Історико-культурні умови та джерела формування есхатологічних переконань українських євангельських християн та баптистів

Протягом історії, чимало геополітичних подій знаходили своє відображення у народній свідомості у вигляді наративів про боротьбу Христа та Антихриста на фоні очікування Страшного Суду і Кінця світу, що призводило до закономірної психологічної реакції на усвідомлення загрози посилення есхатологічних очікувань [148, с. 261].

Досліджуючи «Культуру», як компонент в методології Р. Шрайтера, в якості першої складової формування локального богослов’я, зосередимо свою увагу на умовах розвитку есхатології вітчизняного євангельського руху в XIX столітті, яка розвивалась в умовах історико-культурної напруги між новосформованою догматикою «пізніх протестантів» та православною культурою Російської імперії. Протягом століть свідомість народних мас, що населяли території майбутнього СРСР формувалась в умовах постійних есхатологічних очікувань які стимулювались суспільними кризами, такими як: церковна реформа патріарха Нікона (1605-1681) та переслідування старообрядців, скасування посади «Патріарха» Петром I (1672-1725) та заснування Священного Синоду із представництвом обер-прокурора, Велика французька революція 1789 р., що привела до розгортання секуляризації та боротьбою проти релігії, вторгнення Наполеону (1769-1821) в Російську імперію та інше. Всі ці події ставали каталізаторами очікувань «Кінця світу» у народній свідомості і створювали дискурс народної есхатології.

Тому головною метою цього етапу дослідження є реконструкція історико-культурних факторів, які вплинули на формування есхатологічної доктрини протоєвангельських громад.

Першим фактором, що визначив вектор розвитку догматики вітчизняного євангельського руху та зміст його есхатологічних переконань, був процес колонізації Півдня України релігійними мігрантами із країн Західної Європи.

Відомо, що у 1786 р. імператриця Катерина II (1729-1796) надала можливість для менонітів, гутеритів та лютеран заселити територію зруйнованої Запорізької Січі та півдня України [15, с. 235-236].

Як зазначає Я. Грицак, імператриця Катерина II яка, до прийняття православ’я була лютеранкою німецького походження, була знайома із позитивним внеском протестантів-емігрантів (квакерами, менонітами та моравськими братами), в процес колонізації та економічного розвитку американських колоній. Катерина II, беззаперечно, хотіла реалізувати той самий позитивний досвід колонізації на території Російської імперії [68, с. 1].

Аналізуючи мотиви учасників міграції, С. Жук вказує, що релігійна колонізація різними групами віруючих дисидентів (старовірів, менонітів, молокан) відбувалась в пошуках захисту від релігійних переслідувань на своїй Батьківщині [68, с. 1].

Протягом XIX століття, німці заселили значну частину Північного Причорномор’я. Завдяки державній програмі, що передбачала звільнення від оподаткування на тридцять років та звільнення від військової служби меноніти заснували власні виробництва, школи, видавництва, та семінарію.

Масштаб заселення німцями території Причорномор’я можна оцінити по наступним даним: «…в 1888 р. в Таврійській губернії, Маріупольському уїзді нараховувалось 650 тисяч десятин землі, із якої 500 тисяч десятин належало німцям» [188, с. 59].

Ставши зоною культурного пограниччя, німецькі колонії почали виконувати місіонерську функцію, адже із числа місцевих українських заробітчан, що наймались на роботу до німців, був сформований центральний осередок євангельських віруючих, які увійшли в історію як «штунди».

Незважаючи на державну заборону прозелітизму, прийняття нової віри місцевим населенням було лише питанням часу. Адже до культурного бар’єру додавалось якість життя німецьких колоністів, що демонструвала високий рівень моральних стандартів в повсякденному житті і контрастувала із повсякденним життям селян, що номінально сповідували православ’я. На підтвердження високого морального рівня, зазначимо, що до 1918 р. німецькі колоністи ніколи не були фігурантами кримінальних справ як злодії чи жертви, також не було зафіксовано відкритих масових нападів селян на німецькі колонії. Про масовість релігійного впливу німецьких колоністів на місцеве населення свідчить губернатор Херсонської губернії, за даними якого на 1890-й рік під впливом штундистів було до ¾ населення [68, с. 1], а представники цього руху досягли Києва та Гомеля [188, с. 60].

Серед названих економічних, релігійних та політичних мотивів міграції поза увагою дослідників часто залишається есхатологічний аспект.

Підкреслимо, що саме Наполеонівські війни стали одним із мотивуючих факторів міграційних настроїв серед європейських пієтистів та менонітів у поєднанні із поширенням пророчих тлумачень Юнга-Штилінга про прихід Христа в 1836 р. Відповідно до вказаного тлумачення пророцтва, Бог обрав Південь України, та Кавказ як регіони для збереження людства в глобальній катастрофі. Відповідно, в перших лавах емігрантів були люди із загостреним есхатологічним відчуттям, що переселялись у зазначені регіони з метою порятунку. За браком джерел, нам тяжко сьогодні робити висновки про можливе розчарування яке пережили колоністи після «затримки парузії» 1836 р., але відсутність подальшого розвитку есхатологічних рухів в середовищі менонітів, дозволяє нам зробити висновок, про суттєве зменшення градусу есхатологічних очікувань, а активна господарська, підприємницька та просвітницька діяльність колоністів вказує на довгострокову стратегію розвитку колоній.

Ідеї Юнга-Штилінга не втрачали свою популярність, адже його книга була відмічена коментарем Філарета Дроздова (1782-1867), та входила до числа улюблених книг піонера євангельського руху в Російській імперії лорда Г. Редстока (1833-1913).

Наступною суспільною кризою, що вплинула на формування нових імпульсів духовних пошуків серед населення Російської імперії, стала селянська реформа 1861 р., яка на початках призвела до погіршення матеріальних умов сільського населення, хоча при цьому вона вплинула на реформу народної освіти, можливість зміни місця проживання та загальної трансформації народної самосвідомості (одним із наслідків чого вважається активізація рухів з богошукання) [174, с. 47]. «Відкріпившись» від землі, в містах та селах України з’явились народні мандрівні просвітителі: монахи, філософи, солдати у відставці, німці-меноніти, різні жебраки, які ділячись із народом своїм баченням світу пропонували різні «апокаліптичні пророкування, і хвора думка губилась у цьому калейдоскопі всіляких передбачень та пророкувань» [15, с. 18].

Відповідно, загальний стан людської свідомості був зосереджений на пошуках доказів наближення Кінця світу, що призводило до популяризації релігійних шукань. Художній детальний опис градусу релігійності у населення Російської імперії знайшли своє відображення у літературних творах М. Лєскова, І. Нечуй-Левицького, М. Гоголя.

Стрімкому поширенню біблійних текстів серед населення сприяло засноване в 1812 р. Російське біблійне товариство, головною метою якого проголошувалось видання та поширення Священного Писання серед віруючих всіх християнських сповідань без будь-яких тлумачень, приміток та роздумів [102, с. 35].

Запропоновані нижче статистичні дані дають наочне уявлення про темпи поширення тексту Біблії в Російській імперії.

До 1823 р. в Російській імперії Біблія була надрукована на сорока одній мові в кількості 184 851 екземплярів, та 315 928 примірників Нового Заповіту [102, с. 36]. Біблія чи її частин були видані наступними мовами: фінською, німецькою, вірменською, калмицькою, давньоєврейською та шрифтом Брайля [102, с. 35].

Приблизну оцінку поширення книг Святого Письма нам дає звіт про діяльність «книгонош» Біблійного товариства, зусиллями яких в період із 1862 по 1892 рр. було розповсюджено 1 588 413 примірників Біблії чи її частин [102, с. 46].

В 1876 р. був надрукований повний текст Біблії російською мовою («Синодальний переклад»), який протягом ХХ століття став нормативним для використання в богослужбовій практиці у більшості релігійних конфесій України. Поширення Біблії серед населення Російської імперії відкрило потенційну можливість проведення власних досліджень апокаліптичних тем та поширення різних есхатологічних наративів серед народу.

Протягом XIX століття, попри тотальну неосвіченість, більш ніж 1000 000 жителів Російської імперії змогли отримати власний примірник Святого Письма (чи його частину). Відносна доступність друкованих текстів Біблії для пересічних читачів, стала причиною зміни авторитетів, адже маючи власний екземпляр Святого Письма кожен міг тлумачити текст і робити висновки з прочитаного без додаткового джерела інформації в особі священника чи іншого духовного лідера, що спричинило розвиток ірраціональних сект.

В 1903 р. у Відні, за підтримки Британського біблійного товариства, був надрукований перший український переклад Біблії П. Куліша (1819-1897) [202, с. 679], але ввезти на територію Російської імперії це видання було неможливо, згідно дії закону від 1876 р., про заборону імпорту книг українською мовою [213, с. 416].

Можливість самостійного читання та довільного тлумачення біблійного тексту, реалізувала головну тезу «небезпечної ідеї християнства» і призвела до виникнення нових релігійних груп, частина із яких пережила інституалізацію, і під впливом «братерських менонітів» трансформувалась в окремий євангельський рух, інша частина – зникла [147].

Історико-культурні умови, поширеність Біблійного тексту та можливість його самостійно читати та тлумачити також стало важливою умовою поширення есхатологічних очікувань серед мас простого населення.

Основним джерелом формування віровчення новостворених євангельських церков були зразки сповідань віри прийнятих від німців-колоністів та під впливом православного Ніко-Царгородського символу віри, які формували есхатологічні уявлення в аміленаристському та постміленаристському дусі. Тому, для розуміння еволюції догматичної думки потрібно звернутись до ключових сповідань віри різних громад.

Відомо, що євангельсько-баптистський рух в Російській імперії розвився із трьох джерел: баптисти які вийшли із громад молокан (Тифліс, Кавказ); «братерські» чи «водяні меноніти» з німецьких колоній та прозеліти із місцевого населення на півдні України («штундисти»); та євангельські християни, які утворились в результаті «салонної місії» лорда Г. Редстока в Санкт-Петербурзі.

Першою групою віросповідних документів, які розглянуті тут є догматичні положення «Молокан». Інша назва цієї течії – «духовні християни». Самі молокани пов’язували свою назву із сприйняттям Біблії як вищого авторитету в питаннях віри та моралі. Основним герменевтичним принципом виступало алегоричне тлумачення тексту, тобто щоденне «споживання духовного молока» (відповідно до 1Пет.2:2). Інше пояснення, вказує на 1785 р., коли у Тамбовській духовній консисторії, під час посту, послідовники цього вчення вживали в їжу заборонене молоко.

В богослужбовій практиці молокани відкидали хрещення, видимі знаки причастя, вчення про воскресіння з мертвих сприймали, як навчання про духовне відродження; взагалі вони відкидали обрядову частину богослужіння. Такий підхід віддаляє їх не тільки від православної традиції, а й від баптистських церков [102, с. 30].

Есхатологія молокан була постміленарною, і мала спільні тези із революційними рухами початку ХХ століття, що ідейно наближає духовних християн до представників латиноамериканських проповідників «Євангелія визволення». Молокани навчали, що віра в можливість поширення правди та істини без боротьби та війни свідчить про незнання Христового вчення. Прийняття смерті за Правду мало тільки пришвидшити її торжество [187, с. 96-97]. Духовні християни вірили, що «настання Царства Божого на землі – царства свободи, рівності та братерства, залежить тільки від самих людей». Дух революційного часу однозначно прочитується в твердженні: «правда та справедливість діють через тих, хто водяться Духом волі – Духом Господнім, та виступають на бій проти всілякої неправди та всякого утиску. А тому перемога борців волі над пригноблювачами народу буде повною перемогою Правди над кривдою, Світла над темрявою, Христа над дияволом» [187, с. 97].

Прагнення до справедливого суспільного устрою розкривається в тлумаченні притчі про «вівці та козли» (Мат.25:32-46) в якій духовні християни вбачають конкретний есхатологічний опис останнього суду над всіма народами. Виправдання отримають ті народи, в середовищі яких встановлені порядки, які забезпечують соціальну рівність та справедливість (відсутність безхатніх, не одягнених, голодних принижених та скривджених) [187, с. 95].

Постміленаризм духовних християн був засвоєний бувшим молоканином, лідером євангельських християн Російської імперії – І. С. Прохановим, і знайшов своє вираження у його віросповідній позиції, пісенній творчості та позиції «оптиміста в землі песимізму».

Переважна більшість молокан, притримувались постміленарних ідей, спираючись на алегоричну герменевтику біблійних текстів. Хоча були серед них і поодинокі виключення, які притримувались есхатології ортодоксального символу віри, сповідуючи віру в те, що Христос має прийти у славі, щоб судити живих та мертвих, і що Його царству не буде кінця. Віровчення «донських молокан» спиралось на есхатологію близьку до ортодоксальних формулювань в межах Нікейського Символу віри (325). Можливо, адаптація віросповідних формул забезпечувала додатковий захист в умовах релігійних переслідувань зі сторони імперського апарату.

Уточнення есхатологічних питань відбулось після трансформації бувших молоканських громад за взірцем європейських баптистів. Після хрещення в 1867 р. купця-молоканина М. І. Вороніна, В. Г. Павлова (1871) та А. М. Мазаєва (1875), новоутворені громади кавказьких баптистів розвивались через контакти з німецьким богословом, «батьком континентального баптизму» із м. Гамбург – Герхардом Онкеном (1800-1884). Для навчання в Семінарії Г. Онкена були направлені піонери євангельського вітчизняного богослов’я В. Г. Павлов та І. В. Каргель (1848-1937), які після закінчення навчання були рукопокладені як перший місіонер та перший пресвітер Російської імперії відповідно. Спільність між баптистами Кавказу та «братськими менонітами» півдня України створило сприятливі умови для обміну богословськими ідеями, практикою богослужіння та розумінням норм християнської етики.

Про використання спільного віровчення для двох основних груп євангельського руху свідчать наступні факти. В 1873 р. віровчення Г. Онкена було використане як основа для віровчення братських менонітів в пастором А. Унгером (який звершив перше хрещення українця Ю. Цимбала). Саме цей текст віровчення став авторитетним джерелом догматики серед євангельських неофітів, що є очевидним після порівняння тексту віросповідання, написаного М. Ратушним (8.10.1871 р. с. Основа, Херсонської губернії) та Гамбурзького віросповідання яке вже було у вжитку у німців-баптистів Старого та Нового Данцига [193]. Можливо Гамбурзький текст М. Ратушний міг отримати через проповідника І. Вілера (1839-1888). При порівнянні текстів, стає очевидним, що розділи присвячені есхатології в цих Сповіданнях майже ідентичні. Підкреслимо, що в питаннях есхатології в тексті Г. Онекна зберігається класичне сповідання віри у видимий прихід Ісуса Христа, вічне засудження грішників та блаженство спасенних і не міститься натяків на диспенсаціоналізм.

В катехізисі від 1880 р., складеним І. Рябошапкою (1831-1900) питання есхатології фактично не розглядаються. За текстом, твердження дуже прості: Христос прийде у славі Отця свого з Ангелами і відплатить кожному за ділами його (Мат.16:27). В кінці стоїть приписка: «Також ми визнаємо, що все що сказане в Символі православної Церкви є вірним і з усім погоджуємось, адже там все відповідно до Святого Писання» [132].

Адаптація до формулювання ортодоксального символу віри було результатом бажання підкреслити свою близькість до Православної церкви, з метою пом’якшення релігійних гонінь та переслідувань. Іншою причиною утримання від деталізації есхатологічних подій міг бути негативний досвід менонітів, які слідуючи за тлумаченнями Юнга-Штилінга, очікували Другий прихід Христа в 1836 р. та емігрували на Південь України та Кавказ.

Через В. Г. Павлова, текст віровчення Г. Онкена був поширений серед баптистів на Кавказі. Перший рукопокладений місіонер Російської імперії в 1876 р. переклав повний текст Гамбурзького віровчення російською мовою для баптистів на Закавказзі і видрукував його 1906 г. в Ростові-на-Дону та розповсюдив серед церков баптистів Російської імперії [46].

Текст віровчення Г. Онкена створив спільну віросповідну базу для всіх баптистів Російської імперії, і зберігав свою актуальність в першій половині ХХ століття. В 1928 р. лідер баптистського руху Росії М. В. Одінцов перевидав текст Гамбурзького віровчення Г. Онкена підкреслюючи тим самим вірність прийнятої традиції, та єдність всіх баптистів. Таким чином, ми можем стверджувати, що текст «Гамбурзького сповідання» (1847) вплинув на загальне формування догматики ЄХБ як в СРСР приводячи віросповідні формули до гармонії із сповіданнями баптистів із країн Західної Європи в першій половині ХХ ст.

Дослідження текстів інших віросповідних документів демонструє нам тенденцію до стриманих моделей тлумачень майбутніх подій.

В сповіданні віри братських менонітів 1902 р. питання есхатології теж висвітлюються без деталізації диспенсаціоналістів. Проголошується віра в Другий прихід Христа видимим чином, воскресіння мертвих та справедливу Божу відплату у вічності [45].

 Постміленарні мотиви присутні в тексті «Короткого сповідання християн євангельського сповідання» укладене П. М. Фрізеном в 1903 р., що було додане І. П. Кушнєровим до судової справи Є. Гросіцької і інших віруючих в Києві. В 1908 р. на прохання постміленариста І. С. Проханова, це віровчення було видане з невеликими змінами та запропоноване районному з’їзду євангельських християн в м. Одеса, а 1909 р. воно було прийняте на з’їзді, що проходив в Катеринославі. На тему есхатології у віровченні сказано: «Звідти Він прийде щоб судити живих та мертвих (бо вони всі воскреснуть, праведні та нечестиві, мертві у Христі перше і з’являться всі люди перед Судилищем Христовим і отримають відповідно тому що робили живучі в тілі – і підуть нечисті в муку вічну а праведні в життя вічне) – і довершить Господь Своє велике діло спасіння утвердженням царства правди та миру, радості та слави» [240].

  Есхатологічні переконання мали суттєві суспільно-політичні наслідки. Адже поширення ідей аміленаризму та постміленаризму серед євангельських християн та баптистів сприяли поширенню симпатії до комунізму та соціалізму серед євангельських віруючих на початку ХХ століття. «Комунізм та фаталізм були характерними рисами нового руху… Комунізм – це та вудочка на яку штундові ловлять неофітів. Ось ряд висновків, за якими штундові пояснюють комунізм. Ісус Христос, кажуть вони, постраждав за весь рід людський, а отже його любов до всіх рівна; якщо ж любов Ісуса Христа до всіх людей однакова то й блага цього світу мають бути поділені між усіма людьми…» [195, с. 119]. Спільність ідей штундистів, комуністів та соціалістів на початку ХХ століття, пояснюється тим, що нові ідеї знаходили відгук в есхатологічних уявленнях перших євангельських християн.

Вчення про Підхоплення, буквальному розумінні Великої скорботи та земному характері Тисячолітнього царства з’явилась в громадах братерських менонітів на в кінці XIX через служіння англійських та швейцарських проповідників. Головним проповідником нової есхатології в с. Рюккенау став Я. Реймер (1860-1948). Вивчаючи книгу Даниїла та Об’явлення він написав книгу «Чудовий Божий план для людства», яка багато разів перевидавалась і мала авторитет серед євангельських віруючих Півдня України [116, с. 226-227]. В результаті, більшість братерських менонітів прийняли диспенсаціоналістський преміленаризм, і через праці І. В. Каргеля, який мав дуже тісні дружні стосунки із «водяними менонітами», поширилось на все Братерство ВРЄХБ. Адже в 1968 р. в основу нової редакції віровчення баптистів був покладений текст «Сповідання віри» підготовленого першим пресвітером баптистів Російської імперії – І. В. Каргелем.

 Есхатологічні мотиви були присутні у свідомості євангельських християн не тільки в догматиці але й в богослужбовій практиці. В матеріалах Дніпропетровського обласного архіву, зберіглись описи стилю та змісту богослужінь штундистів, що дозволяє ознайомитись із текстом богослужбових пісень, та ключовими ідеями проповідників в 1880-х років [15, с. 160].

  Під час проведення ключових обрядів: Вечері Господньої, хрещення, шлюбу та похорону, зберігалась іконічність есхатологічних символів: біла одежа при хрещенні, оспівування вічного блаженства, Вечеря Господня звершувалась тоді (як і сьогодні) «аж поки Господь не прийде». Прочитання символів богослужіння звіщало кожному учаснику наближення Вічності, і надихало віруючих до боротьби на землі, щоб мати право на блаженство у Вічності. Також серед євангельських віруючих сформувалась традиція прикрашати оселі та молитовні будинки так званими «золотими віршами» – важливими текстами із Біблії. Часто ці цитати були есхатологічного чи апокаліптичного змісту (Наприклад, «Ось! Я скоро прийду!» Об. 22:20). Описана традиція зберіглась до сьогодні, що дозволяє нам зробити висновок про силу педагогічного впливу подібних текстів на вірян.

Обрядові елементи богослужіння штундистів мають тісний зв'язок із богослужбовою практикою сучасних ЄХБ та ХВЄ. Адже в богослужіннях місцевих консервативних громад баптистів та п’ятидесятників досі використовуються ті ж пісні, як і сто тридцять років тому. Наприклад під час проведення обряду «Хліболамання» чи «Вечері Господньої» штундисти співали молоканські пісні: «Коли Христос, ти смерть Свою ученикам явив», чи під час весілля: «Господи, благослови Сам цей шлюб у Твоїй любові!». Ці ж самі пісні використовуються в більшості церков ЄХБ та ХВЄ і сьогодні під час звершення обрядів «весілля» чи «ламання хліба», що наочно демонструє тісний зв'язок богослужбової традиції церков СРСР прийнятої від перших громад на Півдні України і свідчить про тяглість євангельської богослужбової та доктринальної традиції сформованої із ряду локальних богословських систем.

Логіка реконструкції попередніх есхатологічних моделей вимагає дослідження третього джерела євангельського руху в Російській імперії – це пробудження серед аристократії в Санкт-Петербурзі.

Розпочавшись, як «салонна місія», євангельські зустрічі лорда Г. Редстока (1874-1878) та російської аристократії, переросли в масштабний євангельський рух. Навернення у віру найбагатших людей Російської імперії через проповідь «Лорда-апостола», спричинило потужний поштовх поширення євангельських ідей в народних масах. Російські аристократи відкрили двері своїх багатих будинків для спільних богослужінь, на які були допущені всі бажаючі, незалежно від суспільного положення.

С. О. Іпатова зазначає, що серед навернених у нову віру були найбільш впливові люди того часу: гофмейстер М. М. Корф, міністр шляхів сполучення в 1871-1874 граф О. П. Бобринський, графиня О. І. Шувалова (дружина П. А. Шувалова посла в Англії в 1874-1879), княгиня М. М. Дондукова-Корсакова, княгиня Н. Левен, Є. І. Черткова (народжена княгиня Чернишова-Круглікова, мати секретаря графа Л. Толстого), княгині К. Голіцина та В. Ф. Гагаріна, дипломат та державний діяч Ф. Г. Тернер, полковник у відставці та один з найбагатших людей Російської Імперії В. О. Пашков (1832-1902) який неформально очолить рух, що буде названий за його ім’ям – «пакшковці» [100]. В цей час до євангельського руху приєдналась також графиня М. Н. Ясновська, яка в якості проповідниці та співпрацівниці баптистського лідера В. А. Фетлера була перекладачем духовної літератури та редактором журналу «Гість» [123, с. 70].

Також до євангельського руху долучились: громадська активістка М. Г. Пайкер, та донька ветерана війни з Наполеоном Д. Давидова – Ю. Засецька (1835-1882), які вели листування із письменниками Ф. Достоєвським та М. Лєсковим.

Ю. Засецька, також відома як перекладач релігійної літератури («Подорож Пілігрима» та «Духовна Війна» Д. Буньяна) [123, с. 70]. Важливо відмітити, що за своїм характером книги Д. Буньяна були зосереджені на питаннях особистої етики та есхатології. В цьому дуже популярному творі, автор майстерно використовуючи алюзії із життя мандрівника та духовні алегорії мотивував своїх читачів залишити «Місто, що буде зруйноване» та йти вузьким шляхом до «Небесного міста»!

В. А. Пашков профінансував видання більше ніж мільйонним тиражом більш ніж двісті найменувань різних книг релігійного змісту. В тому числі російською мовою були надруковані збірки проповідей Ч. Сперджена, книги Д. Буньяна «Подорож Пілігрима» та «Духовна Війна», збірки пісень «Улюблені вірші» та велика кількість брошур релігійного змісту [123, с. 73]. Але найбільшу цінність являли собою канонічні Біблії видані Британським біблійним товариством, за спонсорства В. А. Пашкова. Ці книги, та велика кількість іншої літератури формували есхатологічний наратив та переконання євангельських християн.

Для оцінки есхатологічних поглядів лорда Г. Редстока нам треба зазначити, що він дуже співчутливо ставився до руху «Плімутських братів», але вочевидь відносив себе до крила, що не підтримало вчення батька диспенсаціоналізму Д. Н. Дарбі про «Підхоплення церкви» до «Великої скорботи» та преміленаризм. Це стає зрозумілим з того, що для звершення хрещення В. О. Пашкова в 1882 р., до Санкт-Петербургу приїздив «батько сиріт з Бристолю» Д. Мюллер (1805-1898), який був у числі тих «Плімутських братів» що не підтримав есхатологічні ідеї Д. Н. Дарбі. В своїх простих за змістом проповідях, лорд Г. Редсток робив наголос на живих стосунках з Богом на основі віри і питання есхатології у нього не набувало деталізації. Хоч збереглись свідчення, що Г. Редсток в проповідях ніколи не погрожував муками в пеклі, все ж апокаліпсична тематика не була йому чужою. Г. Флоровський зазначає, що лорд цінував твори Ж. Гійон, Юнга-Штилінга та мав апокаліптичні передчуття [233, с. 401-402]. Також Г. Флоровський, характеризуючи настрої в Санкт-Петербурзі в сімдесяті роки XIX століття, зазначає, що настрої людей відзначались гострим релігійно-моральним збудженням. Цьому сприяють два мотивуючих фактори: 1) пошук правди разом із апокаліптичним неспокоєм, страх перед Антихристом та надія на Грядущого; 2) жага до «пробудження» чи «навернення», прагнення до якогось повороту в житті до кращого. Для всіх сект того часу Г. Флоровський надає спільну характеристику: моральна чуттєвість, підвищена вразливість сумління (своєрідний рецидив сентименталізму чи новий пароксизм душевного утопізму) [233, с. 401-402]. Цей опис реалістично змальовує есхатологічний аспект культурно-історичних умов зародження євангельського руху в Санкт-Петербурзі.

  Таким чином, прийнявши естафету від «Плімутських братів», євангельські віруючі в Санкт-Петербурзі називались «редстокісти», та «пашковці». Спочатку цей рух не мав офіційного лідера, і не був догматично виражений і практика служіння дещо відрізнялось від загально прийнятого баптистського: практикувалась «відкрита» вечеря Господня, не приймали до уваги важливість рукопокладення, допускали хрещення дітей.

Богословська позиція В. А. Пашкова не була чітко сформульована, адже, як стверджує сам лідер пашковців у листі до ректора духовної академії, він не бере на себе сміливість тлумачити богословські питання, через страх помилок, адже у нього не має богословської освіти [102, c. 87]. Символ віри пашковців, автор якого невідомий, з’явився у середовищі євангельських християн Санкт-Петербурга в середні дев’яностих років дев’ятнадцятого століття [102, c. 87].

В питанні есхатології, десятий пункт символу віри євангельської «віри петербурзьких віруючих» 1885-1887 рр. проголошує: «10 Вірую, що буде воскресіння мертвих – праведних та неправедних і день Суду, і що блаженство праведних і покарання неправедних розпочнуться із моменту смерті і будуть продовжуватись на віки» [208].

Виходячи із запропонованого тексту, у віровченні євангельських віруючих в Санкт-Петербурзі диспенсаціоналізм не був визнаний, як нормативне вчення про майбутнє, хоча безумовно його головні ідеї були відомі представникам «Плімутського братерства».

Кардинальна зміна есхатологічного курсу відбулась в результаті зміни керівництва євангельського руху, коли 27 червня 1884 р. В. О. Пашков та граф М. М. Корф були вислані за межі Російської імперії в якості покарання, і новоутворені громади спочатку очолював І. В. Каргель, а потім визнаним лідером став І. С. Проханов [185, с. 24]. Опис активної життєвої позиції останнього, його енергійна церковна та громадська-соціальна діяльність, що заклали фундамент для розвитку євангельського братерства в Російській Імперії детально зроблений в автобіографічній праці «У котлі Росії: життя оптиміста в землі песимізму» [189, с. 263], а також в біографічному нарисі В. Попова [185, с. 223]. Як вже було зазначено, одним із стовпів есхатологічного світогляду І. С. Проханова був постміленаризм, який він успадкував від молокан та систематизував під час навчання у Європі. На початку ХХ століття, постміленаризм був визнаною есхатологічною системою в середовищі баптистського руху. Цієї богословської системи дотримувались багато авторитетних проповідників того часу: Д. Муді (до переходу в диспенсаціоналізм), Ч. Сперджен, У. Чапмен, А. Гордон, А. Сімпсон [252, с. 268].

Таким чином, прослідкувавши розвиток есхатології євангельського руху, як форму попереднього богослов’я по відношенню до локального богослов’я ХВЄ можна узагальнити: 1) початкова есхатологічна позиція всіх трьох гілок євангельського руху знаходилась в межах православної традиції аміленаризму, 2) серед євангельських християн початку ХХ століття був поширений постміленаризм, який змінив аміленаризм, вселяючи віру в можливість побудови Царства Божого на землі 3) диспенсаціоналізм, який спочатку сповідувала невелика кількість братерських менонітів, поширився в церквах ЄХБ СРСР в нових історико-культурних умовах.

Кардинальна зміна есхатологічної доктрини від аміленаризму та постміленаризму до диспенсаціоналізму відбулась під впливом просвітницької діяльності І. В. Каргеля. Спочатку його ідеї не набули великої популярності, адже постміленаризм голови Союзу євангельських християн Росії І. С. Проханова та надія на преображаючу роль Церкви у тодішньому суспільстві погляди, були більш поширеними. Згідно документу «Виклад євангельської віри», чи «Віровчення євангельських християн» укладене І. С. Прохановим (1910) його есхатологія виражалась у тезах, що Другому видимому пришестю Христа буде передувати: 1) покаяння юдеїв, язичників та не настання Тисячолітнього царства Христа; 2) також в світі буде підсилення зла, прихід антихриста та настання міленіуму в період якого зло буде бездіяльне; 3) остання духовна боротьба між добром та злом приведе до великих потрясінь в світі. Під час Другого приходу відбудеться воскресіння мертвих та преображення живих християн. Після завершального суду Божого буде визначене місце для вічності кожної людини. Цікавим є тлумачення про можливість полегшення стану мільйонів тих, хто не знали в повній мірі волю Творця.

П. Мельничук, зазначає, що бурхливий розвиток євангельського руху в Росії на початку ХХ століття, та збільшення кількості послідовників І. С. Проханова до двох мільйонів чоловік наштовхувало багатьох на думку що вже наступає Царство Боже. Зазначимо, що наведена кількість євангельських християн – реальна, адже згідно перепису на 1897 р. в Російській імперії загальна кількість протестантів була 3 635 000 чоловік (включаючи протестантське населення Прибалтики) [92, с. 3].

Бажання наблизити Царство Боже, через преображення суспільства, прочитується в зусиллях І. С. Проханова по створенню перших релігійних комун: «Вітроград», проекту «Місто Сонця» та «Євангельськ». В 1917 р. ним була організована перша Християнсько-демократична партія «Воскресіння». Озвучувались пропозиції по створенню християнської армії [156, с. 170]. В 1924-1925 рр. ним були написані ряд статей для журналу «Християнин», які отримали назву «Соціальне Євангеліє Проханова» [189 с. 8]. Тобто вся діяльність І. С. Проханова зосереджувалась на преображенні суспільства через прийняття релігійних етичних моделей в якості суспільних норм, що розвивало в ньому «християнський оптимізм заснований на вірі» який мотивував його до дій навіть в найтяжчі часи історії євангельського руху.

Лідер пізніх протестантів Росії глибоко сподівався на оновлення всієї країни через духовне відродження і самовдосконалення кожної особистості; для досягнення цієї мети і в 1909 р. був створений Союз євангельських християн [156, с. 171]. Важливим додатковим джерелом оцінки есхатологічних очікувань євангельських християн є тексти пісень в «Десятизбірнику». Таку назву мали десять нотних збірок, які були надруковані і розповсюджені серед євангельських церков в 1920-х роках. До «Десятизбірника» увійшли: «Гусла», «Тимпани», «Кимвали», «Пісні Ганни», «Пісні глибини», «Свиріль Давида», «Пісні перших християн». Пісні в цих збірках відображають життя, молитву, славослов’я, вдячність, боротьбу та надії християнина на шляху до Божого Царства. Велика кількість із пісень, що ввійшли до «Десятизбірника» або є перекладеними із європейських мов, або були у використанні в менонітських колоніях, або були написані безпосередньо І. С. Прохановим. Есхатологічної тематики автори торкаються не часто, більше в перспективі особистого спасіння, та входження «в небесний Ханаан» тобто в обіцяні Небеса. В піснях оспівується слава Небес, заклики шукати «Небесний град», підкреслюється шлях християнина як чужинця та приходька на цій Землі. Окремою надихаючою темою є звеличення майбутнього Весілля Христа та Церкви. Популярність цієї теми виокремила пісню «Вже чую я шум, наче від багатьох вод» (Гусла 388) в окрему весільну пісню, яка обов'язково виконувалась на кожному вінчанні молодого подружжя в церквах ХВЄ та ЄХБ по всій території СРСР. Окремо оспівується краса «Єрусалиму», та «Чудного Сіону» розуміючи при цьому не буквальне місто в Палестині (Ізраїлі), а Церкву, тим самим поширювалась доктрина заміщення народу Ізраїльського Церквою, що є неприйнятним для диспенсаціоналістів в строгому богословському сенсі. Оспівування неземної Вітчизни, та вічної краси небесного краю пропонували альтернативний погляд на реальність, вводячи в наратив протилежний секулярній мрії про «Світле майбутнє в країні Рад».

Вивчаючи Біблійні пророцтва, І. С. Проханов констатував, що релігійні діячі Америки та Західної Європи приділяли велику увагу Росії. Вони цілеспрямовано досліджували Біблійні пророцтва, які можна віднести до Росії в книгах Даниїла та Об’явлення, але на думку І. С. Проханова, навіть ці богослови не змогли розкрити великої таємниці. Єдине в чому вони погоджувались між собою, це в тому що Росія буде грати визначну роль в долі людства (і ця роль буде більшою ніж будь яка інша країна на землі). Думки дослідників І. С. Проханов виділив три групи: 1) Росія – буде мати антихристиянську роль (нагадує Гога та Магога із книги Об’явлення) 2) Невизначені філософи (В. Соловйов: «Чим же стане Росія? Армією Артексеркса чи країною Христа?») 3) Оптимістичні очікування (Ф. М. Достоєвський: бідність російського народу пояснюється близькістю до Бога… Христос явить себе Світові через російський народ) [189, с. 16].

  В 1933 р. І. С. Проханов також вказував, що в його час Світ сприймався як арена величезної трагедії, на якій було пролито ріки крові в Світових Революціях, і що це все сприяло розвитку песимізму та віри в те, що весь світ прямує до загибелі [189, с. 13]. Розповсюдженню таких переконань також сприяла книга шанованого вченого із Німеччини О. Шпенглера, де він прогнозував «грядущі руїни цивілізації Заходу».[2]

Постміленаризм І. С. Проханова був ключовою богословською концепцією в ЄХБ протягом першої половини ХХ століття, визначаючи цінності та систему вірувань через пісні, періодику та догмати. Вплив ідей І. С. Проханова відчувається і сьогодні в місцевому несприйнятті диспенсаціоналізму окремими євангельсько-баптистськими лідерами, а також через відродження Союзу євангельських християн із власною системою богословської освіти та догматикою. Соціальна позиція «проханівців» сьогодні провокує диспенсаціоналістів до полеміки та ревізії власних поглядів.

Богословський розворот від постміленаризму до диспенсаціоналістського преміленаризму в середовищі євангельських християн та баптистів відбулось завдяки працям видатного богослова, екзегета та пастора Івана Каргеля (1849-1937).

Біографія та богослов’я І. В. Каргеля вже стали предметам детального дослідження істориків та богословів та темами дисертаційних досліджень. Серед найбільш відомих є дослідження Г. Л. Ніколса, М. Кузнєцової, І. Макаренко та М. Каретнікової [169]. Згадані «каргелезнавці» зробили значний внесок у вивчення життя та богословської спадщини лідера ЄХБ СРСР через видання праць І. В. Каргеля, аналізу його герменевтичних прийомів, та реконструкцію богословських вподобань.

Загально відомо, що Іван Вен`яминович Каргель був першим рукопокладеним пресвітером серед євангельсько-баптистських церков Російської імперії, що вказує на його пріоритетне право навчати догматичним положенням церкви. Через його лекції на різних Біблійних курсах (офіційних та неофіційних), книги, та очевидну відповідність простому прочитанню біблійного тексту, поширений ним метод тлумачення Біблії став нормативним для всього баптистського руху СРСР на довгі десятиліття. Не повторюючи відомі біографічні етапи його життя, зосередимось на есхатологічних поглядах лідера ЄХБ СРСР.

Історик М. Каретнікова підкреслює, що І. В. Каргель був богословом світового масштабу, і його перші праці демонструють живу співпрацю із світовим євангельським рухом [115]. Свої богословські погляди І. В. Каргель спочатку формував під час навчання в Гамбурзькій богословській семінарії (Г. Онкен), а потім завдяки володінню німецькою мовою, через читання іноземної літератури, займався самоосвітою глибоко вивчаючи біблійний текст. Очевидно, через дружбу із братерськими менонітами, І. В. Каргель міг прийняти диспенсаціоналізм та високі моральні вимоги до членів баптистських церков.

Есхатологія І. В. Каргеля чітко викладена у віровченні (1913 р. в Санкт-Петербург) Цей текст був підготовлений для другої громади євангельських християн Санкт-Петербурга, в якому ясно проголошувались ключові позиції диспенсаціоналізму: 1) таємний, невидимий прихід Христа; 2) ті хто очікують Його будуть готові та ввійдуть у Славу; 3) не готові до Другого приходу Христа залишаться з невірними на Велику скорботу; 4) під час таємного приходу, померлі вірні воскреснуть, а живі – зміняться у славні тіла; 5) видиме Пришестя відбудеться із Церквою та Ангелами; 6) після Славного Пришестя відбудеться Суд живих на землі; 7) настане Тисяча років Царювання Христа; 8) після Тисячі років сатана отримає волю на короткий час; 9) після чого відбудеться остаточний суд [107, с. 10-11]. І. В. Каргель дипломатично оминав тверджень, що комуністична влада є владою Антихриста, а на його думку вона йому тільки передує [80].

Фактично, спираючись на досліджуваний текст сповідання І. В. Каргеля, можна визнати його богословським батьком диспенсаціоналізму у всьому євангельсько-баптистському братерстві СРСР, адже як вже було згадано вище, в 1968 р. текст цього віровчення буде визнаний офіційним віровизнанням всього ВРЄХБ СРСР. О. В Карєв вважав І. В. Каргеля великим богословом, який розробив та сформулював євангельсько-баптистське віровчення, прийняте в усьому Братерстві ВРЄХБ [114].

Друк І. В. Каргелем диспенсаціоналістського варіанту віровчення, через три роки після публікації сповідання віри І. С. Прохановим з явно постміленарним нахилом, очевидно вказує на бажання першого пресвітера в Російській імперії ствердити диспенсаціоналістську модель як основну.

Як пише біограф І. В. Каргеля, М. Каретнікова: «Проханов хотів щоб кожна людина могла почути Добру Звістку. Всі засоби для цього були гарні, в тому числі і політичні – участь в Думі, християнська партія і т. д. Це все було чужим для І.В. Каргеля. Він завжди стояв поряд з Прохановим в ділі освіти, але друзями вони не були» [115]. Зміна суспільно-політичної ситуації в країні та релігійні гоніння на євангельських християн загострила есхатологічні очікування, і створила сприятливі умови для розповсюдження ідей диспенсаціоналізму І. В. Каргеля. Д. Дейтон підтверджує цю тезу і вказує, що в кінці XIX ст. в євангельському русі відбувся здвиг від ідеї поступової інавгурації Царства Божого в історії через місію Церкви (постміленаризм) до розуміння кризи руйнування світу і з’явлення Царства Божого згори при поверненні Христа (преміленаризм) [273].

Одним із ключових елементів поширення догматичних положень І. В. Каргеля були біблійні курси. Наприклад, в 1920 та 1923 рр. І. В. Каргель проводить Біблійні курси в с. Миколаївка (Сумська обл.) на яких навчається 55 чоловік. Предмети, які вивчались на цих курсах: догматика, гомілетика, тлумачення книги Об’явлення [217, с. 35]. Паралельно із курсами доньки І. В. Каргеля навчали курсантів грамоті, що свідчить про низький рівень освіти слухачів, і пояснює швидке прийняття очевидних, заснованих на Біблії тез І. В. Каргеля в питанні есхатології.

В 1924-1928 рр. І. В. Каргель викладав вчення про гріх, освячення та Тлумачення на книгу Об’явлення на Біблійних курсах в Ленінграді та Латвії (м. Лієпая та м. Вентспілс). Диспенсаціоналістичні ідеї І. В. Каргеля розповсюджувались як через офіційні Біблійні курси в Ленінграді так і через безліч неофіційних Біблійних курсів (Сумська, Харківська, Херсонська області України). Але основною зброєю І. В. Каргеля завжди було написане ним слово. Кількість знайдених у самвидавах написаних ним праць досі постійно зростає. Таким чином, через публікації І.В. Каргеля та слухачів його курсів, до середини тридцятих років, в обох братствах: «Євангельських християн» та «Баптистів» розповсюдилось та утвердилось вчення про Підхоплення церкви до Великої скорботи та преміленарний погляд на Тисячолітнє царство.

Іншим інструментом поширення есхатологічних догматів був друк догматичної та полемічної літератури. В 1920 р. в ході полеміки із богословом-адвентистом, що жив за межами СРСР, І. В. Каргель написав дослідження «Де згідно Писання знаходяться померлі?», в якому він, слідуючи преміленарній позиції вчить про Тисячолітнє царство, воскресіння мертвих та вічне покарання та життя [108]. Також існує невелика за обсягом праця «Ось! Я скоро гряду!» – це збірка тематичних роздумів про Других прихід Христа в світлі диспенсаціоналізму [108, с. 378]. За змістом ця праця подібна до книги «Лекції про друге пришестя Ісуса Христа», що була укладена на основі лекцій прочитаних І. В. Каргелем на курсах в Ленінграді [108, с. 378]. Найбільш ґрунтовним джерелом ЄХБ з есхатології в СРСР був «Тлумач книги Об’явлення Івана Богослова» І. В. Каргеля [108, с. 449]. Ця книга не була видана за життя автора, але розповсюджувалась в копіях 1924 та 1928 рр. Вперше вона була видана лише в 1991 р., з ініціативи православних християн. В основу книги були покладені матеріали лекцій, які були прочитані автором під час Біблійних курсів в 1907 р. в Санкт-Петербурзі. Саме цей текст тлумачення єдиної пророчої книги Нового Заповіту вплине на всіх наступних коментаторів Об’явлення (І. Барчук, П. Й. Рогозін, І. В. Музичко [164], А. В. Дуднік [94]).

Існують також неопубліковані лекції Івана Каргеля на тему про Другий прихід Христа, які повноцінно відповідають ключовим есхатологічним тезам Сповідання віри 1913 р.

Таким чином, пасторська та педагогічна діяльність І. В. Каргеля стала визначальним фактором зміни загальної постміленаристської моделі, яка поширювалась серед євангельських християн на початку ХХ столітті а нових історико-культурних умовах, на диспенсаціональну модель.