300, а до 1936 р. не було вже практично жодного об'єднання УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.На західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризького мирного договору 1921 p., з 1924 р. діяла так само автокефальна церква — Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ). Коли константинопольський патріарх у 1924 р. визнав ПАПЦ, це викликало протест УАПЦ. Митрополит В. Липківський назвав керівника ПАПЦ, митрополита Варшавського Діонісія і його брата «покірними пахолками польської влади», які виконують усе, що вона накаже.
Отже, після 1917 р. православна церква в Україні перебувала в глибокій кризі. Поряд з традиційною — тоді так званою тихонівською — існувало п'ять автокефальних церков. Нині парафії АПЦ існують також за кордоном у місцях поселення українців, де вони об'єднані в митрополії. Серед них найбільшою є Українська православна церква в США, яка налічує близько 130 тисяч віруючих. Понад 120 тисяч віруючих налічує й Українська православна церква в Канаді. Є ще митрополія в Західній Європі. УАПЦ за кордоном має свої видання: «Українське православне слово» (США), «Православне слово» (Велика Британія) тощо. Кадри автокефального духовенства готує духовна академія, колегія Св. Андрія (Канада), Богословсько-педагогічна академія (ФРН).

Початок сучасного етапу УАПЦ в Україні пов'язаний з відновленням українських визвольних змагань, боротьбою за незалежність України, одним із складників якої вважалася боротьба за незалежну Українську державу. В лютому 1989 р. у Києві було створено Ініціативний комітет за відновлення Української автокефальної православної церкви. До його складу ввійшли п'ять осіб, учасників різних громадсько-політичних формувань, які ставили за мету відродження національної церкви українців.
Уже в липні 1989 р. до органів влади надійшла заява про реєстрацію релігійної громади УАПЦ у Києві. Отримавши відмову, Ініціативний комітет переніс центр діяльності до Львова. Восени того самого року в районах Львівщини було утворено перші парафії УАПЦ. Духовенство цих парафій звернулося за підтримкою та визнанням до Константинопольського патріарха. Згодом почав виходити друкований орган УАПЦ «Православ'я — наша віра». Було відновлено видання часопису «Церква й життя», який УАПЦ видавала з 20-х років.У вересні 1989 р. у Львові відбувся собор сдященників, які вийшли з РПЦ. Собор запропонував єпископу Иоану очолити УАПЦ, на що він погодився, оскільки був усунутий від керівництва єпархією РПЦ. Рішенням синоду РПЦ Иоан був позбавлений духовного сану. Митрополит Мстислав затвердив його в сані архієпископа з титулами Галицький і Волинський.У західних областях України відбулося кілька нарад православного духовенства, що підтримали ідею автокефалії православ'я в Україні. Було започатковано створення ієрархії УАПЦ. Це підготувало умови для скликання першого Всеукраїнського собору, який відбувся у Києві 5—6 червня 1990 р. Серед 703 делегатів собору були представники релігійних громад з усіх областей України: 7 єпископів, понад 200 священиків і миряни. З гостей були присутніми народні депутати України, представники творчої інтелігенції, іноземні гості, представники засобів масової інформації.Собор обрав митрополита Мстислава (Степана Скрипника 1898—1993 pp.) патріархом Київським і всієї України, а патріаршим місцеблюстителем — архієпископа Іоанна, якому присвоєно сан митрополита Львівського і Галицького. На соборі було обговорено становище УАПЦ у сучасних умовах, прийнято Статут церкви, програму відновлення діяльності монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи, визначено ставлення УАПЦ до Руської православної церкви.
Патріарх С. Скрипник народився в м. Полтаві, був племінником Симона Петлюри, колишній хорунжий його штабу. З 1921 р. перебував в еміграції. У 1930—1939 pp. був Депутатом польського сейму. З початком гітлерівської окупації С. Скрипник повернувся до України. В травні 1942 р. у Києві він серед шести інших церковних діячів, які дотримувались автокефалістської орієнтації, був висвячений на єпископа Переяславського. Згодом він зазнає утисків окупаційної влади, потрапляє до в'язниці.
Утворення УАПЦ на тимчасово окупованій території України було засуджене Архієрейським собором Руської православної церкви. Глава УАПЦ Сікорський та інші єпископи були позбавлені священного сану. З визволенням України всі православні парафії підпадають під юрисдикцію руського православ'я. Мстислав разом з іншими ієрархами та духовенством УАПЦ залишив Україну і виїхав до Німеччини, де було дозволено утворити для українців нові громади УАПЦ.Наприкінці 40-х років Мстислав — правлячий єпископ Української греко-православної церкви в Канаді. Після об єднання єпархій Канади та США головою собору єпископів було обрано митрополита І. Теодоровича, а його заступником — архієпископа Мстислава. По смерті Теодоровича він очолив УАПЦ в США, Західній Європі, Австралії, мав титул архієпископа Київського і Переяславського. Резиденція митрополита як глави церкви перебувала у штаті Нью-Джерсі (США). Тут створено український музей, бібліотеку, видавництво з власною друкарнею, українську православну семінарію.Собор 1990 р. вирішив створити Львівсько-Галицьку митрополію при соборі апостолів Петра і Павла у Львові, а також дві архиєпископії — Тернопільську та Івано-Франківську. Рішення третього собору УАПЦ (1930 р.) про самоліквідацію церкви було визнано недійсним. Внаслідок визнання неканонічності рішення про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату вирішено направити делегацію до константинопольського патріарха. Висунуто вимогу про повернення УАПЦ церков, які були відібрані у неї в ЗО—40-х роках. Вирішено відновити діяльність монастирів. Собор ухвалив відкрити духовні семінарії в Києві, Львові, Івано-Франківську, регентсько-дяківську школу, порушив питання про відкриття духовної академії УАПЦ в Києві, ухвалив рішення утворити при кожному храмі релігійні школи для дітей і юнацтва. При патріархії УАПЦ затверджено відділи: закордонний, видавничий, господарський, пенсійного забезпечення. Вирішено так само сприяти розвитку братств.
Собор прийняв звернення до українського народу. У телеграмі на адресу Помісного собору РПЦ висловлюється впевненість, що автокефалія — це не відчуження від братерської РПЦ, а шлях до поглибленої християнізації народу. Собор проголосив толерантність щодо інших християнських церков.
Собор констатував пробудження релігійно-національного життя в Україні. Водночас було визнано наявність міжконфесійної боротьби між РПЦ і УГКЦ, в яку втягнута й УАПЦ. Однак собор наголосив, що «значення цього конфлікту сильно перебільшується і штучно розпалюється як деякими засобами масової інформації, так і представниками влади». На думку собору, ситуація ця скороминуща і не переважує того факту, що в «Україні відбувається процес духовного церковного відродження».Перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який відбувся в червні 1990 p., прийняв статут церкви. В його основу покладено організаційні принципи, прийняті на першому Всеукраїнському православному соборі УАПЦ у 1921 р. Вищими органами церковного управління визнано архієрейський собор і синод єпископів при патріархові.
Поучений собор скликається патріархом чи намісником престолу, синодом єпископів не рідше одного разу на три роки.Архієрейський собор скликається не менше одного разу на рік і є підзвітним Помісному соборові. Він здійснює нагляд за впровадженням у життя постанов Помісного собору, узгоджує церковні відправи, звітує про переклади Біблії українською мовою, канонізує святих і затверджує нові богослужби, створює чи анулює єпархії.Синод єпископів, очолюваний патріархом, керує церквою в період між соборами. До складу синоду входять: патріарх — голова, два постійних і два тимчасових члени. Синод має чотири сесії на рік. Обов'язками синоду єпископів є: тлумачення святого письма, норм християнської моралі та набожності; забезпечення єдності з християнськими церквами; організація внутрішньої й зовнішньої діяльності церкви; піклування про нормальні відносини між УАПЦ і державою згідно з чинним законодавством тощо. Синод обирає та пропонує кандидатів на єпископів УАПЦ, розглядає звіти єпархій, контролює діяльність архієреїв.За статутом УАПЦ поділяється на єпархії, що складаються з парафій, об'єднаних Деканатами (Благочиннями), а також з монастирів, які знаходяться на даній території. Межі єпархій визначаються синодом єпископів з урахуванням адміністративно-територіального поділу. Єпископ очолює єпархію. На день виборів він має досягти ЗО років, мати богословську освіту і прийняти чернечий постриг. У цьому суттєва відмінність від рішень собору 1921 р. про шлюбний єпископат.
Архієрей керує єпархією спільно з єпархіальними зборами, які складаються з однакової кількості представників духовенства і мирян. Збори скликаються не рідше одного разу на півроку. Збори обирають членів єпархіальної ради, делегатів на Помісний собор, стежать за єпархіальним життям. Єпархіальна рада, до якої входять декани єпархії та члени ради з мирян, займається підготовкою засідань єпархіальних зборів, розглядає звіти благочинних, провадить описи церковного майна.
Консисторія, головою якої є єпископ даної єпархії, керує буденним життям церкви. -Єпархія, в свою чергу, поділяється надеканати, на чолі яких стоять декани, обрані духовенством. Деканати утворюються з парафій, що складаються зі священнослужителів і мирян. Парафією управляють парафіяльні збори на чолі з настоятелем, парафіяльна рада та ревізійна комісія. УАПЦ діє на засадах самофінансування.
Процес становлення УАПЦ є складним і суперечливим, супроводжується розколами. Він полягає у пошуках взаєморозуміння з іншими конфесіями, органами влади, шляхів консолідації суспільного життя в Україні.

2. Українська греко-католицька церква

Українська греко-католицька (уніатська) церква виникла внаслідок укладення Берестейської церковної унії, яка була підписана окремими православними ієрархами України та Білорусії з Ватиканом у 1596 р. Згідно з умовами унії православна церква України та Білорусії мали прийняти католицькі догмати, філософську доктрину, визнати главенство папи римського, проте зберегти православну обрядовість і мову богослужіння. Католицька церква завжди намагалася стати єдиною християнською церквою, яка об'єднувала б на основі католицького віровчення і керівництва папи римського усіх християн. Для цього використовувалися різні засоби: хрестові походи, політика, криза церков, укладання уній (союзів) з іншими християнськими церквами з метою їх об'єднання з Ватиканом. Нині існує незначна кількість церков, які називаються уніатськими. Серед них — вірмено-католицька церква (відкололася від вірмено-григоріанської), сіро-католицька (відкололася від якобітської), халдо-католицька (відкололася від несторіанської), маронітська (колишні манофеліти), греко-католицька (відкололася від православної). Це відносно самостійні католицькі церкви, які існують під егідою Ватикану, однак зберегли свої традиційні обряди та свята.
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) виникла на основі унійної ідеї католицизму і православ'я. Унійна ідея виникає на початку розколу єдиної Вселенської християнської церкви. Унійні імпульси знаходили сприятливий грунт на православнім Сході. Проте не завжди унійна ідея побуджувалася християнськими мотивами «щоб були всі одно», оскільки «один Бог, одна віра, одне хрещення». Вона затьмарювалась якщо не політичними намірами, то меркантильними розрахунками чи амбіційними стремліннями. Неодноразово спроби створити церковну унію православних католиків зазнавали краху, оскільки супроводжувалися грубим насильством, викликали незадоволення українського громадянства.
У 1204 р. Папа Іннокентій III через своїх послів запропонував Галицько-Волинському князеві Роману Мстиславичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча святого Петра» затвердити князя королем усієї Русі. Князь Роман відхилив цю пропозицію. Передчасна його смерть у 1205 р. відкрила спробу запровадження унії, однак іншим шляхом. У Никонівському літописі зазначено: «Того ж літа 6722 угорський король посадив сина свого в Галичі, и церкви претвори в латынскую службу». Угорський король Андрей II, випрошуючи у 1214 р. у Папи Іннокентія III королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього домагаються вельможі й народ підлеглої йому країни, «бажаючи перебувати в єднанні й послуху Римській церкві, з тим тільки, щоб їм дозволено було зберегти свій (грецький) обряд». У 1219 р. до Галичини підійшов князь Мстислав Удалий, до якого приєдналося місцеве населення: «...повтікало багато бояр-угрофілів і владика Артемій; таким чином унія втратила своїх прихильників».
Інша спроба запровадити церковну унію припадає на роки правління князя Данила Романовича Галицького. У 1238 р. на Русь накотилася могутня хвиля татаро-монгольської навали. Це спонукало Папу Іннокентія IV (1243—1254 pp.) порушити питання про захист від навали до порядку денного Першого Ліонського собору, скликаного в 1245 р. Український архієпископ Петро Акерович на цьому соборі звернув увагу на ту небезпеку, яка загрожує Заходу, просив допомоги для України. Згодом папський легат почав переговори з князем Васильком з Волині щодо організації хрестового походу проти татаро-монгольської навали спільно з європейськими державами на умовах підпорядкування місцевих єпархій римській юрисдикції. «Данило виявив бажання віддати себе під покровительство св. Петра, щоб іти під благословенням римського престолу разом з західним християнством на монголів».
Внаслідок цього звернення до князя Данила Галицького були направлені деякі папські посольства з буллами. Папа відрядив до Данила домініканських монахів «для порад про віру» і для постійного перебування при князеві; дозволив русинам «зберігати непорушно служіння літургії на просфорах», «зберігати всі обряди грецької віри». У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії і Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному році — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії та Прусії, щоб вони оголошували хрестовий похід на татар. Папа направив послів до князя Данила з королівською короною. Данило прийняв у Дорогочині (на Західному Бузі) 1255 р. корону короля Галицько-Волинського і запевнення папського легата (посла) допомогти проти татар. «Була це дуже важна подія для руської церкви і руського народу, бо Русь мала прийняти католицьку віру, а з нею також і західну цивілізацію. Але не сталося, як бажалося. Папа справді закликав католицьких сусідів Русі до хрестового походу проти татар, але папські заклики прогомоніли безуспішно; ніхто не спішив іти на допомогу Данилові проти невірних, коли він, уповаючи на допомогу Заходу, почав татар з Русі виганяти».Втративши надію на допомогу Заходу, князь Данило відмовився від співпраці з єпископом Альбертом, якого Римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. Папа Олександр IV ще у 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху Святому Престолу, і погрожував церковним прокляттям. Однак Данило не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу Римського первосвященика, але тоді, коли буде скликаний собор, на якому буде встановлено єднання церков. Тому князь Данило розірвав відносини з папою, відкинувши надію на унію.Вселенський собор у Констанці (1414—1418 pp.) відкрив нову спробу для здійснення унійної справи, на якому була депутація православної церкви українських єпископів з Литовської держави на чолі з новообраним у 1415 р. проти волі Константинопольського патріарха митрополитом Київським і Литовським Григорієм Цимблаком. Там він виголосив промову, якою вітав папу і висловлював бажання об'єднати під його проводом церкви та для цього скликати Вселенський собор. Однак переговори не увінчалися успіхом. Перше об'єднання православних з католиками відбулося на Флорентійському соборі в 1439 р. Проте це було об'єднання церков з політичних мотивів, тому воно не витримало випробовування часом, було нетривким. Лише турецька навала на Константинополь схилила імператора та патріарха до єднання з Римом. Константинопольський патріарх визнав зверхність римського папи. Щодо оцінки характеру, причин і наслідків Флорентійської унії заслуговує на увагу висновок Михайла Грушевського. Він зазначав: «...унію прийняв і митрополит Київський Ісидор, і майже всі грецькі владики, і цісар візантійський, що хотів тим способом дістати поміч папи та турків. Але ні в Греції, ні в Ісидорових єпархіях тої унії не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусили відступити від неї».Як же виникла Берестейська унія? На думку церковних і світських дослідників, існувало кілька соціально-економічних і політичних причин, які зумовили унію православних з Римом.
Одним з найбільших негативів у житті православної церкви в Україні XVI ст. був світський патронат над нею. Королі мали право надавати світським особам так звані «духовні столиці» і «хліби духовні», які мали привілеї і заслуги перед державою та королем, а не перед церквою. Тобто король забезпечував ієрархічне і майнове становище світських вельмож у церкві, що мало важливе значення для життєдіяльності митрополичої кафедри, а також єпископств, архімандритств, монастирів. Ці люди в основному не мали «духовного покликання», не завжди розуміли та цінували церковну службу, дбали лише про матеріальні вигоди, які давали їм високі церковні посади.У XVI ст. православна церква в Україні перебувала в кризовому становищі. Митрополичі й єпископські кафедри дістаються людям недосвідченим, цілком світським і часто аморальним. Беручи приклад з королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта зловживали правом патронату над церквою у своїх маєтках і в сфері своїх впливів.
Внаслідок цього відбуваються деморалізація і розлад на нижчих щаблях церковного життя. Вбачаючи згубні наслідки такого торгування «столицями духовними» і «хлібами духовними», ініціатори і творці унії, хоч і самі були королівськими ставлениками, намагалися шляхом унії з Римом зрівняти у правах православну церкву з римо-католицькою, щоб покласти край втручанню світських елементів, зокрема польської, литовської й української шляхти, в церковні справи.Згоду на унію єпископи обґрунтовували в грамотах та «артикулах», які подавали королеві Сигізмунду III, передусім своїм незадоволенням кризовим станом української церкви. На першому місці в цих грамотах стоїть турбота, щоб в унії зберегти за собою єпископські кафедри та сполучені з ними «добра і маєтності», щоб митрополитові і єпископам були надані місця в сенаті та сеймі; щоб їх «урівняти у своїх правах з католицькими біскупами». Як видно з «Сокальських артикулів» 1594 p., єпископи повністю підтримували право патронату і практику «подання хлібів духовних» королем і нехтували давнім звичаєм соборності української православної церкви.
Другою причиною, яка дезорганізовувала церковне життя в Україні, вважається втручання в церковні справи братств. Церковні братства були світськими громадсько-релігійними об'єднаннями. Вони мали великі заслуги в розвитку освіти, культури, пробудження і організації національного релігійного життя в Україні. Братства активно протидіяли латинізації і полонізації українців. Надавши братствам, зокрема могутньому і добре організованому Львівському Успенському братству, права ставропігії, східні патріархи — Антиохійський Иоаким в 1586 р. і Константинопольський Єремія II в 1589 р. — доручили братствам нагляд за єпископами і духовенством. Таке втручання мирян у церковні справи, намагання здійснювати контроль над церковною владою, зокрема єпископами, як вважають нинішні греко-като-лицькі авторитети, не лише ображало і принижувало духовенство, а й спричиняло постійні конфлікти з окремими єпископами, зокрема з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном. Останніх не влаштовувало те, що «люд простий ремісничий залишив своє ремесло, шило, дратву і ножиці, присвоїв собі пастирську владу». І дійшов до того, що «...пастирів своїх соромлять, безчестять, спотворюють». Єпископів все більше не влаштовував цей принизливий нагляд, контроль братств, вони намагалися врешті-решт звільнитися від втручання братчиків в ієрархічні справи. І знову ж іншого порятунку не бачать, крім унії з Римом, де такої підконтрольності вищого духовенства з боку рядових віруючих не було.Були й інші причини, які підштовхували ієрархів української церкви до Берестейської унії. Вони бачили недбале в духовному плані і меркантильне ставлення до української церкви з боку східних патріархів, зокрема Константинопольського, під юрисдикцією якого знаходилися. Східні патріархи не мали можливостей і сил «оздоровчо впливати на зболений організм української церкви». Константинопольські патріархи були заложниками турецьких султанів, які спритно маніпулювали ними для здійснення своєї зовнішньої політики щодо України, Польщі, Москви. Приїзд патріархів в Україну супроводжувався вимогою одержання високої плати з боку митрополита за його посвячення та іншими грошовими поборами. «Всілякі ті плати були дуже відчутні українському духовенству, бо митрополит, заплативши патріархові, вимагав плати від єпископів, а ті знову від нижчого духовенства. Українське духовенство було для патріархів лише вівцями, яких вони доїли, стригли, але не кормили. Отже, з боку Царгороду годі було надіятися на направу церковних відносин на Русі»*.
Перед політичним тиском на українську церкву з боку Москви, релігійним наступом з боку Польщі східні патріархи бездіяли. У 1589 р. утворився без попередньої згоди і благословення Константинопольського патріарха, під юрисдикцією якого була Московська митрополія, могутній Московський патріархат, який став претендувати на канонічну та юридичну підконтрольність йому Київської митрополії і залежних від неї єпархій з Польщі, Литви. Претензії Москви стати «третім Римом» викликали тривожну реакцію серед церковної ієрархії, світської шляхти в Україні.Унія збуджувала надію на зрівняння прав та привілеїв приниженої української церкви з панівною римо-католицькою церквою. Унія повинна була захистити українську церкву від агресивних зазіхань «третього Риму», тобто Московської патріархії, звільнитися з-під опіки анімічного «другого Риму», тобто Константинопольської патріархії, повернути українську церкву в лоно «першого Риму», який уособлював собою Вселенську церкву під керівництвом Петрового намісника, тобто Римського первосвященика. Унія мала дати українській церкві моральну підтримку та обдарувати її місією носія правдивого православ'я, ідеї єдності християнських церков на сході Європи.
Кризовий стан української православної церкви в XVI ст. схиляв деяких видатних представників православ'я серед українського магнатства і шляхти до думки, що вихід із цього стану можливий лише у «згоді церкви», яка приведе до оздоровлення всього церковного життя. Крім того, вони вважали, що між православним Сходом і католицьким Заходом не такі вже й глибокі та непримиримі віросповідні розходження, а унія церков поліпшила б долю українського народу, коли було б усунено віросповідні суперечності, що викликають ворожнечу. Цю позицію деякий час репрезентували князь К. Острозький та Ф. Скувин-Тишкевич. На думку князя К. Острозького, ідея унії сприймалася як «відновлення давньої єдності» західної і східної церкви, але не сепаратно, а на вселенському рівні — з участю східних патріархів, Московської патріархії та інших сусідніх православних церков. З цією ідеєю князь К. Острозький готовий був виступити як ініціатор і звернувся до папи римського. Проте цього не сталося, князь був обійдений українськими єпископами — ініціаторами Берестейської унії, згодом він виступив проти сепаратної унії української церкви.
Умови Берестейської унії (всього 33) були опрацьовані і прийняті єпископами в цілому, крім Львівського єпископа Гедеона Балабана і Перемишльського єпископа Михайла Копистенського, Українсько-Білоруської церкви на чолі з митрополитом Київським Михайлом Рогозою в 1595 р. Ці умови схвалив польський король. Вони були подані єпископами Володимирським Іпатієм Потієм і Луцьким Кирилом Терлецьким папі римському.
Перші одинадцять умов Берестейської унії стосувалися церковно-богословського та ієрархічного правопорядку майбутньої «з'єдиненої» (уніатської) церкви, тобто визначали ставлення до певних догматів (сходження святого духу і чистилища, святих таїнств, церковного управління). Найбільш конверсійним було прийняття католицького догмату про сходження святого духу і «від Сина» («філіокве»). Був вироблений компромісний варіант: святий дух походить не з двох начал і не сходить подвійним способом (від Бога-Отця і Бога-Сина), а з одного начала від Бога-Отця через Бога-Сина. Повністю приймався католицький догмат про чистилище. До Нового Григоріанського календаря ставлення було також компромісне: якщо не можна користуватися старим (Юліанським), дана згода на прийняття нового, проте Пасха та інші свята зберігаються незмінними за старим календарем. Католицький целібат не приймався, і священики мали право за давнім православним звичаєм одружуватися. Митрополичі, єпископські та інші духовні достоїнства не надавалися особам іншої нації й обряду, крім «руської нації і грецького обряду», тобто українцям. Зберігалася виборність ієрархії з числа «людей духовних і мирянського стану». Якщо ж король правом «подавання хлібів духовних і столиць духовних» дає ці посади світським людям, то протягом трьох місяців вони повинні прийняти висвячення, інакше втрачатимуть духовну посаду. На посвячення єпископів не посилати до Рима, оскільки це має робити митрополит Київський. Останній після поставлення собором єпископів складає подання своєї підлеглості найвищому Архієрею (тобто папі) перед Архієпископом Гнезненським — примасом католицької церкви в Речі Посполитій.Дванадцять умов мали церковно-світський характер.Ними обумовлювався допуск уніатських («з'єдинених») митрополита та єпископів до Сенату Речі Посполитої, їм гарантувалися така гідність і сан, як єпископам «обряду Римської церкви». Встановлювалися сенаторська присяга і присяга найвищому Архієрею (папі), щоб усі уніатські єпископи цими присягами були «прив’ язаними до Риму» і не повторилося те, коли руські єпископи не були пов'язані жодною присягою і легко відступили від унії. Одна з вимог мала гарантувати повну безпеку уніатській церкві: «не допускати впливу греків» (Константинопольської патріархії), «придушувати будь-які виступи, бунти нез'єдинених проти з'єдинених». Не допускався перехід з грецького обряду (тобто східного обряду) на римський (латинський), чого ніколи не дотримувалася римо-католицька церква в Речі Посполитій, і «душехапство» продовжувало пустошити православну та уніатську церкву. Гарантувалося збереження уніатській вищій ієрархії всіх церковних маєтків. Архімандрити, ігумени, диякони східного обряду мали користуватися тими самими правами і привілеями, що й особи римського обряду. Допускалися подружжя змішаних обрядів.Останні десять умов стосувалися сфери духовних прерогатив уніатського духовенства. Дозволялося нести святі таїнства до хворих при свічках у повному «облаченії» (що раніше заборонялося польською владою), гарантувалося збереження церковних братств, існування та створення нових шкіл і семінарій з викладанням слов'янською й грецькою мовами. Друкарні мали бути підвладні митрополиту, єпископам, щоб не дати лиходіям поширювати свої «єресі». Заборонялося світським патронам маніпулювати священиками. Шляхта та інші світські особи зобов'язувалися визнавати ухвали єпископського суду, беззастережно приймати їх до виконання і не захищати священиків, які порушували церковний порядок. Церкви підлягали юрисдикції єпископів, і світські особи не повинні були втручатися в їх управління (світські патрони не хотіли підкорятися єпископам і намагалися самовільно управляти церквою). Одна з умов мала на меті цілком ізолювати «нез'єдинених» (православних): «не допускати поїздок до Константинопольського патріарха і висвячень». «Королівська милість має подбати про те, щоб на кордонах держави ніколи з такими повновладними посвяченнями не допускати в наші області... щоб не виникло з того велике замішання між пастирями і народом».