Основні джерела дисертаційного дослідження

Головними джерелами для дослідження історії та богослов’я вітчизняного п’ятидесятницького руху є опубліковані праці закордонних та вітчизняних авторів, які можна систематизувати об’єднавши в групи за спільними ознаками.

До першої групи джерел, відносяться дослідження закордонних конфесійних авторів, таких як: Ф. Смольчкук [215] (історія слов’янського п’ятидесятницького руху в СРСР, США та Канаді) та Я. Цопфі [248] (осмислення природи, та взаємозв’язку п’ятидесятницького руху із іншими євангельськими конфесіями). Важливими джерелами для розуміння історико-богословських етапів розвитку світового п’ятидесятництва є періодичні видання: «Assemblies of God Heritage», (видавець «Flower Pentecostal Heritage Center» [267] а редактор Д. Роджерс [278]), а також богословський журнал «Pneuma» [277] (видавець «The Society for Pentecostal Studies») [283].

Другою групою джерел є мемуари та біографії лідерів вітчизняного п’ятидесятницького руху, які відображають саморефлексію керівників і внутрішній погляд на життя громад ХВЄ в радянський період. На основі цих джерел дослідники досягають глибшого розуміння умов розвитку вітчизняного п’ятидесятницького богослов’я як конфесійного наративу общинної самоідентифікації.

Популярним джерелом для вивчення наративу нелегальних ХВЄ в СРСР є семитомне видання під загальною редакцією М. П. Усача про життя та служіння І. Ю. Воронаєва, В. І. Бєлиха, І. А. Левчука, М. Гордієнко, та інших лідерів нелегальних п’ятидесятників [228]. Мінімізувавши науковий компонент, М. П. Усач створив власну контраверсійну інтерпретацію історичного процесу, з педагогічною метою виховання молодого покоління ХВЄ через наслідування образів «героїв віри».

Також, до цієї групи джерел, відносяться спогади єпископів ОЦХВЄ В. І. Бєлиха (Молдова) та І. П. Федотова [231] (Росія), єпископа УЦХВЄ В. М. Боєчко [29] (Україна), єпископа вільних церков ХЄВ В. С. Глуховского [60] (Україна), пастора А. Г. Горошко (США), пастора П. Мельничука [156] (Канада), спогади піонера емігрантського руху, єпископа ХВЄ М. Горетого [63] (США), нариси про історію еміграції пастора В. Шилюка [256] (Канада) та опис служіння євангельських лідерів у праці А. В. Райчинця [192] (Україна). Також важливими матеріалами для компаративного аналізу досліджуваних подій є матеріали [178] опозиційного до п’ятидесятницького мейнстріму пресвітера ХВЄ Б. Перчаткіна [179] (США).

Якісне розмаїття джерел дозволяє порівнювати інтерпретацію фактів різними авторами із метою об’єктивного аналізу, що дозволяє детально реконструювати головні події з історії формування п’ятидесятницького руху в Україні.

Третьою групою джерел для реконструкції життя та віри п’ятидесятників в СРСР є архівні матеріали і слідчі справи СБУ та ФСБ РФ. До цієї групи відносяться також історичні документи (протоколи з’їздів, особисті листи, творча спадщина лідерів ХВЄ) та інтерв’ю із керівниками п’ятидесятницького руху та людьми, що були безпосередньо учасниками досліджуваних подій.

Завдяки праці із архівами, з’явились нові подробиці шляху ХВЄ в СРСР. Наприклад: після оприлюднення матеріалів слідства за справами І. Ю. Воронаєва, П. А. Ільчука, П. О. Івченко, О. Д. Михальченко з’явились нові публікації. Реконструкція подій 1920-1930-х років була б неповною без опрацювання друкованої спадщини лідера ХЄВ І. Ю. Воронаєва: «Коротке віровчення ХЄВ», матеріали журналів «Євангеліст» й «Істина та Життя», протоколи з’їздів ХЄВ, кореспонденції, архівних матеріалів слідчих справ, та публікації мемуарів дітей І. Ю. Воронаєва [285]. Велика кількість фактів уточнена завдяки збереженому аудіо запису інтерв’ю із дружиною лідера ХЄВ – К. А. Воронаєвою [54].

Базовими джерелами про початок п’ятидесятництва в Польщі та на Західній Україні, є: журнали «Примиритель», «Будівничий Церкви Божої», віросповідні документи та матеріали лідерів західноукраїнських п’ятидесятників (Г. Шміта, І. Гериса, Д. Джі).

До четвертої групи джерел відносяться матеріали написані релігійними опонентами п’ятидесятників – православними та баптистськими авторами.

В православному середовищі п’ятидесятництво традиційно розглядається як «новий релігійний рух» та класифікується як «секта» по відношенню до історичних церков (О. Дворкін [87], Н. Макарова [145]). Вивчення цих матеріалів дозволяє отримати альтернативний погляд на досліджуванні події.

Лідери євангельсько-баптистського руху не завжди позитивно ставились до п’ятидесятників, вбачаючи у новому вченні загрозу для єдності своєї церкви, вони активно поширювали полемічні матеріали. Відомо, що в 1909 р. провідними богословами баптизму була оприлюднена «Берлінська декларація», як маніфестація публічної богословської опозиції п’ятидесятництву. В ній засуджувалась п’ятидесятницька пневматологія та їхня богослужбова практика. Стверджувалось, що всі надприродні прояви п’ятидесятників є результатом духовної дії, що «приходить з низу». З метою протидії поширення п’ятидесятництва в СРСР, в 1920-х роках, був опублікований ряд критичних статей у провідних періодичних журналах («Баптист», «Баптист України»). А беззаперечний авторитет вітчизняного баптизму І. В. Каргель підготував курс лекцій «про п`ятидесятницький рух» [109] для слухачів Біблійних курсів. Лідерами баптистів та євангельських християн були оприлюднені відповідні праці із застереженням про єресь «нового вчення» (М. Салов-Астахов [200], І. С. Проханов [184], І. Барчук [13], П. Кіндрат [118]). Та найбільшою за об’ємом матеріалу можна вважати критичну працю В. А. Слободяника «Нариси з історії п’ятидесятницького руху», (перевидання в 2000 р. Ірпінською Біблійною Семінарією ЄХБ). В цій праці автор, спираючись на різні історичні данні та передання свого часу, закріпив антип’ятидесятницький наратив, який існує до сьогодні у свідомості багатьох вітчизняних ЄХБ. Більш стримана позиція до ХВЄ була запропонована в головному джерелі із «Історії ЄХБ в СРСР» [102], де лідерів нелегальних п’ятидесятників згадують як «так званих єпископів», умовно сприймаючи їхній священицький сан. Підкреслено негативна оцінка всьому п’ятидесятницькому руху була надана В. Бюне в книзі «Гра з вогнем» [43], головною метою якої є демонстрація загрози нового вчення, на основі власного біблійного аналізу та численних негативних прикладів з життя. До сьогоднішнього дня, негативне сприйняття п’ятидесятницького руху підігрівається через праці авторитетного серед ЄХБ богослова із США Д. Мак-Артура.

Порівняльне вивчення критичних до п’ятидесятництва джерел, дозоляє максимально об’єктивно реконструювати головні етапи розвитку ХВЄ в Україні та визначити причини міжконфесійного напруження.