double arrow

Тема №6. Нації і політика


ПЛАН

1. Сучасна наука про розвиток націй і національних відносин.

2. 3агостреняя міжнаціональних стосунків в світі в нинішніх умовах.

3. Сутність національної політики. Основні напрямки демократизації національної політики в Україні.

1. З давніх часів і понині проблема національних стосунків є однією з найважливіших в сфері суспільних відносин. В окремих країнах світу у відносинах між націями накопичилося стільки гіркоти і нетерпимості, що здається ніби проблему стосунків націй неможливо розв’язати, а ворожнеча і недовіра між ними є постійним і природним явищем. Незважаючи на те, що є певні суперечності між реалізацією принципів демократизму і стабільністю міжнаціональних відносин на регіональному рівні, саме демократична національна політика є тим шляхом, яким можна прийти до нормальних міжнародних стосунків. І саме в країнах, де більш-менш послідовно здійснювались вимоги демократії, вдалося організувати порівняно мирне співіснування націй (Швейцарія, Фінляндія тощо).

Слід відмітити, що складність процесів національних відносин не означає їх непідвладності науці і неможливості мудрих політичних рішень. Нині в науці відбувається процес критичного переосмислення теорії про розвиток націй і національних відносин. Раніше їй заважали ідеологічні та політичні табу. Національне розумілося як щось погане, як сільське, як націоналістичне. В науці було більше політики, ніж власне науки.

Сьогодні уточнюються поняття: нація, етнос, національна самосвідомість, патріотизм тощо.

Етнос (від грецьк. ethnos — натовп, зграя, група людей ) — стійка сукупність людей, що формується історично, на певній території, володіє спільними рисами, стабільними особливостями культури, включаючи мову, релігію, традиції, звичаї, усвідомлює свою єдність і відмінність від решти аналогічних утворень. На характер, історичну еволюцію етносів істотно впливає їх етнічне оточення, а також географічні умови, тип господарської діяльності.

Історичний розвиток етносів — рід, плем’я, народність, нація.

Вищою формою етносоціальної спільності є нація. Нація (від лат. natio —плем’я, народ) — тип етносу, соціально-економічна і духовна спільність людей з певною свідомістю, яка виникла історично.

Гострі дискусії про її сутність і своєрідність як суспільного явища розпочалися ще в минулому столітті і продовжуються донині.

Основні теорії нації:

― атомістична теорія. Суть її в тому, що нація є групою людей, яка відрізняється від інших лише певними зовнішніми ознаками. Ця теорія була впливовою у науці XVIII ст., а в політичній практиці використовувалася до XX ст.

― психологічна теорія. Її представники виводять націю з культурно-психологічної спільності людей, об’єднаних єдиною долею. О. Бауер вважав, що нація — це вся сукупність людей, пов’язаних спільністю характеру на ґрунті спільності долі. На думку Р. Шпрингера, нація — це культурна спільність, союз людей, які однаково мислять і однаково розмовляють;

― представники матеріалістичної теорії нації виділяли як сутнісну основу нації спільність економічних зв’язків.

Чимало вчених називає і такі шляхи утворення націй: інтеграція, асиміляція, консолідація.

Процес національної інтеграції полягає в економічній, соціальній і культурній взаємодії стійких етнічних груп, що призводить до поступового їх зближення і злиття. Шляхом інтеграції утворилася більшість європейських націй.

Асиміляція передбачає уподібнення, змішання етносів. Разом з тим, вона може розчинити в найчисленнішій етнічній групі невеликі за чисельністю народи. Як відомо, шляхом асиміляції фінно-угорських племен слов’янським елементом виникла російська нація.

Економічні, політичні інтереси можуть породити прагнення вже сформованих етнічних груп до консолідації, тобто злиття декількох етнічних груп в більшу за розмірами спільність. Разом з тим, таке злиття не завжди відбувається на добровільній основі, демократично. Вирішальну роль в таких випадках здебільшого відіграють економічні інтереси.

Процеси інтеграції, асиміляції, консолідації нації часто відбуваються в тісному взаємопереплетінні, доповнюючи один одного.

Переважна більшість дослідників сьогодні погоджується з тим, що нація характеризується спільністю території, мови, економічних зв’язків, психічного складу, культури, національної самосвідомості.

Разом з тим значна кількість вчених-прибічників психологічної теорії нації віддають перевагу таким характерним ознакам нації:

― національна культура — це історичний досвід етносу, а саме: світогляд, цінності, традиції та ін.;

― національна самосвідомість — це усвідомлення людиною своєї причетності до певної нації;

― національний характер — це сукупність специфічних властивостей, рис, психічних якостей певної етнічної спільності людей;

― національна самобутність — це своєрідність, неповторність, індивідуальність етнічної спільності.

Ф. Енгельс знаходить внутрішні зв’язки між нацією і державою. Німецький соціаліст К. Каутський вважав, що класичною формою нації є держава. Цю позицію поділяв В. Ленін.

2.XX ст. — це період великих соціальних потрясінь: дві світові війни, поява і використання зброї масового знищення людей, десятки кровопролитних регіональних конфліктів, соціальні революції, національно-визвольна боротьба, крах колоніальних імперій тощо.

Розпад колишнього Радянського Союзу, Югославії, Чехословаччини, поява цілого ряду нових незалежних національних держав супроводжується дезінтеграційними процесами в різних сферах життя, територіальними претензіями тощо. В зв’язку з цим особливої ваги набуває національне питання. З одного боку це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі й конфліктів між націями та їх конфлікту з існуючою системою влади, а з другого — про форми, методи, умови його вирішення в інтересах мирного співжиття, прогресу націй на основі рівноправ’я, суверенності та демократизму.

Національне питання залишається гострим соціальним питанням колишнього колоніального і постколоніального світу і виступає як проблема рівності цих країн у світовому господарстві, ліквідації відсталості, залежності та експлуатації у міжнародних відносинах. Характерним для нього нині є, з одного боку, національне відродження, тобто істотне підвищення ролі етносів в суспільних процесах, посилення інтересу до своєї культури, мови, звичаїв, традицій, а з другого — воно відчуває сучасні процеси інтернаціоналізації економіки, соціально-політичного життя, глобалізації людської діяльності.

Феноменом сучасного етнічного відродження першими зацікавились американські вчені. Раніше вважалося, що емігранти, що прибувають до США втрачатимуть свої етнічні ознаки. І через декілька поколінь фактично нічим не відрізняються від раніше прибувших до Америки переселенців. Однак життя спростувало цю точку зору. Емігранти зберігають свої етнічні ознаки, навіть негри та індійці остаточно не асимілювались, не зважаючи на те що проживають в США з дня утворення цієї держави.

На початку 60-тих років XX ст. етнічне відродження починає поширюватися в Європі, що в певній мірі зачіпає проблеми існування етносів: Бельгія (стосунки фламандців і валонів), Великобританія (проблема Ольстеру, Шотландії та Уельсу) і т. ін.

В колишньому Радянському Союзі національний рух активізується з середини 80-тих років XX ст., набирає сили на початку 90-х років і відіграє вирішальну роль в його розпаді.

За прогнозами ряду вчених дезінтеграція сучасних поліетнічних державних утворень буде посідати важливе місце в найближчій історичній перспективі. Разом з тим, слід відмітити, що державне відродження пригноблених націй, якими б демократичними ідеями воно не зумовлювалося і не пояснювалося, не може не загрожувати стабільності централізованих поліетнічних держав, яких сьогодні в світі переважна більшість. Тому орієнтація певного етносу на створення національної держави, сприяє дестабілізації поліетнічних держав і виникненню конфліктів. В одних випадках розпад держав відбувається цивілізовано на зразок розподілу Чехословаччини. Але більш типовим є югославський варіант.

Вирішенню проблем стосунків між етносами сприяє зважена, продумана, демократична національна політика.

3. Міжнаціональні відносини проявляються у зв’язках, контактах, відносинах між націями, етнічними групами. Цілеспрямоване регулювання цих відносин здійснюється національною політикою.

На національну політику впливають:

― соціальні основи суспільного устрою;

― тип, характер і форми політичної влади;

― рівень демократичності суспільства;

― ставлення до національних проблем та міжнаціональних стосунків політичної еліти, політичних лідерів тощо.

Ключові принципи демократичної, гуманістичної, національної політики:

― безумовне визнання права кожного народу на самовизначення на основі демократичного вибору;

― самостійність усіх видів автономій та інших державно-адміністративних форм самоуправління;

― визнання значущості загальнолюдських цінностей поряд з національними;

― визнання за кожною особою незалежно від національності можливості користування всіма правами і свободами.

Найважливішими завданнями національної політики є:

― створення умов для забезпечення економічної, політичної самостійності в регіонах з компактним проживанням етносів;

― вироблення таких форм співпраці, в яких був би зацікавлений кожний етнос;

― оптимальне поєднання і гармонізація інтересів усіх етносів, що проживають на території країни;

― забезпечення ефективної взаємодії центральних і місцевих органів управління на основі принципів демократії, самоврядування;

― забезпечення умов для вільного розвитку мов і культур усіх народностей, що проживають в країні;

― зміцнення правових гарантій національностей, що не мають адміністративно-територіального статусу;

― здійснення заходів щодо збереження середовища проживання та ін.

Нині стратегія оновлення суспільства покликана забезпечити в Україні подальшу демократизацію національної політики. Це передбачає:

― забезпечення рівних прав, специфічних інтересів кожному етносу;

― утвердження у відносинах між етнічними групами атмосфери терпимості, дружби, взаємодії, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і вірувань інших національностей;

― зміцнення гарантій, які б виключали обмеження прав громадян за національною ознакою;

― створення сприятливих умов для розвитку української мови і культури, а також національних мов і культур інших етносів, що проживають в Україні;

― здійснення заходів політичного, правового, соціального і культурного характеру по інтеграції в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані.

Основні положення національної політики України викладені в Конституції України, Декларації прав національностей України, Законі “Про національні меншини в Україні” та ін.

Україна — багатонаціональна держава. Це вимагає зваженої національної політики, яка б сприяла розвитку всіх етносів у нашій країні, а відтак, становленню міцної незалежної Української держави.

Проблемні питання

1. Причини виникнення національних проблем, основні форми їх прояву?

2. Чи є національні проблеми властивістю однієї країни?

3. В яких основних сферах виявлять себе національні суперечності?

4. Як вплинула адміністративно-командна система на національну свідомість народів в колишньому СРСР?

5. Як ви оцінюєте міграцію населення між країнами?

Теми доповідей та рефератів

1. Національні відносини і права людини.

2. Патріотизм та космополізм в умовах деідеологізації міжнародних відносин.

3. Сутність національного характеру, проблеми дослідження.

4. Націоналізм в контексті політичної боротьби.

5. Причини загострення національних стосунків в світі в сучасних умовах.

6. Основні напрямки розвитку національної політики України на сучасному етапі.

Література

Білинський А. Нація, народ, держава // Віче – 1994, №9

Барков В. Ю. Національні й соціальні проблеми як предмет політики в сучасній У країни – К., 1998

Варзар І. М. Політична етнологія як наука – К., 1994

Декларація прав національностей України – К., 1991

Жмир В. На шляху до себе (Етно-соціологічна розвідка) – К., 1995

Иванов В.Н. Межнациональные конфликты: социопсихологический аспект // Социсследования – 1992, №4

Касьянов Т. Український націоналізм: спроба переосмислення // Віче – 1997, №1

Кессіді Ф. А. До проблем національного характеру // Філософська і соціологічна думка – 1992, №6

Конституція України – К., 1996

Паламарчук В. М. Соціальна трансформація суспільства і національні інтереси України – К., 1994

Поздняков. Т. А. Нация. Национализм. Национальные интересы – М., 1994

Політологія / За ред. акад. О. І. Семківа – Львів: Світ, 1994

Старосольський В. Теорія нації – К.: Вища школа, 1998

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Парахонський Б. Генезис, структура і відновлення української нації // Розбудова держави – 1992, №4

Політологія. Курс лекцій / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського – К.: Вища школа, 1998

Шкляр Л. Є. Українці: етногенез, етнос, етнонімія // Віче – 1997, №1


Сейчас читают про: