Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

Таблица 5

Выравнивание рядов динамики с использованием метода намагниченных квадратов и аналитическое прогнозирование.

Сущность данного метода рассматривается на примере:

Следующие характеризуют производство с/х продукции в РФ за 1990-2001гг., млн. т (таблица 5)

Годы
Производство молока, млн. т	55,7	39,2	35,8	34,1	33,3	32,3	32,3	32,9

Шаг 1:

Выявление тенденции суммирования показателя производительности молока во времени графическим методом.

Шаг 2:

Нахождение количественной характеристики изменения показателя во времени. Для чего необходимо решить систему параметрических уравнений следующего вида:

где n – число параметрических данных

Для нахождения параметров a и b уровня прямой постоим параметрическую таблицу (таблица 6)

Таблица 6

Годы	у	t			y2
Итого

Шаг 3:

Измерение степени тесноты связи между признаками, т.е. изменением производства молока во времени. Для прямой степень тесноты связи в частном случае характеризуется коэффициентом корреляции, в общем случае - коэффициентом детерминации.

что означает о наличии обратной связи факториального признака времени и результативного признака производительности молока, причем увеличение первого ведет к уменьшению второго.

4. Использование полученной модели для прогнозирования. Требуется рассчитать прогнозируемое значение результативного признака в 2002, 2003, 2004 годах.

5. Для расчета коэффициента детерминации определяем средние значения показателя производства молока:

До засновників соціології як окремої науки зараховують також видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820—1903). Деякі історики соціології розглядають його концепцію як прямее продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам

заперечує такі зіставлення. Г.Спенсер зокрема зазначає, що О.Конт створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту); йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу, який розвивається через еволюцію. З другого боку, Г.Спенсер вважає, що не він у Ч.Дарвіна, а останній у нього запозичив ідею еволюції, яку

Г.Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше від Ч.Дарвіна (тобто 1852 р.), першим сформулювавши принципи природного відбору та боротьби за існування.

Тому слід детальніше зупинитися на вченні Г.Спенсера, викладеному в працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди Г.Спенсера формувалися головним чином під впливом природничих наук,

які в той час дедалі частіше зверталися до ідеї еволюції. Ідея еволюції — центральний пункт вчення Г.Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об’єднання у ціле) речовини, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв’язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може

перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового. Г.Спенсер виокремлює три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який

відбувається у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем: воно розвивається за загальними системними принципами.

Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку наро2 щує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо). Зростання маси призводить до ускладнення структури. Щодо суспільства це знаходить свій вияв у зростанні кількості соціальних груп

і спільнот, які, своєю чергою, творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Г.Спенсер налічує п’ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно промислові (див. попередню лекцію). Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, які виконуються окремими частинами. Щодо суспіль ства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з

його розгалуженою соціальною структурою. Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалеж2 ності й взаємодії частин. Щодо суспільства це означає чітке

розмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соціальний інститут підміняє інші, — починається регрес, або розпад соціального організму. Г.Спенсер особливо застерігає протии непомірного розширення повноважень і функцій держави, що з часом

призводить до порушення стану рівноваги суспільства. У біологічному організмі частини підпорядковані цілому. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г.Спенсер порушує, але не вирішує проблему

співвідношення людини і суспільства. Загальну ходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі людей, Г.Спенсер бачить як перехід від «малих простих» до «великих складних»

агрегатів. Або, інакше, — зміст історичного процесу полягає в посту повому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного примусу до організованого об’єднання на основі спільності інтересів і співробітництва.

Аналогічно Г.Спенсер розглядає і людину; вона для нього є тільки часткою природи, а її природний стан — агресивність. Людина з давніх давен —дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних певному

суспільству) за допомогою соціальних інститутів. Отже, значення і роль Г.Спенсера в історії становлення соціології як самостійної науки полягають у тому, що він: обґрунтував необхідність соціології для дослідження соціальнихсистем і соціальної структури; поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм самоорганізації спільнот і знарядь соціального контролю, механізмів їхньої взаємодії; здійснив аналіз багатьох понять, які увійшли до соціологічної класики, таких, як система, структура, функція тощо.Ідеї Г.Спенсера вплинули на формування теорії структурного функціоналізму, яка нині є однією з найвпливовіших у сфері соціоло гічної думки.

Оцінюючи належним чином роль Г.Спенсера у становленні соціоло гії, систематизації напрацьованого попередниками матеріалу, зазначимо, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономір ностей, що, зрештою, принижувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від невблаганного розгортання еволюційних процесів.

Тема 6. Соціологічні теорії релігії (5): функціональні та соціально-антропологічні теорії.

1. Функціональні та структурно-аналітичні теорії релігії (Т. Парсонс, Дж. Йінгер)

2. Сучасні концепції релігії (Р. Белла, Глок, Старк).

Т.Парсонс: роль релігії у забезпеченні соціальної стабільності та «соціетальної інтеграції» суспільства, сенсопокладаюча функція релігії. М. Йінгер: релігійне пояснення «кінцевих проблем» людського життя, неможливість релігійного «вакууму». Р. Белла: концепт «громадянської релігії». Ч. Глок: дослідження релігійної орієнтації та релігійності. Р. Старк: релігія як спосіб задоволення та компенсації базових людських потреб.

1. Функціональні та структурно-аналітичні теорії релігії (Т. Парсонс, Дж. Йінгер)

Функціональний аналіз релігії отримав подальший розвиток в соціологічній школі "системного функціоналізму", пов'язаної в першу чергу з ім'ям Т. Парсонса. Він виходить з того, що основною проблемою соціології як теоретичної дисципліни є проблема інтеграції соціальних систем: соціологія займається лише одним, переважно функціональним аспектом соціальних систем, а саме вивчає структури та процеси, які стосуються інтеграції цих систем, включаючи, звичайно, і випадки невдалої інтеграції, так само як і сили, що сприяють інтеграції або ж перешкоджають їй [1,c.143]. Суспільство являє собою нормативну систему, організуючу спільне життя його членів. Як сукупна соціальна система суспільство включає підсистеми. Кожна соціальна система має набір із чотирьох основних функцій: адаптація, ціледосягнення, інтеграція та "утримання зразка" (збереження та вдосконалення культурних принципів як зразків поведінки).
Інтеграція і стабільність. Під інтеграцією Парсонс розуміє такі структури і процеси, з яких відносини між частинами соціальної системи-людьми, що грають ті чи інші ролі, колективами і компонентами нормативних стандартів - або упорядковуються способом, що забезпечує гармонійне їх функціонування у відповідних зв'язках один з одним в системі, або, навпаки, не упорядковуються [1,c.144].

Таким чином, поняття інтеграції у Парсонса пов'язане з поняттям стабільності системи, проблема "порядку" ("гармонійного функціонування") - з проблемою "зміни", в тому числі радикальної. Парсонс вважає, що суспільство залишається ідентичним із самим собою за умови, якщо головні функції, які повинна здійснювати будь-яка діюча система, а тим самим - і всяке суспільство, в різні моменти часу здійснюються подібними механізмами і в силу цього відповідні суб'єктивні цілі дій носіїв функцій, виконавців соціальних ролей виявляються аналогічними. Таким чином, стабільне суспільство має здатність змінюватися і пристосовуватися, не будучи при цьому вимушеним зазнавати кардинальних змін в системі, що означали б припинення її існування.

Яке місце і роль релігії в інтеграції суспільства та забезпечення його стабільності, тобто такого стану, коли навіть досить радикальні перетворення здійснюються контрольованим і "розумним" чином?Суспільство як соціальну систему Парсонс відокремлює, з одного боку, від особистостей учасників, а з іншого - від культурної системи, структурованої навколо символічно значущих компонентів і їх взаємин, включаючи сюди коди, в категоріях яких символізуються культурні сенси [1,c.145]. В окресленому таким чином соціальному просторі соціологія на відміну від інших соціальних наук обирає головним предметом соціологічного аналізу інституціональний аспект соціальної дії, займається лише одним, переважно функціональним аспектом соціальних систем - вивчає структури та процеси, які стосуються інтеграції цих систем. Це та область, у якій виявляються діючі в соціальних системах нормативні експектації, закорінені в культурі і визначають, що саме слід робити при тих чи інших обставинах людям в різних статусах і ролях одного чи декількох різних значень [1,c.145]. Ці експектації інтегруються з мотивами діяльності в ролях, тобто з тим, що вони "відчувають спонукання" зробити або "хочуть" зробити у відповідних ситуаціях. Вони також повинні отримати аналітичну визначеність у зв'язку з їх індивідуальним аспектом на відміну від процесів взаємодії та структур, утворених взаємовідносинами між виконуючими свої ролі людей в різних ситуаціях і обставинах. Коли йдеться про мотивації, то в центрі уваги перебувають типи мотивів, їх порівняльна поширеність і обумовлене ними поведінку, а не індивідуальні випадки.
Соцієтальна інтеграція. Щоб зрозуміти місце і роль релігії в суспільстві, треба мати на увазі загальні умови і механізми того, що Парсонс називає "соцієтальної інтеграцією". Оскільки кожна діюча система грунтується на принципово незалежних один від одного носіях дій, повинна бути усунута небезпека конфліктів та дезорганізації за допомогою інтеграції окремих носіїв дій в якійсь узгодженій структурі соціальної діяльності. У примітивному суспільстві така інтеграція є завданням суспільної системи, в розвиненому суспільстві в результаті диференціації ця функція інституціалізується. Виникають різні способи санкціонування нормативних експектацій (при цьому їх зміст не залежить від способу санкціонування). Парсонс називає чотири таких способи:

1) наявність у основної частини нормативної системи у всіх високорозвинених суспільствах правового статусу: права і обов'язки мають обов'язкові для всіх визначення, встановлені державними установами; передбачаються конкретні покарання за їх недотримання; спеціальним державним органам доручається їх тлумачення і примусове здійснення;

2) "моральне обгрунтування"- ефективність правових систем багато в чому залежить від одержуваної ними моральної підтримки (як систем, що володіють, з точки зору більшості людей, на яких поширюється їх дія, "внутрішньо властивою" їм справедливістю);

3) не тільки "зацікавленість" у практичної ефективності і вмілості, але й зобов'язання діяти "раціонально" до економічних та політичних контекстів;

4) обов'язкова лояльність, яка вимагається від індивіда як члена колективу в обмін на солідарність, проявляється цим колективом по відношенню до даного індивіда [1,c.146].

Отже, функцію адаптації всередині суспільства як соціальної системи, в першу чергу - пристосування до "фізичних" умов навколишнього середовища, забезпечує економічна підсистема; функцію цільової орієнтації, яка забезпечує такий стан речей, при якому член суспільства не висуває руйнівних для суспільства конкуруючих цілей, - перш за все політична підсистема (хоча певний внесок вносять також сім'я і близьке оточення); функцію інтеграції, оскільки йдеться про норми, які покликані служити керівництвом до дії для окремих виконуючих ролі людей і для колективів, - правова підсистема, яка підкріплюється ще кількома не правовими способами санкціонування, серед яких особливе місце займає "моральна" санкція.

Легітимація нормативної системи і релігія. Моральна обов'язковість того чи іншого способу дій, яка наказує здійснювати одні дії і утримуватися від інших, поважати певні галузі свободи інших людей і брати на себе відповідальність за належне використання свободи в таких межах, служить проявом в дії прихильності цінностям, і не просто дотриманням норм [1,c.146]. У цьому способі санкціонування діяльності відбувається об’єднання системи норм і експектацій з регулюючими їх цінностями, яке Парсонс називає легітимацією нормативної системи. Мова йде про легітимацію самого нормативного порядку, пов'язаного з культурною системою цінностей, яка "трансцендентна" по відношенню до даної соціальної системи. "У кінцевому рахунку легітимація сходить до релігійних обгрунтувань". Таким чином, системний функціоналізм засновує розуміння релігії на зв'язку між нормою і цінністю, що забезпечує "підтримання культурного зразка".

Парсонс показує, що в складних суспільствах, крім релігійного, є і багато інших, нижчих рівні узаконення. Але нас у даному випадку цікавить релігія, її роль у вирішенні проблеми легітимації нормативної системи і тим самим інтеграції суспільства. Парсонс стверджує, що інституціоналізацію нормативної системи доповнює інтерналізація системи експектацій в особистості окремої людини. Він звертається, таким чином, до іншої сторони основної проблеми соціологічної інтеграції - "мотиваційної", мотивації індивіда на особистісному рівні. Парсонс припускає, що загальним результатом інтеграції є сукупність експектацій, що приносить задоволення індивідам, що беруть участь у її реалізації, і ця "задовольняюча індивіда функція" може бути визначена як культурна легітимація нормативної системи. Ці завдання вирішуються в процесі інтерналізації відповідних мотиваційних структур - в процесі соціалізації [1,c.147].

Складні суспільства на додаток до процесів соціалізації виробляють спеціалізовані механізми соціального контролю, за допомогою якого розбіжності між системою експектацій і фактичною поведінкою зводяться до мінімуму. Дюркгейм, за словами Парсонса, першим зрозумів, що релігійні обряди, що підсилюють мотивацію підтримання соціальної солідарності, а разом з тим і більш повної реалізації нормативних експектацій, мають саме цей сенс.

Так, функція обряду похорону полягає в протидії порушенням, викликаним важкою втратою, збереженні дієздатності соціальних одиниць, що втратили цінну людину [1,c.147].

Як було сказано, в процесах соціальної взаємодії беруть участь всі типи санкцій, і всі вони мають те чи інше значення і в процесах соціального контролю. Особливо важливий той тип узагальненої санкції, роль якої аналогічна ролі грошей в економічних системах та ролі влади в системах політичних. Мова йде про санкції, що позначаються як вплив, престиж або авторитет, яким володіє соціальна одиниця - індивід і колектив. Це свого роду узагальнена здатність до переконання інших, лідерство як прояв впливового становища в колективі.

Цей інституційний комплекс пов'язаний з об’єднанням соціальної системи з глибинними шарами особистості і системою спорідненості. Він пов'язаний також з культурною системою, яка легітимізує та іншими способами орієнтує дії членів соціальної системи. Центром цього комплексу стосовно до системи культурної легітимації є релігія. Релігія виступає тут як функціональна універсалія суспільства.

Згідно Парсонса, таким чином, в організації релігії головним є культурний елемент. Вона входить в систему підтримки зразків, робить акцент на цінності і утворює релігійний компонент культури. Парсонс відзначає, що світська культура також робить вплив на цінності - через мистецтво, викладання гуманітарних наук і наукові дослідження в цій області [1,c.148].
Однак такого роду співвіднесення з цінностями культурної системи, в якій релігія виступає як функціональна універсалія суспільства, стабілізує соціальний порядок ще недосконалим чином. Ця легітимація не виходить за рамки інституціалізування в системі культури цінностей. Але все одно залишаються проблеми, пов'язані з ранньою, передчасною смертю, незаслуженим стражданням, втратою сенсу. Тому легітимація повинна відбуватися на новому, більш високому рівні, який виходить за межі області соціальної діяльності і утворює область "останньої дійсності". Зв'язок між цими областями - соціальної та культурної реальності, з одного боку, і "кінцевою реальністю" - з іншого, здійснює релігія, і цей зв'язок виявляється у відповідях, до яких приходить людина за "проблемою значення".

У Парсонса ця "кінцева дійсність" або "вища реальність" означає щось емпірично визначене і її не слід ототожнювати з теологічним поняттям "священного". Парсонс пише, що система легітимації завжди грунтується і залежить від основоположного буття, зв'язок якого з "останньою дійсністю" очевидний. Це означає, що обґрунтування, яке дається цією системою легітимації завжди в певному сенсі є релігійним. Парсонс стикається, таким чином, з небезпекою занадто широкого трактування релігії, властивої функціоналізму.

Сенс же досить складних побудов і термінології, до яких вдається Парсонс, полягає в кінцевому рахунку в тому, що суспільство лише тоді може розглядатися як достатньо інтегрована система, коли його нормативний порядок так чи інакше підкріплюється віднесенням до "останньої дійсності" як основоположної системи його легітимації. Без релігії суспільству завжди загрожувала б дезінтеграція і в його розпорядженні залишався б єдиний засіб підтримки порядку і стабільності – насильство [1,c.149].

Підсумок: вихідне положення "системного функціоналізму" - кожне суспільство має забезпечувати образ дій, відповідний нормативній системі, яка вимагає обгрунтування та узаконення, - призводить до того, що релігія постає як осереддя культурної системи, об’єднання соціальної системи з культурною, оскільки просте посилання на правильність або ефективність нормативних експектацій виявляється недостатнім і вимагається мотивація, що забезпечує проходження культурним зразкам. Релігія розглядається з цих позицій як гарант стабільності і життєздатності суспільства. По суті, вона ідентифікується з функцією забезпечення "слідування зразкам", оскільки виконує цю функцію за допомогою співвіднесення норми з безумовно значущими цінностями, вкоріненими не в тих чи інших конкретних соціокультурних системах, а в загальних "універсаліях" людського існування.

Теорії, що грунтують розуміння релігії на інтегративній функції, по суті, виходять з тих обставин, що кожне суспільство повинне виділяти з безлічі можливих способів дії оптимальні для нього зразки поведінки в якості пропонованих дій, чи принаймні, дозволених і добиватися того, щоб "соціальні одиниці ", включаючи окремих індивідів, відповідали їм [1,c.149]. Для цього необхідно знайти засоби протидії поведінці, що відхиляється. Проблема полягає в тому, щоб узаконені цілі та засоби їх досягнення сприймалися індивідом, який є членом даного суспільства, не як щось примусове, ззовні йому нав'язуване, а як диктоване об'єктивним змістом, закладеним в природі світобудови, тобто не як випадкове встановлення. Релігія являє собою саме такий спосіб сприйняття дійсності, світовідчуття, обгрунтування відповідних ціннісних орієнтації.