2021-07-07
69
Змішані або перехідні юридичні конфлікти починаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами. Так, значна більшість економічних конфліктів набуває правовий характер, якщо їх об’єкт (власність, майно чи предмет наслідування, купівля-продаж, відчуження) потребують юридичного вирішення або мають правові ознаки. Політичні та міжнаціональні конфлікти також часто переростають у політико-правові, адже їх учасники зберігають статус суб’єктів права, а конфліктна ситуація часто має шанси розв’язання завдяки юридичним, зокрема конституційним, механізмам і процедурам. Це ж стосується виробничих, трудових, адміністративних і, навіть, сімейно-побутових конфліктів. Отже, ті конфлікти, що містять як правові, так і неправові елементи, чи можуть скінчитися юридичною процедурою, слід кваліфікувати змішаними або перехідними юридичними конфліктами.
Мотивація змішаних юридичних конфліктів на початковому етапі далека від правової матерії, а скоріше пов’язана з особливими громадськими чи груповими інтересами, потребами і цінностями. Але предметна проблема такого конфлікту неминуче підштовхує його до появи на певних стадіях правових елементів різної інтенсивності, таким чином, здійснюється юридизація (набуття юридичних аспектів, ознак, елементів, механізмів) соціальних конфліктів. Виходячи з цього, юридичним можна визнати будь-який конфлікт, в якому суперечки певним чином пов’язані з правовідносинами сторін (їх юридичним статусом і діями), об’єкт і мотивація конфліктної поведінки суб’єктів та її наслідки мають правові ознаки.
Слід відмітити, що найменш сприйнятливим до юридичних механізмів і рішень є конфлікти духовно-культурної сфери, інтелектуальні, релігійні, емоційно-міжособистісні, психологічні – внаслідок особливо мінливої та тонкої природи цих відносин. Загасити такий конфлікт раціональними юридичними засобами буває нелегко, а частіше – неможливо.
В той же час конфліктологічна наука доводить про існування когнітивного юридичного конфлікту. Він має, зазвичай, теоретико-правовий характер бо відбиває глибокі протиріччя методологічного характеру між вченими-дослідниками, викладачами, юристами-практиками тощо тлумачення того чи іншого правоположення. Ця суперечка з приводу правознавства і напрямків розвитку юридичної науки вже минає рівень колізії та набуває сутності когнітивного юридичного конфлікту, до того ж відомо, що нерідко за науковими спорами в юридичній площині приховується політична, економічна, ідейна та інша мотивація.
22.
23.
У літературі з юридичної конфліктології міжнародно-правові конфлікти або взагалі не розглядаються (50), або для їх аналізу застосовують більш узагальнену категорію "міжнародні конфлікти" (131). Припустимо, що за своїм змістом і наслідками будь-який міжнародний конфлікт, який є водночас і політичним, і юридичним, може розглядатися як міжнародно-правовий. При цьому змінною величиною є питома вага у кожному конкретному міжнародному конфлікті політичних і юридичних факторів. Зауважимо: ще нікому не вдалося обґрунтувати наявність між міжнародним і міжнародно-правовим конфліктами такої відмінності, щоб винайти окрему сферу дії кожного з цих конфліктів. Встановлення певної відмінності між ними можливе на основі порівняння юридичних методів вирішення міжнародних спорів та методів політичних, які, на відміну від перших, дають змогу враховувати фактор доцільності.
Потрібно визнати умовність і цієї відмінності. Наприклад, як справедливо наголошують Н. К. Дінь, П. Дайє, А. Пелле, переговори як "політичний" спосіб можуть мати на меті сприяти застосуванню юридичних норм, а отже, вирішенню спору з позицій права. І навпаки: арбітражне провадження може бути спрямоване на пошук справедливого вирішення спору і врешті привести до результату, аналогічного тому, який досягається завдяки врегулюванню політичними методами [23, с. 62].
Тому будемо виходити з того, що, по-перше, кожний міжнародний конфлікт має юридичний зміст. По-друге, постійне зростання у сфері міжнародного регулювання ролі юридичних процедур є загальною тенденцією — це допомагає більш цивілізовано вирішувати міжнародні спори. Тому в аспекті юридичної конфліктології можливе й доцільне звернення до конфлікту міжнародно-правового як складової частини міжнародного конфлікту.
Підґрунтям міжнародно-правового конфлікту, як і будь-якого "внутрішньоправового" конфлікту, є зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей. Але це, мабуть, єдине, що є між ними спільного. Усі інші елементи міжнародно-правових конфліктів (причини, зміст, суб'єкти, особливості перебігу, способи врегулювання та розв'язання) властиві лише для сфери міжнародних відносин. Отже, специфічним предметом міжнародно-правового конфлікту є зіткнення інтересів суб 'єктів міжнародних відносин, яке спричиняє боротьбу між ними і врегульовується за допомогою міжнародно-правових процедур. Причини та зміст міжнародно-правових конфліктів стосуються не приватних особистісних чи особистісно-групових інтересів, а інтересів безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держав.
Сторонами таких конфліктів можуть бути: а) окремі держави; б) групи, об'єднання, коаліції держав; в) міжнародні, суспільно-політичні, профспілкові організації; г) політичні, релігійні рухи. Міжнародно-правові конфлікти виникають, коли один із суб'єктів міжнародних відносин намагається нав'язати свої інтереси іншим, зачіпає, обмежує чи ігнорує їхні потреби.
У теорії міжнародного права подано різні підходи до класифікації міжнародних (міжнародно-правових) конфліктів. Так, А. І. Дмит- рієв та В. І. Муравйов на основі аналізу Статуту ООН з-поміж різних категорій спорів виокремлюють такі [27, с. 258-259]:
спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 33, 36, 37);
будь-які спори (ст. 35, 38);
спори юридичного характеру (ст. 36);
місцеві спори (ст. 52);
ситуація, що може призвести до міжнародних чвар або викликати конфлікт (ст. 34).
Проте конфліктологічний підхід до класифікації міжнародних спорів передусім передбачає поділ їх залежно від того, які суб'єкти виступають сторонами того чи іншого конфлікту. За цими чинниками Е. І. Скакунов, приміром, розглядає такі види міжнародних конфліктів [131, с. 178-184]:
міждержавні конфлікти;
національно-визвольні війни;
внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти.
Міждержавні конфлікти, сторонами яких виступають держави, традиційні для сфери міжнародних відносин. Традиційною є й функція міжнародного права — бути регулятором міждержавних конфліктів. Завдяки виробленим людською цивілізацією міжнародно- правовим механізмам конфліктна взаємодія держав сьогодні відбувається переважно відповідно до юридичних норм. Саме міждержавні відносини є сферою дії принципу незастосування сили, встановленого у ст. 2 Статуту ООН.
Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, згідно з визначенням Генеральної Асамблеї ООН 1974 р.
, є актом агресії. Визначення агресії (ст. 3) до актів агресії зараховує такі міждержавні дії:
вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, чи будь-яка анексія із застосуванням сили тери-торії іншої держави або її частини;
бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;
напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави;
застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з іншою державою, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території по завершенню дії угоди.
Оскільки механізм конфліктної взаємодії має двосторонній характер, то дії іншої держави у відповідь на акти агресії розцінюються як акти самооборони.
Національно-визвольні війни — це особлива категорія міжнародних конфліктів. Згідно з Додатковим протоколом № 1 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. "збройні конфлікти, у яких народи борються проти колоніального та расистського панування й окупації, за здійснення їхнього права на самовизначення є міжнародними збройними конфліктами".
Серед цього виду міжнародних конфліктів виокремлюють:
колоніальні війни (велися колоніальними народами проти дер- жав-метрополій);
війни народів проти расистського панування (характерний приклад — боротьба, що велася проти режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці);
"ідентичнісні" війни, що ведуться народами проти урядів, які хоча й не є колоніальними чи расистськими, але діють всупереч принципам рівноправності народів та їх права на самовизначення (наприклад, збройні конфлікти в колишній Югославії).
Внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти або змішані ("внутрішні зі значним зовнішнім залученням") війни почали розглядатися як вид міжнародних конфліктів після Другої світової війни. Раніше їх вважали суто внутрішньою справою держави. Практично всі великі міжнародні кризи після 1945 р., що мали своє коріння у громадянських війнах, переростали у змішані війни. В теорії й практиці міжнародного права по-різному розцінюють допомогу, яку в таких ви-падках надають треті країни сторонам внутрішніх конфліктів. Серед основних поглядів на цю проблему можна виокремити такі:
неправомірною вважається будь-яка (за винятком гуманітарної) допомога повстанцям проти законних урядів;
лише "прохання і згода" уряду, що репрезентує державу, дає підстави для вступу іноземних військ на територію країни та надання інших видів матеріальної допомоги;
правомірною є підтримка законних урядів грошима та зброєю, але забороняється направлення військ для допомоги урядам, за винятком випадків протидії "підривному втручанню" ззовні;
якщо правлячий уряд втратив підтримку з боку народу і тримається лише завдяки іноземній підтримці, то зовнішня підтримка повстанців є правомірною;
сам факт громадянської війни ставить під сумнів компетенцію уряду та його правомочність діяти від імені держави. Уряд і повстанці — це рівноправні сторони конфлікту, що нарівні претендують на владу й представництво свого народу;
якщо повстання є результатом "підривного втручання" ззовні, іноземна допомога урядові розцінюється як форма здійснення третьою державою права на колективну самооборону.
Міжнародно-правові способи вирішення цього типу конфліктів пов'язуються із застосуванням принципу пропорційності, за допомогою якого можна урівноважити заборони на надання допомоги обом сторонам. На цих засадах було б можливим запобігати, з одного боку, "підривному втручанню" у внутрішні справи держав, а з іншого — підтримці третіми країнами недостатньо легітимних урядів.
Отже, сфера міжнародного права регулювання надалі більше виходить (передусім це видно на прикладі норм міжнародного гуманітарного права) за межі власне міждержавних відносин і конфліктів, надає деяким видам конфліктів, які ще недавно оцінювалися як внут-рішні, у прямому розумінні міжнародно-правового характеру.
24. Міжнаціональні конфлікти — це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.
Етнічна група — це частина ширшого суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.
У соціологічній літературі серед головних концепцій, що пояснюють причини етнонаціональних конфліктів, виділяють концепцію внутрішнього колоніалізму, етніцистську, неоетніцистську та інструменталістську концепції.
Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн).
На думку прихильників цього підходу, причини виникнення міжнаціональних конфліктів потрібно шукати в царині економіки. Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили. Це породжує у них почуття етнічної солідарності у боротьбі за власні економічні інтереси. Щоправда, можливий інший варіант цієї ж концепції — коли високо розвинута периферійна група прагне відділитися від загалом відсталішої держави, як-от: Каталонія в Іспанії або Північна Італія (так звана Паданія) й решта Італії. Дуже високий економічний статус деяких діаспорних груп порівняно з домінуючим етносом також може стати джерелом націоналістичних орієнтацій. Так, високе представництво росіян і євреїв у бізнес-еліті Естонії і Латвії підживлювало націоналістичні орієнтації щодо росіян і Росії; такі самі настрої відомі у китайців в країнах Південно-Східної Азії.
Етніцистська концепція (Ентоні Сміт, Бенедикт Андер-сен).
Представники цієї концепції наполягають, що причини міжнаціональних конфліктів — не в економічних, а в етнокультурних чинниках. У кожної етнічної групи протягом історії нагромаджуються міфи, символи, стереотипи, пов'язані зі сприйняттям як своєї, так і інших народностей. (Для вимірювання міжетнічних установок часто використовують так звану шкалу Богардуса, згідно з якою з'ясовують готовність респондента "прийняти представника іншої національності, як: а) громадянина держави; б) ділового партнера; в) сусіда; г) друга; д) члена родини (чоловіка доньки, дружину сина)").
Відтак — усі, хто усвідомлює свою культурну та історичну спільність і відмінність від інших народів, прагнуть бути об'єднаними на своїй території у власній державі.
Головні постулати етніцистської концепції можна сформулювати так:
Етнічна ідентичність ґрунтується на таких основних елементах, як спільність мови, релігії, історії.
Етнічна ідентичність значно більше, ніж інші дає людині почуття власної гідності, щастя, почуття безпеки і надії на майбутнє.
Прагнення до національного самовизначення, пов'язане з вірою людей у те, що разом з тими, хто близький культурно та історично легше буде досягти кращого життя.
Економічні і політичні фактори самі собою не спричиняють національних рухів, але є потужним їх каталізатором за умови вже існуючих етнонаціональних прагнень.
Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас).
Цей підхід поєднує риси перших двох і наголошує на зв'язку процесу політизації етнічності та появи міжнаціональних конфліктів із процесом модернізації. Модернізація посилює соціальну мобільність, а також нерівність, ставлячи одні етнонаціональні спільноти у вигідніше становище за інші. Модернізація змушує етнос вступати у конкуренцію з сусідами з приводу обмежених ресурсів, стимулює почуття загрози і відносних втрат, які (почуття) посилено "обговорюються" в засобах масової інформації, що швидко розвиваються завдяки тій же модернізації. Відмінності у розвитку породжують заздрість, сіють страх, побоювання експлуатації і дискримінації. Водночас модернізація приводить до включення етносу у широкі міжетнічні зв'язки і проникнення в етнічну групу універсальної культури, що ставить під загрозу культурну унікальність етносу і сприяє тіснішому згуртуванню його членів навколо традиційних цінностей. Разом з тим, урбанізація та пов'язані з нею технократичні процеси, породжують у людей потребу подолати знеособлення і розпад через актуалізацію етнічної ідентичності.
Усі ці фактори і призводять до виникнення міжнаціональних конфліктів.
Інструменталістська концепція (Джордж Брейлі). На думку прихильників інструменталізму, виникнення міжнаціональних конфліктів є не так реакцією на економічне пригноблення чи прагнення захистити свою етнічну ідентичність, як результат діяльності певної політичної опозиції, яка, виступаючи проти існуючої держави, намагається згуртувати своїх прихильників навколо певних етнічних цінностей. Тобто, це результат діяльності певної політичної еліти, яка, на словах репрезентуючи інтереси етносу проти існуючої влади, на ділі прокладає собі шлях до влади. Отже, національний рух є не виявом прагнення нації до самостійності, а інструментом у боротьбі за владу певної політичної еліти.
31.Проблема управління конфліктами
Прогнозування конфліктів полягає у передбаченні потенційних конфліктних ситуацій, можливих зіткнень інтересів суб'єктів соціальних відносин на основі вивчення об'єктивних та суб'єктивних умов і факторів взаємодії між людьми. На загальносоціальному рівні важливе значення має виявлення економічних, суспільних та політичних факторів, що дезорганізують суспільно-політичне життя.
Попередження або запобігання конфлікту досягається, з одного боку, ефективним управлінням соціальною системою, а з іншого — нейтралізацією дії конфліктогенних факторів. Запобігання конфліктам ґрунтується на їх прогнозуванні, тобто на основі отриманої інформації про причини назріваючого конфлікту здійснюється активна діяльність щодо нейтралізації усього комплексу факторів, які детермінують конфлікт. На загальносоціальному рівні — це усунення факторів, що дезорганізують життя суспільства й держави. Кризові явища в економіці, значний розрив у рівні та якості життя соціальних "верхів" і соціальних "низів", неефективність державного та місцевого управління, корумпованість влади, збільшення злочинності, посилення культу насилля в суспільстві — усе це призводить до великих і малих, внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Тому проведення конфліктологічних та соціально-психологічних досліджень з метою аналізу об'єктивних причин виникнення та поширення конфліктів має сприяти вирішенню нагальних соціальних проблем, зниженню рівня конфліктогенності суспільства.
Стимулювання конфлікту — це комплекс заходів, спрямований на розпалювання, загострення конфлікту. Стимулювання може бути виправданим лише щодо конструктивних конфліктів. Дедалі більше поглиблюється розуміння того, що конфлікти — це нормальне явище у житті кожної людини, групи, організації, суспільства загалом.
Діагностика конфліктів — це комплекс заходів, спрямований на з'ясування причин наявного конфлікту, його спрямованості й тенденцій розвитку. Основним джерелом діагностики є вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів взаємодії між людьми, а також їх індивідуально-психологічних особливостей. Серед таких факторів — стиль управління, соціально-психологічний клімат, соціальна напруга, акцентуація характеру та ін. Особливе значення в прогнозуванні конфлікту належить постійному аналізу загальних та особистісних причин конфлікту. Зазвичай процедури діагностики конфліктів містять: 1) опис його наявних проявів (кризи, зіткнення, бійки тощо); 2) визначення рівня розвитку конфлікту; 3) виявлення причин та природи конфлікту (об'єктивних чи суб'єктивних); 4) визначення інтенсивності протиборства; 5) визначення сфери поширення конфлікту.
Розв'язання конфлікту — це завершальний етап управління конфліктом, пов'язаний із його завершенням. Завершення конфлікту — ширше поняття, ніж його розв'язання. Адже конфлікт, приміром, може завершитися загибеллю обох сторін, але це аж ніяк не означає, що його розв'язано. Якщо під завершенням конфлікту розуміють будь-яке його закінчення, припинення з будь-яких причин, то під розв'язанням слід вважати лише певну позитивну дію (рішення) самих учасників конфлікту або третьої сторони, внаслідок якої протиборство завершується мирними чи силовими засобами.
32.. Способи розв'язання юридичних конфліктів
Серед основних юридичних способів розв'язання конфліктів можна виокремити:
• міжнародно-правові процедури;
• конституційні процедури та конституційне судочинство при розв'язанні конфліктів у державно-правовій сфері;
• судовий розгляд справ під час розв'язання конфліктів у цивільній, господарській, трудовій, кримінальній та інших сферах;
• адміністративні засоби, які практикуються в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування (органи внутрішніх справ, податкові та інші інспекції, адміністративні комісії тощо).
За наявності значної відмінності між цими способами та процедурами (як між інстанціями, що їх застосовують) розв'язання конфліктів юридичним шляхом має принаймні чотири спільні ознаки:
• конфлікт розглядається й вирішується уповноваженим на це державою (міжнародною організацією) органом;
• орган, який вирішує конфлікт, діє на підставі й на виконання норм права;
• в період розгляду спору на конфліктуючі сторони покладаються певні, передбачені міжнародним правом або національним законодавством права та обов'язки;
• рішення, яке прийнято щодо конфлікту органами, уповноваженими на те державою, є обов'язковим для сторін і, як правило, для інших організацій та осіб.
Позитивний аспект юридичних процедур полягає в тому, що рішення приймається на основі й на виконання права й мінімально залежить від суб'єктивізму. Конфлікт набуває чітких обрисів, формалізується, як формалізується і сама процедура його розв'язання. Що ж до можливих помилок, то їх вирішення передбачено такою юридичною процедурою, як затвердження рішення вищим органом, оскарження рішення, перегляд рішення тощо. Нарешті, юридичні процедури забезпечують необхідну гласність і тим самим — громадський контроль за розглядом конфліктів, що підвищує авторитетність вжитих заходів.
Основним засобом вирішення юридичних спорів є правосуддя, яке здійснюється судами від імені держави. Це специфічна, напрацьована багатовіковою практикою форма розв'язання спорів і конфліктів.
Правосуддя, порівняно з іншими засобами вирішення юридичних конфліктів, має суттєві переваги:
• незалежність судів як самостійної гілки влади від законодавчої і виконавчої влад;
• незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;
• нормативна основа усієї діяльності суду, який діє відповідно до закону та згідно з внутрішнім переконанням;
• рівність усіх учасників судового процесу перед законом;
• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
• чітко визначена процедура встановлення та перевірки фактичних обставин і прийняття рішення;
• забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду;
• обов'язковість рішень суду;
• забезпечення діяльності суду спеціальними професійними кадрами, передусім суддями, адвокатами, прокурорами та ін.
34. Міжнародно-правові процедури
Статут ООН пропонує широкий спектр способів мирного врегулювання міжнародно-правових спорів, хоча жоден із них не є обов'язковим. Зокрема у ст. 33 зазначається: "Сторони, які беруть участь у будь- якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні передусім намагатися вирішити спір шляхом переговорів, обстеження (слідчими комісіями), посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами на вибір".
Таким чином, свобода вибору дає змогу суб'єктам міжнародного права вибирати на власний розсуд спосіб мирного врегулювання конфліктів. Слід зазначити, що, користуючись такою свободою, держави охочіше застосовують політичні, а не юридичні засоби. Щодо юридичних засобів, то пріоритет тут віддається несудовому врегулюванню з його малопримусовим характером, а не арбітражному або судовому розгляду. Така перевага пояснюється бажанням держав зберегти свій суверенітет. Крім того, дається взнаки так звана загальнополітична причина, яка висвітлює усю проблематику мирного вирішення міжнародних конфліктів. Справа в тому, що міжнародні конфлікти неможливо порівнювати зі спорами між суб'єктами внутрішнього права. У разі виникнення в міжнародній спільноті заворушень, спричинених навіть локальним спором, держави часто вважають за необхідне і навіть достатнє створити атмосферу примирення шляхом прийняття рішення про врегулювання незважаючи на те, що воно, наприклад, було досягнуто дипломатичним шляхом. Намагання нав'язати обов'язковий варіант рішення відповідно до норм права неминуче призводить до затягування конфлікту.
Несудове вирішення міжнародних спорів — класичний напрямок у врегулюванні міжнародних конфліктів, який стосується передусім міждержавних відносин. Створення міжнародних організацій не дало змоги відмовитися від цього методу. Так, статути деяких міжнародних організацій прямо пропонують державам-членам використовувати традиційні міждержавні несудові способи врегулювання конфліктів. Безпосередні переговори є найдавнішим і водночас простим, зручним і прийнятним способом урегулювання суперечностей у разі виникнення міжнародних конфліктів. Обов'язок вести переговори ґрунтується на звичаєвому праві. З цієї позиції прямі переговори між суб'єктами міжнародного права, що перебувають у стані конфлікту, являють собою звичаєво-правовий механізм врегулювання спорів, який застосовується за будь-яких обставин. Переговори стоять першими у переліку засобів мирного врегулювання міжнародних конфліктів, що міститься у Статуті ООН, засновницьких документах інших міжнародних організацій. З огляду на предмет спору розрізняють переговори з політичних, економічних, торговельних, соціальних, культурних, територіальних, прикордонних проблем, питань узгодженості дій в тих чи інших конкретних ситуаціях тощо. За складом учасників переговори можуть бути дво - та багатосторонніми. Різним може бути і рівень міждержавних переговорів. Вони можуть вестися на найвищому рівні (глав держав та урядів) або міністрів (закордонних справ та інших). Часто їх доручають проводити дипломатам, як правило, послам. Щодо деяких видів конфліктів держави домовляються про призначення для ведення переговорів спеціально уповноважених службових осіб — "повноважних представників". Формою багатосторонніх переговорів є міжурядові конференції.
Перевага переговорів порівняно з іншими методами полягає передусім у тому, що в процесі безпосереднього спілкування, що надає цей міжнародно-правовий інститут, сторони мають можливість ближче ознайомитися з позиціями один одного, взаємними претензіями та, виявивши добру волю й бажання миру, знайти взаємоприйнятне вирішення спірних питань.
Посередництво як специфічний спосіб мирного вирішення спорів застосовувалося для врегулювання міждержавних суперечок у міжнародних відносинах різних епох. Як міжнародно-правовий інститут посередництво полягає у сприянні третіх держав, міжнародних організацій, окремих осіб (глав держав, лідерів міжнародних організацій, відомих громадських діячів) мирному розв'язанню спорів; це — ведення переговорів зі сторонами міжнародного конфлікту з метою знаходження компромісу у вирішенні спору на основі пропозицій посередника. Інститут посередництва регламентовано на багатосторонній основі у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р., закріплено у Статуті ООН, інших міжнародно-правових документах. Процедура посередництва, як і безпосередніх переговорів, не пов'язана з чітко визначеними процесуальними правилами. Вона ґрунтується на неухильному дотриманні принципів і норм сучасного міжнародного права. Якщо головне завдання держави, яка надає добрі послуги, полягає у встановленні контакту між сторонами міжнародного конфлікту, а початок переговорів знаменує успішне виконання цього завдання, то держава-посередник — це активний учасник переговорів. Серед основних повноважень посередника такі: участь у переговорах від початку до кінця (а інколи й ведення цих переговорів); пом'якшення категоричних та неприйнятних вимог сторін; участь в укладанні угоди, договору між сторонами конфлікту. Посередник пропонує базу переговорів, має право внесення самостійних пропозицій щодо примирної процедури або щодо вирішення конфлікту по суті, однак пропозиції посередника не є обов'язковими для конфліктуючих сторін. Можна навести чимало прикладів ефективного застосування цього способу врегулювання міжнародних конфліктів. Це й посередництво США між Єгиптом та Ізраїлем, яке забезпечило укладення у 1979 р. мирного договору, посередництво католицького кардинала, яке сприяло розв'язанню конфлікту, між Аргентиною і Чилі у 1979 р., посередництво Алжиру, завдяки чому було укладено Алжирську угоду між США та Іраном у 1981 р.
Інститут міжнародного розслідування сформувався на межі ХІХ-ХХ ст. і отримав статус міжнародно-правової процедури мирного вирішення міжнародних конфліктів у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р.
Обнадійливіші результати мають випадки застосування нового виду слідчої процедури, яка передбачена ст. 34 Статуту ООН. На підставі цієї норми Рада Безпеки як головний орган ООН з підтримання міжнародного миру уповноважена здійснювати міжнародне розслідування, аби встановити, чи може продовження спору або ситуації створити загрозу міжнародному миру та безпеці й вирішувати відтак, які дії слід застосувати для збереження миру. Детально регламентовано слідчу процедуру також у межах Організації американських держав у Боготинському пакті (1948 р.). Однак розслідування під егідою міжнародних організацій і навіть ООН також не завжди виявляються результативними. Достатньо пригадати тривалу роботу Спеціальної комісії з роззброєння Іраку. Групою інспекторів ООН на території Іраку здійснювався пошук зброї масового знищення. Наявність такої зброї мала стати головним аргументом на користь ініціативи США щодо воєнної акції проти Іраку. Незважаючи на доповідь групи інспекторів, що зброю масового знищення в Іраку не знайдено, США та Великобританія без санкції ООН застосували власні збройні сили проти режиму Саддама Хусейна.
