Методологічні принципи вивчення проблеми

Не зважаючи на порівняно велику кількість публікацій, присвячених історії християн віри євангельської, існує очевидний дефіцит праць з вивчення змісту й процесу формування вітчизняного п’ятидесятницького віровчення.

Методологічна основа проведеного дослідження базується на теорії формування локальних богословських систем Р. Шрайтера [270]. Ця методологія, вже застосовувалась О. Гейченко (St. Andrew`s University, UK), при написанні докторської дисертації присвяченої розвитку еклезіології українського євангельсько-баптистського руху. Запропонована концепція Р. Шрайтера доповнює існуючі моделі контекстуального богослов’я (І. Вітт, М. Хаджес, С. Біванс, Р. Лонгенекер). Згадані автори досліджують проблему контекстуалізації християнського послання в місіонерських умовах, й аналізують різні можливості розвитку національної Церкви в нехристиянських країнах.

За Р. Шрайтером, «локальне богослов’я – це повернення до богослов’я випадку, тобто такому, розвиток якого диктується обставинами і безпосередніми потребами, а не потребами у створенні системи» [256, с. 37]. Тобто, цей тип богослов’я розвивається ситуативно у відповідь на напругу між історико-культурними умовами, в яких опинилась громада віруючих, та змістом послання яке вони проповідують. Методологія Р. Шрайтера узгоджується із позицією Б. Лонергана, за якою «теологія виступає посередницею між культурною матрицею і значенням і роллю релігії в цій матриці» [140, с. 11].

Р. Шрайтер виділяє три ключових компонента процесу формування локального богослов’я: «Церква», «Культура» та «Євангеліє», аналіз яких є завданням дослідників. Як вже зазначалось вище, підхід Р. Шрайтера пропонує інший спектр компонентів дослідження у порівнянні з тріадною методологією А. Йонга («Дух-Слово-Спільнота»), в якій менше приділяється уваги питанню впливу культури на процес формування богословської позиції місцевої церковної громади.

Підкреслюється, що методологічно, дослідник локальних богословських систем повинен брати до уваги:

- контекст «Культури» (де місцева громада здійснює поклоніння);

- зміст «Євангелія» або «Послання» (розуміння ідеї присутності Христа та Духа);

- практичні дії «Церкви»-громади для поширення «Євангелія»;

- місцеву практику поклоніння та інші види діяльності Церкви, яка формується як процесс відповіді на «Євангеліє»;

- аналізувати «попередню», та «паралельну» локальну теологічну систему;

-  роль та зв’язок із богословською «Традицією» [257, с. 35-37].

Відповідно, ці вимоги, будуть включені в ретроспективний аналіз процесу формування локального богослов’я п’ятидесятників у бувшому СРСР.

Під «Євангелієм», як базовому концептуальному поняті локального богослов’я, Р. Шрайтер розуміє проголошення доброї звістки про Христа та проповідь принципів Священного Писання – Біблії. У контексті запропонованого дослідження, змістом «Євангелія» буде виступати есхатологічне послання п’ятидесятників СРСР.

Під поняттям «Церква» зазначається комплекс культурних патернів, в яких втілене «Євангеліє». Підкреслюється, що «Церква» занурена у місцеву ситуацію і пов’язана із іншими громадами віруючих (в минулому та теперішньому). У запропонованому дослідженні, методологічний компонент «Церква» відповідатиме сукупності громад пізніх протестантів, які позиціонують себе як п’ятидесятники або християни віри євангельської України.

Останній методологічний компонент, який суттєво впливає на формування локальної богословської системи є «Культура», тобто «конкретний контекст в якому все відбувається» [257, с. 35-37]. За Р. Шрайтером, «Культура» – це є образ життя в даному часі та місці із його символами значеннями мріями та надіями, і часто із боротьбою за кращий світ» [257, с. 35-37]. І для розкриття цього компоненту, головне запитання, яке має ставить собі дослідник формулюється так: «що є унікального у даній культурі, і яке її місце в потоці суспільних змін» [257, с. 35-37]. Культурним контекстом розвитку п’ятидесятницької догматики виступає сукупність цінностей, історико-культурних умов, та понять радянського періоду державного войовничого атеїзму.

Оскільки, за Р. Шрайтером, головна мета богословських досліджень полягає у розмірковуванні християн про «Євангеліє» в світлі обставин власного життя, то найбільшу увагу дослідники повинні приділяти тій формі, яку дані обставини придають відповіді громади на «Євангеліє». На цьому етапі виникає проблема визначення «Традиції», як форми самоусвідомлення відношення до ортодоксії та її зв’язку із історією [257, с. 35-37]. В якості «Традиції», у взаємозв’язку із якою формувалось богослов’я вітчизняних п’ятидесятників, продемонструвавши віронавчальну тяглість між поколіннями, був визначений – диспенсаціоналізм. Тому відношення до богословської «Традиції» є важливим питанням, де «велика християнська традиція складається з кількох локальних богословських систем» [257, с. 6].

Важливо наголосити, що жодне локальне богослов’я не формується в ізоляції, без взаємодії із «паралельними» чи «попередніми» богословськими системами. В контексті нашого дослідження, «паралельними» богословськими системами виступають есхатологічні догмати ВРЄХБ, УЦХВЄ та закордонних пізніх протестантів; а «попередніми» богословськими системами були виокремлені есхатологічні концепції євангельських християн Російської імперії.

Для вивчення процесу формування локального богослов’я пізніх протестантів СРСР схема Р. Шрайтера була трансформована і виглядає так: