Розділ 2

2.1 Богословсько-історичний аспект диспенсаціоналістського преміленаризму, як спільної есхатологічної традиції пізнього протестантизму

У ХХ столітті есхатологія пізніх протестантів розвивалась переважно під впливом диспенсаціоналізму як базового герменевтичного методу прочитання Біблійного тексту, який зосереджений на буквальному тлумаченні біблійних пророцтв про відновлення політичного Ізраїлю та деталізації особливостей Божої роботи в різні періоди людської історії. Саме поширення цієї богословської моделі серед євангельських церков Північної Америки та Західної Європи визначило вектор розвитку есхатології вітчизняних ЄХБ та ХВЄ майже на сто років.

Термін «Dispensationalism» (англ.) означає: «закон», «завіт», «розподіл», «період», є перекладом давньогрецького слова «oi'konomia», яке перекладене в російському тексті Синодальної Біблії (1876) як «домостроительство» і використане майже в 20 текстах Нового Заповіту (наприклад в Єф.1:10, 3:2,9 та Кол.1:25). В тексті української Біблії, підготовленому професором І. Огієнко, цей термін перекладений як «Боже зарядження». Важливо наголосити, що серед п’ятидесятників СРСР термін «диспенсаціоналізм» не набув широкого поширення, адже для віруючих більш прийнятним був російський відповідник «домостроительство». В результаті виникли «складнощі перекладу», так що навіть після поширення «Біблії Скоуфілда» (кінець 1980-х), не всі вітчизняні ХВЄ ідентифікували себе як диспенсаціоналістів.

Згідно У. Елвелла термін «диспенсаціоналізм» передає ідею «керівництва, регулювання, планування домашніх діл» тобто, – концепцію управління у людському суспільстві, що спирається на ідеї відповідальності та підзвітності (Лук 16:1-2). По відношенню до Бога, поняття «dispensation» розкриває те, яким чином Бог керує світом [219, с. 395]. Відповідно, реципієнти даної богословської моделі відкривали для себе метафізичні закони існування світу, і отримували непохитне переконання у розумінні причини всіх ключових історичних подій людської історії, що відповідно мотивувало їх до прояву своєрідної громадянської позиції.

А. Мак-Грат пропонує наступне визначення: «Диспенсаціоналізм» – це напрямок в сучасному євангельському християнстві, який робить особливий акцент на есхатологічних аспектах християнської віри. Він досяг свого успіху в популярній американській християнській субкультурі» [146]. Популярність цій богословській системі надавала простота методології та демонстративна логічна послідовність аргументації, яка дозволяла опанувати запропоновані концептуальні основи у рекордно короткий час, що сприяло поширенню цих ідей по території бувшого СРСР. Принцип «тільки Писання» досяг своєї вершини в баптистському та п’ятидесятницькому середовищі в умовах інформаційного ізоляціонізму.

С. Гренц, розкриваючи суть диспенсаціоналізму стверджує, що це «богословська система згідно якої Бог в різні періоди історії (в різних диспенсаціях) працює по-різному» [67, с. 40]. Систематизуючи головні положенні вчення про «домобудівництво Боже» С. Гренц виділяє чотири ключові положення диспенсаціоналізму:

1) у Бога є особливий план для Ізраїлю, який не потрібно плутати з Церквою;

2) Біблію, особливо її пророцтва, потрібно тлумачити буквально;

3) Церква буде таємничим чином підхоплена із землі за сім років до Другого приходу Христа;

4) Христос та Ізраїль будуть разом правити у Тисячолітньому царстві на Землі [67, с. 40].

Проголошення незалежності Ізраїлю в 1948 р. стимулювало нову хвилю есхатологічних очікувань в середовищі вітчизняних пізніх протестантів, створивши підґрунтя до подальшого сприйняття диспенсаціоналізму як ключового інструменту для опису метафізичної істини через метатему «Божого плану Спасіння» (Додатки «А», «Б», «В»).

У. Елвелл роз’яснює, що у відповідності до «концепції про Боже управління», або «Божий план керівництва світом», диспенсаціоналізм розкриває цей план у послідовності різних диспенсацій, тобто дій спрямованих на керівництво світом що реалізуються в людській історії [219, с. 395]. Різні автори слідують власним моделям періодизації «Божого плану Спасіння». Найбільш розповсюдженою є вчення про існування семи особливих періодів, які мають один спільний засіб спасіння – «благодать по вірі», але всі ці сім періодів мають різні вимоги моралі та праведності. Числовий вираз семи диспенсацій співзвучний із нумерологічним тлумаченням «сімки», як числа Божої повноти. Таким чином, у семи диспенсаціях мала розкритись повнота волі Божої у «Божому плані Спасіння». Саме поділення історії на сім періодів-диспенсацій використовували п’ятидесятники в СРСР, для моделювання Біблійного наративу (Додаток «В»).

Г. Верклер теж вказує на те, що кількість диспенсацій може коливатись від чотирьох до дев’яти; власне він сам виділяє вісім відповідних періодів, виділяючи «Велику скорботу» як окрему диспенсацію (вісім періодів: невинність, сумління, громадянське управління, обітниця, закон, благодать, Велика скорбота, Царство) [44, с. 77-81].

Послідовники «диспенсаціоналізму» наголошують, що запропонована богословська модель це перш за все герменевтичний метод тлумачення Біблії, при якому дослідник повинен звертати особливу увагу на вказівки у біблійному тексті на існування особливих періодів-епох чи диспенсацій, в які Бог особливим чином керує цим світом [258]. Оскільки для людини диспенсація полягає у тому, щоб дати відповідь на конкретне об’явлення у визначений період [219, с. 395]. Такий підхід призводить до різних етичних вимог в різні періоди-диспенсації; що створює певну складність для практичного застосування Біблії в повсякденному житті християнина. Як зазначає Ч. Райрі: «не треба намагатись підкорити своє життя правилам та настановам, які данні для тисячолітнього царства» [262, p. 88-90]. Таким чином, диспенсаціоналізм відкриває шлях до етичного релятивізму, який залежить від герменевтичних здібностей, чи фантазій коментатора.

Спрощено суть диспенсаціоналізму пояснює П. Енс, підкреслюючи, що диспенсаціоналіст – це кожен, хто визнає, що «Бог по-різному має справу з різними людьми у різні часи і при різних правліннях. Як писав Л. С. Чеффер, якщо людина не приносить овечку до жертовника при поклонінні Богові, то вона є диспенсаціоналістом. Людина яка поклоняється Богові в неділю замість суботи також є диспенсаціоналістом, тому що вона визнає, що суботній день був даний Ізраїлю, а не Церкві (Вихід 20:8-11)» [95]. Запропоноване тлумачення ознак диспенсаціоналізму є занадто спрощеним, але відображає головний принцип диференціації вимог до норм богослужіння та благочестя в різні періоди «Божого часу».

Для пояснення принципу диференціації, вводиться важливий герменевтичний прийомом: «прогресуюче» або «динамічне» об’явлення. Це поняття відображає переконання про поступове збільшення та уточнення Божої волі для людини протягом історії Спасіння, яке розкривається хронологічно від книги Буття до Об’явлення. Таким чином кожна з диспенсацій сприймається як частина загального прогресуючого об’явлення (відкриття). Наголосимо, що не зважаючи на різні рівні етичних вимог в кожній із диспенсацій основою спасіння визнається викупительна жертва в смерті Христа, а необхідна вимога для виправдання – наявність віри. Головним предметом віри проголошується вічний Бог [219, с. 396].

Розкриваючи есхатологічний аспект диспенсаціоналізму, А. Мак-Грат виділяє два центральних поняття: вчення про «Підхоплення Церкви» (1Сол.4:15-17) – як особливий історичний момент вознесіння всіх віруючих на зустріч Христу у нових прославлених тілах разом із воскреслими віруючими всіх часів; та вчення про «Велику скорботу» (лат. «tribulation») – особливий період Божого суду над світом, та царством Антихриста [477, с. 460]. Вчення про Скорботу базується головним чином на тлумаченні пророчого тексту книги Даниїла про період часу в «70 седмиць» (Дан.9:24-27). В залежності від віри в час Підхоплення диспнсаціоналісти поділяються на тих хто сповідує віру в Підхоплення Церкви «до Великої скорботи», «в середині» чи «після». Відповідно до запропонованої періодизації, послідовники диспенсаціоналізму діляться на: претрибуляцоналістів (сповідують віру в Підхоплення до початку семи років Великої Скорботи), мідтрибуляціоналістів (Підхоплення відбудеться через 3,5 роки від початку Великої скорботи) та посттребуляціоналістів (вірять, що Церква має пережити Велику скорботу після якої вони з’єднаються з Христом). Очікування «Підхоплення Церкви» перед періодом «Великої скорботи» стало головною рушійною силою для формування ригористичної етичної моделі поведінки п’ятидесятників у повсякденному житті та мотивацією для життя в надії на швидке повернення Христа у славі, який зруйнує атеїстичну систему СРСР.

На сучасному етапі розвитку богословського думки, також виділяють «прогресивний диспенсаціоналізм» та «ультрадиспенсаціоналізм». «Прогресивний диспенсаціоналізм» сформувався в Талботській школі богослов’я Університету Байола (США) і наголошує, що всі заповіти Бога з людством (диспенсації) не замінюють, а доповнюють один одного у процесі поглиблення відкриття єдиного Божого плану Спасіння. «Ультрадиспенсаціоналізм» пропонує поділ історії Спасіння на велику кількість дрібних диспенсацій, і висуває вчення про юдейську церкву Петра та церкву Павла в книзі Дій Апостолів»; а також пропонує часткову відмову від хрещення у воді [219, с. 396]. Ці нові богословські моделі не отримали широкого поширення серед вітчизняних п’ятидесятників.

Диспенсаціоналізм нерозривно пов’язаний із «міленаризмом» (від лат. «Mille» – «тисяча») або «хіліазмом» (від гр., «hilias» – «тисяча») – вченням про те, що Христос повернеться видимим чином, щоб встановити своє земне Царство на відрізок часу протягом однієї тисячі років (Г. Тіссен) [221]. Відомо, що «хіліазм», як богословська система, виник в юдео-християнському середовищі та розвивався під впливом пророчих Біблійних текстів та апокрифів. У. Елвелл дає вдале пояснення суті цього вчення: «хіліазм вивчає хронологію майбутніх подій подібно до того як історія вивчає події минулого» [219, с. 1232].

Хіліазм базується на декількох текстах із книги Об’явлення Івана Богослова: 20:2,3,4,5,6,7 де автор шість разів згадує «міленіум», тобто «тисячу років». Спираючись на буквальну герменевтику, послідовники хіліазму проголошують, що «Тисячолітнє Царство» буде: місцем де всі праведники отримають свою винагороду (Матв.25:37); всі жителі Царства будуть навчені Богом (Єрем.31:33); це буде період миру (Міх.4:2-4; Іс.32:17-18) де все буде наповнене святістю (Іс.35:8) та правдою (Іс.65:17-25); люди будуть наповнені Святим Духом (Йоіль.2:28-29), а Христос буде видимим Царем над всіма людьми (Іс.9:3-7; 11:1-10), правлячи в столиці Світу – Єрусалимі (Зах.8:3).

Доктрина міленіаризму була прийнята в середовищі ЄХБ та ХВЄ як єдина правильна і стала базовою моделлю майбутнього світу, який очікували віруючі періоду СРСР. Загалом, диспенсаціоналізму притаманна логічність аргументації, відносна простота богословських конструкцій та переконливість для слухачів, що сприяло його поширенню у ХХ столітті особливо в СРСР, де головним джерелом віри був виключно текст російської «синодальної» Біблії. Хоча, очевидна обмеженість цього тлумачення, спричинена механічністю методології не дозволяло розвивати альтернативні богословські концепції.

Як відомо, історично в богослов’і сформувалось три основних підходи в тлумаченні вчення «про Тисячолітнє царство» (Міленіум): аміленаризм, постміленаризм, преміленаризм. Розглянемо ключові тези кожної з названих систем:

Аміленаризм вчить, що Тисячолітнє царство вже присутнє у світі оскільки Христос – переможець, і вже Царює в Церкві через Слово Боже і Дух Святий, а воскреслі святі – це душі померлих християн які вже царюють на Небі з Христом (У. Елвелл) [219, с. 1233].

За У. Грудемом, аміленаризм базується на тлумаченні тексту Об’явл.20:1-10, як текст в якому описується сучасна епоха Церкви. Вважається, що в цей період вплив сатани на народи дуже обмежений і Євангеліє може бути проголошеним по всьому світу. Ті, хто правлять із Христом – це померлі християни, що царствують з Ним (Матв.28:18). Після повернення Христа відбудеться загальне воскресіння як віруючих так і невіруючих, після чого на всіх очікує Божий Суд і Вічність [70, с. 1252-1257].

Позиція аміленаризму є офіційною богословською позицією Католицької, Православної, Лютеранської та Реформаторської церков, і практично мотивує віруючих поширювати та зміцнювати Царство Боже, яке настало із смертю та воскресінням Ісуса Христа. Ідеї аміленаризму, через симфонію церкви та держави, були покладені в основу розвитку державного месіанізму, що вивчається в політичній есхатології [84].

Постміленаризм – це вчення про те, що Христос повернеться одразу після «Міленіуму» чи «Тисячоліття», тобто після того як Євангеліє буде розповсюджене в світі і настане вік праведності та миру на Землі. Суть цього вчення полягає в тому, що під час Тисячолітнього царства зло не зникне з Землі, але буде зведене до мінімуму, в залежності від зросту впливу християн у світі. Церква в Царстві отримає нове значення, та зможе вирішувати економічні, соціальні та освітні проблеми [219, с. 1232]. Цифра 1000 має символічне значення, а не буквальне. Завершиться Тисячолітнє царство Другим приходом Христа, загальним воскресінням та останнім Судом. З приходом Нового Неба та Нової Землі християни увійдуть у Вічність [219, с. 1252-1257]. Вказана модель сьогодні стає дедалі популярною серед багатьох пізніх протестантів України, і поширюється як альтернатива диспенсаціоналістському міленіаризму радянського періоду.

Серед есхатологів також існує розділення періоду «останньої седмиці» на два півперіоди: «Скорботу» як період протягом 7 років та «Велику скорботу» – останні 3,5 р. «Скорботи» [26]. В даному дослідженні ми не будемо притримуватись подібної деталізації, використовуючи поняття «Скорбота» та «Велика скорбота» як синоніми. Для більшості ЄХБ та ХВЄ це розділення є найбільш суттєвим у розумінні есхатології і стає предметом палких дискусій, створюючи враження вичерпності можливих тлумачень подій майбутнього.

Преміленаризм (або хіліазм) в свою чергу поділяється на «класичний (або історичний) преміленаризм» та «диспенсаціоналістський преміленаризм».

«Класичний преміленаризм» вчить про те, що у майбутньому буде період буквального царювання Христа який повернеться перед настанням «Міленіуму», після закінчення періоду «Великої скорботи». Померлі християни буквально воскреснуть, щоб царювати із Христом протягом однієї тисячі років. Вчення про буквальне «Тисячолітнє царство» присутні у творах ранніх християнських авторів, юдаїстичній есхатології, окремих ідеях донікейських авторів.

Суттєва різниця між класичним та диспенсаціоналістським преміленаризмом полягає у вірі, що Другий прихід Христа відбудеться до початку семилітнього періоду «Великої скорботи» [219, с. 1252-1257]. В контексті запропонованого дослідження, особлива увага буде приділятись вивченню саме диспенсаціоналістського преміленаризму, як спільній есхатологічній традиції пізніх протестантів, в бувшому СРСР, адже саме ця модель і отримала загальне визнання «канонічної есхатологічної доктрини». Виходячи із того, що ЄХБ та ХВЄ жили очікуванням швидкого приходу Христа, та настання нової ери людської історії, а радянська влада декларувала швидку побудову секуляризованої форми Царства Божого на землі, стає зрозумілою ідеологічна причина конфлікту між цими двома групами, яка полягала у різновекторності моделей майбутнього людства. Не можливо було переконати будувати «світле комуністичне майбутнє» тих, хто очікував кожний день настання «кінця світу» та справедливої відплати всім гонителям Церкви.

Для більшості пізніх протестантів пострадянського простору різні моделі тлумачення доктрини про «Тисячолітнє царство» не представляли цінності, адже інерційно вони зберігали вірність преміленаризму як обґрунтованій логічно, очевидній моделі.

Для віруючих СРСР розмаїття Західних богословських методів – було недоступною розкішшю і тому із різних герменевтичних підходів у тлумаченні книги Об’явлення [158, с. 397] (претерістичний, історичний, ідеалістичний, футуристичний) був сприйнятий лише останній. Головною причиною було те, що згідно футуристичному підходу 4-22 розділи книги Об’явлення описують пророцтво про історичні події які здійсняться в Кінці світу, що було співзвучним диспенсаціоналізму і мотивував до проведення паралелей між пророчими текстами Біблії та історичними подіями ХХ століття. Такий підхід відкрив шлях до пошуку «ознак останнього часу», які в кожному десятилітті історії ХХ століття знаходили свої переконливі відповідники.

П’ятидесятницька есхатологічна модель генетично пов’язана із диспенсаціоналізмом, хоча зберігає часткові відмінності у сфері пневматології. Згідно диспенсаціоналізму надприродні пневматологічні прояви в Церкві мали припинитись в часи Апостолів, а Церква мала продовжувати формуватись виключно у взаємодії із головним джерелом віри – Біблією, відступлення від якої, за тлумаченням диспенсаціоналістів, спричинило появу різних конфесій та розвитку історичних церков (католицької й православної гілки християнства). П’ятидесятницька пневматологія наголошує на необхідності проявів ознак хрещення Духом Святим та видимих проявів пневматологічних дарів сьогодні. Така позиція неприйнятна для диспенсаціоналістів-баптистів і свідчить про еклектичність формування богословської позиції п’ятидесятницьких рухів.

Визначивши богословський зміст диспенсаціоналістського преміленаризму як суті есхатологічної «Традиції» пізніх протестантів, наступним логічним кроком є необхідність з’ясувати історичний аспект зародження та розповсюдження диспенсаціоналізму в світі.

Оскільки протягом століть аміленаризм залишався офіційною есхатологічною моделлю для християнського мейнстріму православних, римо-католиків та протестантів, а дослідження історії розвитку есхатологічних ідей протягом всієї історії Християнства не входять в перелік завдань даного дослідження, зазначимо лише, що альтернативні есхатологічні моделі час від часу з’являлись серед богословів, і приваблювали значну частину послідовників.

Після «Мюнстерської трагедії» 1535 р., хвиля популярності міленаризму (хіліазму) суттєво зменшилась, і переважна більшість протестантів продовжувала сповідувати «духовне царство через Церкву, що почалось після воскресіння Христа». Міленаризм був засуджений лідерами Реформації М. Лютером та Ж. Кальвіном, сформульовані ними сповідання віри стверджували відомий протягом тисячі років аміленаризм. Подальший розвиток доктрини протестантів в умовах релігійних війн (Тридцятилітня війна, Англійська пуританська (буржуазна) революція) привів до переосмислення есхатологічних догматів і підсиленню очікувань «Кінця світу». Загострення есхатологічних очікувань мотивувало до виникнення нових методі тлумачення біблійного тексту. Кальвініст із рейнської області Й. Алстед (1588-1638), написав твір «Улюблене місто», в якому вчив що для Церкви настане великий день земного щасливого життя. При кінці тисячолітнього періоду блаженне життя буде затьмарене війною Гога та Магога, і в цей час Церква буде переслідувана [119, с. 126]. Також позицію преміленаризму проголошували в своїх працях: професор давньогрецької мови Оксфордського університету Д. Мід, англійський пуританський пастор Д. Арчер, та богослов Д. Роджерс (1627-1665) [119, с. 135]. Пророчиця-баптистка А. Трепнел (1642-1660) у віршованій формі звинувачувала політичних лідерів свого часу як Христових ворогів використовуючи мотиви із книги Даниїла.

Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що в XVIII столітті широкого поширення набули також ідеї постміленаризму, через праці священника в Солсбері Д. Уітбі (1638-1726) та ревайваліста Д. Едвартса (1703-1758). В результаті поширення їхніх ідей в США, постміленаризм почав асоціюватись із патріотизмом [119, с. 176].

Подальше теологічне обґрунтування преміленаризму, було зроблено баптистським пастором із Пенсильванії М. Едвардсу (1722-1795). Ще студентом в семінарії, він написав працю, в якій запропонував буквальну інтерпретацію доктрини про Тисячолітнє царство, та відділив Підхоплення від Другого приходу Христа на 3,5 роки (що фактично означало першу декларацію мідтребуляціонізму). В книзі 1788 р. він виклав свої тези, в яких при аналізі були виявлені внутрішні протиріччя та помилки. Зауважимо, що М. Едвардс завжди підкреслював гіпотетичність своєї роботи і не позиціонував себе в інших працях як претрибуляціоніст чи мідтрибуляціоніст. Отже, серед есхатологів, він не вважається засновником доктрини про Підхоплення Церкви до Великої скорботи [286, p. 2].

XIX століття ввійшло в історію, як «християнське століття», адже складалось враження, що до євангелізації всього світу залишалось докласти зовсім небагато зусиль (головним антихристиянськими фортецями залишались Корея, Китай та Японія). Результатом праць чисельних місіонерських товариств став розвиток екуменізму та пошук різних форм контекстуалізації Євангелія, що вимагало розробки нових герменевтичних підходів в тлумаченні Біблії.

Актуалізація пошуку нових підходів до тлумачення книги Об’явлення відбувались на фоні глобальних змін (Великої Французької революції, вигнання папи із Риму та позбавлення його територій в Авіньйоні, Наполеонівських війн, спалахів чуми, землетрусів, релігійної міграції менонітів до Росії, колонізації нових земель та географічних відкриттів, створення Біблійних товариств, збройні конфлікти та рух ревайвалізму в США). Пошук відповідей в мінливих культурно-історичних умовах та прагнення релігійного оновлення через практичне застосування Біблійного тексту до повсякденного життя вірних різних конфесій легітимізувало герменевтичні експерименти, в яких спираючись на просте та очевидно зрозуміле вияснення тексту Біблії, без урахування історико-культурного контексту та досягнень текстуальної критики, формувалось популярне богослов’я.

Чілійський монах, єзуїт, отець Мануель де Лакунса (1731-1801) в 1773 р. написав невелику працю «Анонімне Тисячоліття», яка згодом трансформувалась в двотомник «Прихід Месії в Славі та Величі» (1790). В цій книзі автор буквально тлумачив пророцтва Старого Заповіту та книги Об’явлення та пропонувався футуристичний погляд на книгу Об’явлення. М. Лакунса відкидав теорію «один день – один рік» та «історизм», визнавав прихід Антихриста як особи, та наближення Великої скорботи протягом 1260 днів, після чого має відбутись Другий прихід Христа [171].

Таким чином, в працях М. Лакунси були реалізовані спроби створення богословського обґрунтування тлумачення, яке представляє альтернативну до А. Августина та А. Кесарійського модель пояснення Апокаліпсису святого Івана.

Близько 1825 р. із ідеями М. Лакунса познайомився проповідник пресвітеріанської Шотландської Церкви в Лондоні Едвард Ірвінг (1792-1834). Вражений ідеями автора він почав проповідувати його есхатологічні тези та переклав книги М. Лакунси англійською (Лондон, 1827).

Оскільки на молитовних зібраннях Е. Ірвінга практикувались харизматичні прояви (пророцтва та говоріння іншими мовами), і через містичне відкриття стверджувалось, що перед приходом Антихриста та гоніннями на Церкву Христос видимим чином прийде за Своїми, і вибрана група християн буде підхоплена для зустрічі з Ним в повітрі [171]. В проповідях Е. Ірвінг сильно засуджував апостазію різних християнських деномінацій і проголошував, що Бог відновить служіння Апостолів та пророків «в останні дні», а перед Другим приходом Христа обов’язково буде нова П’ятидесятниця [286, р. 2].

Оскільки проповіді, та містичні прояви в церквах Е Ірвінга були зосереджені на есхатологічних очікуваннях, проголошення настання останнього часу та наближення Другого приходу Христа, то ідеї М. Лакунси були сприйняті із ентузіазмом. У вченні Е. Ірвінга були задекларовані основні елементи диспенсаціоналізму, і таким чином він випередив Д. Н. Дарбі на кілька років [286, р. 2].

Осередком паломництва у пошуках різних містичних проявів (пророцтва, практики молитви іншими мовами та молитов за зцілення) став будинок родини МакДональд в м. Порт Глазго (Шотландія), який зіграв ключову роль у популяризації вчення про Підхоплення Церкви до настання семилітнього періоду Великої скорботи. Поштовхом до поширення нової есхатологічної моделі став лист 1830 р. до Е. Ірвінга в якому стверджувалось, що п’ятнадцятилітня Маргарет МакДональд, бачила серію видінь про Другий прихід Христа. Описані видіння мотивували Е. Ірвінга оприлюднить в червні 1831 р. свій погляд про часткове Підхоплення, яке відбудеться до Великої Скорботи [171].

 Е. Ірвінг поширив новий погляд на есхатологію через пророчі зібрання в Пуерзкорт Хауз (Ірландія), які відвідував бувший член англіканської церкви Джон Нельсон Дарбі (1800-1882). Д. Н. Дарбі очолив британський сепаратистський руху «Плімутські браття», що складався із різних груп позаконфесійних віруючих які збирались в приватних будинках для спільного вивчення Біблії, молитви та духовних настанов [219, с. 356]. Зробивши 163 корегування до напрацювань Е. Ірвінга, Д. Н. Дарбі сам почав проповідувати вчення про «доктрину Підхоплення» [171].

Частина керівництва «Плімутських братів» не прийняли ідеї Д. Н. Дарбі і чинили супротив диспенсаціоналізму. Серед опозиціонерів були: Б. Ньютон, та Д. Мюллер («Батько сиріт» з Бристоля, який хрестив лідера протоєвангельського руху полковника В. Пашкова); доктор С. Треглс професор грецької мови Нового Заповіту, який в 1864 р. опублікував книгу «Надія на Другий прихід Ісуса Христа», із засудженням теорії претрибуляціонізму [171].

Інша частина лідерів «Плімутських братів» підтримали ідеї Д. Н. Дарбі. Серед них: В. Келлі (1821-1906) – автор Біблійного коментаря та Ч. Г. Макентош (1820-1896) – автор популярних богословських книг та редактор духовного журналу.

Наголосимо, що містичне коріння доктрини претрибуляціонізму свідчить про ненадійну сентиментальну початкову аргументацію есхатологічної доктрини «дарбістів». Розірваний зв’язок із богословською «Традицією» історичних церков і пошук доктринального підтвердження у надприродному відкритті свідчить про слабкість аргументації цього вчення, на противагу осмисленим протягом тисяч років класичним есхатологічним моделям історичних церков.

В 1840 р. між «Плімутськими братами» Д. Н. Дарбі та Б. У. Ньютоном відбувся остаточний розкол. Д. Н. Дарбі очолив крило «консервативних братів» і зайнявся вчительським служінням провівши ряд лекцій з диспенсаціоналізму в Лозані (Швейцарія), в яких він наголошував на відступленні Римо-Католицької та Англіканської церков. Поширюючи новий погляд на «останні часи» Д. Н. Дарбі відвідав багато країн Європи, Нової Зеландії, США та Канади. Д. Інгліс (1813–1872), пастор першої баптистської церкви в Детройті (Мічиган), став популяризатором вчення Д. Н. Дарбі в США. Також, як редактор журналу «Путьові знаки в Пустелі» (1854-1872), він публікував матеріали про таємний Другий прихід Христа та Підхоплення Церкви, що сприяло популяризації цього вчення в Америці [280, р. 99-100].

Каталізатором есхатологічних очікувань в США стала громадянська війна 1861-1865 рр. результатом якої стало скасування рабства. Підтримка рабовласництва Південною баптистською конвенцією та поразка військ Півдня у громадянській війні надало поштовх до переосмислення сталих богословських позицій та зміни попередніх парадигм.

Наступником Д. Інгліса став пастор пресвітеріанської церкви із Сейнт Луїса, Д. Брукес (1830–1898). З його ініціативи в 1868 р. через три роки після закінчення Громадянської війни, була розпочата підготовка до проведення Ніагарських біблійних конференцій в яких неодноразово приймав участь Д. Н. Дарбі. «Ніагарські конференції» (1876–1897) ввійшли в історію як серія тижневих літніх зустрічей для вивчення Біблії та поклали початок «руху біблійних і пророчих конференцій» в США. Зустрічі стали місцем розповсюдження ідей преміленаризму та диспенсаціоналізму серед консервативних євангельських християн [219, с. 743-744].

В цей час проповідники неодноразово намагались визначити дату приходу Христа, що приводило до виникнення нових релігійних рухів. Наприклад, твердження американського баптиста В. Міллера (1782-1849) про повернення Христа в 1844 р. спричинило виникнення Адвентистів Сьомого Дня; Виходець із АСД Ч. Т. Рассел (1852-1916) заснував «Міжнародне товариство дослідників Біблії», яке з часом трансформувались у організацію «Свідки Єгови».

В 1872 р. до розповсюдження диспенсаціоналізму долучився, близький до «Руху святості», Д. Муді (1837–1899) який зосереджував свою діяльність на проповідницькому служінні, видавничій діяльності та роботі «Біблійного інституту Муді».

Академічне оформлення диспенсаціоналізму Д. Н. Дарбі було зроблене через праці Д. Брукса (1830-1898), Р. А. Торрея (1856-1928) Д. М. Грея (1851-1925), та засновника Далласької теологічної семінарії Л. С. Чейфера (1871-1952) [219, с. 396]. Ч. Райрі (1925-2016) найбільш відомий професор-диспенсаціоналіст семінарії в м. Даллас який був автором популярного підручника з богослов’я, із ґрунтовним викладом аргументів диспенсаціоналізму [190]. Фактично, Далласька семінарія стала інтелектуальним осередком популяризації світового диспенсаціоналізму, і вже з середини ХХ століття її випускники в якості викладачів, деканів та ректорів чинили значний вплив на консервативні біблійні навчальні заклади США, які в свою чергу впливали на формування світогляду молодого покоління американських пасторів, вчителів та місіонерів [171]. Потужний академічний вплив Далласької семінарії на формування вітчизняної есхатології відбувся завдяки публікації в 1996 р., російською мовою п’ятитомного коментаря на Біблійний текст під загальної редакцією диспенсаціоналіста П. Харчлаа а також завдяки перекладу підручника з богослов’я Ч. Райрі.

Поряд із семінарією в Далласі, академічними форпостами американського диспенсаціоналізму стали: Біблійний інститут Муді, Університет Байола, Біблійний інститут у Філадельфії, та інші. Випускники-диспенсаціоналісти визначали головні богословські тенденції у американському та вітчизняному євангельському середовищі протягом ХХ та на початку ХХI століття.

В Європі, ідея про Підхоплення Церкви, поширювалась послідовниками Е. Робертса (1878-1951), лідера «Уельського пробудження» 1904-1905 рр. Існує «Свідчення Е. Робертса про отримання відкриття про взяття Церкви» записане Д. Пенн-Луїс, в якому лідер пробудження закликав до пильності та особистої відповідальності в готовності до зустрічі із Христом [105, с. 203-209]. Зважаючи, що, за різними оцінками, «Уельське пробудження» мало вплив на п’ять мільйонів чоловік, відповідно поширення вчення «про Підхоплення Церкви» розповсюдилось дуже швидко і вкоренилось у великій частині євангельських церков Великобританії та Західної Європи.

Таким чином, на початок ХХ століття, ідеї Д. Н. Дарбі поширились як в європейському так і в американському середовищі та зіграли визначальну роль для формування американського фундаменталізму ставши богословською основою у боротьбі з лібералізмом [219, с. 356].

В США ідеї Д. Н. Дарбі поширювалось і через знавця єгипетських пірамід, лютеранського служителя І. А. Сейса (1823-1904). Американський теолог І. Сейс написав ряд книг з есхатології («Останні часи», «Притча про десять дів»…) та опублікував лекції з тлумачення книги Об’явлення в світлі диспенсаціоналізму (1913) [282]. В 1928 р. ця книга доктора І. Сейса була перекладена російською мовою і видана у Фінляндії; підкреслимо, що вона була відома в середовищі українсько-американських п’ятидесятників у першій половині ХХ століття. [1] Диспенсаціоналіст С. Скоуфілд із 50 книг з тематики тлумачення книги Об’явлення виділяв книгу І. Сейса як одну із найбільш біблійних, здорових та духовних. І. Сейс поширював доктрину про таємне Підхоплення Церкви «філадельфійського періоду», вчив про проповідь двох пророків (живих Єноха та Іллю) та преміленаризм. Автор відкидає можливість зміни суспільно-політичного ладу шляхом реформ, революцій та прогресом ліберальних ідей, сповідуючи очікування настання уряду «не від світу цього», тим самим формуючи політичних песимізм у своїх послідовників [205, с. 91]. Наведений факт поширення друкованої богословської літератури демонструє шлях проникнення диспенсаціоналістських ідей в середовищі п’ятидесятників через друковану літературу того часу.

В кінці XIX століття, диспенсаціоналізм перестав бути виключно теологічною теоретичною моделлю, а також набуває ознак інструменту геополітичного впливу. Цьому сприяли праці американського євангеліста-методиста, християнського сіоніста – В. Блекстоуна (1841-1935) Без формальної освіти, але досконало знаючи текст Біблії, з 1870-х років він приєднався до диспенсаціоналістів. Найбільш відома його праця – книга «Ісус – гряде!» (1878). В цій праці автор розвинув ідеї Д. Муді та Д. Н. Дарбі на основі буквального підходу до тлумачення пророцтв прийшов до віри у відновлення політичного Ізраїлю, як незалежної держави в Палестині. Книга В. Блекстоуна стала справжнім бестселером, видана багатомільйонним тиражом, та перекладена на 48 мов світу (в тому числі російською в 1923 р.) [27]. Продовжуючи розвивати герменевтику диспенсаціоналізму, В. Блекстоун провів в 1890 р. в Чикаго конференцію на тему: «Минуле, теперішнє та майбутнє Ізраїлю». Вмотивований тлумаченням біблійних пророцтв, в 1891 р., ним була створена до президента Б. Гарісона (1833-1901) петиція «Палестина для євреїв» або «Меморандум Блекстоуна». В цій петиції Блекстоун закликав президента США разом до співпраці із урядами інших країн з метою прийти до згоди в наданні переслідуваним російським євреям території в Палестині для укриття від гонінь [119, с. 182]. «Меморандум Блекстоуна» надихнув сіоніста Т. Герцля (1860-1904) до практичних дій по створенню держави Ізраїль.

Поширенню ідей В. Блекстоуна сприяла його позиція декана освітніх програм «Біблійного інституту Лос-Анджелес» (університет Байола, Лос-Анджелес, США). Керівництво університету Байола, вшановуючи В. Блекстоуна, в 2015 р. на його честь назвали гуртожиток. Також до сьогодні однією із вимог до викладачів цього університету зберігається обов’язкове сповідання преміленаризму.

Книга В. Блекстоуна «Господь гряде!» була поширена серед українських п’ятидесятників та євангельських християн, про що свідчать збережені примірники цієї книги у бібліотечному фонді Рівненської духовної семінарії та академії (ХВЄ) та приватних бібліотеках українських емігрантів-п’ятидесятників у США (наприклад бібліотека П. Максименко, пастора церкви ХВЄ в м. Шарлот, Північна Кароліна, США). Книга «Господь Гряде» згадується в матеріалах слідчої справи лідера ХВЄ П. А. Ільчука як свідчення про поширення антирадянської літератури [246, с. 137]. Наведені факти вказують на поширеність і потенційний вплив російського перекладу книги В. Блекстоуна. Наступні ідеї В. Блекстоуна були поширені серед радянських п’ятидесятників: про видимий прихід Христа перед настанням Тисячолітнього царства та очікування Пришестя як мотивація до святого та побожного життя. Також праця В. Блекстоуна допомогла затвердити буквальний герменевтичний підхід у тлумаченні біблійних пророцтв замість алегоричного в колах євангельських християн.

Найбільшої популяризації в англомовному світі ідеї диспенсаціоналізму набули за рахунок видання популярної навчальної Біблії (англомовне видання 1909, 1917 та 1967) з примітками далласького адвоката та богослова С. Скоуфілда (1843-1921). Це була перша «Навчальна» Біблія, після «Женевської» (1560), яка вийшла друком у видавництві «Oxford University Press». Багатотисячний тираж та переклад коментарів на французьку, німецьку, португальську, іспанську та російські мови зробили її незамінним джерелом популяризації диспенсаціоналізму та інструментом поширення принципів фундаменталізму.

Підкреслюючи відмінність між Ізраїлем, Церквою та поганами, С. Скоуфілд створив богословську матрицю розуміння минулого, теперішнього та майбутнього в світлі глобального «Божого плану Спасіння». Розрізняючи між «Царством Божим» та «Царством Небесним», між пророцтвами про Церкву та єврейським етносом, автор конструює власну профетичну модель майбутнього. Важливе місце в методології С. Скоуфілда посідає біблійна нумерологія, яка полягає у виділенні закономірностей біблійних подій, класифікуючи їх в групи по сім: сім ознак в книзі Об’явлення, сім судів, сім діючих осіб у пророцтвах про «Жінку зодягнену в Сонце», сім труб, сім чаш, сім язв, сім церков, сім громів але вісім заповітів-диспенсацій. Надаючи всім бажаючим інструмент, для самостійного поглибленого вивчення пророцтв в очікуванні дня Підхоплення Церкви за сім років перед Великою Скорботою, С. Скоуфілд відкрив шлях до адоптації його моделі у різних культурно-політичних умов протягом подальшої історії людства.

«Біблія Скоуфілда» російською мовою була вершиною мрій кожного євангельського проповідника в СРСР. Її перше видання російською мовою було здійснено в 1987 р. під редакцією емігранта в США, пастора П. Харчлаа. До розпаду Радянського Союзу, «Навчальна Біблія» витримала п’ять перевидань загальною кількістю 390 000 примірників, що свідчить про її популярність. Щоб задовільнити попит, окремим тиражом були надруковані коментарі із цієї Біблії. Тобто кожен священнослужитель, чи лідер ЄХБ та ХВЄ мав бути ознайомлений із змістом та аргументами, які були запропоновані С. Скоуфілдом, що на фоні всезагального визнання та підтримки церковним керівництвом приводило до зміцнення позицій цього вчення серед радянських пізніх протестантів. Хоча, не можливо стверджувати, що всі догматичні положення С. Скоуфілда були сприйняті на пострадянському просторі, як «канонічні баптистські догмати», але аргументи запропоновані у цій праці слугували додатковим матеріалом для розробки власної диспенсаціоналістичної концепції в євангельських церквах бувшого СРСР.

Найбільш популярним диспенсаціоналістом початку ХХ століття можна вважати інженера, доктора богослов’я, К. Ларкіна (1850-1925), який завдяки чисельним варіаціям побудови авторських графічних богословських ілюстрацій, карт до апокаліптичних книг та схем «Божого плану Спасіння» зробив ідеї диспенсаціоналізму наочно переконливими, логічно обґрунтованими і легкими для пояснення іншим. Він розробив схематичні ілюстрації до пророчих образів із книг пророка Даниїла та Об’явлення завдяки чому продемонстрував єдність Божого відкриття у Старому та Новому Заповітах, та прогнозованість близького майбутнього (Додатки «Г» та «Д»).

К. Ларкін був плідним автором написавши ряд дуже популярних книг в яких детально описувалась позиція диспенсаціоналістів: «Вірне розділення Слова» [135], «Книга Даниїла», «Книга Об’явлення» [272], «Дух Світу», «Другий прихід Христа» та інші [263]. Найбільш значущою вважається книга К. Ларкіна «Диспенсаціональна істина або Божий план та мета віків», що містить в собі історію Божого керівництва людства на шляху спасіння через «розділення» хронологічної лінії на різні види Божої диспенсації. Використовуючи різноманітні діаграми, таблиці та схеми, та спираючись на буквальний герменевтичний підхід К. Ларкін сконструював вчення про: часи та диспенсації, Церкву та Царство, есхатологічну дихотомію «таємницю побожності» та «таємницю беззаконня» [271]. А також осмислив ключові сотеріологічні концепції: гріх, спасіння, закон та благодать, вибрання на перед та свобода волі. Позбавляючи своїх читачів необхідності проводити власні дослідження з історичного богослов’я чи заглиблюватись в дискусійні питання розвитку різних положень систематичного богослов’я. К. Ларкін сформував шаблони переконливих відповідей, які через популярну богословську літературу та богословські навчальні заклади поширились далеко за межі США і стали частиною богословських систем євангельських союзів в різних куточках світу та набули особливого авторитету в Україні. Адже саме схема К. Ларкіна була адаптована при створенні всіх графічних есхатологічних діаграм: «Панорами Біблії» баптистів, «Божий план спасіння» Іван-Марк, «Огляду Божого плану спасіння» п’ятидесятниками, та Й. Лонгхамера «Що буде з цим світом?» (Додатки «А», «Б», «В», «Д») [175].

Наступним джерелом формування есхатології були видання В. Малова (В. Фетлера) та Б. Геце. В. Малов підготував «Біблійний Супутник» який був опублікований як додаток до Біблії (1923) та Нового Заповіту (1958) або ж був надрукований окремим примірником [150]. Дещо скорочена версія «Біблійного Супутника» була використана Б. Геце в якості додатку до видання «пасторської Біблії» в 1939 р. у Варшаві [24]. Одним із розділів «Біблійного супутника» була есхатологія, де формулювались тези про те що: 1) віруючі не прийдуть на останній суд 2) буде прихід Христа за церквою в Підхопленні 3) на землі в цей час буде період Великої скорботи 3) після чого розпочнеться Тисячолітнє царство 4) Після закінчення Міленіуму буде останній суд та 5) Нове Небо та Нова Земля [24, с. 79]. Пекло описується тут як місце радості та скорботи [24, с. 125], що узгоджується із позицією К. Ларкіна та нелегальних п’ятидесятників про перебування в пеклі грішників та праведників; після Воскресіння Христа рай був перенесений до небес (Додаток «Г»).

Таким чином, диспенсаціоналіст В. Фетлер (В. Малов) поширював есхатологічні ідеї преміленаризму К. Ларкіна не тільки через видавництво свого колеги І. Я. Бокмелдера та діяльність Біблійного інституту в Нью Йок та в м. Філадельфії, а й через розробку власних церковних дидактичних матеріалів. Запропонована ним модель спиралась на простоту розуміння біблійних текстів і була дуже переконливою в історико-культурних умовах СРСР в ХХ столітті, що і призвело до «канонізації» запропонованої моделі вчення «про останні часи».

Зважаючи на дефіцит якісної богословської літератури доступною мовою для українських баптистів та п’ятидесятників, можна припустити, що книги на есхатологічну тематику користувались особливим попитом. Хоча не можна стверджувати про беззастережне слідування тезам закордонних авторів. Для вітчизняних євангельських віруючих головним критерієм істинності будь-якої богословської теорії, а зокрема есхатологічної моделі, була очевидна відповідність «букві» Біблії, внутрішня логічність аргументації та відсутність протиріч загальної концепції. Тому, маючи свідчення про поширення богословської літератури присвяченої диспенсаціоналізму, безпосередні творці доктрини (пастирі та проповідники) тих часів свідчать про підкреслене обережне відношення до духовної літератури. Збереглись свідчення, згідно яких читання будь-якої духовної літератури окрім Біблії могло призвести до церковного дисциплінарного покарання з метою формування чистого, буквального біблійного світогляду у вірян. Таким чином, рідкі примірники богословської літератури зосереджувались у руках вузького кола церковного керівництва, і відповідність тих чи інших ідей підлягала ґрунтовному аналізу та довгому обговоренню у вузькому колі експертів. Сформована тяглість передачі доктрин між поколіннями віруючих, формувала причетність радянських ХВЄ та ЄХБ до диспенсаціоналістської традиції (за Я. Пеліканом) [177, с. 93].