double arrow

Тема №5. Політичне життя суспільства. Суб’єкти та об’єкти політики

ПЛАН

1. Політичне життя, його сутність.

2. Політична діяльність, її зв’язок з правом. мораллю, наукою.

3. Сутність і структура політичного процесу.

4. Суб’єкти та об’єкти політики, їх сутність.

5. Соціальна структура і політика. Соціально-класові групи, як суб’єкти політики.

1. Політичне життя — це цілеспрямована діяльність суб’єктів політики, щодо виявлення і реалізації своїх інтересів за допомогою політичної влади.

Політичне життя, як вважає більшість політологів, виникає разом з майновим розшаруванням суспільства і появою груп інтересів, в першу чергу, економічних. Відмінність і навіть протилежність інтересів породжує необхідність політичної державної влади, яка здійснює їх узгодженість та реалізацію, в разі потреби, із застосуванням примусу.

Політичне життя концентрує в собі всі соціально значимі потреби та інтереси. Саме політика, політична влада може прискорити, загальмувати хід подій у будь-якій сфері суспільного життя. І саме політична влада є основним інструментом розподілу соціальних ресурсів.

На політичне життя впливають економічні, соціальні, культурно-історичні та інші фактори, а саме: вид економічних відносин, соціальна структура, тип політичної системи, форми державного устрою і політичного режиму, культурно-історичні традиції, а також наявність і рівень розвитку громадського суспільства, стан суспільного порядку та ін. В певній мірі політичне життя визначається емоційними настроями мас.

В різні епохи й у різних країнах політичне життя характеризується багатоманітністю та своєрідністю. Воно мінливе і динамічне, багатоманітне і різнобарвне.

Разом з тим, політичне життя можна типолізувати:

― за обсягом: внутрішнє і зовнішнє;

― за суб’єктами політики: соціально-класове, національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

― за формами діяльності мас: парламентське, страйкове, мітингове;

― за рівнем здійснення: за місцем проживання, в трудових колективах, за адміністративно-територіальним поділом, на державному, міжнародному рівні та ін.

Ряд політологів доводять, спираючись на досвід останніх десятиліть, можливість існування двох варіантів організації політичного життя: ринкова економіка і командна економіка. Відповідно до них будується значною мірою політичне життя.

Ринкова економіка та особливості політичного життя за її умов:

― демократизація та децентралізація економічного політичного життя;

― плюралізм форм власності, велике коло суб’єктів власності розширює кількість суб’єктів політики;

― політичний плюралізм, тобто наявність різноманітних партій, організацій та об’єднань, ідейно-політичних доктрин і програм та ін.

Для командної економіки та відповідного їй політичного життя характерним є:

― економічне життя організоване і практично повністю контролюється державою;

― пріоритетне ставлення до державної і колективної форм власності;

― відчуження від власності веде до відчуження людей від політики і самих себе;

― відсутність соціальних груп власників, як правило, веде до абсолютизації державно-політичного життя, до політичного та ідеологічного монополізму влади;

― проблеми економічного життя вирішуються шляхом ігнорування економічних законів, методами примусу.

Це, у свою чергу, веде до примусу і насильства в політичному житті, а відтак, і до правового нігілізму.

Разом з тим, зв’язок між політикою та економікою за умов ринкової й адміністративно-командної систем не є абсолютним, оскільки поряд з економічними факторами в суспільстві діють соціальні, культурні, ідеологічні та інші фактори.

Політичне життя має цілісну структуру. Вона включає: діяльність політичних суб’єктів, політичні відносини, політичні інститути, політичну свідомість, норми і принципи, які створюють єдину систему політичних процесів.

Політичне життя тісно пов’язане з різноманітними формами політичної діяльності.

2. Політична діяльність — сукупність дій суб’єктів політики щодо реалізації своїх інтересів з допомогою політичної влади.

Цілеспрямована діяльність суб’єктів політики вносить у соціальне середовище упорядкованість, забезпечує самоорганізацію, еволюційні зміни, а також творення нових форм політичного життя.

Політична діяльність включає два рівні: теоретична діяльність формує політичну свідомість, мислення, менталітет соціальних спільностей і груп, окремих індивідів, їх організацій. Вона включає певні творчі елементи, а саме: мистецтво, інтуїцію, емоційність, проектування тощо.

В нинішніх умовах особливого значення в політичній діяльності набуває прогнозування.

Практична політична діяльність — це організуюча і контролююча діяльність, керівництво, добір, підготовка і розстановка кадрів, вироблення і прийняття рішень, організація і функціонування влади і т. ін.

Основні різновиди політичної діяльності:

― політичне керівництво на рівні держави і суспільства;

― політичне функціонування;

― політична участь;

― політичний маркетинг.

Політичне керівництво — це діяльність, спрямована на визначення цілей і завдань суспільного розвитку, а також шляхів і засобів їх досягнення на певному етапі.

Політичне керівництво здійснюється в основному через такі його основні форми, як державна і партійна діяльність. Важливу роль в цьому відіграють державні і партійні представницькі органи.

Політичне функціонування — це діяльність політичних інститутів, пов’язана з управлінням суспільством.

Політичне функціонування пов’язане із створенням і діяльністю апарату управління (державного, партійного, громадських організацій тощо).

Політичне функціонування — це здебільшого апаратна діяльність.

Політичне керівництво і політичне функціонування визначаються політичною участю широких мас і водночас спираються на неї.

Політична участь — це включення соціальних спільностей і груп, окремих індивідів у процес політичної життєдіяльності з метою втілення своїх потреб та інтересів, вираження настроїв і пропозицій.

Є різні види політичної участі:

― індивідуальна і колективна;

― традиційна і новаторська;

― законна і нелегальна;

― організована і стихійна тощо;

Форми політичної участі:

Політичні вибори — діяльність, спрямована на формування представницьких органів (державних, партійних, громадських організацій).

Формою прямої демократії у здійсненні державної (законодавчої) влади є референдум. Референдум — спосіб прийняття законів та інших політичних рішень з найважливіших питань державного життя шляхом прямого волевиявлення громадян через всенародне голосування.

Політична демонстрація — це масова хода прихильників певної соціально-політичної ідеї для доведення до властей вимог, політичного протесту, солідарності та ін.

Маніфестація — це зосередження учасників в одному місці для проголошення прихильності певній ідеї, висловлення солідарності, співчуття або протесту у формі скандування, гасел, закликів, проголошення промов, піднесення лозунгів і транспарантів.

Мітинг — публічні збори громадян з актуальної суспільно-політичної проблеми, які збираються для формування психологічної готовності учасників до безпосередньої політичної дії.

Масовою участю у політичному житті можна вважати читання періодичної преси, ознайомлення з політичними передачами по радіо і телебаченню. Це пасивна форма участі.

Політичний маркетинг — діяльність спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних політичних лідерів, організацій, ідей громадського значення. Найважливіші функції політичного маркетингу:

― вивчення існуючого уявлення людей про політику, організацію чи ідею;

― визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості;

― планування та втілення в життя конкурентноздатної програми дій, які забезпечують підтримку політичного лідера, організації чи ідеї.

Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини, тобто взаємодія суб’єктів політики з приводу завоювання та використання влади з метою реалізації своїх інтересів. Політичні відносини носять багатоманітний характер. Разом з тим, виділяють з них два типи:

1) вертикальні: суб’єкт — об’єкт.

2) горизонтальні: між суб’єктами політики.

Політичні відносини визначаються як об’єктивними так і суб’єктивними факторами.

Розрізняють такі політичні відносини: компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, конфлікту, ворожнечі та ін.

Форми політичних відносин визначаються політичними традиціями і політичною культурою, політичними інститутами, а також політичними і правовими нормами і принципами.

Політична діяльність повинна бути тісно пов’язана з правом, тобто сукупність встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил (норм) поведінки, які забезпечують необхідне регулювання суспільних відносин. Діяльність суб’єктів політики повинна здійснюватись в рамках державних законів. При їх порушенні держава може використовувати примус, оскільки вона забезпечує виконання законів, має для цього апарат примусу. Саме загроза застосування примусу при невиконанні норм права відрізняє ці норми від інших соціальних норм, зокрема, моралі, звичаїв тощо. Жоден орган, жодна організація не повинні у своїй діяльності порушувати норми права. Особливо небезпечною є ситуація коли партія стає над державою. Цим, як правило, характеризуються тоталітарні режими, які прагнуть контролювати життя суспільства і кожного окремого громадянина. Співвідношення політичної діяльності з мораллю та наукою потрібно розглядати через призму співвідношення цих понять з політикою.

Спрямованість політичної діяльності суб’єктів та їх відносини розкриваються в ході політичного процесу.

3. Політичний процес — це сукупна діяльність політичних суб’єктів, завдяки якій відбувається зміна, перетворення і формування політичної системи.

У рамках політичного процесу явища вивчаються з точки зору руху, зміни свого звичайного стану. Розрізняють три режими існування політичного процесу:

1) режим функціонування, при якому політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади лише до відтворення відносин, що повторюються день у день між лідерами та електоратом, громадянами та державою тощо;

2) режим розвитку, при якому структура і механізми влади підносять політику держави на новий рівень руху, який дозволяє адекватно відповісти на вимоги часу;

3) режим розпаду політичної цілісності. В даному випадку динаміка спрямованості політичного процесу має негативний напрямок по відношенню до цілісного існування політичної системи. Центробіжні тенденції переважають над інтеграцією, атомізація політичних суб’єктів і розпад влади носять незворотний характер. Як результат, рішення існуючого режиму втрачають свою дієздатність, а сам режим — легітивність.

Потрібно виділити найбільш важливі фази та етапи ходу політичного процесу:

1) представлення політичних інтересів груп інститутам, які приймають управлінські рішення. Зрозуміло, що в плюралістичних і однопартійних системах як набір організаційних засобів, так і передача політичних інтересів до вищих ешелонів влади мають багато відмінностей.

Життя доводить, що слабка ефективність партійних інститутів, яка викликана, як правило, низькою політичною свідомістю та організованістю переважної частини населення, нерідко призводить до того, що презентування вимог своїх інтересів робиться за допомогою сили, протиправних та інших дій.

Варто також відзначити, що центральне значення на першому етапі політичного процесу має електоральний процес який є головною формою конституювання людей, здійснення ними громадянських функцій;

2) прийняття рішень і формування політичної волі. На цьому етапі політичний процес являє собою сукупність конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень. Це також техніка прийняття рішень. Ця стадія політичного процесу включає і такі загальнообов’язкові елементи як виділення конкретних проблем, збір інформації, розгляд можливих альтернатив, вибір і корегування прийнятого плану дій. Слід враховувати конституційно закріплений порядок прийняття рішень, та відомості про конкретних осіб і груп які виступають від імені держави. Це конкретизує ситуацію, в якій утворюється спільна воля;

3) реалізація політичної волі, яка виражена у формі управлінських рішень. На цьому етапі вирішальним є вміння владних структур домогтися адекватної реалізації прийнятих рішень та сформульованих цілей, підпорядкувати їм масову поведінку громадян. Важливим елементом цієї стадії політичного процесу є інформаційна діяльність. Від характеру інформації залежать мотиви поведінки громадян, а відтак, і характер їх ставлення до влади.

Урахування всіх факторів, які впливають на політичний процес, робить його стабільним.

Таким чином, виступаючи невід’ємною стороною політичної реальності, політичний процес дає можливість з’ясувати специфічні риси цієї сфери суспільного буття. При цьому він розкриває зміст не офіційно бажаних, а реально існуючих фактів і явищ політики.

4. Обов’язковими елементами політики і політичних відносин є суб’єкти та об’єкти політики.

Суб’єкт політики — носій політичної діяльності. Його діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життя. Суб’єкти політики є активними за своєю природою. Рушійною силою такої активності є політичний інтерес (разом з іншими). Дієспроможність суб’єкта політики визначається його здатністю впливати на поведінку людей, підпорядковувати їх своїм цілям, впливати на політичний процес. Суб’єктами політики є людина, соціальні спільності, організації, колективи, держава, суспільство в цілому та ін.

Становлення політичного суб’єкта передбачає його самоусвідомлення, тобто розуміння ним свого місця в політиці та наслідків своїх дій.

Об’єкт політики — це те, на що спрямована політична діяльність. Це реальна політична дійсність, політичні відносини, політична система в цілому та її елементи зокрема.

Суб’єкти і об’єкти політики, як правило, розглядають у взаємозв’язку і взаємообумовленості. Проте кожен з них має свої ознаки.

Усі суб’єкти і об’єкти політики історично обумовлені. В ході соціально-історичного розвитку суспільства змінювались як зміст, так і форма політичної діяльності. Це накладало певний відбиток на суб’єкти і об’єкти політики. Так, нації, як суб’єкти політичного життя, епохи формування централізованих держав в Європі в XVI-XVIII ст. мають суттєві відмінності від націй періоду національно-визвольної боротьби в ХХ ст. В першому випадку головною метою політики була інтеграція окремих народностей в єдину націю в рамках централізованої держави. В другому — дезінтеграційний процеси, нації прагнуть отримати незалежність.

Історична обумовленість суб’єкта політики проявляється тому, що доки він здатний впливати на об’єкт політики, його вплив обумовлює суспільний розвиток. Інакше він повинен залишити політичну арену.

Суб’єкти політики у процесі впливу на об’єкти політики вступають з ними у відносини. Взаємозалежність, взаємообумовленість суб’єктів і об’єктів у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об’єктивно реальними. Об’єкт політики не є чимось пасивним. Суб’єкти та об’єкти політики можуть мінятися місцями.

Суспільне буття містить в собі різноманітні форми політичної діяльності, а відтак, велику кількість різних суб’єктів і об’єктів політики. Найбільш доцільним є підхід, який бере за основу класифікації суб’єктів політики специфіку політичних інтересів і цілей. На основі цього підходу можна виділити такі типи суб’єктно-об’єктних політичних відносин:

а) соціально-економічні;

б) соціально-етнічні;

в) соціально-політичні;

г) соціально-духовні.

Головними суб’єктами політики соціально-економічного типу виступають класи і соціальні прошарки. Їх формування обумовлене відмінностями в економічному стані, в рівні життя. Тому політичні інтереси різних класів і соціальних прошарків, особливо тих, що знаходяться на нижчих ступенях соціально-економічної ієрархії, спрямовані на покращення свого матеріального положення, рівня життя. Реалізація цих інтересів відбувається в ході політичної боротьби.

Як правило, ця боротьба, особливо в переломні епохи при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої, носила антагоністичний характер. Вона здійснювалась в формі повстань, революцій, громадянських війн та ін.

Головні суб’єкти політики, що відносяться до соціально-етнічного типу: рід, плем’я, народність, нація. Рід, плем’я формувалися на спільності кровно споріднених зв’язків, території, мови, традицій, культури. На рівні національних об’єднань вирішальну роль, крім вище перерахованих факторів, відіграють економічні зв’язки. Політична діяльність цих суб’єктів націлена на збереження, захист і примноження своїх соціально-етнічних цінностей.

Альтернативні класи і соціальні прошарки для проведення своєї політики створюють спеціальні політичні організації або інститути-партії, профспілки та ін., які є головними суб’єктами соціально-політичного типу.

До головних суб’єктів політики соціально-духовного типу слід віднести, перш за все, різні релігійні конфесії. З моменту отримання релігією державного статусу вона, починаючи з феодальної епохи, відіграє значну роль в політичному житті суспільства. Більш того, в ряді країн вона визначає державну політику. Особливо слід відмітити наступальний характер ісламського фундаменталізму, який повністю підкоряє собі внутрішню і зовнішню політику ряду мусульманських держав (Іран, Арабські Емірати та ін.).

5. Зміни в політичному житті і в політичному процесі здійснюються в результаті взаємодії і складного переплетення інтересів соціальних груп: економічних, етнічних, професійних і т. ін. Вони утворюють соціальну структуру, яка є важливим фактором організації суспільного життя і визначає ряд важливих складових політики: мету, суб’єкти, рушійні сили тощо. У свою чергу, політика через різні сфери (економічну, соціальну, культурну та ін.) здійснює зворотній вплив на розвиток соціальної структури. Таким чином, поняття соціальної структури є виключно важливим в політології.

Значний внесок у розробку проблеми соціальної структури суспільства внесла теорія соціальної стратифікації. Її основи були закладені німецьким політологом М. Вебером. Провідну роль в його концепції відіграють фактори, які визначають нерівність у розподілі основних соціальних ресурсів: багатства, соціального престижу, влади. Він виділяє три аспекти соціальної стратифікації:

1) стратифікація пов’язана з поняттям класу, що відбиває економічні відмінності між людьми. При чому, на відміну від К. Маркса, М. Вебер вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, які не випливають із відносин власності, наприклад, професійні і кваліфікаційні;

2) поняття статусу, що залежить від поваги і престижу, який отримує індивід у даному суспільстві. Статус може характеризувати об’єктивні можливості індивіда досягти життєвого успіху. Наприклад, одержування високого прибутку не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адвокат можуть мати, в цьому відношенні, більше можливостей, ніж дрібний бізнесмен;

3) джерелом влади можуть бути як класові характеристики, так і статусні позиції, а також інститути, які визначають прихильності людей.

На концепції соціальної стратифікації ґрунтується доктрина середнього класу. До середнього класу належать представники дрібної буржуазії міста, певна частина службовців приватних фірм і чиновників державного апарату, переважна маса представників інтелектуальної праці — інженерно-технічні та наукові працівники, лікарі, вчителі, працівники мистецтва, студенти. Тяжіє до середнього класу висококваліфікована частина робітничого класу.

Ще Аристотель пов’язував соціальну стратифікацію з певною системою політичної влади. Він вважав, що законний уряд для обмеження влади політичної еліти швидше за все можна знайти в суспільствах, де є численний середній клас, у той час як держави з численними нижчими верствами і нечисленними середніми і вищими швидше за все будуть мати диктаторський або олігархічний режими. Середній клас, який у силу своєї компетентності, зацікавлений у демократичних формах влади, в захисті громадського суспільства від свавілля держави.

Лише в тому випадку, коли середній клас становить більшість населення і здатний виявити себе як суб’єкт політики, держава має тверду основу для існування. Влада багатих — це олігархія, влада бідних — це охлократія (влада натовпу).

Нині опорою парламентаризму в країнах Заходу став середній клас. У нашому суспільстві з розвитком ринкової економіки він теж формує новий тип політики.

Крім класів, вплив яких в політиці є найбільшим, її суб’єктами прагнуть стати й інші соціальні групи, такі як бюрократія, військовослужбовці, люмпени тощо. В політології по-різному тлумачать природу бюрократії. Одні вчені вважають її класом, інші — групою (прошарком). Наявність такої соціальної групи як бюрократія, полягає в неминучості і необхідності функціонування політики і влади — самозбереженні суспільства. Існування бюрократії обумовлено особливостями діяльності органів влади – розростанням і ускладненням їх функцій, необхідністю мати прошарок людей, які володіють технікою адміністративної роботи, вмінням готувати, складати та інтерпретувати державні рішення і т. ін. Все це робить залежними значну частину суспільства, а також органи влади від чиновницького апарату, який є автономним у досить широких межах і певною мірою самовладним.

У демократичному суспільстві бюрократія, як суб’єкт політики, змушена певною мірою виражати інтереси народу, суворо дотримуватися законодавства тощо. В разі відсутності демократичних норм у житті суспільства бюрократія перетворюється нерідко на панівну силу. Вона відчужується від решти суспільства, створює бар’єр між владою і народом, свій спосіб життя, свою політичну поведінку тощо. За таких умов вона поступово утверджує себе як єдиний суб’єкт влади, стає перешкодою на шляху демократизації суспільства.

Виявити себе суб’єктами політики прагнуть і такі соціальні групи, як маргінали і люмпество. Маргінали (від лат. margo — узбіччя) — це відносно стійки суспільні групи, які виникають у результаті розхитування нормативно-цінісних систем, під впливом технологічних, соціальних, міжкультурних контактів та інших факторів. Численні маргінальні верстви породжуються в буденних умовах (щось середнє між робітниками та інтелігентами, між селянами і робітниками тощо), а особливо в результаті революцій (інтелігенти в першому поколінні, політичні лідери з робітничо-селянського середовища тощо). Є і дещо інша точка зору на маргіналів, що розглядає їх як групи осіб, які самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають за межами характерних для даного суспільства структур, норм та традицій. Цій категорії людей притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської ідеології.

Люмпенство — загальна назва декласованих верств. Окремі вчені вважають цю категорію пасивною часткою населення, яка не здатна добре працювати ні за яких умов та стимулів. Люмпени проголошують боротьбу за справедливість, яку ототожнюють із загальною злиденністю та зрівнялівкою, експлуатують соціально-політичні недоліки: несправедливість зарплати, поширення корупції тощо. Цією соціальною групою легко оволодівають бунтівні настрої. Люмпенство в цілому тяжіє до охлократії, яка, врешті-решт, веде до розвалу політичного організму або диктатури.

Інтереси соціальних спільностей і груп, окремих індивідів, охоплюються соціальною сферою суспільного життя. Політика держави в цій сфері є соціальною політикою, яка спрямована на досягнення певних цілей і регулювання положення, відносин та взаємодії різних соціальних спільностей і груп у суспільстві. Одним з найважливіших напрямків соціальної політики є максимально повне здійснення в усіх основних сферах суспільних відносин принципу соціальної справедливості, яка є одним з головних ідеалів людини, однією з вищих цінностей. Соціальна справедливість — це стан і характер суспільних відносин, який оцінюється моральною свідомістю з точки зору корінних інтересів людини. Нині в нашому суспільстві вона розуміється таким чином: усі люди, що належать до різних класів, соціальних груп, націй, повинні бути рівними у своїх “стартових” можливостях.

Соціальна справедливість у сфері політичних відносин означає:

― боротьбу з бюрократизмом і корупцією;

― можливість громадян контролювати роботу державних органів, брати участь у розробці тих чи інших рішень;

― розширення інформованості населення, перетворення гласності в постійну норму і підвищення на цій основі його політичної компетентності;

― подолання деформації в суспільній свідомості, відносин бюрократичної залежності, які підпорядковують особу фальшивим цілям.

Реалізація принципу соціальної справедливості в політичному житті сприяє піднесенню ролі соціальних спільностей і груп як суб’єктів політики.

Проблемні питання

1. Чи всяке діяння, яке виражає відносини між класами, соціальними групами і верствами, особами є політичними?

2. Чи можливо рівень техніко-економічного розвитку суспільства вважати критерієм політичного прогресу?

3. Чи є зв’язок між мірою участі в політичному процесі членів суспільства і рівнем розвитку демократії?

4. Як ви розумієте єдність “суб’єкт–об’єкт політики”?

5. Які відмінності має політична діяльність від інших форм діяльності?

6. Чому люди займаються політичною діяльністю?

7. Чи є апарат управління державою та господарством новим класом?

8. Як ви розумієте сутність принципу соціальної справедливості?

Теми доповідей і рефератів

1. Характерні риси політичного життя сучасного суспільства.

2. Політична стабільність і зміни.

3. Особливості сучасного політичного процесу.

4. Політичне життя і владні відносини.

5. Правлячі групи: утворення і способи володарювання.

6. Бюрократія як організація і спільність.

7. Особливості сучасного політичного життя суспільства в Україні.

Література

Абизов В. Є., Кремень В. Г. Політичне рішення: механізм прийняття – К., 1995

Борисенко В. П. Политическая жизнь общества // Соціально-политические науки, 1991, №7

Єрмілов Є. П. Політологія – Черкаси: Відлуння, 1998

Комаров В. С. Социальная стратификация и социальная структура // Социсследования – 1992, №7

Лазоренко О. В., Лазоренко О. О. Теорія політології – К.: Вища школа, 1996

Лузан Н. А. Политическая жизнь общества. Вопросы теории – К., 1989

М’ясников О., Субъекты политики // Социально-политические науки – 1993, №5, 6

Основи політології. Навчальний посібник / Керівник авт. кол. Кирилюк Ф. М. – К.: Либідь, 1995

Політологія. Підручник / За заг. ред. Дзюбка І. С., Левківського К. М. – К.: Вища школа, 1998

Політологія. За ред. акад. О. І. Симківа – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: