double arrow

Н. Яковенко. Здобутки і втрати Люблінської унії


«У цей день (1 Липня 1569 р.) на сеймі в Любліні звершилася унія з Литвою, що почалася багато літ тому ще при королі Ягайлі… Король Август у бернардинців у Любліні літа Божого 1569 дякував Господу в супроводі вишуканого співу: «Тебе, Боже, хвалимо», – такий піднесений запис зробив у родинній хронічці безіменний польський шляхтич поруч з буденними нотатками про власні хвороби й клопоти. Мине ледь більше півстоліття, і коронний гетьман Станіслав Конецпольський в часи козацьких повстань 1637–1638 рр., оглядаючи свіже побойовище, гірко підсумує: «Отож, унія, лежить Русь з Поляками».

Як же сталося, що акт, започаткований хоча і в гострих словесних баталіях, однак за обопільною згодою, призвів врешті до фіналу, щедро политого кров’ю колишніх спільників?

Люблінський сейм 1569 р., ствердивши унію, ревізував політичну програму з’єднання двох сусідніх держав, польської і литовсько-руської. Її втіленню передувало майже два століття, адже попередні проекти уній обидві сторони обговорювали й безрезультатно підписували вісім разів, починаючи з 1385 і закінчуючи 1501 р. Перетворення династичного зв’язку в реальну феодально-федеративну унію мало далекосяжне значення для польського, литовського, білоруського та українського народів, несучи величезний заряд як позитивних, так і негативних для майбутнього наслідків. Унія, котрою створено одну з найбільших держав тогочасної Європи – багатоетнічну Річ Посполиту, що проіснувала до кінця ХVІІІ ст., не раз була предметом дискусій, які віддзеркалювали ідеологічне протистояння, а то й реальні війни її прихильників і противників.




Тож спробуймо повернути цьому історичному акту його первісне обличчя і коротко згадаємо ті події, що передували унії й примушували обидві держави тяжіти одна до одної впродовж двох століть.

Початки об’єднавчого руху, закладені Кревською унією 1385 р., слід шукати у зовнішній загрозі для обох держав з боку рицарів-хрестоносців. Вона лишалася актуальною, незважаючи на тріумф Грюнвальдської битви (1410), аж доки знесилений Тевтонський орден (згодом Пруссія) не став васалом польської корони (1466). Для Великого князівства Литовського не менш небезпечним зі сходу було Московське князівство. Особливо тривожна ситуація склалась після активізації політики «збирання руських земель», започаткованої у другій половині царювання Івана ІІІ (1462–1505) і продовженої його сином Василем ІІІ (1505–1533). У затяжних війнах із Москвою, що точилися протягом 1487–1494, 1500–1503, 1507–1508, 1512–1522, 1532–1537 рр., Велике князівство Литовське поступово втратило майже третину своєї території, що охоплювала порубіжні землі від верхів’їв Оки й Дніпра на півночі до середньої течії Десни на півдні, зокрема, Чернігово-Сіверщину і такий важливий стратегічно-торговий пункт, як Смоленськ. За Василя ІІІ Московське князівство, збільшене завоюваннями у Приураллі, Прикам’ї і Заураллі, перетворилося на величезну централізовану державу. Паралельно зі зростанням території усе наполегливіше обґрунтовується панрусистська концепція безперервної династичної спадкоємності московських царів-Рюриковичів, з якої випливало патримоніальне право на всі руські землі, а передовсім – на «первопрестольный» Київ як «государеву отчину». Класичне завершення ця ідея, відображена уже в прийнятому Іваном ІІІ титулі «государя всея Русі», отримала у відомій фразі з послання псковського ченця Філофея 1510 р. («два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бувати»), що лягла в основу теорії «Москва – третій Рим», обґрунтовуючи законність прав Москви – наступниці Києва – на візантійський (а відтак давньокиївський) спадок. Претензії московського уряду на білорусько-українські землі як «вотчину извечную государя нашого», підкріплені відповідною теоретичною мотивацією, висловлювалися не раз у посольствах 1517, 1542, 1549, 1553, 1554, 1561 рр.



Водночас промосковські симпатії серед політичних верхів України й Білорусії, що час від часу виявлялися протягом ХV ст. і востаннє спалахнули у повстанні князя Михайла Глинського 1508 р., почали вивітрюватися під враженням абсолютистської політики Василя ІІІ, яка в очах феодалів невигідно контрастувала з гнучким толерантним правлінням великого князя литовського Жигимонта І Старого (1506–1548). Остаточного удару по колишніх симпатіях завдала доба кривавого терору, розпочатого в Росії при запровадженні опричнини (1565). Про її страхіття «Литовська Русь» дізнавалася з перших уст від утікачів-перебіжчиків.



Відчуття небезпеки особливо загострилося, коли почалася Лівонська війна, що тривала з перервами від 1558 до 1583 р. Військові невдачі Великого князівства Литовського, передовсім – втрата Полоцька, здобутого Іваном ІV Грозним у 1563 р., доповнювалися дезорганізацією русько-литовського війська, незгодами у верхах, непопулярністю економічно виснажливої війни. Велике князівство опинилося на грані катастрофи, порятунок від якої бачився лише у придбанні надійного спільника для подальшої боротьби з Москвою.

Для українських земель ослаблення Великого князівства оберталося беззахисністю, що перед одним лихом – нападами з Криму. Причорноморське узбережжя між Дніпром і Дунаєм, яке служило ніби захисною зоною для півдня України, наприкінці ХV ст. підпало під владу Туреччини. Захоплення турками портів-фортець Кілії в гирлі Дунаю і Аккермана (Білгорода) в гирлі Дністра, а також спорудження за ініціативою кримського хана фортеці Езі (майбутній Очаків) розв’язувало руки кримчакам, забезпечуючи їхні тили. Спустошливі напади татар з другої половини 90-х років ХV ст. стають практично щорічними. Було цілком очевидним, що докорінної реорганізації потребує архаїчна система оборони східних і південних кордонів, котра досі покладалася на так звану «польну сторожу». Невеликі загони боярських варт, що по черзі чатували на татарських шляхах і переправах, справді в давні часи забезпечували захист від епізодичних набігів із Степу, але тільки доти, доки не зміцнів агресивний, постійно напружений кулак Кримського ханства. Термінової реконструкції, розширення й укріплення потребували замки, розташовані на південній «українній» лінії у Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві. У місцевого боярства-шляхти не було ні достатнього резерву людських сил, ні коштів для таких масштабних робіт, ні надії, що держава, знесилена майже столітніми війнами з Москвою, стане в цьому до помочі.

Отже, як бачимо, ситуація складалася безальтернативна: або завоювання з боку Московської держави (що гостро відлякувало), або союз з Польщею, якого польські панівні стани добивалися з завидною наполегливістю і до якого штовхала тогочасна політична кон’юнктура.

Сприяло цьому зближенню і внутрішнє становище у Великому князівстві Литовському. Незадовго до Люблінської унії тут відбулися принципові зміни в організації влади, здійснені політико-адміністративними реформами 1564–1566 рр. і закріплені прийнятим у 1566 р. Другим Литовським Статутом – законодавчим кодексом, що поєднував цивільне і карне законодавство з рядом положень конституційного характеру. Новиною, що кардинально міняла політичний лад держави, стало урівняння у правах нижчої ланки боярства-шляхти з князівсько-магнатською аристократичною верхівкою. Зокрема були запроваджені загальношляхетські виборні суди «в одно ровное право, никого не виймаючи» (досі вища аристократія підлягала тільки безпосередньому судові великого князя). Витворювалася система повітових сеймиків з регулярними загальними (вальними) сеймами, на які вся шляхта мала право «з’єждчатися… радити, обмовляти и обмишляти», тобто впливати на механізм управління державою. До цього він зосереджував у руках 50–60 родів, за котрими «з обычаю стародавного и старожитного дому свого» було закріплене спадкове членство у раді великого князя, як, наприклад, для князів Острозьких, Вишневецьких, Чорторийських, Корецьких та ін. Політичні зміни не здійснилися самі собою: їм передувала двадцятилітня вперта боротьба «молодшої братії народу шляхетського» проти своїх ясновельможних патронів.

У цій боротьбі взірцем для русько-литовського боярства служив бурхливий розвиток шляхти як провідної політичної сили в сусідній Польщі. Завершальним актом оформлення так званої «шляхетської демократії», який підсумував поступки королів шляхетському станові і надовго визначив основи парламентаризму Речі Посполитої, стала Радомська конституція 1505 р., відома під назвою Nihil Novi (Нічого Нового). Згідно з нею король не мав права видавати жодних ухвал загальнодержавного характеру без згоди сейму. І якщо вища аристократія Великого князівства Литовського опиралась унії, розуміючи, що та може стати актом політичного самогубства для литовсько-руської держави, то рядова шляхта виступала в ролі її гарячого прибічника, сподіваючись на остаточну демократизацію литовського державного ладу за польським зразком.

Полонофільські настрої, загострені невдачами Лівонської війни, підсилювались і таким об’єктивним чинником, як загальне піднесення, що його переживала Польська держава у ХVІ ст. особливо в період правління Жигимонта ІІ Августа (1548–1572). Цей час інколи називають «золотим віком» Польщі, добою найвищого розквіту її політичної культури (зрозуміло, йдеться про демократичні механізми у житті шляхти, а не всіх станів). Польща середини ХVІ ст. виглядає чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі кривавих релігійних конфліктів, що вирували у тогочасній Європі: релігійні війни у Франції, розгул інквізиції за Філіпа II в Іспанії, жорстокі переслідування протестантів Марією Тюдор в Англії, реформаційні війни в Німеччині, кривава опричнина в Росії...

Православній руській шляхті особливо імпонувала релігійна толерантність, програмові гасла якої в ухвалах польських сеймів 1555 і 1570 pp. звучали так: «Вільно кожному вірити згідно зі своїм сумлінням». Громадська думка тогочасної Польщі послідовно відрізняла релігію від політики, дбаючи передовсім про внутрішній мир. Показовим, наприклад, є акт Варшавської конфедерації 1573 p., проголошеної на період міжкоролів’я: «Обіцяємо собі взаємно... на вічні часи, скріплюючи це нашим словом, честю і совістю, що ті з нас, котрі відрізняються за вірою, зберігатимуть між собою мир і не проливатимуть крові через різну віру і відмінність у церквах». Не менш показово й те, що однією з категоричних умов коронації новообраного у 1574 р. Генріха Валуа (si non jurabis, non regnabis)· була вимога скласти присягу на збереження свободи віросповідання і дотримання політики миру в стосунках різновірців.

Ситуація докорінно зміниться вже за чверть століття, коли на хвилі войовничої контрреформації католицька церква, спираючись на підтримку короля Жигимонта III, католика, як казали, «щирішого за самого папу», розпочне генеральний наступ на іновірців. Але ж люди, котрі прихильно сприймали ідею унії, не були наділені даром передбачення...

Що стосується самої Польщі, то вона наполегливо добивалася унії, починаючи з кінця XIV ст. На середину XVI ст. реальною пружиною цього прагнення були не так великодержавні амбіції (хоча і їх не бракувало), як розрахунок на територіальне розширення, на нові землі, придатні для сільськогосподарського виробництва. Польща переживала бурхливе економічне піднесення. Сприятлива зовнішньоторговельна кон’юнктура піднесла її на роль головного експортера сільськогосподарської сировини на європейський ринок. У сферу торгівлі були втягнуті найширші кола купецтва і шляхти. Це, в свою чергу, активізувало шляхетську колонізацію, стимулювало погоню за нерозораними ланами, незайманими лісовими масивами. Уявленню про землі, що чекають на енергійного господаря, ідеально відповідала Центральна Україна. Образ безкрайньої родючої рівнини, що плине молоком і медом, де риба з’являється «з божої роси», пшениця родить сама по собі, а трава на пасовиськах росте так буйно, що за кілька днів ховає під собою плуга, міцно закорінився у свідомості польського читача завдяки історико-географічній і мемуарній літературі. Зокрема саме так вперше описано Україну у популярному творі професора Краківського університету Матвія Меховського «Трактат про дві Сарматії», виданому 1517 р. (протягом XVI ст. він перевидавався у різних містах Європи 15 разів). Повторюючи думку одного з відомих польських дослідників Люблінської унії Оскара Халецького, скажемо його ж словами: «Братія шляхетська, побачивши перед собою родючі українські простори, подумала передовсім не про Москву, не про козаків і татар, а про нову «здобич польського плуга».

З іншого боку, невдачі Великого князівства Литовського у Лівонській війні могли обернутися зміною співвідношення сил у Прибалтиці, а отже, непередбаченими наслідками для балтійської торгівлі самої Польщі. Реальну загрозу, зокрема, становило прагнення Московської держави утвердитися на берегах Балтики, оскільки вивіз продуктів із Росії у Західну Європу міг скласти конкуренцію польському експорту. Лишається додати, що з середини XVI ст. у балтійську торгівлю, головною артерією котрої була Вісла, що зв’язувала сільськогосподарські регіони Польщі з воротами зовнішнього збуту – Гданськом», щодалі активніше втягується Волинь. Звідси по Західному Бугу, а далі по Віслі вивозилися збіжжя, поташ, смола, півфабрикати корабельного лісу. Тож інтереси Польщі у всьому, що стосувалося балтійської торгівлі, не були чужими волинським феодалам.

У сплетінні таких різнорідних політичних інтересів, державних амбіцій і приватних розрахунків 10 січня 1569 р. розпочався у Любліні сейм, спільний «станам Польської Корони з станами Великого князівства Литовського». З перших же днів на ньому непримиренно зіткнулися два проекти й два уявлення про унію: литовської сторони – в значенні федеративного з’єднання двох держав, польської – в значенні безумовної інкорпорації Великого князівства. У гострих дебатах, котрі не раз опинялися на грані розриву і навіть збройної сутички, врешті було досягнуто згоди.

Актом від 1 липня 1569 р. проголошувалося злиття двох держав «в одне нерозривне тіло» – нову федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою. Одним із чергових гірких парадоксів у долі України стало те, що згоди двох держав досягли, використавши за розмінну монету саме її. Платою за державну суверенність, якою знесилене Велике князівство поступилося Польщі, стали українські землі – Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина, тобто території, що найдовше (а, власне, до самої унії) зберігали політичну й економічну відособленість від державного організму князівства. М С. Грушевський, оцінюючи позицію польських і литовських правлячих кіл на Люблінському сеймі, писав: «Справа прилучення Києва особливо в повній наготі виставляє голий, нічим не прикрашений егоїзм польської політики. Дебатували тільки над тим, чи прилучення Київщини буде корисне для Польщі... Та зазначаючи всю брутальну безоглядність і неприкрашену егоїстичність польської політики, я одначе не хочу ідеалізувати й противної сторони... Під литовським патріотизмом рушалися й тут егоїстичні, клясові інтереси, бажання задержати в руках олігархії дальшу управу в. кн. Литовського, не поділившися нею ні з руськими магнатами, ні з своєю шляхтою, ні з поляками».

У суперечках за українські землі поляки висунули аргументи історико-правового характеру, які мали б обґрунтувати їхню інкорпорацію на підставі буцімто давнього, ще з часів княжої доби, завоювання. Втім, за цією демагогією чітко проглядалася конкретна тогочасна політична ситуація: «Надзвичайно важливо для Речі Посполитої, щоб Київ перебував під владою Польської держави, оскільки Київ – це ворота усіх тих володінь, що їй належать – Волині і Поділля, і він стане на перешкоді всілякому ворожому нападу і служитиме для цих володінь дозорною вежею і укріпленою брамою».

Отже, польські претензії до Києва формулювалися як ідеологічний виклик політиці Російської держави, спроба обґрунтувати власні права на анексію Києва. Безсумнівно, що і московські, і польські «аргументи» були тільки виправданням експансіоністської політики двох великих держав, що рано чи пізно мусили зіштовхнутися в збройному конфлікті за землі України-Русі.

У бурхливих сеймових дебатах українській політичній еліті випало грати непрестижну роль швидше пасивного спостерігача, ніж активного учасника з вирішальним голосом. Адже ані українські князі, ані, тим більше, шляхта не противилися інкорпорації, ба – радше сприяли їй. Не можна категорично стверджувати, що ними керували винятково станові інтереси, хоча останні теж відігравали певну роль. За визначенням американського вченого Я. Пеленського, українські посли, забезпечивши непорушність власних станових прав, у всьому іншому трималися «мінімалістичної програми», тобто відстоювали свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру. Ось один із показових виступів, що належить князю Костянтину Вишневецькому, молодшому братові славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Наголошуючи на збереженні давніх шляхетських прав і вольностей, Вишневецький «з наказу волинців» говорить: «І на цьому перед вашою королівською милістю наголошуємо, що ми погоджуємося (на інкорпорацію – Н. Я.) як люди вільні, свобідні, щоб це не принизило нашої шляхетської гідності. Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимося, і впевнені, що кожному народові рівні шляхетністю... Також просимо, оскільки ми (з вами – Н. Я.) різної віри, а власне ми – греки, то щоб нас і в цьому не було понижено, і щоб нікого не примушували до інакшої віри».

Можна ствердити, що якраз «мінімалістична програма» української еліти не дозволила використати слушної нагоди для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною-Руссю як третім членом федеративної Речі Посполитої. Провина за це не лежить винятково на польській стороні, бо ініціатива витворення третього члена держави (саме на цю засаду століттям пізніше спиралася Гадяцька угода) мусила виходити від української аристократії, котра, проте, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного порядку. Та в цілому можна констатувати, що з тодішнього пункту бачення вибір сюзерена для українських земель в особі Коронної Польщі був реалістичним і цілком зваженим.

Але добре спланована модель «братерства в унії» виявилася життєздатною лише в теорії, а реальна практика дуже скоро показала всю глибину і політичних, і релігійних суперечностей. У міру того, як новий польський режим проникав у глиб української території, росла взаємна національна антипатія, доводячи до повної непримиренності релігійні конфлікти, неспівпадіння шкали цінностей, розбіжність традицій, а то й просто побутові сутички. Суму цих антагонізмів Богдан Хмельницький охарактеризував просто й вичерпно: «Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть». Утім, за спостереженнями М. С. Грушевського, уже під час дебатів на сеймі 1569 р. ті з польських сенаторів, котрі виступали проти інкорпорації України, «дуже добре передчували небезпечність цього прибутку, що потім дійсно розвалив Польську Річ Посполиту»

***

Зважуючи позитивні й негативні наслідки унії з відстані чотирьох століть, бачимо, що ні перші, ні другі не назвеш абсолютними, як, утім, і в кожному іншому великому суспільному зрушенні, де завжди поєднуються водночас елементи творення й розпаду. Так, до найпомітніших плюсів унії можна віднести возз’єднання українських земель, яке стало поштовхом виділення з «руської» маси усвідомленої української спільноти. Але унія принесла загострення соціальних суперечностей в Центральній Україні, куди вихлюпнулася колонізаційна хвиля досі «закордонної» галицької шляхти і найактивнішого селянського елементу, який утікав від панщинного визиску на малозаселені землі. Безумовно позитивним явищем був вихід України на орбіту західноєвропейської культури. Але й у ньому крилася небезпека, бо прискорювалася денаціоналізація аристократичної національної верхівки, розпорошуючи єдність політичної еліти, котра мусила б взяти на себе роль виразника загальнополітичних потреб українського народу. За унією простував сліпий руйнівний наступ католицької церкви, підтриманий урядом. Проте релігійний опір, який невдовзі спалахнув під прапором охорони батьківської віри, вперше об’єднав представників усіх станів і започаткував народження українського народу як самоусвідомленого цілого. З антикатолицької боротьби бере початок і могутній спалах культурно-освітнього руху, викликаний потребою самовизначення української культури під загрозою поглинання більш окресленим у культурно-національному плані сусідом – Польщею.

Одним з найяскравіших наслідків унії є остаточний поворот України обличчям до Заходу, зокрема – у сфері освіти, проявом чого стала поява національної школи. Сформувавшись на порубіжжі греко-слов’янського культурного ареалу з латинською Європою, вона зуміла і в формах освітньої практики, і в головному колі просвітницьких ідей поєднати європейський Схід і Захід. Коріння «латинської науки» в Україні заглиблюється в кінець XIV–початок XV ст., починаючись від шкіл Галичини, а згодом – Києва, Луцька, Кременця та ін. міст. Діяльності цих шкіл українська культура завдячує тим, що вже наприкінці XV – на початку XVI ст. різко збільшується кількість студентів-українців в університетах Праги, Кракова, Падуї, Болоньї, Віттенберга, Лейдена тощо. Зокрема, лише в Краківському університеті протягом XV – першої половини XVI ст. навчалося майже 1200 виходців із України. З пробудженням культурно-національного руху кінця XVI ст. «латинська наука» набуває виразного ідеологічного забарвлення. З одного боку, її намагаються використати сили контрреформації, зокрема, єзуїти як засіб поширення католицизму, а з другого – вона стає платформою для реформи кириличної школи в плані її переорієнтації на загальноєвропейські освітні взірці. Передовсім це виявилося у запровадженні в навчальну практику «семи вільних мистецтв» (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), на яких традиційно базувалась європейська освіта. Модель практичного компромісу між «латинською наукою» і греко-слов’янськими освітніми канонами була вироблена в Острозькій колегії, заснованій наприкінці 1576 р. Саме тут уперше до практики традиційної української школи введено сім вільних мистецтв і елементи предметів циклу філософії. Додамо, що освітні нововведення Острозької колегії, яку сучасники називали «академією», згодом лягли в основу програм братських шкіл, котрим судилося відіграти переломну роль у піднесенні культури й освіти в Україні. Сам перехід до вивчення семи вільних мистецтв мав величезне значення з далекими наслідками культурологічного й світоглядного характеру, започаткувавши зрушення у всій філософській орієнтації української культури.

На карб унії історична традиція списує загострення соціальних і національних суперечностей внаслідок посиленого проникнення в Україну польських феодалів. Однак ближче співставлення фактів переконує, що за цією звичною тезою виявляється більше новітніх емоцій істориків, ніж реалій того часу. Дійсно, Люблінський акт денонсував заборону на придбання мешканцями Коронної Польщі земель на території України. Справді, починаючи з другого десятиліття XVII ст. (а не відразу після унії і не як прямий її наслідок) на Київщині, меншою мірою – на Волині виникає ряд латифундій «коронних панів»: Калиновських і Конецпольських – на підставі королівських данин на так звані «пустоші», Любомирських, Замойських, Потоцьких, Фірлеїв – завдяки вдалим шлюбам з останніми представницями місцевих згасаючих родів тощо. За великими латифундистами з Корони простувало в Україну багато дрібнішої шляхти – слуг, клієнтів, орендарів, які з тим чи іншим землевласницьким статусом осідали на Київщині, Волині, Поділлі. Однак абсолютна більшість землевласників, як свідчать дані, наприклад, поіменного тарифу сплати подимного податку 1629 p., лишилася місцевою. І гостра соціальна конфронтація, котра вибухла у другому-третьому поунійних поколіннях, мала за основу не стільки міжетнічні причини, скільки перегрупування різних прошарків всередині української землевласницької та збройної еліти.

Традиційна ієрархічна рівновага у цьому строкатому конгломераті принаймні позірно утримувалася доти, поки на чолі привілейованого загалу стояли потужні волинські роди так званих «княжат головних»: Острозькі, Заславські, Сангушки, Збаразькі, Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі, Четвертенські (всього княжих родів в Україні, враховуючи другорядні, збіднілі чи в той, або інший час згаслі, з кінця XIV до середини XVII ст. проживало понад 50). Князівська верхівка не лише не програла від акту інкорпорації України до складу Польщі, навпаки – в умовах слабкого урядового контролю і розвинутих форм шляхетської демократії набула ширших можливостей до самоутвердження. Утруднений доступ православним до вищих урядових посад, а не менше – байдужість до високої політики королівського двору, котра оберталася довкола інтересів презирливо зневажаної князями польської шляхти, стають причиною того, що українські князі наприкінці XVI – в початках XVII ст. витрачають увесь потенціал енергії на зміцнення власних держав-уділів вдома, в Україні. І дійсно, за короткий час саме вони, «віце-королі» й «удільні князі нової генерації», як називав їх М. С. Грушевський, стають фактично незалежними правителями України, проти яких і уряд, і король, і сейм – лише порожні слова без реального значення.

Визнано, що першим помітним негативним наслідком інкорпорації України для Польської держави стала якраз поява у її тилах не відомих доти польському суспільству олігархів з діда-прадіда з власними дворами, традиціями, військом, ореолом правічного авторитету. За цими можновладцями стояла не сама тільки презирлива погорда й відчуття вродженої вищості, але й реальні можливості потрясати державою. Бо, приміром, коли наймане кварцяне військо Речі Посполитої складалося з 2–6 тис. жовнірів, то князь Ярема Вишневецький за найкоротший час міг виставити власну армію на 8–12 тис. вояків. Або інший, не менш виразний приклад: у скарбниці князя Януша Острозького лише готівкою зберігалося 600 тис. червоних золотих, 290 тис. різної монети, 400 тис. талярів битих і 30 бочок срібних злитків і брухту, що дорівнювало двом річним бюджетам держави у мирний час. Що ж до обширу землеволодінь, то, наприклад, князям Острозьким належала третина території Волині, не рахуючи розлогих волостей на Київщині, Брацлавщині й Галичині, а «удільне Задніпровське князівство» Яреми Вишневецького, на думку М. С. Грушевського, взагалі не мало аналогів у тогочасній Європі.

Зрозуміти дійсне місце і роль князів у суспільній структурі середньовічної України можна лише годі, коли стане аксіомою прописна істина: тогочасне світосприйняття не було адекватним теперішньому. В добу середньовіччя на соціальну поведінку людини містичні установки впливали не менше, ніж економічний побут, у такій системі ментальності особа князя і влада, носієм якої він вважався уже в силу свого народження, сприймалися як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют. На велетенських просторах, котрі охоронялися власними військами і лише номінально підлягали урядовій юрисдикції, діяла єдина влада й право князя, оточеного слугами, васалами, підданими, клієнтами, які шукали хліб на вельможних дворах. Цей же князь стояв і в центрі політичних угруповань свого регіону, визначаючи настрої місцевого привілейованого загалу.

Інкорпорація українських земель до складу Польської держави привела в рух глибинні шари суспільного буття. Однак його зовнішній каркас унія не зачепила: після Люблінського акту в Україні лишалися такими самими, що й раніше, адміністративний лад, органи влади і управління, судово-правова система, податковий апарат. Ідея безпосереднього суверенітету держави над конкретною людиною була настільки чужою тодішньому сприйняттю, що українські хроністи, ретельно нотуючи безліч дрібниць із близького їм життя, «не помітили» передачі українських земель від великого князівства Литовського Польщі: принаймні, записів про цю подію б українських літописах немає. Це не свідчить про байдужість до рідного краю. Для середньовічної правосвідомості держава була категорією абстрактною, лише свого роду придатком до особи володаря. А оскільки і великий князь литовський, і король поєднувалися в одній персоні, то, відповідно, нічого епохального з точки зору сучасників не сталося. Тим більше, що місцеві політичні інститути лишалися незмінними. А стрижнем цих інститутів були власні князі: ті самі, що були до унії і залишилися після неї.

І доки в Україні ще зберігалася ця узвичаєна з прадавніх часів схема життя, доти глибинні зміни, котрі повільно наростали під товщею уявного спокою, не вихлюпувалися назовні. Проте відносність цієї рівноваги стала очевидною відразу, коли у 20–30-х роках «князівський дах» раптово почав протікати. Несподівано, трохи не з містичною фатальністю вимирають одні княжі роди (як Острозькі, Збаразькі, Корецькі). Інші – і це не сприймалося на рівні катастрофи (пригадаймо «Тренос» Смотрицького) – денаціоналізуються, зрікаючись свого народу і його віри (як Вишневецькі, Чорторийські, Заславські). Розділені груповими інтересами, не спаяна єдиною становою платформою, ненавчена за княжою спиною політичної самостійності, українска шляхта виявилася не готовою до ролі політичного лідера в момент, коли поламалося звичне осердя політичної будівлі. Натомість поруч із нею уже виріс авторитетний в очах усіх станів претендент на провідну роль. Цей майбутній керманич поволі дозрівав на войовничій Наддніпрянщині – форпості Європи край Дикого Поля, де «коннo й оружно» віками жив не тільки воїн з фаху – рицар-шляхтич чи боярин, а й хлібороб, купець, городянин-ремісник. Квінтесенцією цього войовничого духу, виплеканого століттями боротьби за виживання, стало козацтво, котрому випало взяти у свої руки майбутнє України.

***

Безіменний канцелярист, гортаючи наприкінці XVII ст. старі судові книги Житомирського замку, на полях однієї з них занотував: «Свято Богови там было, коли тоє писалося. Тогди добро било на сем світі мизерном». За цими наївними словами – заграви пожеж Руїни, братовбивчі війни і пронизливе усвідомлення того, наскільки кардинально історія України перевела стрілки свого незримого дзиґаря в останній чверті XVI ст. Підсумовуючи плюси й мінуси Люблінської унії, можна сказати, що вона принесла в Україну розбрат, кров і спустошення, але водночас – вивела її зі стану двохсотлітньої сплячки, розбудила для опору й боротьби за виживання усі зачаєні доти прояви суспільної активності: релігійної, національної, економічної, збройної. Усе те, що після останнього вибуху очоленої Свидригайлом у 30-х роках XV ст. боротьби за незалежність жевріло під товщею вод історії, спалахнуло з новою силою як незгасна купина народного духу.

4. Н. Яковенко. Між правдою та славою

(не зовсім ювілейні роздуми до ювілею Богдана Хмельницького)

Якось цієї осени в автобусі, що перевозить на той бік Дніпра нас, мешканців київської Троєщини, мені довелося почути такий діалог. Чоловік, угвинтившись останнім у задні двері, що за його спиною чудом зачинилися, радісно оголосив: «Ну, слава Богу! Рушай, шофер, на нашу Чернігівську губернію». «Загнув, – поправив скептик, – до Чернігівської губернії ще їхать та їхати». Контраргумент прозвучав невідпорно: «Аякже! Троєщина – це Чернігівська губернія ще від БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО».

Обеззброєна цією простодушною логікою, за якою часи Хмельницького – це найнижча планка спонтанної історичної пам’яти, я стала набридати своїм знайомим і приятелям, прохаючи без роздумів, одним реченням, сформулювати: ким єХмельницький. Відповіді не збігалися дослівно, але майже в кожній ім’я гетьмана пов’язувалося з початком України. «А Київська Русь? А Галицько-Волинська Русь? А князівства литовської доби? А часи Петра Могили?» – обурювалася моя ерудиція історика. «Та бачиш, – відповідали, – ти ж просила сказати, не задумуючись...»

Колись мені здавалося, що зяє в нашій історичній свідомості чорне провалля між ріпінням возів Батия та помахами козацьких щабель з провини радянської історіографії, яка умисне викреслила в пам’яті народу докозацьку, «рицарську» добу. Однак феномен чорних дір, схоже, належить шукати не так у злій волі «замовчувачів», як у різниці між усвідомленим знанням історії та спонтанним виокремленням у ній рубіжних поворотів, або великих потрясінь, перед якими ніби відступають у тінь відносно спокійні часи. У такій системі вартостей нова українська історія справді починається зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію – Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Буремні події, в яких Україна палала майже 40 років, втягнули в свою орбіту не тільки всі стани й соціальні групи, але й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. Хмельниччина повністю перевернула звичну суспільну ієрархію, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її «правом шаблі» – козацька старшина. Врешті, вихор нищівних воєн на багато століть уперед, якщо не донині, визначив національний ідеал, довкола якого невдовзі вперше в єдиному ритмі почали обертатися й елітарна, й простонародна культура, – постать героя-козака, символічного борця «за волю України».

Легітимна концепція «козацько-руської вітчизни» з її політичним ядром – «козацьким народом», уперше обгрунтована наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у творах Пилипа Орлика, Самійла Величка та Григорія Граб’янки, спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над серцевиною земель княжої Руси випливала з рицарської служби «шляхетних козаків» різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову й територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всієї людности, оскільки боронили «благочестиву віру»; 3) що «козацький народ», як і кожний інший, мав «натуральне і Боже право» на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схемі, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині XVIII ст. вони правили за теоретичну основу дія обстоювання автономії Гетьманату, а останньому речникові ще «живої» козаччини – авторові «Історії Русів» – дія обгрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутности панівної династії. Зайве нагадувати, що з кінцем козацької доби ідеологемам «літератури канцеляристів» (як інколи називають козацьку історіографічну публіцистику) судилося переміститися в кабінети істориків та в красне письменство, а звідти – в національну ідеологію модерних часів, що живить нас досі.

Початком початків, відліком «козацької старовини» в свідомості людей другої половини XVII–XVIII ст. була Хмельниччина, а її душею й символом – Богдан Хмельницький. Утім, гетьман був людиною-легендою вже в уяві своїх сучасників, які тлумачили його ім’я «Богдан» як БОГОМ ДАНИЙ – полякам для кари, українцям для виконання божественно санкціонованої місії: вивести, подібно Мойсею, свій народ «з лядського іга». Віршописці-панегіристи середини XVII ст. ставили гетьманське прізвище в один ряд з іменами руських князів Володимирового коліна («З синов Володимирових Россія упала/, З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала»), а в козацькому середовищі ентузіастично вірили в «щастя» гетьмана, який у своєму імені має «ім’я Бога» і якого «Дух Святий умудряєт», а тому у війську панує «справа» та «згода».

Окремого обговорення заслуговує, як (і чому) з неухильною періодичністю в Україні наступних століть – XVIII, XIX, XX – знову й знову спалахував особливий пієтет перед монументальною постаттю гетьмана, набуваючи ознак своєрідного культу. Конкретні поштовхи до цього бували різними (за приклад може правити хоча б остання війна – з появою однойменного ордена, фільму та ін.), але глибинна мотивація – однаковою. Хмельницькому доводилося змахувати булавою над своїм народом у хвилини, коли насувалася чергова загроза, диктуючи потребу в спільному стягові. У контексті сказаного нинішнє вшанування пам’яти Хмельницького вселяє оптимізм. За наших гірких негараздів очікувалося (не в образу шанувальникам генія Хмельницького, бо до них належить і автор цих рядків), що ювілей святкуватиметься історичніше: з маршами агресивно-маскарадних козаків і шароварами завширшки з Чорне море, які зранку до вечора підмітатимуть нудний екран державного телеканалу. Тим часом святкування загалом було витримане в тоні шанобливої, стриманої урочистості, без екзотичних кінних рейдів шляхами Богданових перемог і навіть – о, диво! – без вручення чергових булав Президентові. І все-таки...

У святкових відправах рефреном повторювалася одна деталь, що дисонувала зі стилістикою впевнено-державної тональности ювілейних заходів – в теле- та радіоефірі, на урочистих засіданнях, виставках і т. ін. наполегливо підкреслювалося, що ювілей мусить стати початком «відродження слави українського козацтва». Що мали на увазі автори дзвінкого гасла – до кінця не ясно. Але, слід гадати, йшлося не про походи козацьких чайок до околиць Стамбула, тобто за пропагандистським лозунгом ховається патріотично-виховна вимога – виопуклити в підручниках з історії України героїчний, козацький струмінь, покликаний нагадати «нашу славу». Ось цьому й будуть присвячені рефлексії роздратованого історика, викладені в цій статті.

Тим, хто досі не мав нагоди ознайомитися з потоком продукції, яка виходить малотиражною оперативною поліграфією на кафедрах історії в різних містах України, даю авторитетне запевнення – зі «славою українського козацтва» там усе гаразд. Навіть, висловлюючись м’яко, не без перебільшень. Набагато гірше там, на жаль, з історією: маю на увазі навіть не фактологічні чи термінологічні нісенітниці (на перелік яких просто місця не вистачить), а передовсім – брак очікуваної від науки кінця XX ст. раціоналізації та гуманізації історичної свідомості, сподіваного перемикання уваги з накинутої тоталітарною ідеологією тези про соціальний конфлікт як рушій прогресу на гомоцентризм, духовну та інтелектуальну еволюцію свого народу, елементи функціонування громадянського суспільства в минулому, паростки толерантности в ставленні до іноетнічних та іноконфесійних меншин, взаємопроникнення культур тощо. Концепційним стрижнем згаданих праць (я далі цитуватиму декілька з них, хоч довелося бачити близько двох десятків, ідейно подібних між собою як брати-близнюки) є національний міф кінця XIX – початку XX ст. Насправді ж за фасадом «відродження історичної спадщини, спотвореної прислужницькою радянською наукою», в доволі хаотичній суміші переказуються не так ідеї архітектора національного міфа Михайла Грушевського (вони заскладні й надто переобтяжені дослідницьким релятивізмом), як їхнє спрощене, препароване для агітаційного вжитку тлумачення, викладене свого часу апологетами великого історика. Внаслідок такої подвійної хірургічної операції отримуємо, для прикладу, парадоксально наївні оповіді про Запорозьку Січ як колиску української державности або про те, що Січ найповніше відповідала національному характерові українців, бо мала форму «демократичної республіки на засадах народоправства». Грушевському, з його досить скептичним ставленням до запорозької вольниці, мабуть, і в сні не привиділося б, що, формально йдучи його слідами, можна написати, наприклад, таке:

«...збройні сили (Січі) складалися з піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту...»; «Запорізька Січ (наприкінці XVI ст. – Н. Я.) створила власний чорноморський флот, який успішно протистояв флоту наймогутнішої чорноморської держави...»; «У ті часи ще жоден народ не мав такої демократичної республіки, якою була Україна, не мав такого рівноправного і міцного військового устрою, який мала Запорозька Січ. Це був лицарський український орден, що не мав собі рівних у Європі…».

Втім, коли заплющимо очі на кумедну мегаломанію як на зрозумілу дитячу хворобу росту, то все одно змушені будемо спіткнутися об думки та ідеї менш невинні. Пропагандистська заангажованість, яка виопуклює бажане, проминаючи решту, – не новотвір сьогодення. Від 1920-х років по обидва боки радянського кордону жили дві історіографії України, попри тематичну несхожість дуже подібні: націоналістична, що проголошувала примат національного над науковим, і марксистсько-ленінська, яка перетворила науковців на бійців ідеологічного фронту. Спільним ж було те, що обидві покладали на історика місію вихователя, який творить символи в ім’я найвищої ідеї, забуваючи: для партійного виховання існує пропаганда, тим часом як завдання науки – безстороння правда, яка партійною не буває. У сучасному історієписанні виявилося набагато легшим повернутися до патріотичних гасел неоромантичної та націоналістичної історіографії, ніж до терпкуватої правди старих солідних позитивістів.

Ось кілька конкретних прикладів того, як можна оповідати молоді «козацьку славу», препаруючи її до невпізнанности і в спосіб просто феноменальний поєднуючи позитивістську віру в право певної соціальної групи прямувати до мети будь-яким коштом зі звичним пропагандистським завзяттям партійного історика. Отже, криваві події літа 1648 р.:

«Сформувавши з селянства чисельне військо, народний ватажок (Кривонос) протягом короткого часу здобув Бершадь, Ладижин, Тульчин, Брацлав, Райгород, Немирів, Погребище та ін. Повстання перекинулося і на Волинь, давнє гніздо магнатського всевладдя. Повстанський рух активізувався після 12 червня, коли на Житомирщину вступив зі своїми недобитками Вишневецький (князю Яремі належало 7–8 тис. добре навченого і озброєного надвірного війська головно з числа його задніпровських бояр і слуг, тобто майже стовідсотково українців – Н. Я). Намагаючись за будь-яку ціну придушити ребелію і захистити свої маєтності, князь вдався до найжорстокішої розправи вад винними і безневинними. Шлях його війська був позначений шибеницями, палями, тисячами осліплених, обезручених і обезножених людей... Українська людність масою піднялася проти шляхти. Протягом першої половини липня – серпня повстанці визволили (тобто, здобули штурмом – Н. Я.). Застав, Рівне, Клевань, Луцьк, Чорторийськ та інші міста».

На жаль, кривавий марш Вишневецького – це трагічна правда. Але те, що оповідають шановні автори – тільки її половина. Додам решту…

Банальною істиною є те, що кожна війна, попри найвищі мотиви, в ім’я яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення та жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком із цього печального правила й козацька революція. Проникливий діагноз тому, що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум’яття, поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль, пишучи до короля: починається ЖАХЛИВА СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. За два-три тижні після Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та, і очевидно, й поза бажанням Богдана Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху й викликала досі не бачений вибух активности простолюду. В ньому змішалися докупи затятий соціальний антагонізм і сп’яніння від безвладдя, віковічний потяг до життя «без пана» і помста за національні та релігійні приниження.

Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка – ворога усталеного режиму, персоніфікованого в «ляхах» (під якими розумілися й українські пани) та євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Навпаки, прочитавши «руський отче наш», належало «змішати ворожу кров у полі з жовтим піском» (саме так звучать відповідні кліше багатьох дум про Хмельниччину). Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші загони й висувалися найенергійніші «старшини», які оголошували їх «козацькими». Самовидець у своєму літописі напише про це так: «Усе, що живо, піднялося в козацтво».

На Лівобережжі великі повстанські загони вже на початку червня розгромили резиденцію князя Вишневецького в Лубнах, а протягом цього ж місяця здобули Борзну, Ніжин і Новгород-Сіверський. По Південній Київщині, Брацлавщині та Поділлю, випалюючи шляхетські садиби й вирізаючи до нога євреїв у здобутих містах і містечках, смерчем покотилися загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершаді, Неминикорчми, Степка та ін. У липні-серпні з’єднані селянсько-міщанські формування з’явилися на Волині та Поліссі, а наприкінці серпня – в Галичині й на Покутті, до осени 1648 р. замкнувши у вогненному кільці увесь український простір, від Новгорода-Сіверського до Карпат. Каральний марш Яреми Вишневецького, який, пробившись із надвірним військом із Лівобережжя, у другій половині червня рушив на замирення Київщини та Брацлавщини, лише долив масла у вогонь. Під гаслом «вистинати винного і невинного», аби навести на простолюд жах – єдине почуття, яким, на думку Вишневецького, можна приборкати «мерзенну чернь», князь смерчем пройшов через Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів, Прилуки. Однак протидія виявилася рівною дії: зупинивши княже військо під Махнівкою, Кривоніс почав тіснити його назад, здобуваючи міста Південної Волині. Це супроводжувалося сценами повального терору. Зокрема, до пам’яти євреїв Речі Посполитої червень-липень 1648 р. увійшов як «брама помсти», а кілька днів з нього вшановуються донині в єврейському календарі серед дат скорботи. За даними тогочасних єврейських хроністів, повстанці винищили за два місяці до 100 тис. осіб. Цифра ця фантастично перебільшена (як, утім, і всі без винятку тогочасні цифрові дані), бо в усій Речі Посполитій перед початком козацької революції, за даними сучасних єврейських науковців, мешкало не більше як 150–170 тис. євреїв, однак безсумнівним є факт, що майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в той час. Найяскравіша єврейська хроніка трагічних місяців, написана мешканцем волинського Заслава (врятованим, і багато інших євреїв, армією Вишневецького), котра вперше вийшла друком у Венеції ще 1653 р., оповідає про нечувані звірства, руйнування єврейських осель, перетворення синагог на стайні, цілеспрямоване винищення дітей.

Ось такою в світлі терпкої правди постає бадьоро описана з підручнику «слава» Кривоносового походу. Хроніка кривавого жнива червня-липня 1648 р. настільки обплутана гаслами перехрестної ПОМСТИ, що в ній навряд чи можна знайти більш і менш винною. Втім, на відміну від авторів згадуваної книжки, сучасники розуміли жорстоку рівновартісність «правд» обох месників – вихованого в трьох європейських університетах доброго християнина й зразкового лицаря князя Яреми та «вождя шаленого плебсу» Кривоноса. Мабуть, найвлучніше її зінтерпретував Хмельницький: на жадання урядових комісарів видати для належної кари Кривоноса гетьман відповів: «Взамін на Вишневецького». Що ж до Самовидця, людини, що спостерігала події з глибини свого часу, то він підсумував не героїчний, а трагічно-особистісний вимір війни ще промовистіше: «...в тот час не било милосердія межи народом людським».

Психологічна інерція, звичність сприйняття історії в позитивно оцінюваних категоріях «боротьби» й «конфлікту», не тільки перешкоджає денонсації упереджень і фобій, властивих українському (як і всякому іншому) національному міфові, а навпаки – примножує їх примітивною агітаційністю «на користь» свого народу – наймудрішого, найсправедливішого, найрозумнішого, найскривдженішого. Приклади, які неглухому морально історикові й читати незручно, можна наводити на багатьох сторінках. Ось один із них: хвацька оповідь про те, як Іван Золотаренко визволяв 1654 р. територію Білорусі (і це – разом із російською армією, коли внаслідок агресії російсько-козацького війська величезні маси населення були винищені або виведені в полон, а квітучі доти міста зазнали непоправних руйнувань!). Ось інший перл неправди: зворушлива оповідь про те, як після Пилявецької битви восени 1648 р. «народне військо вирушило в Галичину, де його радо вітало трудове населення західного краю, всіляко допомагаючи йому і поповнюючи лави народно-визвольної армії». Ну, чим не ідилія «золотого вересня» 1939 р.! З тим самим ефектом айсберга, коли за кадром лишається більша частина інформації, відома кожному історикові, а саме: армія Хмельницького в поході на Львів і Замостя восени 1648 р. грабувала й руйнувала однаково і людей на власних етнічних теренах, в ідилічно змальованому вище «західному краї», і на території польської Замойщини, де католицьким храмам дісталося те ж саме, що трохи раніше – руським.

Приклади з військової історії? Будь ласка. Берестечко виявляється, було не катастрофічною поразкою козацької армії, а всього лише «невдачею», оскільки «зрада татарського хана поставила повстанців у скрутне становище» (цифри втрат навіть не наведені!). Натомість Батізький розгром гусарської кінноти, де «гетьман отримав блискучу перемогу, яку сучасники порівнювали з перемогою Ганнібала під Каннами», описаний із таким респектом, що навіть кількість загиблих ворогів задля враження збільшено з 8 до 20 тис. Чигаючи такі реляції з поля битви, лишається хіба згадати старий анекдот про Наполеона, який дивиться парад на Червоній площі, водночас читаючи «Правду». На захоплені вигуки ад’ютант «Сір! Якби нам хоч один такий танк, ми не програли б Московської кампанії!» Наполеон незворушно відповідає: «Мсьє! Якби нам хоч одна така газета, ніхто в світі не дізнався б, що ми її програли».

Приклади, схожі на вже зацитоване, можна без перебільшення передруковувати цілими сторінками, і то з багатьох книжок, де, як колись казали, «ласкавий чительнику, знайдеш, чого потреба»: пасторальних козаків, які вирощували у Дикому Полі зернові, а караванів на битій дорозі – боронь, Боже! – ніколи не переймали, і коли ходили в Крим чи ногайські улуси – то це було щось на зразок екскурсії; траплялося їм зрідка бувати і в Молдові, але не за чим іншим, як лиш за тим, щоб визволити братів-молдаван із-під турецького іга. Яскраве враження може справити бурхлива, зі збереженням стилістики маніфестів Катерини II, радість із нагоди того, що в останній чверті XVIII ст. впав «останній бастіон кочовиків» і «врешті перестало існувати гніздо розбою» – Кримський ханат (який, до речі, вже давно не був «кочовим», а, крім того, від середини XVII ст. став головним союзником козаків). Не без пізнавального інтересу можна також прочитати натхненні оповіді про те, як руська мова швидко опанувала литовські верхи Великого князівства Литовського, і було це пречудово. Правда, за кілька сторінок із подивом натрапиш на місце, де те саме стосовно просування в Україну польської мови змальовується з драматичною патетикою, супроводжуючись гучними акордами про «розгул фанатичного католицизму» та «національне гноблення». Втім, чого вимагати від компіляторів, коли навіть у монографії-наукового характеру – книжці В. А. Смолія та В. С. Степанкова «Богдан Хмельницький» – в описах позиційної боротьби за населені пункти (мешканцям яких однаково, хто їх укотре здобуде, – роз’юшені війною озброєні люди грабуватимуть і безчинствуватимуть однаково), автори дивовижно послідовні в лексичних штампах: коронні загони, здобувши бідолашне містечко, в нього ВДИРАЮТЬСЯ, а козацькі ВСТУПАЮТЬ.

Здавалось б дрібниця. Але вона може правити за взірець подвійного еталона моральної відповідальності: «нашим» – можна, «їхнім» – ні! Він однаково прикладний і до козацьких походів по здобич, і до перипетій Хмельниччини та Руїни, і до Коліївщини та сумної історії XX ст. І доки подвійній еталон зберігатиме силу – годі говорити про гуманізацію історичної (та вочевидь, й не тільки історичної) свідомості.

Патріотичний азарт історико-педагогічної продукції у своєму публіцистичному запалі не самотній, бо перегукується з відпрацьованим пропагандизмом: продукції науково-дослідницької. З-поміж іншого обмежусь тільки одним, «ювілейним», сюжетом – державотворенням у часи Богдана Хмельницького. Відомо, яку роль відіграє історична традиція в процесах державної самоідентифікації кожного народу. Вимушена перерва у вивченні кола проблем, пов’язаних з поняттям держави, нині в Україні обернулася ситуацією, котру відомий історик права Центрально-Східної Європи Юліуш Бардах влучно кваліфікував як «невгамовану спрагу історії»: там, де суспільство відчуває брак історичної традиції, мимоволі виринають старі або творяться нові міфи, приурочені до запитів сьогодення. Рвучко розвернувшись до раніше табуйованого політичного феномена – Козацької держави, історики виявилися професійно не готовими його досліджувати: як з милою щирістю зізнався один молодий науковець Інституту історії України щодо Переяславського договору 1654 р., «відсутність фахових знань не дозволяє детально зупинитися на аналізі існуючих правових концепцій чи пропонувати власні конструкції».

Відтак за вихідну основу міркувань про характер держави Богдана Хмельницького правлять праці В’ячеслава Липинського, Івана Крип’якевича чи Ореста Терлецького, злегка модифіковані хіба що новими міркуваннями про еволюцію політичних поглядів гетьмана. Сама ж держава бачиться й далі (як і для науковців 20–30-х років) своєрідним аналогом інституцій XIX–XX століть, тобто струнким політичним тілом, витвореним унаслідок об’єднання володаря, правлячих еліт, апарату управління, території та населення на підставі уніфікованого законодавства, усталених кордонів, нормованої представницької і фіскальної систем тощо. Тим часом така тенденція ототожнення середньовічних і ранньомодерних державних організмів із державами Нового часу була подолана і в соціології, і в прикладних історичних дослідженнях завдяки цілій низці фундаментальних праць європейських та американських науковців, котрі побачили світ впродовж кількох останніх десятиліть. На жаль, навіть віддаленого перегуку висловлених там ідей із сьогоднішніми працями наших співвітчизників годі шукати: до українського наукового ринку поки що не достукалася жодна.

Тож ми далі лоскочемо національне самолюбство твердженнями про те, що «республіканський устрій, що сформувався в Україні, мав виборність усіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин» (в навчальних посібниках про це саме написано ще «дохідливіше»: «Новоутворена козацька держава діяла за всіма законами державности, маючи її класичні ознаки. Вона мала політичну владу, територію, політико-адміністративний устрій, суд і судочинство, фінансову систему та податки, соціальну структуру населення, міжнародні зв’язки»).

Від історично детермінованої моделі Козацької держави це лежить не ближче, ніж свідомість бентежного гетьмана – від чеканно-пропагандистських фраз про те, як він, уклавши договір із Росією на засадах «своєрідної конфедерації» (?!), врешті «зосередив зусилля на вирішенні найважливішого завдання – возз’єднання в межах Козацької держави усіх українських земель».

Все постає таким неспростовно ясним, що сама собою з уст злітає оптимістична фраза: «Факти недвозначно вказують на тверді наміри українського керівництва боротися за державну самостійність» (для мене, історика, залишається найбільшою загадкою, як досягнути цього бравого оптимізму, опинившися сам-на-сам із гігантським клубком суперечливих фактів і суб’єктивних алюзій, якими оповиті дев’ять бурхливих років гетьманування Хмельницького – людини, як говорили сучасники, «з тисячею штук», чиї словесні заяви лише дуже наївна людина здатна ототожнювати з реальними намірами). Там, де все так «недвозначно» ясно, трудно шукати роздумів, а там, де ще й бракує обізнаности з ідеями теоретиків середньовічного державотворення, навряд чи можна очікувати прискіпливого порівняльно-типологічного вивчення Козацької держави. Не як неповторного витвору козацького генія, який утер носа всій Європі «республіканським ладом», а як неймовірно складного феномена станової військової диктатури, коли збройна корпорація (козацтво) зуміла стати «політичним народом»: і дорівнюючи всій країні, і представляючи її, і ототожнюючись із нею in toto corpore (звідси, до речі, бере початок і самоназва цієї держави – «Військо Запорозьке», яка наштовхує на певні аналогії, приміром, із середньовічним австрійським поняттям landschaft, яким позначали і власне територію, і суспільство, на ній оселене, і політичну групу, яка це суспільство репрезентувала). Інший приклад: «підозрілі» натяки сучасників Хмельниччини, котрі від перших днів війни звинувачували козаків у намаганні розпоряджатися Україною jako suo patrimonio, могли б наштовхнути теоретично начитаного дослідника на шерег рефлексій про архаїчні витоки новоствореного «патримоніального» державного тіла, яке спробувало організувати навколишній простір за подобою збройних братств, тобто в канонах запорозьких стереотипів свідомости, а також про те, чому ця спроба (в реаліях XVII ст. анахронічна) була від початків приречена на невдачу. Своєрідним підсумком нежиттєвости укладу держави-війська служить Конституція Пилипа Орлика 1710 р., де зроблено першу спробу «усвідомити» Козацьку державу на формальному рівні Цей акт уже спирається на «нормальну» модель тогочасної європейської держави: в основу Конституції покладено принцип контракту, що окреслює компетенції та взаємні гарантії «політичного народу» (козацтва) і «володаря» (гетьмана), а також характерний для так званих периферійних країн середньовічної та ранньомодерної Європі – Чехії, Угорщини, Речі Посполитої – принцип двощаблевої репрезентації, тобто персонального голосу для верхівки еліти – старшини і представницького – для «послів Війська Запорозького».

Втім, мета автора цих рядків полягає не в спробі аналізувати феномен козацького державотворення, а в намаганні підкреслити, настільки далекою є нинішня історична наука в Україні від усвідомлення того, що тільки сучасне наукове мислення може дати ключ до розуміння українського суспільства доби Хмельниччини. Брак елементарної обізнаності з зарубіжною науковою думкою породжує провінційність, оту саму «ідеологію острова», про яку ще 1948 р. з блиском писав Юрій Шевельов. І доки ми обмежуватимемося заклинаннями про «державотворчий потенціал української нації» замість вести чорнову, марудну роботу, опановуючи нові ідеї та нові методики інтерпретації джерел (що врешті дозволить зрозуміти – чим же насправді була ця шалено цікава держава під химерною назвою «Військо Запорозьке»), доти наша історична традиція зберігатиме характер міфологізування для домашнього вжитку, давно перейденого у світовій науці. Цитуючи ще раз мого улюбленого Шевельова, «тут шанс Києва. Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована».

Але повернімося ще раз до козацької стави! Українська історична наука нині переживає той стадіальний період, коли на перше місце висуваються не гуманітарні чи сцієнтичні вимоги, а пропагандистсько-виховні функції – виопуклення ролі власного народу, служіння державницьким гаслам, культивування ідеалізованих героїчних постатей тощо. Через таку стадію (зрозумілу з огляду на політичне запотребування) свого часу пройшли історіографії тих молодих держав, що виникли після першої світової війни, тож не провина, а біда України, що їй доводиться проходити цей шкільний клас другорічницею. Парадокс роздвоєння між загальногуманним і політичне злободенним тяжкий для погодження; до прикладу, він кладе свій відбиток навіть на таких гуманістів високої проби, як Євген Сверстюк. В одній зі своїх авторських радіопередач вересня цього року п. Сверстюк проголосив: «Історія нам потрібна тільки як іскри, що живлять дух». Вважаю за свій моральний обов’язок науковця заперечити: історія нам потрібна не для цього, бо вона – це перш за все ПРАВДА, що не лякається свого зображення в дзеркалі навіть тоді, коли воно радше збентежить, ніж підживить дух.

Дороги минулого по всіх світах були политі кров’ю і сповнені тривог та ненависти. Гуманні ж ідеали гуманного суспільства – це пещене дитя Нового часу. Відтак тяжка місія історика – не творити шляхом косметичних операцій рожеву казку про найкращу й найславнішу у світі націю, а оповідати терпку правду про наших предків – жорстоких дітей жорстокої доби На ній теж можна «відродити козацьку славу», проте апелюючи не до рум’яних манекенів, зліплених на потреби виховання ґречних панночок, а до тих людей зі сталі та граніту, що так простодушно й наївно намагаються схилити негнучкі грішні шиї під козацькими Покровами.

Вважаю, що нам варто поспішати. Втрачаючи правду історії, ми втрачаємо себе. Богданові ж Хмельницькому, на відміну від нас, час терпить: від серпня 1657 р. над ним шелестить ошляхетнена легендами вічність.







Сейчас читают про: