2021-07-07
57
Міжнародна погоджувальна процедура полягає в розгляді конфлікту створеним на паритетних засадах органом — міжнародною погоджувальною (примирною) комісією з представників конфліктуючих сторін та представників третіх держав, яка пропонує сторонам можливі шляхи розв'язання спору. Такі комісії зазвичай створюються, коли спори між державами мають систематичний характер. Це звільняє сторони від зайвих зусиль щодо створення в кожному випадку погоджувальної комісії. Історично процедура примирення виникла як наступний етап розвитку міжнародних слідчих комісій шляхом розширення компетенції останніх.
Міжнародна погоджувальна процедура органічно поєднує елементи розслідування та посередництва. Загальний акт щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів (1949 р.) передбачає створення погоджувальної комісії з п'яти членів. Кожна із сторін призначає по одному члену зі своїх громадян, а три інших — за загальною згодою сторін із громадян третіх держав. Деякі двосторонні договори передбачають інший чисельний склад погоджувальних комісій, наприклад, з трьох або семи осіб. Проте основне призначення погоджувальної процедури полягає в тому, щоб залучити до участі в розв'язанні конфлікту компетентну комісію і з її допомогою досягти примирення сторін. Застосування погоджувальної процедури передбачають такі міжнародні договори, як Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право- наступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. [27, с. 269-270; 88, с. 47-55]. Розгляд і вирішення міжнародних конфліктів у судовому порядку має низку принципових відмінностей порівняно із зазначеними вище способами розв'язання міжнародних спорів:
• сторонами міжнародного судового розгляду є основні суб'єкти міжнародного права — держави і міжнародні організації;
• переважно факультативний характер міжнародного правосуддя (застосування арбітражної чи судової процедури обумовлюється згодою сторін);
• існування нарівні арбітражної і судової процедури (на відміну від внутрішнього правопорядку, де судова система є домінуючою);
• обов'язковість і остаточність для сторін рішень арбітражу або суду (якщо сторони не домовились про інше).
Арбітражний спосіб вирішення міжнародних спорів, який виник ще у стародавні часи, незважаючи на певні зміни в арбітражному процесі, сьогодні більшою мірою відповідає намаганням держав зберегти свій суверенітет, ніж судовий порядок розгляду спорів. Арбітражна (третейська) процедура може бути факультативною (за згодою сторін) і обов'язковою (на вимогу однієї сторони). Сторони укладають арбітражну угоду (компроміс), де зазначається предмет спору, узгоджені й неузгоджені питання, порядок формування арбітражного суду, прізвища арбітрів, спосіб прийняття рішення, розподіл витрат на процес тощо. Проте звернення до арбітражного врегулювання має передбачати вирішення спірного питання на основі загальновизнаних норм міжнародного права.
В сучасних умовах розгляд справ про міжнародно-правові конфлікти здійснюється, переважно, створеним у 1945 р. Міжнародним судом ООН. Відповідно до ст. 36 Статуту Міжнародного суду під його юрисдикцію підпадають такі справи:
• справи, передані до суду самими сторонами;
• спори, передані до суду у зв'язку з наявністю заздалегідь зробленого тією чи іншою державою застереження (так званого факультативного застереження) про визнання нею обов'язкової юрисдикції суду з усіх правових спорів з державами, що зробили аналогічне застереження;
• спори, передані до суду відповідно до укладених тими, що сперечаються, договорів і конвенцій;
• питання, спеціально передбачені Статутом ООН (спори юридичного характеру).
Важлива роль у врегулюванні спорів належить Організації Об'єднаних Націй. Органами, які уповноважені відповідно до Статуту ООН здійснювати функції примирення, є Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, а в певних випадках — Генеральний секретар ООН. Компетенція Ради Безпеки визначається характером спору (загроза миру й безпеці), стадією його вирішення (попереднє застосування сторонами інших мирних засобів), наявністю підстав (доведення до відома Ради про спір чи рішення самої Ради). Рада Безпеки може застосувати комплекс несудових способів мирного вирішення спорів, які надані у її розпорядження міжнародним правом. Рада переважно висловлює рекомендації, звернення до сторін із закликом вжити певних заходів для врегулювання спору. Її рекомендації висловлюються від імені Ради, а не від імені окремих членів, і мають досить велику політичну вагу, що визначається становищем цього органу в ООН. Рада Безпеки може приймати рішення про встановлення фактичних обставин справи, проводити спеціальне розслідування, створювати допоміжні органи (з представників держав, незалежних експертів і суддів), виступати як посередник або орган примирення. Проте останнім часом вважається, що Рада має право своїм рішенням зобов'язувати зацікавлені сторони застосувати той чи інший спосіб вирішення конфлікту.
35. Конституційні процедури та конституційне судочинство.
Як відомо, однією з конституційних основ Української держави є принцип розподілу влад. Законодавча, виконавча та судова влади мають кожна власну компетенцію, самостійну систему органів і керуються відповідним законодавством. З прийняттям Конституції України втілено систему стримувань і противаг, яка має запобігати можливості вивищення однієї з гілок влади над іншими, виникнення одновладдя, диктатури однієї особи або групи осіб, створює умови для функціонування гілок влади на засадах взаємозалежності та взаємодії.
Розв'язання конфліктів між гілками влади передбачає широке залучення різноманітних політичних сил. Арбітром у таких конфліктах може виступати й сам суверенний народ через референдум (але, як свідчить досвід, це не найкращий спосіб вирішення проблеми). Головне — ці конфлікти мають завжди вирішуватися легітимними, конституційними засобами. Навіть у разі виникнення конфлікту між гілками влади неконституційним шляхом, його вирішення набуває конституційно-правової форми (нові парламентські вибори, усунення президента в порядку імпічменту, відставка і сформування нового складу уряду тощо).
Значна роль у попередженні й вирішенні конфліктів між гілками влади на вищому державному рівні належить Президентові України як гаранту дотримання Конституції, на регіональних рівнях таку стримуючу функцію мають виконувати глави адміністрацій, представницькі та судові органи. Серед способів вирішення розбіжностей і суперечок між гілками влади важливе місце належить узгодженню нормативно-правових актів (законів, указів президента, постанов уряду тощо). Неузгодженість актів, що трапляється з різних причин (зміна ситуації, розбіжності поглядів суб'єктів нормотворчості, помилки тощо), породжує конфлікти при застосуванні норм права.
Основними формами узгодження нормативно-правових актів є:
а) визнання акта недійсним;
б) внесення до нього поправок або доповнень;
в) скасування усіх конкуруючих актів і видання нового акта. У практиці усунення розбіжностей між гілками влади застосовуються парламентські слухання з метою досягнення поступок і компромісних рішень. Конструктивне вирішення конфліктів передбачає систематичні переговори, листування між представниками законодавчої та виконавчої влади, керівниками відповідних органів і відомств, створення погоджувальних комісій, обмін документами тощо. При цьому неодмінною умовою позитивного вирішення конфліктів є суворе дотримання норм права.
Конструктивному вирішенню конфліктів у парламентській діяльності сприяє їх інституалізація, нормативний підхід, вплив норми права на поведінку учасників конфліктів. Передусім, це детальне врегулювання парламентських процедур, прийняття регламентів та інших нормативних актів, які регулюють порядок розгляду питань, проведення слухань і дискусій, гарантуючи при цьому права парламентської меншості. В більшості демократичних держав для подолання суперечностей та розв'язання конфліктів на парламентському рівні широко застосовуються погоджувальні та примирні парламентські процедури. Подібна практика, зокрема створення спеціальних погоджувальних комісій, застосовується також у діяльності українського парламенту.
Проте парламентські процедури з попередження, вирішення та зупинення конфліктів не вичерпуються створенням погоджувальних органів. Ці процедури напрацьовані багатолітньою практикою парламентаризму і являють собою правила ведення парламентських дебатів. Вони стосуються таких важливих питань діяльності парламенту, як порядок проведення засідань, класифікація пропозицій із законопроектів та порядку їх обговорення, робота комісій та комітетів, адміністративного апарату та ін. Більша їх частина регулюється нормами парламентського права і спрямована на попередження внутрішньо-парламентських колізій та суперечностей.
Важлива роль належить також утвердженню норм депутатської етики, неприпустимості образ і аморальних вчинків у стінах парламенту. Світова практика парламентаризму знає чимало прикладів хуліганської поведінки і навіть бійок парламентаріїв під час засідань. Український парламент не є винятком у цьому плані. Проте у світовій парламентський практиці відомо багато засобів, спрямованих проти порушників, зокрема, застосовуються такі санкції, як позбавлення слова, позбавлення права на виступ протягом дня, попередження, видалення із залу запрошених осіб та ін. Вирішувати державно-правові конфлікти покликане конституційне судочинство. Загальна підстава для розгляду цих конфліктів у сфері конституційної юрисдикції полягає в тому, що в усіх випадках вони пов'язані з дійсним або уявним порушенням норм і принципів Конституції України.
Як відомо, єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Саме до його повноважень належить вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. До прерогативи Конституційного Суду також належить надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або міжнародних договорів, які вносяться Верховною Радою України для надання згоди на їх обов'язковість. На Конституційний Суд України покладається право офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Посилення внутрішніх суперечностей у політичній системі може створювати ситуацію, коли Конституційний Суд фактично виконує роль арбітра між гілками влади. Тобто він на конституційному рівні розглядає спори між органами державної влади.
36. Судовий розгляд цивільно-правових і господарських конфліктів
Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивільно-правових конфліктів відображають принципи цивільно-процесуального права. До них, зокрема, належать:
• диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;
• об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;
• змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і доведення перед судом їх переконливості;
• процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сторін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;
• безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи, які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;
• раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наближеністю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумілістю;
• усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосередності судового розгляду. Усна форма спрощує процес, робить його доступним і динамічним, надає більші можливості судові керувати розвитком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій оптимально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рішення, ухвали, постанови суду). Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно-правових конфліктів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.
Істотною умовою виникнення цивільних процесуальних відносин є цивільна процесуальна правоздатність (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) та цивільно-процесуальна дієздатність (здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати ведення справи представникові) сторін. Цивільна процесуальна правоздатність громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення. Ліквідація дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздатність громадян настає в повному обсязі із досягненням повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення.
Вирішення конфлікту у суді передбачає можливість прийняття мирової угоди. Мирова угода — це двостороннє волевиявлення, яке спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Втім, остаточне рішення, як і в інших способах завершення судового розгляду справи, належить суду, який має перевіряти й затверджувати мирову угоду. Мирова угода може бути укладена сторонами на будь-якій стадії процесу, у тому числі на стадіях апеляційного, касаційного й виконавчого провадження.
Певні особливості має розв'язання правових конфліктів у господарських судах. Згідно з Господарським процесуальним кодексом України господарським судам підвідомчі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати України з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції. Статистика свідчить про інтенсивну діяльність господарських судів з розгляду і вирішення конфліктів між суб'єктами господарювання.
Розв'язання господарських спорів ґрунтується на різних процесуальних засадах, використовуються різні способи регулювання. Так, для регулювання конфліктів, що виникають із договорів між приватними особами у процесі господарської, підприємницької діяльності, повною мірою придатні засади приватного права. У вирішенні конфліктів підприємців з державою, наприклад, щодо оподаткування, наслідків недобросовісної конкуренції застосовуються публічно-правові засади, діє імперативний метод регулювання. Отже, з одного боку, господарський процес є владною діяльністю господарського суду щодо застосування норм матеріального і процесуального права, що припускає владне начало у механізмі господарського регулювання, з іншого — формою примусового здійснення суб'єктивних прав в основному в тих галузях права, які будуються на рівності, диспозитивності їх суб'єктів.
У випадках, передбачених законодавством, суб'єкти господарсько-правових конфліктів можуть вдатися до досудового врегулювання спорів шляхом звернення до контрагентів з письмовою претензією. Але, не зважаючи на те, що порядок досудового врегулювання спору встановлено нормами Господарського процесуального кодексу, подання претензії, визнання й задоволення претензійних вимог є добровільним урегулюванням спору. На цьому етапі господарський суд не втручається у відносини між сторонами, хоча у передбачених випадках (у спорах, що виникають з договору перевезень, договору про надання послуг зв'язку, договору, що стосується державного замовлення) без застосування досудового врегулювання неможливе і звернення до господарського суду.
36. При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Жодні державні органи, політичні партії, громадські організації, посадові особи не мають права впливати на них. Самостійність суддів гарантується законодавчо визначеною процедурою здійснення правосуддя в цивільній та господарський сферах, таємницею наради суддів при винесенні рішення, відповідальністю за неповагу до суду і втручання в його діяльність.
Цивільне судочинство спрямоване на охорону прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства. Територіальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; справи, які виникають з адміністративно-правових відносин і справи окремого провадження.
Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивільно-правових конфліктів відображають принципи цивільно-процесуального права. До них, зокрема, належать [117, с. 27-36; 122, с. 25-61]:
• диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;
• об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;
• змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і доведення перед судом їх переконливості;
• процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сторін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;
• безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи, які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;
• раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наближеністю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумілістю;
• усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосередності судового розгляду. Усна форма спрощує процес, робить його доступним і динамічним, надає більші можливості судові керувати розвитком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій оптимально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рішення, ухвали, постанови суду).
Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно-правових конфліктів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.
Діяльність суду із розгляду й вирішення цивільно-правових конфліктів здійснюється в певній логічній послідовності за стадіями процесу:
• порушення цивільної справи за заявою заінтересованої сторони;
• підготовка цивільної справи до судового розгляду;
37. Основною процедурою вирішення та розв'язання кримінально-правових конфліктів є кримінальне судочинство. Воно становить єдину систему дій, етапів дослідження кримінальної справи, встановлення істини у цій справі. Принципово важливими для утвер-дження нерепресивних способів вирішення кримінальних конфліктів є положення ст. 62 Конституції України. Зокрема, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Істотні зміни і доповнення, внесені останнім часом до кримінально-процесуального законодавства, і розробка нового Кримінально-процесуального кодексу України створюють належні умови для того, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Процес вирішення кримінально-правових конфліктів має встановлену процесуальним законодавством послідовність:
порушення кримінальної справи;
досудове розслідування кримінальної справи;
віддання обвинуваченого до суду;
судовий розгляд справи;
апеляційне провадження у справі;
касаційне провадження у справі;
виконання вироку;
перегляд судових рішень у порядку виключного провадження (за нововиявленими обставинами або у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону та істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону).
У положеннях Конституції України та Кримінально-процесуальному кодексі суб'єкти кримінального процесу названі сторонами. Сторони (обвинувачений і потерпілий, обвинувач і захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач) завжди мають у справі самостійний процесуальний інтерес, як правило, протилежно спрямований. Враховуючи наявність процесуальних інтересів та їх протилежність, законодавець гарантує рівні процесуальні права та можливості на за- явлення клопотань, надання доказів і участь у їх дослідженні.
Важливу роль у кримінально-процесуальному конфлікті відіграє суд. Розгляд справи при дотриманні змагальності сторін не перетворює його на стороннього глядача. Змагальність сторін не виключає активності й ініціативи суду щодо збирання необхідних доказів з метою повного і всебічного дослідження всіх обставин справи для встановлення істини. Процесуальна рівність сторін створює необхідні умови для досягнення істини в кожній справі. Саме змагальність сторін спонукає суд правильно розглянути матеріали справи й ухвалити законне та обґрунтоване рішення. Отже, як наголошує М. М. Михе- єнко, "завдання суду — не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати істину, правильно й справедливо вирішити справу" [70, с. 47].
Покладаючи на суд виключно завдання здійснення правосуддя, Конституція України (ст. 124) не відносить до його компетенції кримінальне переслідування. Разом з тим суд має право здійснювати у справах публічного звинувачення судовий контроль за законністю та обґрунтованістю порушення кримінальної справи, відмови в її порушенні чи закритті справи, який реалізується лише шляхом розгляду в судовому засіданні матеріалів, поданих йому органами державного обвинувачення [65, с. 9-10].
За останні роки відбулися певні кроки на шляху до демократизації кримінально-процесуального законодавства, зокрема прийнято норми, які спрямовані на захист прав і свобод особистості в кримінальному процесі (ускладнений порядок отримання санкцій на арешт та підслуховування телефонної інформації, заборона на дії, які принижують честь і гідність громадян при виконанні окремих слід-
чих дій, на методи допиту, що містять елементи насилля, тощо). Цивілізоване розв'язання кримінально-правових конфліктів має відбуватися в умовах недопущення насилля над особистістю у будь-яких формах психічного й фізичного впливу, отримання доказової інформації лише відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.
Судово-правова реформа передбачає пошук нових прогресивних технологій розв'язання кримінально-правових конфліктів. Проте цей процес гальмує наявність застарілих методологічних засад, постулатів на зразок тих, що держава повинна вести безкомпромісну боротьбу з усіма видами злочинів, побудова кримінально-правової доктрини на принципі невідворотності покарання. Вітчизняна теорія і практика кримінального права тривалий час віддавала перевагу кримінально-репресивним способам вирішення кримінально-правових конфліктів.
Дедалі більше стає зрозуміло, що за допомогою лише карально- репресивних заходів неможливо суттєво поліпшити криміногенну ситуацію. "На жаль, — зауважує голова Верховного Суду України В. Т. Маляренко, — значна частина наших громадян, умовно кажучи, не завжди переходить дорогу на зелене світло світлофора... Середовище породжує не тільки винахідників, вчених, політиків, воно, хоч і гірко це визнавати, щороку дає в середньому тільки зареєстрованих 500 тис. злочинів та більше двох з половиною мільйонів судових справ про адміністративні правопорушення... А якщо врахувати те, що не при кожній крадіжці курки чи мішка картоплі і взагалі крадіжці чи іншому нещасті людина біжить до райвідділу МВС, щоб зареєс-трувати цей факт, і не всі неплатники податку виявляються, і не всі порушення правил торгівлі, мисливства, рибальства, дорожнього руху тощо фіксуються, і не всі хабарники отримують хабарі в присутності понятих, а зґвалтовані не спішать обнародувати цей факт тощо — тобто, що латентна складова правопорушень набагато вища від зафіксованої, то взагалі є над чим замислитись" [66, с. 5].
Як відомо, значна кількість кримінальних конфліктів не має суспільно небезпечного характеру і не зачіпає істотно інтересів держави й суспільства. Виходячи з цього, чимало науковців цілком слушно ставлять питання про необхідність введення спрощених процедур роз-гляду справ. На аргументацію цієї позиції, наприклад, Л. Л. Неско- роджена наводить дані, що майже в половині кримінальних справ (43 %) потерпілі та цивільні позивачі не беруть активної участі в кримінальному процесі у зв'язку із задоволенням їхніх вимог матеріального та морального характеру до порушення кримінальної справи під час попереднього розслідування [72, с. 58].
Однією з таких спрощених процедур вирішення кримінально-правових конфліктів може бути припинення провадження шляхом примирення потерпілого і обвинуваченого, яке застосовується в деяких країнах, наприклад у ФРН, Франції, Росії. Для України така форма
вирішення кримінально-правових конфліктів є відносно новою. Цивілізованому розв'язанню кримінального конфлікту, зокрема відновленню безконфліктного стану між особою, яка вчинила злочин, та потерпілим, має сприяти норма, передбачена ст. 46 КК. В ній ідеться про можливість звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Чинний Кримінально-процесуальний кодекс передбачає процедуру примирення, зокрема, у справах приватного об-винувачення. Проте не визначено механізму врегулювання такого примирення, а лише сформульовано коло кримінальних справ, при розслідуванні яких може відбутися примирення сторін.
Обов'язковою попередньою умовою процедури примирення і сприятливою основою для зближення позицій захисту й обвинувачення є відшкодування потерпілому матеріальної та моральної шкоди.
Одним із способів вирішення кримінального конфлікту є угода про визнання вини при судовому розгляді, застосування якої впродовж кількох століть практикується в англо-американській правовій системі. Суть її полягає в досягненні компромісу між державним обвинувачем і обвинуваченим, який базується на взаємних поступках: а) визнанні обвинуваченим своєї вини в менш тяжкому злочині, ніж йому пред'являлося спочатку; б) відмові обвинувача від підтримання обвинувачення у більш тяжкому злочині. Такі угоди вигідні для обвинувачених, бо надають їм можливість через зізнання у дрібних правопорушеннях уникати покарання за тяжчі злочини. Підсудні часто відмовляються від проведення попереднього слухання, що, як правило, передбачає пом'якшення покарання чи зменшення обсягу обвинувачення. Абсолютна більшість (у деяких районах до 90 %) засуджених у США опинилися за ґратами не за вердиктом присяжних, а тому, що зізнались у вчиненому злочині [14, с. 42].
38. Під вирішенням трудового конфлікту в соціології розуміють процес управлінського впливу (у вигляді сукупності способів, методів, форм тощо) на перебіг трудового конфлікту з метою зняття (усунення) причин його виникнення та негативних наслідків. Такий погляд не заперечує можливості вирішення конфлікту природним шляхом, оскільки "управлінський" вплив факторів на перебіг конфлікту в цьому разі матиме випадковий характер.
Вирішення не розглядається як деякий незалежний процес, що стоїть над трудовим конфліктом. Це — власне завершальна стадія конфліктного процесу. Воно здійснюється або через зміну об'єктивної ситуації, або ціною психологічної перебудови суб'єктивного образу ситуації, що склався у ворогуючих сторін. В обох випадках можливе двояке вирішення соціального конфлікту: повне і часткове. Повне вирішення означає припинення конфлікту на рівні зовнішнього і внутрішньо-особистісного протиборства, коли "образ супротивника" трансформується в "образ партнера", а установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співробітництво. За часткового вирішення нівелюється тільки відкрита конфліктна поведінка, але зберігається внутрішнє спонукання до продовження антагонізму, стримуване волею, розумними аргументами або побоюваннями санкцій третьої сторони.
