Тема 1. Методологічні засади юридичної конфліктології 2 страница

Напрацюванню теоретико-практичних підходів до вивчення та розв'язання конфліктів в українському суспільстві, систематизації конфліктологічних знань сприяло проведення міжнародних конференцій “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (1993 р.); “Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (1994 р.); “Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика (1996 р.) та видання їх матеріалів.

З'явилися авторські наукові праці, підручники та навчальні посібники, в яких досліджуються загальнотеоретичні та спеціальні аспекти конфліктологічної проблематики.

Першою в Україні працею з конфліктології для правоохоронців став виданий у серії “Психологія у системі силових структур держави” навчальний посібник професорів О. М. Бандурки та В. А. Друзя “Конфликтология” (Харьков, 1997).

Значною подією у розвитку української конфліктологічної і юридичної науки стала поява підручника для студентів вищих навчальних закладів юридичних спеціальностей “Конфліктологія” за редакцією професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова (Харків, 2002). Автори вперше в українській конфліктології поєднують проблему конфліктів з правовими інститутами, розглядають конфлікт не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з існуючими правовідносинами, юридичними механізмами і чинним законодавством.

Сьогодні конфліктологію викладають у вищих навчальних закладах, на часі підготовка професійних конфліктологів, створення певних науково-методичних структур, які б вивчали прояви конфліктів у різних сферах суспільного життя та створювали спеціальні теоретико-практичні методики їх розв'язання. Позитивним є розуміння необхідності розглядати конфліктні ситуації з урахуванням української ментальності, притаманної українському суспільству специфіки, особливостей його історичного розвитку.

До основних проблем подальшого розвитку вітчизняної конфліктології, на думку відомого українського конфліктолога М. І. Пірен, належать такі:

• напрацювання категоріального та понятійного апарату, створення наукової бази конфліктології;

• інтеграція гуманітарного, медико-біологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їх раннього виявлення з використанням сучасних системно?математичних методів, ЕОМ;

• підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв'язання конфліктів, створення спецгруп конфліктологів-практиків;

• вивчення й уміле запозичення світового досвіду з конфліктології за допомогою організації та проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, тренінгів і направлення фахівців до інших країн для ознайомлення з набутим досвідом;

• організаційно?дослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв'язання та запобігання конфліктам.

5. Конфліктологія як наука та її галузь — юридична конфліктологія

 

Перехід від доведення права на існування конфлікту до поглибленого його вивчення у середині ХХ ст. знаменував виникнення науки конфліктології. З огляду на трагічні й руйнівні наслідки Другої світової війни увага конфліктологів спрямовувалась передусім на пошук засобів попередження та ослаблення конфліктів. Обговорення 1957 року проблем конфліктів Соціологічною асоціацією ЮНЕСКО стало організаційним поштовхом до створення конфліктологічних організацій і центрів. У розвитку конфліктології домінувало розуміння її як міждисциплінарної галузі знань. Вважалося, що її призначенням є об'єднання зусиль різних наук у вивченні конфліктів. У результаті пошуки єдиних концептуальних засад, створення загальної теорії конфліктів обмежувалися поясненням джерел і витоків конфліктних ситуацій. Теоретичні напрацювання виявилися надто абстрагованими від потреб практичної реалізації. Проте відбулася еволюція поглядів на конфлікт як суто негативне явище до його розуміння як невіддільного елемента суспільного життя. Накопичено певний досвід практичної роботи що до врегулювання конфліктних явищ, що допомагає не лише суттєво зменшувати негативні наслідки конфліктів, а й отримувати позитивний ефект.

Розвиток конфліктології спричинений практичними потребами сучасного політичного, економічного та адміністративного менеджменту, юриспруденції, дипломатії та інших сфер діяльності, де спостерігаються зіткнення інтересів протиборчих сторін.

Загальне уявлення про зміст конфліктології дає її етимологічне трактування як науки про конфлікт. Отже, предметом конфліктології є дослідження загальних законів і закономірностей виникнення й розвитку конфліктів, а також технологій, способів, методів вирішення, запобігання та управління ними.

Об'єкт конфліктології становлять конфліктні відносини між людьми, групами людей, соціальними спільнотами, організаціями, політичними органами, державами, міждержавними об'єднаннями.

Завдання конфліктології полягає у вивченні природи, сутності, функцій та механізмів соціальних конфліктів, умов їх виникнення та закономірностей розвитку, у розробці адекватних внутрішній природі та особливостям перебігу конфліктної взаємодії “технологій” урегулювання та розв'язання конфліктів.

Конфліктологія, досліджуючи конфліктні відносини між людьми, тісно пов'язана з іншими соціально+гуманітарними науками, які збагачують її знаннями методологічних та прикладних засад конфліктної взаємодії, конкретизують природу та механізми різних видів конфліктів.

Насамперед це суміжні галузі знань — соціологія, соціальна психологія, а також, політологія, економіка, історія, етнографія. Специфічну сферу конфліктної взаємодії у правовому полі допомагають вивчати юридичні дисципліни. У конфліктологічних дослідженнях широко застосовуються дані точних наук, методи математичного аналізу та статистики.

До основних завдань юридичної конфліктології належать:

1. Дослідження причин виникнення юридичних конфліктів.

2. Вивчення закономірностей їх розвитку.

3. Розробка рекомендацій щодо застосування юридичних засобів

з метою попередження конфліктів, зниження їх гостроти та вирішення.

Досліджуючи правові відносини, інститути й норми з точки зору використання їх для попередження та вирішення конфліктів, юридична конфліктологія тісно пов'язана із загальною конфліктологією, соціологією, теорією держави і права, філософією, соціологією права, політологією, загальною, соціальною та юридичною психологією.

 

6. конфлікт - це прояв об'єктивних чи суб'єктивних протиріч, що виражається в протиборстві сторін.

Іншими словами, конфлікт - це процес, в якому два (або більш) індивіда або групи активно шукають можливість завадити одне одному досягти певної мети, запобігти задоволення інтересів суперника або змінити його погляди та соціальні позиції. Термін "конфлікт", здається, може бути поширений на багато явищ, аж до боротьби з неживими предметами (у боротьбі за існування, наприклад). Але в соціальному конфлікті всі сторони представлені людьми, групами людей. Під соціальним конфліктом зазвичай розуміється той вид протистояння, при якому сторони прагнуть захопити територію або ресурси, загрожують опозиційним індивідам або групам, їх власності або культурі таким чином, що боротьба приймає форму атаки або оборони. Соціальний конфлікт включає в себе активність індивіда чи груп, ненавмисно блокуючих функціонування або завдають шкоди іншим людям (групами). Зауважимо, що в конфліктології використовуються і такі терміни, як "спори", "дебати", "торги", "суперництво", "контрольовані битви", "непряме" та "пряме" насильство. У багатьох дослідників конфлікт асоціюється з масштабними, історичними змінами.

 

Отже, для соціального конфлікту завжди необхідні щонайменше дві протидіючі сторони. Їхні вчинки зазвичай спрямовані на досягнення взаємовиключних інтересів, що веде до зіткнення сторін. Саме тому всім конфліктів властиво сильне напруження, яке спонукає людей так чи інакше змінювати поведінку, пристосовуватися або "захищатися" від даної ситуації.

На завершення слід згадати і про явища, близьких до конфлікту, таких, як змагання, змагання, конкуренція. У принципі, у зазначених випадках має місце протиборство сторін. Однак воно, як правило, не є загостреним до ступеня ворожості, і, навіть якщо ворожнеча виникає (наприклад, при конкуренції), вона не супроводжується обопільними діями, що перешкоджають законному поведінки іншої сторони.

 Межі конфлікту

Можна виділити три аспекти визначення меж конфлікту: просторовий, часовий і внутрішньосистемний.

Просторові межі конфлікту зазвичай визначаються територією, на якій відбувається конфлікт. Чітке визначення просторових кордонів конфлікту важливо головним чином у міжнародних відносинах, що тісно пов'язано і з проблемою учасників конфлікту. У нашій недавній історії подібне завдання виникала неодноразово під час міжнаціональних конфліктів у Нагірному Карабасі, Придністров'ї, Таджикистані, Північному Кавказі та інших регіонах, де варто було б чітко визначити територіальні межі зони конфлікту для здійснення превентивних заходів.

Часові межі - це тривалість конфлікту, його початок і кінець. Від того, чи вважати конфлікт почався, триваючим або вже закінчився, залежить, зокрема, юридична оцінка дій його учасників у тій чи інший момент часу. Це особливо, важливо для правильної оцінки ролі знову приєдналися до конфлікту осіб.

Початок конфлікту, з нашої точки зору, визначається об'єктивними (зовнішніми) актами поведінки, спрямованими проти іншого учасника (конфліктуючої сторони), за умови, що останній усвідомлює ці акти як спрямовані проти нього і їм протидіє. Ця кілька ускладнена формула означає, що конфлікт буде визнаний почався, якщо:

1) перший учасник свідомо й активно діє на шкоду іншому учаснику (тобто своєму противнику); при цьому під діями ми розуміємо як фізичні дії, так і передачу інформації (усне слово, преса, телебачення і т.д.);

2) другий учасник (супротивник) усвідомлює, що зазначені дії спрямовані проти його інтересів;

3) другий учасник вживає відповідних активні дії, спрямовані проти першого учасника.

 Функції конфлікту

 Тому функції конфлікту, з позицій його учасників, можуть бути набагато більш різноманітні.

На міжособистісному рівні функції конфлікту також суперечливі. Проблема в тому, що в більшості випадків функції конфлікту пов'язують з його негативними наслідками, тому що вони ведуть в основному до порушення певних форм спілкування, норм, еталонів поведінки і т.п. Менш вивчена позитивна функція міжособистісних конфліктів. Конструктивні ж функції цього типу конфліктів полягають у наступному:

1) міжособистісний конфлікт може сприяти мобілізації зусиль групи та індивіда з подолання виникають у ході спільної діяльності критичних ситуацій;

2) "розвиває" функція конфлікту виражається в розширенні сфери пізнання особистості або групи, в активному засвоєнні соціального досвіду, в динамічному обміні цінностями, еталонами тощо;

3) конфлікт може сприяти формуванню антіконформістского поведінки і мислення особистості;

4) дозвіл такого роду конфліктів веде до зміцнення групової згуртованості.

У цілому конфлікт виконує сигнальну, інформаційну, дифференцирующую та інші функції. Що стосується його негативного сприйняття на рівні здорового глузду, то це пояснюється тим, що конфлікт легше і приємніше засуджувати. У результаті повсякденні дискусії про те, корисні чи шкідливі функції конфлікту, швидше засновані на почуттях і умоглядності, ніж на доказовості.

 

7. для попередження, подолання або конструктивного вирішення конфліктів варто знати їх причини. У сучасній конфліктології виділяють чотири групи причин конфліктів:

1. Соціально-економічні

До них відносяться:

а) нерівність соціальних суб'єктів (майнова, економічна, політична, національна, релігійна, статусна, побутова, освітня тощо);

б) дезорганізація суспільства, тобто вихід виробничих, соціальних, економічних, політичних, ідеологічних та інших процесів за межі існуючих у суспільстві норм (зубожіння членів суспільства, зростання безробіття, інфляція, криміналізація, природні Й техногенні катастрофи та катаклізми);

в) недостатня розробленість і використання нормативних процедур щодо правового вирішення соціальних протиріч;

г) недоліки і несправедливий розподіл значущих для нормальної життєдіяльності людей матеріальних і духовних цінностей;

д) спосіб життя українського народу, пов'язаний з матеріальною невлаштованістю та радикальними, масштабними, швидкими змінами життя;

е) традиційні для українців стереотипи конфліктного вирішення соціальних протиріч.

2. Організаційно-управлінські

а) структурно-організаційні (помилки в розробці організаційної структури органів управління та її невідповідність завданням, що вирішуються; неоднакова технічна оснащеність робочих місць, що знижує темп роботи; проблеми у владних структурах - невідповідність прав і обов'язків, компетенції та відповідальності тощо);

б) функціонально-організаційні (неоптимальні функціональні зв'язки підприємств із зовнішнім середовищем, між їх структурними підрозділами; неправильний розподіл відповідальності між співробітниками; обмеженість ресурсів, які потрібно ділити між окремими підприємствами й окремими працівниками; відсутність, викривленість або суперечливість інформації; слабкість контактів керівництва з рядовими співробітниками);

в) особистісно-функціональні (неповна відповідність працівника посаді за моральними, професійними або іншими якостями; суперечливість вимог у змісті посадових інструкцій; відмінність формальних професійних і особистих вимог керівництва до окремих працівників);

г) ситуативно-управлінські (помилки в ухваленні та виконанні управлінських рішень).

3. Соціально-психологічні

— природне зіткнення інтересів людей у процесі їхньої життєдіяльності;

— конфлікт між ціннісними орієнтаціями: свободою та жорсткою дисципліною, справедливістю і несправедливістю, колективізмом та індивідуалізмом, ксенофобією (ворожим відношенням до іноземців) і спрямованістю до використання досягнень світової спільноти, демократією й авторитарністю, прагненням до суспільної власності та відстоюванням особистої приватної власності);

— зникнення та перекручення інформації в процесі міжособис-тісного та міжгрупового спілкування (відсутність словарного запасу, обмаль часу для спілкування, недостатність уваги до співрозмовників);

— існування різних способів оцінки результатів діяльності (існує п'ять способів оцінки:

1) порівняння досягнутих результатів з ідеальним положенням справ;

2) порівняння діяльності з нормативними вимогами;

3) порівняння ступеня досягнення мети діяльності з результатами, досягнутими іншими людьми при виконанні тієї ж діяльності;

4) оцінка залежності результатів діяльності від відношення до справи;

5) порівняння досягнутих результатів із положенням справ на початку діяльності; при цьому, оцінюючи інших, люди використовують способи 1—4, оцінюючи ж себе — 4 і 6);

— прагнення окремих особистостей до влади або намагання інших більше отримувати і поменше працювати;

— психологічна несумісність членів одного колективу.

4. Особистісні чинники

Конфлікти здебільшого обумовлюються розбіжностями ціннісних орієнтацій, цілями, мотивами, інтересами та потребами учасників конфліктів. Ці розбіжності можуть бути найрізноманітнішими і стають однією з основних причин конфліктів, визначаючи лінію поведінки учасників конфлікту, його стратегію і тактику.

Іншою важливою причиною конфлікту може бути неспівпадіння характерів індивідів. Насправді, якщо, наприклад, холерика і меланхоліка, яким властива емоційна нестабільність, відправити на тривалий час у космос на одному космічному кораблі, то конфлікту їм не уникнути.

Значну роль у виникненні й розвитку конфліктів грають неадекватні уявлення, оцінки і самооцінки. Особливо часто вони є причиною конфліктної поведінки в діловому спілкуванні, де не можна застосувати тактику уникнення.

Дуже важливою причиною конфлікту в цьому контексті є розрив між очікуваним і реальним результатом. І чим більше спостерігається невідповідність між ними, тим сильніше виникатиме напруженість у індивіда або соціальної групи. Причиною конфлікту може бути не лише неадекватна оцінка індивіда з боку інших людей, а й неадекватна самооцінка, що е важливим регулятором поведінки особи. Тому як завищена, так і занижена самооцінка, що пов'язана з неправильним уявленням про свої можливості та місце в групі, викликатиме постійні непорозуміння й напруженість.

Відмінності в манерах поведінки можуть також стати причиною конфлікту, бо зменшують ступінь взаєморозуміння між людьми. Грубаі безцеремонна людина постійно вступатиме в конфлікт з тими, хто її оточує. Не меншу небезпеку представляє й інший тип - "вибухова людина". Вона не є злою за своєю природою, але вибухає, як дитина, в якої раптом зіпсувався настрій. Тому від неї завжди можна чекати неприємностей. Багато неприємностей у спілкуванні можна чекати і від такого типу важких людей, як "мовчуни". Ці люди також являють потенційну небезпеку щодо виникнення конфлікту, бо причини їхньої скритності стороннім не відомі. Велику небезпеку представляє і такий тип, як "занадто поступливий ". Такі люди можуть не створювати проблем у суто людських відносинах, бо вони завжди й усім поступляться і пообіцяють допомогти в будь-якій справі. Однак щойно доходить до виконання обіцянки, вони можуть створити вам труднощі, бо їхні слова часто розходяться зі справою.

 

8.

Предмет конфлікту – існуюча чи уявна проблема, яка складає основну причину виникнення конфлікту. Як правило, це основне протиріччя через яке і заради вирішення якого суб’єкти вступають у конфліктну ситуацію. Цим предметом можуть бути влада, володіння цінностями, проблеми психологічної сумісності.

Як і в будь-якій іншій діяльності предмет конфлікту є частиною об’єкту.

Об’єктом конфлікту є матеріальна цінність, на використання, володіння чи захист якої націлена поведінка сторін. Це будь-який елемент матеріального світу, що є предметом особистісних, колективних, суспільних чи державних інтересів.

Для того, щоб набрати характеру об’єкту це явище повинно бути предметом інтересів різноманітних соціальних суб’єктів, які мають бажання мати одноосібний контроль над ними.

Таким чином, предмет та об’єкт конфлікту є не співпадаючими категоріями оскільки:

1) предмет характеризує певну націленість конфлікту;

2) предмет є частиною об’єкту конфлікту;

3) об’єкт конфлікту надає можливість виявити сферу його застосування.

 

Учасники конфлікту

В залежності від характеру конфлікту, числа та особливостей учасників розрізняють 4 рівня аналізу суб’єктів конфлікту, які є його учасниками. І Психологічний рівень учасників виявляється на між особистісному рівні та передбачає наявність…

 

 

9.

 

10. Проблема конфлікту пронизує всі три головні напрямки творчості видатного німецького соціолога: соціологію політики, соціологію релігії та соціологію економічного життя. Найбільш очевидна проблематика конфлікту, зрозуміло, в соціології політики, насамперед у зв'язку з аналізом трьох ідеально-типових форм панування - підпорядкування або форм здійснення влади: традиційної, харизматичної і раціональною. При аналізі владних відносин для Вебера переважне значення мають не стільки акції насильства, скільки механізми згоди з владними повноваженнями. А це означає, що страх за життя і майно не є, на його думку, єдиною підставою прийняття влади: у різних реальних політичних структурах і різних історичнихперетвореннях виявляються різні констеляції матеріальних та ідейних інтересів, що спонукають індивідів до згоди із владою або, навпаки, до протесту проти них. Хід цивілізації виробляє все більш складні форми політичної мотивації, хоча він і не робить людей більш вільними від тиску громадських і політичних інститутів.

Для сучасного суспільства, за Вебером, найбільш адекватні раціональна система права, згоду з владою, яка грунтується на законі, наявністьконституційних основ правопорядку і розвиненого громадянського самосвідомості, що не виключає глибокого політичного конфлікту між класами і статусними групами, складовими дане суспільство.

Особливу роль у сучасному політичному конфлікті грає бюрократія, що перетворюється на шар з особливими інтересами і має можливість проводити свою волю через систему державних установ. Вебер не висловлював морального обурення з приводу бюрократичного свавілля. У полеміці з прихильниками соціалістичних перетворень і революційного оновлення світу він лише стверджував, що «диктатура пролетаріату, безсумнівно, переродитися на диктатуру бюрократії». Формулюючи ідеально-типові риси бюрократії: законослухняність, неупереджене ставлення до тих, хто звертається до установи, раціоналізм і т. д., Вебер прекрасно розумів, що ці якості чиновника можуть формулюватися в якості загальних принципів і вимог, але вони не є реальними властивостями осіб, які займають відповідні посади. Конфлікт між нормативними приписами і реальної психологією був для нього частиною соціальної реальності, ступінь і форми цього конфлікту підлягали емпіричному дослідженню.

 

11.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою,

Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Наприкінці XIX і початку XX століття були поширені біологічні і психологічні трактування причин девіації. Італійський лікар Цезаре Ломброзо вважав, що існує прямий зв'язок між злочинною поведінкою і біологічними особливостями людини. Особливе значення він додавав рисам обличчя. Американський лікар і психолог Вільям Шелдон підкреслював важливість будови тіла. Прихильники психологічного трактування пов'язували девіацію з психологічними рисами (нестійкістю психіки, порушенням психологічної рівноваги і т. п.).

Розгорнуте соціологічне пояснення девіації вперше дав Б. Дюркгейм. Він пропонує теорію аномії, яка розкриває значення соціальних і культурних факторів. За Дюркгеймом, основною причиною девіацій є аномія, буквально, "відсутність регуляції", "безнормність". По суті аномія — це стан дезорганізації суспільства, коли цінності; норми, соціальні зв'язки або відсутні, або стають хиткими і суперечливими.

Усе, що порушує стабільність, приводить до неоднорідності, нестійкості соціальних зв'язків, руйнування колективної свідомості (криза, змішання соціальних груп, міграція і т. п.), породжує порушення суспільного порядку, дезорганізує людей, і в результаті з'являються різні види девіацій.

Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Е. Дюркгейм вважає девіацію настільки ж природною, як і конформізм. Більш того, відхилення від норм несе не тільки негативний, але і позитивне начало. Девіація підтверджує роль норм, цінностей, дає більш повне уявлення про різноманіття норм. Реакція суспільства, соціальних груп на девіантну поведінку уточнює межі соціальних норм, зміцнює і забезпечує соціальну єдність. І, нарешті, девіація сприяє соціальній зміні, розкриває альтернативу існуючому, веде до удосконалювання соціальних норм.

Теорія аномії одержує подальший розвиток у Р. Мертона. Головною причиною девіації він вважає розрив між цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами здійснення цих цілей. Відповідно до цього він виділяє типи поведінки, що, з його погляду, є разом з тим типами пристосування до суспільства.

Слід розуміти позитивну і негативну девіацію.

У періоди, коли суспільні відносини зазнають суттєвих трансформацій, у кризові моменти розвитку суспільства прояви девіантної поведінки збільшуються.

Усі ці різновиди відносини за цілями суспільства і засобами їхнього забезпечення є основою для девіантної поведінки.

Поряд з такими джерелами девіантної поведінки, як соціальна дезорганізація суспільства, катастрофа цінностей у сучасному суспільстві, ряд соціологів звертає увагу на значення впливу в суспільстві різних субкультур, у тому числі субкультури злочинної поведінки. Спілкування з представниками злочинного світу (членами вуличних банд, торговцями наркотиками, рекетирами та ін.) приводить до прийняття їхніх норм, цінностей, що відповідно веде до девіантної поведінки.

Розглядаючи девіацію як негативне явище, прихильники теорії конфлікту, у тому числі і марксисти, пояснюють її внутрішньою суперечливістю суспільства, конфліктами між соціальними групами. Правлячі класи використовують норми, особливо правові, проти тих, хто позбавлений влади. Девіантом у зв'язку з цим може бути оголошений той, хто виступає не проти загальновизнаних норм, а норм, що захищають інтереси небагатьох. Відповідно до цієї теорії джерелом девіації є соціально несправедливий устрій суспільства, а її подолання пов'язане з подоланням соціальної несправедливості.

 

12. Конфліктологічний підхід у соціології - важливий напрям розвитку соціології XX ст. Проблеми соціальних конфліктів ставляться та аналізуються практично всіма великими соціологами різних напрямів соціологічної думки. Тому в руслі цієї парадигми з'явилося чимало яскравих теоретиків цікавих концепцій та праць. Теорія конфлікту з'явилася у сучасному соціологічному знанні у 60-70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії, і займає у наші дні одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

У минулому великий внесок в наукову розробку цієї проблематики зробило багато класиків, зокрема К. Маркс, М. Вебер, Т. Зіммель, В. Парето. Більшість дослідників схиляються до твердження, що теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському позитивізму. Своєрідній "соціології порядку" була протиставлена "соціологія конфлікту", а тому і виникла необхідність розвивати "альтернативну" гілку соціологічної теорії – для більш адекватного відображення соціальної реальності.

На відміну від функціоналізму, конфліктологічний підхід зосереджує увагу не на механізмах самозбереження соціальної системи, а на чинниках трансформації, якісного перетворення її. Історія людства свідчить, що соціальні утворення відзначаються не лише стабільністю, врівноваженістю, узгодженістю, взаємодією своїх частин, а й кризами, конфліктами, іншими руйнівними процесами, які призводять час від часу до істотних змін у самих підвалинах суспільного життя людей.

Сучасна теорія соціального конфлікту карбувалася у працях американського соціолога JI. Козеpa (функції соціального конфлікту), німецького - Р. Дарендорфа (клас і класові конфлікти в індустріальному суспільстві), британського Дж. Рекса (соціальний конфлікт), Р. Мілла та ін. Фундатори конфліктологічного напряму в центр аналітичної уваги поставили конфлікти - найпоширеніший вид. Однак вони не відкидали і протилежний бік даного процесу - інтеграційний та коопераційний, наслідки в їх функціонуванні. Теорія конфлікту виходить із того, що незалежно від того, чи має місце відкрита боротьба інтересів чи ні, в суспільстві вона завжди присутня.

Отже, конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок від теоретизування К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечності як джерела розвитку у сфері Духу, Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв'язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності зумовлювали становище людини в економічній системі, призводили до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння боротьби, що в свою чергу дестабілізувало і видозмінювало суспільство. Поляризація капіталістичного суспільства (концентрація капіталу на одному полюсі суспільства та пролетаризація і зубожіння переважної більшості населення - на іншому) стає джерелом постійного класового протистояння. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу поступу, а революції - як локомотиви історії. Послаблення інституційного регулювання поведінки спричиняє розвиток феномена, який дістав назву "аномія" (нехтування нормами). Девіантну поведінку Р. Мертон розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобами їх реалізації.

Конфліктологічна концепція Дарендорфа виходить з того, що соціальні взаємовідносини людей є суперечливими, конфліктними. За своєю природою функціонування будь-якого соціального утворення (групи, організації, спільноти тощо) потребує узгодженості, скоординованості, а це, в свою чергу, вимагає певного підпорядкування і примусу. Взаємодіючи з іншими, люди перебувають на певних соціальних позиціях і виконують відповідні соціальні ролі. Останні ж зобов'язують індивіда до цілком визначеної поведінки, отже, мають примусовий характер.

Суспільство не може позбутися конфліктних ситуацій, але воно має змогу робити їх регульованими, надати їм форм, сумісних із соціальною структурою, що безперервно змінюється. У такому своєму позитивному варіанті соціальний конфлікт є справжньою рушійною силою оновлення суспільного життя, модернізації, розвитку його форм. Саме тому "раціональне приборкання" соціального конфлікту має стати, за висловом Дарендорфа, одним із головних завдань політики.