Тема 1. Методологічні засади юридичної конфліктології 1 страница

Тема 1. Методологічні засади юридичної конфліктології

 

1. Ранні та загальнонаукові погляди на конфлікти

 

Людство завжди жило й розвивалось у суперництві й боротьбі. Мабуть, тому віковічною його мрією було створення справедливого суспільства, де не буде ані воєн, ані конфліктів. Здавалося, досягти цього просто — треба лише перемогти ворогів, створити раціональні закони й знайти мудрих правителів. Проте конфлікти продовжували існувати в соціумі, поглинаючи дедалі більше людських зусиль. Класичний приклад трагічних наслідків конфлікту — біблійний сюжет про вбивство Каїном Авеля. У грецькій міфології конфлікт персоніфіковано в образі богині Еріди, яка першою кинула в людську спільноту “яблуко розбрату” і цим викликала незгоду, суперечки, битви. Через те її не люблять люди. Але вона й прислужилася їм, бо породила працю, змушуючи людей змагатися в досягненні кращих результатів. Отже, конфлікти — це не лише негативне явище, а й таке, що за певних обставин може нести конструктивність і позитив.

У пам'ятках права, художній творчості й мистецтві стародавніх часів розглядаються способи розв'язання конфліктів та шляхи їх попередження. Вже в найдавніших правових актах (закони Ману, Хаммурабі та ін.) спостерігаємо дві тенденції: з одного боку, спроба запобігати конфліктам, з іншого — справедливо вирішувати їх із застосуванням юридичних процедур.

Століттями кращі уми людства намагалися аналізувати природу конфлікту, створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства і навіть прагнули втілити їх у життя. Один із перших видатних китайських мислителів Конфуцій пов'язував виникнення конфліктів з нерівністю людей, порушеннями моральності та справедливості.

Запобіганню конфліктів, на його погляд, мав би слугувати широкий комплекс морально?етичних норм і правил поведінки. Неосвіченість і невихованість призводять до порушень у людських взаєминах. “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі й сім'ї не відчуватимуть до тебе ворожнечі”, — заповідав мудрець.

Мислителі античного світу також зверталися до пояснення причин і наслідків конфліктів. Відомі ідеї Геракліта про конфлікти та боротьбу як основу всіх речей, незаперечну умову суспільного життя.

Аналізуючи воєнну форму конфлікту, він удається до оцінки її соціальних наслідків: “Війна — батько усього і цар усього. Одним вона визначила бути багатими, іншим — простими людьми, одних зробила рабами, інших — вільними”. Не лише люди, а й боги і всесвіт існують у суперечностях та боротьбі, які є джерелом виникнення усього нового у світі.

Сократ говорив про необхідність правомірними ненасильницькими засобами уникати несправедливих рішень органів влади. Запобіганню соціального протистояння мала слугувати вперше сформована ним в історії європейської політичної та правової думки концепція договірних відносин між державою та її громадянами.

У проекті ідеальної держави Платона, де жорстко регламентувалися всі аспекти життя й діяльності людини, не залишалося місця соціальним суперечностям. Юридичні конфлікти мали вирішувати суди, яким він приділяє значну увагу. За його влучним висловом, “кожна держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином”.

Аристотель джерелами конфліктів вважав нерівність людей, домінування несправедливого начала над справедливим, надмірне вивищення одних та приниження інших, а також негативні людські якості (нахабність, страх, зневагу тощо). Основна причина політичних конфліктів, за Аристотелем, — бажання державних діячів піклуватися передусім про себе, а вже потім про потреби держави та підданих. Саме звідси виникає тиранія й інші хибні державні форми. Основою ж позитивних форм державного устрою є дотримання міри у розподілі благ та почестей, особливо щодо порядку призначення на державні посади.

Класичним прикладом використання юридичних способів попередження та вирішення конфліктів є застосування приватно правової регуляції у Стародавньому Римі. Так, актуальними для сьогодення є чітко сформульовані римськими юристами вимоги щодо запобігання спорам у зобов'язальному праві: а) дотримання волі й волевиявлення сторін; б) угода є право, якщо вона у межах закону.

Спроби осмислення суспільно?політичних конфліктів знаходимо у пам'ятках Київської Русі.

Так, митрополит Іларіон у “Слові про закон і благодать” протиставляє епоху Старого Заповіту, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення й рабства, що спричиняло суспільну напругу, й епоху Нового Заповіту, де не існує соціальних суперечностей, панують свобода, істина й благодать. Несторлітописець, автор “Повісті минулих літ”, рішуче засуджує конфлікти міжусобиці, що ослаблювали державу. Володимир Мономах у листі до князя Олега Святославича, відомому під назвою “Повчання”, значну увагу приділяє усуненню протиріч між багатими й бідними, наполягає на необхідності піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Засудження феодальних війн, поради князеві, як урівноважити владу, запобігти несправедливості, конфліктам містить “Слово” і “Моління” Даниїла Заточника.

Прогресивні для свого часу норми врегулювання та вирішення конфліктів встановлювало давньоруське право. Так, вже у першій редакції Руської правди (Правді Ярослава) зазначається, що особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі. Руська правда особливу увагу приділяє добросовісному набуттю речі та добросовісному користуванню речами, встановлює особистісну й майнову відповідальність за невиконання зобов'язань. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від свавілля феодалів та купців окремі інтереси простого люду.

Під значним впливом християнства розвивалися конфліктологічні погляди в період середньовіччя. За вченням Аврелія Августина, єпископа м. Гіппона, що в Північній Африці, людська й божественна історія, яка є водночас протилежною і неподільною, являє собою вічну битву двох царств — Божого й земного. Несправедливий і конфліктогенний сталий порядок Августин вважав “природним”, оскільки він є наслідком гріха і кари Божої. Але цей порядок є тимчасовим, бо має існувати до другого пришестя Христа. Отже, розв'язання соціальних протиріч і конфліктів, встановлення справедливості пов'язувалося з утвердженням “Царства Небесного”.

З позицій утілення божественної справедливості, розглядаючи питання церкви й держави, влади і суспільства, істини й справедливості, вирішує конфліктологічні проблеми домініканський монах, засновник теологічної теорії походження держави Тома Аквінський. Ця вічна справедливість, де не існує соціальних конфліктів, може утвердитися не завдяки світській владі, а завдяки владі церкви, що є вірною заповітам Бога. Дарунком Божої милості є Божественний закон, який спрямовує людей до добра.

У добу Відродження та Просвітництва конфліктологічні проблеми набувають здебільшого “земного” розуміння. Для західноєвропейської політико-правової думки характерне засудження соціального безладдя та кровопролиття як “пережитку варварської епохи”. На засадах віри в розум, силу та гармонію людини обґрунтовується здатність людей долати соціальні конфлікти.

Італійський політичний діяч і письменник Н. Макіавеллі відходить від розуміння політичної влади як божественного недоторканного інституту, розглядаючи її як своєрідний конфлікт — боротьбу соціальних сил. На його думку, політична боротьба, в якій використовуються жорстокі, несправедливі й незаконні методи, не завжди є моральною. Мало того, саме аморальність при вмілому використанні допомагає досягти мети в політиці. За умови загрози державі він радить правителеві нехтувати моральні засади, застосовувати насилля, уподібнюватися левові та лисиці. Такий спосіб поведінки у політичному конфлікті дістав назву макіавеллізму.

Конфліктна суть суспільних відносин розкривається у державноправових ученнях про природне право та суспільний договір. Так, на думку англійського філософа Т. Гоббса, природним станом є безперервна боротьба людей між собою, “війна всіх проти всіх”. Отже, природна рівність людей за Гоббсом не є благом чи ідеалом, рівність — це джерело конфліктів. Лише суспільний договір, визнання людьми влади держави над собою покладає край цьому небезпечному стану.

Ідеї гармонізації суспільного життя, подолання соціальних суперечностей і конфліктів через удосконалення державно?правових механізмів сповідували українські просвітники Г. Сковорода, С. Яворський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, С. Десницький, Я. Козельський. Так, суспільно?політичний ідеал Г. Сковороди — Русь у формі “духовної республіки”, де панували б рівність і справедливість.

Поштовхом до створення конфліктології як окремої галузі знань стало вчення Ч. Дарвіна про біологічну еволюцію, на ґрунті якого виник так званий соціальний дарвінізм. Біологічні закони природного відбору почали використовуватися для пояснення конфліктів у суспільстві. Конфлікт ототожнювався з боротьбою, яка вважалася основною формою соціальної взаємодії. Прихильники соціального дарвінізму вважали, що основні форми боротьби люди отримали від тваринного світу. Так, ігрові форми суперництва тварин породили “ритуальні конфлікти” (спорт, лицарські турніри, інтелектуальні конкурси, політичні ігри, демократичні вибори тощо); боротьба за виживання, за територію, за поживу, за місце в ієрархії серед людей набула характеру війн, збройних конфліктів, революцій тощо.

Подальший розвиток конфліктологічних знань пов'язаний з виокремленням філософсько-соціологічного та психологічного напрямів дослідження конфліктів. Звернення до цих найтриваліших і розвинених у науці традицій дослідження може сприяти комплексному розгляду поняття конфлікту, а також його предметної сфери.

 

 

.2. Філософсько-соціологічні погляди на конфлікти

 

Формування філософсько-соціологічної традиції вивчення конфліктів відбувалося під впливом ідей О. Конта, К. Маркса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Г. Спенсера та ін. Французький філософ О. Конт, якого вважають одним із засновників соціології, вважав, що в умовах концентрації багатства у незначної частини й експлуатації переважної більшості людей запорукою стабільного безконфліктного функціонування суспільства є закон. Зміст цього закону він висловив у формулі: “Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета”.

Німецький економіст і філософ, засновник ідеології комунізму К. Маркс досліджував діалектику розвитку суспільства і виникнення суспільно?політичних конфліктів. Він вважав, що в суспільному житті люди вступають у необхідні й не залежні від їхньої волі виробничі відносини, сукупність яких є економічним базисом суспільства. Економічна складова — визначальна в суспільстві, від неї залежить розвиток юридичної та політичної надбудови. Спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя. На певному етапі свого розвитку матеріальні виробничі сили суспільства заходять у суперечність з відносинами власності, серед яких вони до часу розвивалися. Настає епоха соціальної революції. Чим сильніша поляризація панівних і пригноблених класів, тим гострішим має бути конфлікт.

Отже, класова боротьба є основною і домінуючою формою конфлікту, що проходить через усю історію людства і має свою специфіку на різних етапах цієї історії. Для капіталістичної суспільно-економічної формації — це боротьба між працею та капіталом, робітничим класом і класом буржуазії. З цих позицій держава має класовий характер. Вона не представляє позиції усього суспільства і не може бути арбітром у спорі між сторонами конфлікту. Призначення держави К. Маркс убачав у конституюванні сили панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державного закону. Звідси — оскільки право в антагоністичному суспільстві спрямоване проти переважної більшості населення — його обґрунтування насильницької революції проти старої державної влади.

Німецький філософ Г. Зіммель досліджував етнічні, вікові, гендерні та інші конфлікти. У його працях закладені основи конфліктного функціоналізму, введено в науковий обіг термін “соціологія конфлікту”. На відміну від К. Маркса він вважав, що конфлікт не обов'язково веде до руйнування, він може призводити до соціальної інтеграції, виконувати функції збереження й розвитку соціальних відносин. Причини конфліктної поведінки вбачав у наявності “духу протиріччя”, “апріорного інстинкту боротьби”, “захисних інстинктів”, що наближає його до соціалдарвіністів. Проте ворожість у людських стосунках він розглядав як парну протилежність симпатії між людьми. Розрізняючи поняття боротьби й конфлікту, він розумів останній як змінну величину, що перебуває між двома полюсами:

а) “конкуренція”, яка більш упорядкована; б) “боротьба”, що не є впорядкованою. Яскравий представник німецької соціології М. Вебер розглядав суспільство як арену боротьби позитивно та негативно спрямованих статусних груп. Вони намагаються в умовах конфлікту матеріальних та духовних інтересів зберегти і навіть посилити свій вплив, відстояти власні позиції в усіх сферах суспільного життя. Виходячи з цього, він зробив крок до моделювання ідеальної соціальної організації. Належного значення він надавав раціональній системі права, досягненню згоди з владою на засадах закону, конституційних основ правопорядку і розвитку громадянської правосвідомості. Така ідеально впорядкована соціальна машина, де регламентовано усі функції й забезпечено ефективне управління та контроль, має впливати на конфлікти між класами і статусними групами. Особливу роль у суспільно-політичному конфлікті виконує бюрократія, яка становить суспільну верству з власними інтересами. Вебер наполягав на дослідженні конфлікту між нормативним приписами, ідеально?типовими рисами бюрократії (законослухняність, раціоналізм та ін.) і реальною психологією посадовців. Він вважав, що жоден тип соціальної організації не може уникнути конфліктів.

Англійський соціолог, автор органічної теорії держави Г. Спенсер, проводячи аналогію між державою та біологічним організмом, вбачав у протиборстві й конфліктах загальний закон суспільного розвитку.

Але його дія має історичні межі. На вищому етапі розвитку суспільства — індустріальному, коли владу держави обмежують вільна конкуренція та підприємництво, війну й насилля заступають мир і злагода.

Таким чином була започаткована функціональна модель, що пояснює конфлікти як соціальну патологію, як наслідок порушень внутрішньої гармонії соціальних систем.

Польсько-австрійський соціолог і правознавець Л. Гумплович вважав безперервну та нещадну боротьбу між соціальними групами головним фактором соціального життя, в якому сильніші перемагають слабших. Основну причину соціальних конфліктів він вбачав у прагненні людини задовольнити матеріальні потреби. Гумплович розглядав всесвітню історію як боротьбу рас за існування. На його погляд, расові відмінності пов'язані не з біологічними чинниками, а з відмінностями культури. Тому й джерелами конфліктів є відмінні за культурними типами соціальні феномени (від варварської різанини до міжфракційної боротьби у парламенті). Та загалом конфлікти є фактором прогресу. В умовах диференціації суспільства на панівну й залежну верстви вони сприяють його консолідації.

Позицій функціоналізму дотримувався відомий французький соціолог Е. Дюркгейм, який заснував раціоналістичну теорію вирішення макроконфліктів. Виходячи з домінування у суспільному житті культури, він вважав врегулювання конфліктів важливим покликанням “нової моралі”.

Проблема соціального конфлікту знайшла відображення в теорії соціальної дії американського соціолога Т. Парсонса. Вважаючи конфлікти деструктивними й руйнівними, він досліджував питання їх мінімізації засобами “соціального контролю”, підтриманням порядку, врівноваженням індивідуальної та суспільної мотивації.

Концепції соціології конфлікту започатковані в середині ХХ століття німецьким соціологом Р. Дарендорфом, у працях якого розвивається Марксова діалектична традиція дослідження конфлікту, та американським ученим Л. Козером, який розвиває конфліктний функціоналізм Г. Зіммеля.

Теорія конфлікту, або “конфліктна модель”, Р. Дарендорфа ґрунтується на тому, що соціальний конфлікт, панування й підпорядкування притаманні будь-якому суспільству. Це твердження ґрунтується на факті існування в суспільстві різних інтересів соціальних верств, а також змін, детермінованих поневоленням одних членів суспільства іншими. Проте в постіндустріальному суспільстві основні соціальні суперечності перебувають вже не у сфері відносин власності, а в системі “панування — підлеглості”. Тому й головний зміст соціальних конфліктів полягає у відносинах перерозподілу влади, які Р. Дарендорф розглядає у широкому діапазоні — від суперечностей між найманими працівниками та підприємцями до протиріч між Сходом і Заходом. Суспільна структура ґрунтується на владі одних груп над іншими (підприємців над робітниками, офіцерів над солдатами, викладачів над студентами тощо). У кожної з таких груп є спільні інтереси, незалежно від того, чи усвідомлюють їх члени цих груп. Інтереси ж членів різних груп різні й протилежні. Коли люди усвідомлюють свої спільні інтереси, вони утворюють суспільні класи. Класові конфлікти загострюються, якщо: а) майже уся влада зосереджена в руках кількох людей; б) ті, хто позбавлений влади, не мають можливості її отримати; в) люди можуть вільно організовувати політичні групи.

Зміни наукових поглядів на конфлікти пов'язані з діяльністю Л. Козера. Предметом його дослідження були не так джерела соціальних протиріч, як аналіз позитивних функцій конфліктів. За Козером, соціально контрольований конфлікт “вичищає повітря” для його учасників (тобто розряджає, знімає напругу) і дає змогу продовжувати їхні відносини. Крім того, конфлікт може виконувати комунікативно-інформаційну функцію, поєднувати людей спільністю ситуації, виконувати сигнальну функцію, привертаючи увагу до необхідності змін, зменшувати ворожість, послаблювати напругу. Серед позитивних функції конфлікту несподіваною є здатність за певних умов стримувати конфлікт. Прикладом, який яскраво ілюструє таку можливість, є практика міжнародних відносин, коли посилення протистояння та взаємна демонстрація сили змушує сторони (чи одну з них) піти на поступки й уникнути тим самим посилення конфлікту у формі збройної сутички.

 

.3. Психологічні концепції конфлікту

На відміну від соціологічних теорій психологічна традиція вивчення конфлікту пояснює його природу психологічними факторами, покладаючи в основу конфліктної поведінки інтрапсихічні (внутрішні), ситуаційні (зовнішні), когнітивістські (пізнавальні) та інші фактори.

Засновник психоаналізу австрійський психіатр З. Фрейд першим ґрунтовно дослідив внутрішньопсихічні механізми поведінки людини. Він уявляв її психіку як конфлікт між сексуальними й агресивними інстинктами (“Воно”), силами свідомості (“Я”) та заборонами совісті (“Над Я”). На цей стан постійної внутрішньої конфліктогенності накладається досвід невирішених конфліктів раннього дитячого віку, перших місяців життя дитини. Людина не усвідомлює справжніх причин своїх внутрішніх конфліктів, у стані яких вона постійно перебуває. Від набуття психічних розладів та патологій її рятують механізми соціалізації, психічного захисту, серед яких центральне місце належить сублімації та витісненню лібідо. За цією структурою психоаналіз з усіх можливих видів конфліктів досліджує переважно внутрішньоособистісний конфлікт як частину внутрішнього життя індивіда.

Розглядаючи поведінку людини в соціальному контексті, австрійський психолог А. Адлер, на відміну від Фрейда, вважає конфлікти між людиною та суспільством явищем неприродним і пояснює “невротичним стилем життя”. Виникнення невротизму він, як і класичні психоаналітики, пов'язує з “важким дитинством”.

Досліджуючи внутрішні конфлікти, американський психолог К. Хорні виокремлює притаманні кожній людині три типи соціальної спрямованості: “рух до людей”, “рух від людей” та “рух проти людей”. Залежно від конкретної ситуації ми або співпрацюємо з людьми, або уникаємо їх, або боремося з ними. Для невротичних характерів базовою настановою є “рух проти людей”. Соціальне середовище вони сприймають як вороже, тому домінує бажання боротися й перемагати у цій боротьбі.

Засновник аналітичної психології швейцарський психолог і психіатр К. Юнг також відмовився від фрейдистської теорії сексуальності. Для нього характерне досить широке використання поняття конфлікту. Він вважав, що поведінку особистості, у тому числі й конфліктну, визначає спрямованість психічної енергії людини або на зовнішнє середовище (екстравертивний тип), або на саму себе (інтровертивний тип). Крім того, у певних ситуаціях конфліктногенними можуть бути спеціальні типи характерів за функціональними параметрами: когнітивний, емотивний, сенсорний та інтуїтивний.

У психоаналітичній концепції конфлікт — це ключ до розуміння психічного життя людини. Психоаналіз збагатив конфліктологію унікальним дослідженням тонких зв'язків між внутрішнім світом особистості та її реальним включенням у соціальне середовище.

Ґрунтовно визначено типи особистості, особистісні стилі поведінки, що дало можливість звернутися до проблеми “конфліктних особистостей”.

Біхевіористи (Дж. Вотсон, Е. Толмен, К. Галл, Дж. Мід), розглядаючи конфлікти як явище, детерміноване ситуаційною природою, зосередили увагу на зовнішніх чинниках конфліктів. Застосування основного закону біхевіоризму “стимул — реакція” до аналізу конфліктів дало змогу встановити залежність: “конфліктна ситуація — конфліктна поведінка”. Зокрема, в межах концепції фрустраційної детермінації агресії, конфлікти розглядалися як певна форма агресивної відповіді на ситуацію фрустрації. Цей підхід було використано засновниками теорії соціального научення (А. Бандура). Конфліктну поведінку прихильники цієї школи вважають передусім наслідком хибного навчання: засвоєння неправильної, неадекватної поведінки, яка, отримавши “підкріплення”, стає поведінковою рисою особистості. Отже, агресивні особистості, на відміну від неагресивних, не отримавши соціального досвіду конструктивного вирішення конфліктів, позбавлені альтернативи агресивним методам поведінки в конфліктних ситуаціях.

Завдяки численним експериментальним дослідженням міжособистісних конфліктів М. Дойч установив їх детермінованість зіткненням інтересів у конкурентних ситуаціях (концепція кооперації — конкуренції). Зокрема, за його спостереженнями конкуренція спричиняє використання тактики примусу, загрози чи хитрощів, спроби посилити різницю у силі між собою та іншим.

Детермінованість конфліктів об'єктивною конкурентною ситуацією була підтверджена експериментами американського психолога М. Шеріфа, коли конфлікт створювався в нормальних умовах міжгрупової взаємодії.

Суто ситуативне пояснення конфліктів суттєво корегує й до повнює когнітивістський підхід. За визначенням видатного німецько-американського психолога К. Левіна, конфлікт “психологічно характеризується як ситуація, в якій на індивіда одночасно впливають протилежно спрямовані сили приблизно рівної величини”. Когнітивісти сходяться на тому, що поведінка суб'єктів у конфліктній ситуації може бути зрозуміла й проінтерпретована лише з огляду на їхні суб'єктивні відображення (образи) цієї ситуації, тобто на сприйняття, усвідомлення, рефлексії, оцінки та ін. В основі когнітивного конфлікту, як зазначає засновник теорії когнітивного дисонансу Л. Фестингер, лежить зіткнення несумісних уявлень людини. Згідно з поглядами Ф. Хайдера, сутність соціально-психологічного конфлікту — це певна розбалансованість між системами уявлень різних людей, коли система уявлень індивіда та його знання про уявлення й поведінку інших не збігаються.

З цим погоджуються й інші дослідники, зокрема, Т. Ньюком, який акцентував увагу на процесах комунікації. За його спостереженням учасники взаємодії (коли це стосується важливих справ або коли партнери здаються їм привабливими) бажають, щоб ті, з ким вони мають справу, поділяли їхні погляди. На думку німецького психолога У. Клара та його колег, конфлікт — це не просто властивість ситуації, а швидше — висновки, які робляться на її основі.

Отже, сама по собі зовнішня ситуація, хоч би які об'єктивні суперечності лежали в її основі, не може автоматично призводити до конфлікту. В умовах посилення психологічної практики в конфліктології дедалі більше утверджується підхід, що передбачає врахування суб 'є ктивного ставлення людини до конфліктної ситуації. Проте мають право на існування всі конфліктологічні концепції, бо існують різні явища конфлікту, які можна вивчити лише через звернення до різних концептуальних засад їх дослідження. Загальновизнаним стає не просто сприйняття конфліктів як природної форми психічного життя людей, а й визнання їх важливих функцій у розвитку особистості та її відносин з іншими людьми.

 

.4. Розвиток конфліктології на пострадянському просторі та в Україні

 

У колишньому Радянському Союзі в 20–30 роках минулого століття утвердилася концепція класової боротьби, а одним із домінуючих стереотипів масової свідомості став образ “ворога народу”. Боротьба за перемогу “справедливості” сягала всесвітньо?історичного масштабу й конфлікти на нижчих рівнях не могли мати самостійного значення. Наприкінці 30-х з'явилася ідея “безконфліктності” розвитку соціалістичного суспільства і конфлікти розглядалися як пережиток минулого, властивий чужому антагоністичному середовищу. За цих умов конфліктологія не отримала визнання. Навіть суміжні галузі знань — соціологія, соціальна психологія, як і кібернетика, з кінця 20-х до 70-х років майже не розвивалися.

Актуальні методологічні проблеми сучасної теорії конфліктів розглянуто у книзі В. М. Іванова та В. Г. Смолянського “Конфликты и конфликтология” (М., 1994). У праці подано фундаментальний аналіз причин та джерел соціальних конфліктів, їх класифікацію та типологію, висвітлюється сутність і характер політичних, економічних, міжнаціональних, міжнародних конфліктів, шляхи та способи досягнення консенсусу.

Аналізу процесу формування сучасної конфліктології як наукової дисципліни присвячена колективна монографія “Социальные конфликты в современной России: проблемы анализа и регулирования” (М., 1999). Її автори розглядають методологічні проблеми соціальних конфліктів, показують особливості становлення різних напрямів конфліктологічного знання: політичної та юридичної конфліктології, формування конфліктології етнонаціональних відносин, конфліктів у становленні ринкових відносин та підприємництва. Особлива увага приділяється розгляду засобів та способів адекватного аналізу та ефективного врегулювання соціальних конфліктів у перехідному російському суспільстві.

Сучасні дослідження конфліктів, здійснювані у річищі соціологічної та психологічної традицій, дедалі більше враховують нагальні потреби практичного вирішення конфліктних ситуацій. Соціологічний напрям дістав посилену соціально?політичну інтерпретацію.

Природа, мотиви, форми та способи вирішення конфліктів тісно пов'язуються із соціально-політичними процесами, що відбуваються у суспільстві. Психологи, досліджуючи внутрішньоособистісні, міжособистісні та міжгрупові чинники конфліктів, зосереджують увагу на взаємодії людей у конфліктних ситуаціях, питаннях надання психологічної допомоги у разі виникнення конфліктів.

Інтенсивно досліджуються проблеми управління конфліктами у соціально?економічній та інших галузях суспільного життя. Заслуговує на увагу монографія І. Ворожейкіна, А. Кібанова, Д. Захарова “Конфликтология” (М., 2000), в якій вдало поєднано наукові та прикладні знання про конфлікти, досліджується роль керівників організацій, фахівців з управління персоналом у врегулюванні конфліктів у сфері державного та муніципального управління, підприємництва, соціальній сфері.

Зусиллями вчених?юристів під керівництвом академіка РАН В. М. Кудрявцева здійснено перші кроки до створення юридичної конфліктології. Тут уперше в пострадянській науці юридичний конфлікт розглядається як специфічний предмет наукового аналізу. Крім дослідження поняття, причин, мотивації, динаміки, типології юридичного конфлікту в цих працях розглянуто саме юридичні способи вирішення та попередження конфліктів.

Вагомий внесок у розкриття природи й причин юридичних колізій та засобів їх подолання зробив Ю. О. Тихомиров.

Білоруські вчені запропонували продуктивні підходи до вивчення конфліктології не лише як науки про конструктивні конфлікти, а й мистецтва попередження негативних наслідків і вирішення конфліктних ситуацій. Створюються комплексні програми та навчальні посібники з конфліктології, що відкриває реальні можливості готувати у вищих навчальних закладах майбутніх фахівців зі спеціалізацій “конфліктолог”, “психолог?конфліктолог”, “менеджер з конфліктів”.

В Україні, коли вона входила до складу СРСР, зважаючи на ідеологічні догми про неможливість загострення суперечностей та конфліктів при соціалізмі, конфліктологічна проблематика не досліджувалась. Ілюзії безконфліктності переносилися навіть у сферу міжособистісних відносин. Поодинокі дослідження обмежувалися вивченням ситуацій напруги у відносинах, що пов'язувалося з недоліками в окремих колективах та хибним стилем керівництва. Рекомендації зводилися до завдань оптимізації морально?психологічного клімату в трудових колективах.

Глибокі зміни в українському суспільстві, що відбулися на межі тисячоліть, політичні та соціально?економічні реформи, загострення соціальної напруги актуалізували звернення науковців до проблеми конфліктів. Передусім виникла потреба у розробці методологічних засад української конфліктології, оскільки існуюча західна конфліктологічна парадигма відображає конфлікти стабільного громадянського суспільства, яке в Україні поки що відсутнє.