Розділ 1. Історія та догматика п`ятидесятницького руху України як предмет історико-філософських, релігієзнавчих та богословських досліджень

ВСТУП

 

 

Актуальність дослідження. Світовий п’ятидесятницький рух, як сучасний релігійний феномен, перебуває у фокусі постійної уваги вітчизняних та закордонних дослідників. З метою систематичного вивчення цього руху були створенні спеціалізовані дослідницькі центри, зокрема: Центр п’ятидесятницьких та харизматичних досліджень в Бірмінгемському університеті (Великобританія), Спілка п’ятидесятницьких досліджень (США), Європейська п’ятидесятницька теологічна асоціація (Австрія), Європейська п’ятидесятницько-харизматична дослідницька асоціація (Швейцарія), Швецький п’ятидесятницький дослідницький та інформаційний центр (Швеція), Азійський центр п’ятидесятницької теології (Гонконг, Китай) та інші професійні установи та організації.

Зацікавленість проблематикою історії і богослов’я світового п’ятидесятництва, зумовлено загальною позитивною динамікою збільшення кількості п’ятидесятників у всьому світі. За сто років свого існування, п’ятидесятницький рух подолав межу в п’ятсот мільйонів послідовників, і став другою за чисельністю християнською конфесією у світі, поступаючись лише Католицькій церкві. Швидкий чисельний зріст дав привід релігієзнавцям говорити про ХХ століття, як про «століття п’ятидесятників», а В. Єленський, виділив «пентакосталізацію глобального християнства» [96, c. 111], як одну із суттєвих ознак «Великого повернення релігії» в сучасному суспільстві.

Прогнозуючи тенденції розвитку релігійних рухів у майбутньому, дослідники зазначають, що стрімкий кількісний зріст, общинна герменевтична гнучкість, літургійна багатоманітність, сфокусованість на соціальних питаннях і тенденція до конфесійної відкритості через екуменічний діалог, роблять світовий п’ятидесятницький рух «одним із ключових потенційних релігійних чинників, які в новому столітті будуть формувати релігійну карту світу» [161, с. 7].

Поряд із кількісним фактором, зацікавленість дослідників викликає і якісна складова характеристики п’ятидесятництва, в якому приналежність до руху визначається через «спільний богословський знаменник» – визнання в якості фундаментальної доктрини вчення про «хрещення Духом Святим», яке визнається ними як обов’язковий для кожного християнина, унікальний особистий містичний досвід. В інших елементах віровчення та богослужбовій практиці різні п’ятидесятницькі громади мають широку амплітуду формулювань та нерідко є діаметрально протилежними, що ускладнює процесс релігієзнавчої ідентифікації та богословського аналізу. Велика кількість богословських комбінацій стала підґрунтям для існування більш ніж одинадцяти тисяч п’ятидесятницьких конфесій, що в свою чергу мотивує до вивчення проблеми п’ятидесятницької ідентичності.

Вітчизняний п’ятидесятницький рух займає особливе положення на релігійній мапі світового пізнього протестантизму. Протягом ста років свого існування, церкви християн віри євангельської (самоназва п’ятидесятників) в СРСР пережили тяжкі часи боротьби за своє існування, кризи общинної інституалізації та богословської самоідентифікації. Вітчизняні п’ятидесятники сформували своє віровчення як синтез елементів православної культури, менонітської традиції німецьких колоністів, богословських ідей диспенсаціоналістів, та експортували його через еміграційний і місіонерські рухи у десятки країн світу. Сьогодні, п’ятидесятники в Україні представлені більше ніж в дванадцяти церковних союзах, що об’єднують біля 4000 громад, в яких богослужіння відвідують до 300 000 членів церкви [60, с. 374-376].

На сучасному етапі, українське п’ятидесятництво переживає новий поштовх до переосмислення засад віровчення та богослужбової практики, спричиненому через нові місійні виклики, розвиток богословської освіти, необхідність розвитку міжконфесійного діалогу, можливість участі у громадському та політичному житті країни, військовий конфлікт на Сході України, нові хвилі релігійної і трудової еміграції.

Зазначені фактори історико-культурних умов актуалізують богословський аналіз п’ятидесятницької догматики, і санкціонують ревізію джерельної бази віронавчальних документів, методології формулювання догматичних положень, та церковних наративів. Серед ключових тем п’ятидесятницького віровчення зазвичай виділяють пневматологію та еклезіологію як такі, які визначають приналежність до даної конфесії.

Оскільки пневматологія, еклезіологія та сотеріологія п’ятидесятників ґрунтуються на спільній есхатологічній концепції, поза якою інші богословські концепції втрачають свій організуючий принцип, то у запропонованому дослідженні, автор виділяє есхатологію як ключову тему-маркер для розуміння історико-богословських механізмів розвитку локального богослов’я церковних Союзів ХВЄ.

Загальна нестача напрацювань із вивчення п’ятидесятництва та дефіцит досліджень п’ятидесятницької есхатології зокрема, стають важливим фактором актуальності запропонованого дослідження як такої теми, що розкриває суть релігійного руху через демонстрацію мотиваційної сили до етичного самовдосконалення, релігійної активності та суспільно-політичного вектору діяльності віруючих. Відсутність необхідної кількості досліджень із питань п’ятидесятницької есхатології уповільнює процес розвитку вивчення ідентичності християн віри євангельської в контексті українського релігійного розмаїття. Дослідження джерел розвитку вітчизняного п’ятидесятницького віровчення, на прикладі есхатології, також сприятиме власній богословській самоідентифікації церков ХВЄ, та через усвідомлення спільної догматичної платформи із євангельськими рухами, наблизить їх до якісного міжконфесійного діалогу через переоцінку проблемних догматичних питань. У глобальному вимірі розвиток п’ятидесятницьких досліджень, дозволить вітчизняній богословській науці підтримувати академічний діалог із світовими центрами п’ятидесятницьких та харизматичних студій, що відкриє нові можливості для розвитку оригінальних досліджень та вплине на швидкість інтеграції в сучасний богословський дискурс.

 

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано у межах науково-дослідної роботи кафедри богослов’я та релігієзнавства факультету філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за напрямом «Методологія і зміст викладання соціально-гуманітарних наук», що входить до Тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за напрямом «Дослідження проблем гуманітарних наук», який був затверджений Вченою радою університету (протокол № 5 від 29 січня 2009 року) та відповідно до наукової теми кафедри богослов’я та релігієзнавства Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова «Розбудова академічного богослов'я в умовах освітніх трансформацій в Україні» (U 0117U004903).

Окрім того, робота виконана в межах інтегрованої освітньо-дослідницької програми Центру дослідження релігії НПУ імені М.П. Драгоманова «Сучасне протестантське богослов’я», що розробляється і впроваджується спільно з Євро-Азіатською теологічною асоціацією відповідно до додаткової угоди № 1 до договору про співпрацю між Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова і громадською організацією «Євро-Азіатська теологічна асоціація» від 19 грудня 2015 р.

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі джерел, умов розвитку, процесу формування та суті есхатологічної доктрини п’ятидесятників України.

Відповідно до поставленої мети, визначаються такі дослідницькі завдання:

- визначити богословсько-історичний аспект розвитку та поширення диспенсаціоналістського преміленаризму як спільної богословської традиції в середовищі пізнього протестантизму;

- з’ясувати історико-культурні умови та джерела формування есхатологічних переконань українських євангельських християн і баптистів;

- дослідити механізми поширення диспенсаціоналістської традиції у середовищі ЄХБ СРСР;

- окреслити богословські й історико-культурні умови поширення диспенсаціоналістичної моделі серед північноамериканських та європейських п’ятидесятників;

- дослідити есхатологію українських емігрантів-п’ятидесятників в США, Канаді та Західній Європі;

- визначити історико-культурні умови розвитку українських п’ятидесятницької доктрини «про останні часи»;

- проаналізувати джерела формування, зміст та механізми поширення п’ятидесятницької есхатології;

- реконструювати суть п’ятидесятницької есхатології на прикладі наративів та догматики радянських ХВЄ і вчення п’ятидесятників у часи незалежності України;

- визначити вплив есхатології ХВЄ як локального богослов’я на церковну громаду і культуру, та визначити тенденції взаємозв’язку із світовою богословською традицію пізніх протестантів.

   Об’єктом дослідження є система віровчення п’ятидесятників України.

   Предметом дослідження є джерела, процес формування та суть есхатологічної доктрини п’ятидесятників як локального богослов’я.

  Теоретико-методологічна основа дослідження.

Запропоноване дослідження має міждисциплінарний характер і виконане на межі історії, філософії, богослов’я та релігієзнавства. При написанні дослідження автор дотримувався загальнонаукових принципів аналізу релігійних явищ та філософсько-богословських процесів: аналізу, синтезу, опису, узагальнення, системності, об’єктивності, гуманізму, світоглядного плюралізму, позаконфесійності та толерантності.

В ході дослідження були використані, зокрема: конкретно історичний метод (при вивченні історико-культурних умов формування вчення про останні часи в євангельському середовищі), історико-генетичний метод (при дослідженні богословських джерел та умов розвитку есхатологічних положень ХВЄ), метод компаративного аналізу (при порівнянні есхатологічних моделей паралельно існуючих п’ятидесятницьких та баптистських об’єднань).

Основою для виконаного дослідження склала методологія формування локальних богословських систем Р. Шрайтера («Культура-Євангеліє-Церква»), чий підхід пропонує інший спектр компонентів дослідження у порівнянні із тріадною методологією А. Йонга («Дух-Слово-Спільнота»). Згідно Р. Шрайтера, кожна «локальна богословська система» формується у напрузі між: «Євангелієм», як змістом «Послання» яке проповідує громада-церква; «Церквою» як місцевою спільнотою віруючих, носіїв послання-євангелія; та «Культурою» як сукупністю історико-культурних умов, суспільних цінностей і смислів. Весь процесс формування локальної богословської системи відбувається у тісному взаємозв’язку вказаних трьох компонентів із «Традицією», «Паралельними» та «Попередніми» богословськими системами. «Традиція» як комплекс догматичних формулювань, що зберігає сталість та тяглість між поколіннями віруючих, постійно впливає на процесс формування локального богослов’я. Але «Традиція» не є окремим самостійним поняттям без урахування контексту «Попередніх» та «Паралельних» богословських систем, які в комплексі створюють богословських дискурс для формування нових смислів та віронавчальних формул як відповідь на запити зміни контексту «Культури».

Саме комплексний аналіз етапів формування власного вітчизняного богослов’я ХВЄ, на прикладі есхатологічної доктрини, дозволить нам виявити причинно-наслідкові зв’язки між першою формою догматичних положень, зміною Послання як реакції процесу самоідентифікації Церкви під впливом нових історико-культурних та політичних настроїв.

Методологія Р. Шрайтера дозволяє досягти прогностичного результату дослідження, встановивши зв’язок між богословськими переконаннями п’ятидесятників і взаємодією із місцевою культурою.

Вплив есхатологічних ідей на здатність протистояти тоталітарному режиму СРСР був розглянутий в світлі «Теології надії» Ю. Мольтмана. Структура «есхатологічної еклезіології» була розглянута з позиції наратології Н. Т. Райта.

   Наукова новизна проведеного дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній теології була зроблена спроба системного аналізу п’ятидесятницької есхатології як локальної теології, використовуючи методологію Р. Шрайтера.

   Істотні наукові результати, що становлять новизну дисертаційної роботи, виносяться на захист у наступних положеннях:

Вперше:

- продемонстровано практичне застосування методології Р. Шрайтера для комплексного аналізу есхатології українських п’ятидесятників, що дозволяє ідентифікувати її як локальну теологію, встановивши ідеологічний генетичний зв’язок з іншими богословськими системами світового п’ятидесятницького руху та євангельсько-баптистського руху. Визнання вітчизняного п’ятидесятницького віровчення як локальної богословської системи деконструює основи популярного наративу надприродного походження догматичних положень п’ятидесятників, відкриваючи можливість до глибокої саморефлексії і богословської ревізії формулювання догматичних переконань;

- доведено, що п’ятидесятницька есхатологія сформувалась під впливом встановлених закордонних російськомовних літературних джерел, що робить догматику ХВЄ спадкоємницею світовою диспенсаціоналістичної традиції. Тим самим руйнується стереотип про відсутність впливу західної богословської думки, та про автономність розвитку есхатології вітчизняних п’ятидесятників в умовах інформаційної ізоляції в радянський період;

- систематизовано концепцію «есхатологічної еклезіології» нереєстрованих п’ятидесятників, як прикладу локальної української п’ятидесятницької есхатології. Зазначена концепція була сформована в умовах ідеологічної боротьби на межі існування релігійного руху, як відповідь на унікальні історико-культурні обставини войовничого атеїзму СРСР. Для радянських п’ятидесятників-бідашевців, «есхатологічна еклезіологія» стала організуючим принципом, що мотивував вірних ХВЄ до протистояння режиму з непохитною вірою в переможний есхатологічний кінець;

- виявлено богословське обґрунтування неможливості об’єднання нелегальних п’ятидесятників та баптистів в один Союз у радянський період, на підставі різного розуміння пневматологічної доктрини та практики. Оскільки обов’язковою умовою приналежності до Церкви як містичного тіла Христа проголошувалась необхідність практики «говоріння іншими мовами» як фізичної ознаки «хрещення Духом Святим», то баптисти, які відкидали п’ятидесятницьке розуміння глосолалії, не могли бути класифіковані та визнані ХВЄ як частина Церкви (Нареченої Христа) і визначались як есхатологічні «спасенні народи» (подруги Нареченої-Церкви). Відповідно, схожа інтерпретація есхатології формувала богословське підґрунтя необхідності окремого церковного союзу ХВЄ;

- доведено прямий причинно-наслідковий зв’язок між есхатологічними переконаннями п’ятидесятників СРСР і релігійною міграцією, яка ґрунтувалась на стійкому переконанні в апокаліптичній ролі Радянської держави, сформованій через поширення серед ХВЄ особливих містичних об’явлень та специфічній «симфонічній синодальній герменевтиці», що дозволило ідентифікувати СРСР із образами Вавилону із книги Апокаліпсис;

- виявлено прямий взаємозв’язок між розвитком догматики та богословською освітою лідерів п’ятидесятників, що доводить богословсько-генетичний зв’язок із популярними континентальними та американськими есхатологічними системами;

- обґрунтовано вплив містичного досвіду на формування есхатологічних очікувань п’ятидесятницьких громад, як одного із ключових факторів, що пояснює специфічність використання герменевтичних принципів та логіки тлумачення біблійного тексту.

Уточнено:

- різницю між есхатологічною позицією двох найбільших п’ятидесятницьких союзів УЦХВЄ та ОЦХВЄ як паралельних богословських систем, яка полягає у визнанні спадкоємцями нелегальних п’ятидесятників двох категорій спасенних, відповідно до концепції «есхатологічної еклезіології»;

- причини та наслідки зміни есхатологічного курсу ВРЄХБ від постміленаризму до диспенсаціоналістського преміленаризму, через зміну історико-культурних умов та популяризації диспенсаціоналізму як єдиної визнаної герменевтичної традиції серед вітчизняних євангельських християн, баптистів та п’ятидесятників;

- механізм поширення баптистської диспенсаціоналістської традиції на пострадянському просторі через літературу, богословську освіту, радіо та періодику, який призвів до створення гомогенного догматичного середовища;

- богословську позицію українських п’ятидесятників-емігрантів у США, Канаді та Європі в питанні про «останні часи», яка є сублімацією ідей американських диспенсаціоналістів, та механізм поширення есхатологічних переконань через друковану літературу й емігрантські християнські рідопередачі, які протягом десятиліть були важливим джерелом світоглядних концептів вітчизняних п’ятидесятників;

- роль есхатології як богословського обґрунтування необхідності протидії тоталітарному режиму в контексті «Теології надії» Ю. Мольтмана. Есхатологічна надія на швидкий прихід Христа пояснює джерело моральної сили для протидії атеїстичній політиці, спрямованої проти релігійності громадян. Радянські п’ятидесятники, як і євангельські християни-баптисти, зносили всі страждання із незламним переконанням в близькому часі виконання біблійних пророцтв про Другий прихід Христа та виконання усіх встановлених «ознак останнього часу».

Набуло подальшого розвитку:

- уявлення про «есхатологічну еклезіологію» нелегальних п’ятидесятників як про модель локального богослов’я, сформованого в умовах інформаційного ізоляціонізму та релігійних переслідувань. Отже, зміна історико-культурних умов і поява інших богословських джерел неодмінно призведе до ревізії сформульованої концепції у відповідності до потреб часу та узгодження із панівними популярними богословськими формулюваннями та концепціями;

- розуміння причин поширення есхатологічного наративу як засобу протистояння антирелігійним тенденціям секулярного суспільства. «Есхатологічна еклезіологія» нелегальних п’ятидесятників є втіленням впливового п’ятидесятницького наративу, де кожен член церкви відчував себе частиною есхатологічного наративу і міг ідентифікувати себе в цій драмі як «воїна світла від Бога» у боротьбі із «вселенським злом диявола». Логічність, біблійна обґрунтованість та різні графічні моделювання есхатологічних карт і схем забезпечували стійкість альтернативного світогляду п’ятидесятників у відношенню до тез державних антирелігійних агітаторів. Занепад усвідомлення актуальності «есхатологічної еклезіології» ОЦХВЄ став причиною кризи есхатологічного наративу та виявив необхідність пошуку актуальних формулювань віронавчальних положень;

- Вплив есхатологічних ідей на суспільно-політичну активність ХВЄ в часи незалежності України. Взаємний вплив «локального богослов’я» та «Культури» виражений у тому, що есхатологічні концепції радянських п’ятидесятників і сьогодні продовжують впливати на збереження аполітичної інерційності та фаталістичного сприйняття майбутнього членів церков й унеможливлюють активний розвиток і втілення ідей соціальної концепції ХВЄ.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Висновки і теоретичні твердження, обґрунтовані в дисертації, сприяють глибшому розумінню витоків та суті сучасної української п’ятидесятницької есхатології, суспільних наслідків прийнятих есхатологічних моделей і богословської самоідентифікації. Глибше розуміння природи віровчення ХВЄ дозволяє розвивати міжконфесійний діалог і стати на шлях подолання криз в стосунках між представниками різних п’ятидесятницьких та баптистських союзів.

Розуміння механізму взаємного впливу трьох головних компонентів «Локальної богословської системи» – «Послання», «богословської Традиції» та панівної «Культури певної місцевості» – пояснює причини існуючих моделей взаємодії між п’ятидесятницькими церквами та українським суспільством і дозволяє спрогнозувати зміну поведінкової моделі через зміну змісту базових богословських концептів.

Модель «локальних богословських систем» Р. Шрайтера використовується для теоретичної конструкції контекстуалізованої моделі Євангельської звістки під час місіонерської праці за межами культури проповідника. Але ретроспективний аналіз розвитку п’ятидесятницького віровчення, зроблений у запропонованому дослідженні, із використанням зазначеної методології, також дозволяє прогнозувати можливі позитивні й негативні наслідки для реципієнтів місіонерського послання, що є унікальною можливістю для дослідників.

   Результати дисертаційної роботи можуть бути використані в теологічних, історичних, релігієзнавчих і філософських дослідженнях, а також враховані при подальшому аналізі сучасного вітчизняного п’ятидесятницького руху.

   Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри релігієзнавства та богослов’я Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

   Основні положення і висновки дисертації автор опублікував у повідомленнях і доповідях на науково-теоретичних семінарах та засіданнях кафедри богослов’я та церковного служіння Української євангельської семінарії (м. Київ), під час викладання предмету «Порівняльне богослов’я» в (УЄС, УТС, МУТ «ЗОЄ» та СПБ) та під час участі у ряді міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: Міжнародна науково-практична конференція «Особистість у кризових умовах та критичних ситуаціях життя» (СумДПУ імені А. С. Макаренко, 19-21 лютого Суми, 2015 р.), Науково-практична конференція «П’ятидесятництво в Західній Україні: історія і сучасність» (ЛБС, Львів 5-6 березня, 2015 р.), Науково-практична конференція з міжнародною участю «Протестантська реформація на Сумщині: історія, сучасність, перспективи» (Сумська ОДА, Суми, 4 травня 2017 р.), Міжнародна науково-богословська конференція «Методології богословських досліджень: проблеми та перспективи» (НПУ імені М. П. Драгоманова, Київ, 27-28 квітня 2018 р.). ІІ Міжнародній богословській конференції «Церква і публічна сфера: любов у дії» (УКУ, Львів 2-4 травня 2019 р.).

   Публікації. Основні результати роботи висвітлені у 11 статтях, 5 з яких розміщенні в українських фахових виданнях з філософських наук, а 1 – в іноземному.

   Структура й обсяг дисертації. Відповідно до логіки дослідження, що випливає з його мети та завдань, робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 268 сторінок, з них 223 сторінки основного тексту. Список використаних джерел становить 25 сторінок і налічує 286 найменувань із них 26 – іноземними мовами.

 

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ТА ДОГМАТИКА П`ЯТИДЕСЯТНИЦЬКОГО РУХУ УКРАЇНИ ЯК ПРЕДМЕТ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИХ, РЕЛІГІЄЗНАВЧИХ ТА БОГОСЛОВСЬКИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

1.1 Стан наукової розробки теми

Українська богословська наука тільки починає відроджуватись та, за окремими напрямками, формується вперше. Відповідно, ще не приходиться говорити про сформовані наукові школи вітчизняної традиції у сфері п’ятидесятницьких досліджень. Тому, при вивченні запропонованої теми, був зібраний та класифікований існуючий масив наукових напрацювань із урахуванням результатів професійних дослідників та різних конфесійних авторів і застосована методологія вивчення локальних богословських систем Р. Шрайтера.

Не зважаючи на існуючий загальний масив публікацій з обраної тематики, можна виділити кілька причин дефіциту аналітичних досліджень у сфері історії та догматики вітчизняного п`ятидесятницького руху.

По-перше, закритість громад християн віри євангельської, як результат ідеологічного тиску та фізичних гонінь в радянський період, призвела до неможливості використання наукових методів досліджень «в польових умовах» у середині руху.

По-друге, прийняття радянськими науковцями дискредитуючих ідеологічних штампів, які приводили до маргіналізації ХВЄ та юридичної дискримінації через позбавлення державної реєстрації громад. Упередженість, по відношенню до релігійних меншин, позбавляла науковців об’єктивності у проведенні досліджень та адекватної оцінки отриманих результатів.

По-третє, ігнорування ролі ХВЄ в суспільному житті України та світі, призвело до зміщення дослідницького фокусу на інші релігійні об’єднання.

Четверте. Відсутність достатньої кількісті кваліфікованих наукових кадрів із числа самих протестантів, унеможливлювало проведення якісних досліджень із використанням багатих історико-богословських першоджерел які часто є недоступними для зовнішніх експертів.

Нижче пропонується систематизована історіографія п’ятидесятницьких досліджень, що дозволить виявити тенденції у вивченні догматики та історії християн віри євангельської.

До першої групи досліджень відносяться напрацювання зроблені у радянський період зусиллями науковців діалектично-матеріалістичної школи. Дослідження ХВЄ радянського періоду, проводились виключно із упередженої ідеологічної позиції, де піддавались нищівній критиці магістральні віронавчальні положення та богослужбова практика ХВЄ. Прикладом популярних досліджень зазначеного періоду є праця «П’ятидесятники» А. Т. Москаленко [163], написаної з пропагандистської позиції, з метою звинувачення лідерів ХВЄ у використанні гіпнотичних технік впливу на людей під час богослужіння. Більш стисла критична інформація містилась у численних варіаціях «Путівника атеїста» [218], «Настільної книги атеїста» [3] та в книзі для юнацтва – «Вдаване братерство» А. Бєлова [16]. Зусилля дослідників були спрямовані на формування негативного суспільного ставлення до ХВЄ через карбування образу ментально хворих сектантів, не здатних до суспільно-корисної праці.

Друга група досліджень формується із настанням незалежності України. В цей час, дослідженням п’ятидесятників займались: П. Л. Яроцький [259], А. Колодний, Ю. Є. Решетніков, В. Є. Єленський, І. В. Кондратьєва, Т. В. Грушова [71] (Т. В. Жижкова), О. М. Ігнатуша [103], В. І. Любащенко [142], С. В. Санніков, Р. П. Соловій, М. М. Мокієнко, В. В. Титаренко, О. В. Борноволоков, С. Губеня, О. Геніш [59]. Головною метою вказаних авторів була фіксація ключових етапів розвитку вітчизняного та світового п’ятидесятницького руху, аналіз інституційних і богословських тенденцій в русі ХВЄ на основі розвитку віронавчальної традиції, а також виявлення їхньої суспільно-політичної активності під час вузлових моментів історії України («Помаранчева революція», «Революція гідності»). Серед академічних праць окремо слід виділити монографію Р. Скакуна [211] про діяльність п’ятидесятників-мурашківців, де автор робить деталізоване історико-соціальне дослідження руху святих сіоністів, як містично-екстатичного культу. Більш детальний виклад історіографії досліджень п’ятидесятницького руху був зроблений автором в публікації «Історіографічний аспект вивчення історії руху християн віри євангельської (п’ятидесятників) України) [81].

Третя група досліджень була виконана конфесійними авторами-ентузіастами і спрямована на фіксацію історичних даних із педагогічною метою виховання молодого покоління ХВЄ через ствердження у власній самоідентичності. Більшість сучасних напрацювань з історії п’ятидесятницького руху в бувшому СРСР ґрунтуються на тритомній енциклопедичній праці «Прохала Росія про дощ у Господа» В. І. Франчука, де автор опублікував найбільш цінні архівні матеріали, протоколи, інтерв’ю з керівниками п’ятидесятницьких об’єднань, зробив аналіз періодики, опрацював спогади та віронавчальні тексти [236]. В цій праці автор створив міст між очевидцями служіння перших п’ятидесятників в Україні та сучасністю. Деталізована біографія І. Ю. Воронаєва викладена в його праці «Пробудження: від центру Одеси до околиць Росії» [239]. Важливим внеском в дослідження емігрантського п’ятидесятницького руху стала докторська монографія В. І. Франчука (яка вийшла під назвою «Небо чужим не буває») про долю та служіння українських п’ятидесятників в Аргентині.

Дослідження локальних громад проводили: О. Підлужна, М. Головерса (історія ХВЄ Рівненщини) [181] та Д. Коваль (історія ХВЄ Західних областей України) [124]. Спільною рисою для вказаних локальних досліджень є зосередженість на фіксації історичних фактів через публікацію архівних документів, фотографій, елементів особистих свідчень. Все це підкорено одній меті – хронологічній реконструкції розвитку п’ятидесятництва в певних регіонах.

До четвертої групи досліджень відносяться праці закордонних науковців, які зосереджені на вивченні п’ятидесятницького руху як сучасного релігійного феномену. Серед російських дослідників п’ятидесятництва зазначимо: В. П. Клюєва (локальні п’ятидесятницькі громади), Р. М. Лункіна (вивчення широкого контексту історії та богослов’я п’ятидесятників й харизматів), О. В. Дьяченко (проблеми історії та богослов’я п’ятидесятницького руху в Білорусії), Л. Сімкін, та О. Кондрашина (біографія І. Ю. Воронаєва, інтерпретація вузлових етапів російського п’ятидесятницького руху). Серед закордонних англомовних дослідників п’ятидесятництва найбільш авторитетними вважаються: С. Робек (проблеми витоків п’ятидесятництва в США на початку ХХ століття), С. Темпл (біографія І. Ю. Воронаєва), М. Гувер (інтерпретатор історії п’ятидесятницького об’єднання в США «Асамблея Божа»), А. Мак-Грат (аналіз тенденцій розвитку п’ятидесятницького руху), А. Йонг (ідентичність та богослов’я п’ятидесятництва) [284], Р. Ліардон (інтерпретація біографії ключових лідерів п’ятидесятників та харизматів з метою створення морально-духовного прикладу для наслідування), В. Холінвегер (феномен п’ятидесятництва) [268], Д. Дейтон (богослов’я п’ятидесятників) [264], Д. Донева (біографія І. Ю. Воронаєва) [265], та дослідник із Німеччини – Л. Франк (доля німців-п’ятидесятників в СРСР).

П’ятою групою досліджень богослов’я п’ятидесятників є праці конфесійних авторів, які шляхом богословського самоаналізу проблематизували сферу розвитку віровчення та конкретизували існуючі віронавчальні положення, забезпечивши тим самим можливість для подальшого аналізу п’ятидесятницького догматичного дискурсу. Формулювання ключових догматичних положень п’ятидесятників та спроба детального богословського обґрунтування була виконана наступними авторами: В. М. Боєчко [30], С. Гортон [244], В. Мензіс, Ф. Смольчук, Р. Улонска, В. Сардачук, Р. Махоні, Б. Кленденен. На сучасному етапі, серед дослідників п’ятидесятницької пневматології викликає інтерес академічна дискусія між Д. Данном [86] та У. Аткінсоном в питанні богословського розуміння доктрини хрещення Духом Святим [5].

Оскільки темою-маркером, у вивченні формування локального п’ятидесятницького богослов’я в Україні була обрана автором есхатологія, то далі пропонується огляд ступені наукової розробки питань «вчення про останні дні» в світовому та вітчизняному вимірах.

Серед православних авторів найбільш відомими є: І. Брянчинов (особиста есхатологія), М. Бердяєв (есхатологічна метафізика), О. Мень (коментатор книги Об’явлення), Б. Попович (догматичний виклад есхатології), А. Кураєв (дискусія із сучасною есхатоманією), О. Осіпов (осмислення есхатологічної ролі російського народу), Д. Я. Івлієв (біблеїст, автор коментаря на книгу Об’явлення). Головним завданням згаданих авторів є популяризація догматів РПЦ через осмислення актуальних питань особистої та загальної есхатології.

Католицьку есхатологію, що традиційно сформувалась на працях А. Августина, розвивали К. Ренар, Ф. Обертюр, Е. Кюпфелю [247, с. 10-11]. Серед теологів РКЦ, праці яких доступні в перекладах російською та української мовами: дослідження А. Цінгенауса (особиста есхатології) та Патріка де Лоб’є (компаративний аналіз розвитку юдейської, християнської та мусульманської есхатології) [88]. Есхатологічні концепції ліберальних теологів знайшли своє вираження у праці католицького богослова Д. Алісона «Життя у останні часи: інший погляд на есхатологію», для якого затримка парусії спричинила виникнення «солоденької цукерки» від Апостолів – вчення про Другий прихід Христа у майбутньому. Продовжувачами богословської традиції РКЦ в Україні є викладачі УКУ І. Мовчанюк та Ю. Щурко.

Праці М. Лютера, П. Меланхтона, Ж.Кальвіна, та У. Цвінглі були покладені в основу есхатології європейських протестанів. Відкидаючи католицьке вчення про чистилище, та сотеріологічну функцію індульгенцій, лідери Європейської Реформації зберегли вірність аміленаризму та заклали основи ковенантній моделі богослов’я. Популяризатором терміну «есхатологія» в протестантському середовищі є Г. Бретшнайдер, який виділив чотири компоненти есхатології: смерть, воскресіння, суд і кінець світу. На початку ХХ століття Й. Вайс та А. Швайцер, продовжуючи ідеї А. Гарнака про соціальну роль проповіді засновника Християнства, зробили суттєвий наголос на есхатологічному характері основи проповіді Ісуса Христа, що принесло нові мотиви в Христологічну дискусію. В середині ХХ століття, в середовищі континентальної богословської думки, провідну роль у розробці нових есхатологічних концепцій відігравали дослідження представників діалектичного богослов’я К. Барта, Р. Бультмана [39], Ю. Мольтмана та В. Панненберга. Не зупиняючись на характеристиці їхнього богослов’я, лише підкреслимо, що Ю. Мольтман, увійшов у історію богослов’я ХХ століття, як автор нової есхатологічної концепції, яку він сформулював як «Теологію надії» [275]. До сучасних популярних дослідників різних аспектів есхатології відносяться Г. Кюнг [134] та Н. Т. Райт. Новим напрямком у сфері міждисциплінарних досліджень, є есхатологія в космічній перспективі, як наукове осмислення потенційних сценаріїв «кінця світу» та смерті людства, і наслідків такої трагедії для Всесвіту [85].

До класичних підручників із догматичного богослов’я, за якими сьогодні вивчають есхатологію студенти у баптистських та п’ятидесятницьких духовних навчальних закладах України відносяться праці М. Еріксона, Г. Тіссена, У. Грудема, П. Еннса, Ч. Райрі, Р. Паша, А. Мак-Грата, Л. Беркхофа, Р. Спраула.

Дослідженню різних аспектів есхатології присвячено ряд праць науковців із Російської Федерації: А. Б. Зубов (есхатологія Ханаану та давнього Єгипту), А. Ю. Григоренко (есхатологія адвентистів), Р. С. Гранін (есхатологія в російській філософії), В. П. Шестаков (есхатологія в російській культурі), Г. В. Любімова («технічна есхатологія» старообрядців), О. Дугін (есхатологія та глобальна політика) та інші.

 Аналіз історії та суті доктрини «про Підхоплення Церкви» зроблене в магістерській дисертації білоруського автора М. Олізаревича [179], в якій він детально досліджує історичні умови виникнення та розвитку диспенсаціоналістського преміленаризму, та працює над запереченням диспенсаціоналізму як небіблійної доктрини.

З числа українських науковців, питаннями есхатології займались Б. Ю. Мазницький (феномен есхатології), В. В. Кузев (есхато-інфернологічний дискурс раннього протестантизму), І. К. Вітюк (конфесійна та біблійна есхатологія), С. Г. Савчук, та В. Г. Малик [149]. Особливої уваги заслуговує дослідження професора ЧНУ імені Юрія Федьковича В. Докаша [90], який у монографії «Кінець світу: еволюція протестантської інтерпретації» [89], аналізує есхато-хіліастичні рухи в пізньому протестантизмі і робить формулювання ключових догматичних тез п`ятидесятницької есхатології.

Безпосереднє дослідження п’ятидесятницької есхатології було виконане в праці У. Фоупела [266], який розглядає есхатологічну надію ранніх п’ятидесятників як «серце» цього руху. Питанням п’ятидесятницької есхатології був присвячений окремий розділ в «Оксфордському керівництву з есхатології», де були сформульовані головні особливості віровчення цієї конфесії в історичному контексті.

В середині вітчизняного п’ятидесятницького руху, есхатологічними дослідженнями займаються: В. П. Салайдяк (порівняльна есхатологія) [199] А. І. Кліновський (систематична теологія, есхатологія), О. Єпішев (есхатологія та соціально-політична діяльність церкви) та білоруський богослов І. І. Азанов [1], (популяризатор метатеми ОЦХВЄ «Огляд Божого плану спасіння від Альфи до Омеги») [2].

Зосереджуючи свою увагу на глибокому аналізі суті п’ятидесятницької доктрини «про останні часи», поза увагою згаданих авторів залишились джерела та історико-культурні умови, що зумовили формулювання вітчизняної п’ятидесятницької есхатологічної доктрини у тому вигляді, в якому вона існує сьогодні, що додатково актуалізує необхідність проведення запропонованого дослідження.