Концепцій XX ст

У середині та другій половині XX ст. естетика як наука набувала дедалі більшого значення і чіткішої професіоналізації. Це, безперечно, позначалося і на обся­гах проблематики, і на цілеспрямованості її аналізу, і на інтенсивності включення у художньо-критичний або про­світницько-виховний процеси. Отже, для більш-менш повної реконструкції теоретичної палітри естетики мають значення ті напрями, які почали формуватися вже у межа^с XX ст. і орієнтувалися на історико-естетичну тра­дицію щодо проблематики понятійно-категоріального апа­рату ^J3 врахуванням теоретичної спадщини конкретних

персоналій. У XX ст. зв'язки естетики з філософією зага­лом збереглися, однак набули нової якості — характеру теоретичного партнерства, а окремі естетичні концепції перебрали на себе роль «вершинного рівня» руху філософської ідеї. В умовах XX ст. значно збагатився понятійно-категоріальний апарат естетики, розроблялися нові га'лузі, які можна об'єднати поняттям практична. естетика. 80—90-і роки виявили ще одну рису сучасної естетики, а саме — інтеграцію різних шкіл і течій, нама­гання через теоретичний діалог уніфікувати поняття,,. категорії, тематичну спрямованість науки.

Феноменологічна естетика. Введення у філософію по­няття феноменологія (від гр. phainomenon — явище, logos — поняття) передбачало створення нової дисциплі­ни— науки про форми свідомості, первісно властиві Дй, про явища свідомості — феномени, про споглядання _чсутності, про абсолютне буття. Саме так формулював завдання нової філософської дисципліни (німецький фі­лософ Едмунд Гуссерль (1859—1938 рр_;). Основне зав­дання пізнання, на думку Гуссерля, полягає в, дослі­дженні структури «чистої свідомості^ що здійснюється за допомргою специфічного методу — «феноменологічної редукції».;..Запропонований Гуссерлем метод(вимагав ви­ключення (взяття в лапки) з предмета пізнання все емпіричне, конкретне, фактичне, тобто те, що реально існує.

Феноменологічна естетика, яка пов'язана передусім з теоретичними розробками відомого польського естетика ₍ Романа Інгардена (1893—1970 pp.), намагається роз­глядати об'єкти поза їх реальним, матеріальним існуван­ням. Споглядання і переживання об'єкта здійснюється на інтенціональному рівні. Що це означає? Поняття інтенціо-нальність (від лат. intentio — намагання) має значне теоретичне навантаження у феноменологічній філософії: це якість будь-якого акту свідомості, співвідносність цілі, задуму з предметом, це спрямованість на об'єкт. У кож­ному інтелектуальному-акті феноменологи виділяють три аспекти: 1) внутрішньо властивий свідомості інтенціо-нальний об'єкт; 2) спосіб фіксації цього об'єкта (сприй­мання, фантазування, уявлення, згадування, передбачу­вання тощо); 3) дослідження самого суб'єкта, його рефг лексій.

У феноменологічній естетиці ^тенціональністьрє наріж-

³⁰ Там же.

³¹ Див.і Ингарден Р. Исследования по естетике. М„. 1962.

Ш

ним поняттям, оскільки дає специфічну характеристику ідеального способу буття "художнього твору і його ■структурної організації, а також створює можливість для аналізу способу сприйняття твору.

Відштовхуючись від ідеї інтенціональності, Р. Інгарден створив концепцію «онтологічного плюралізму*! твір мис­тецтва розглядається як інтенціональність, тобто як об'єкт свідомості, поза будь-якими реальними взає­мозв'язками. Вчений аналізує передусім природу «чистого буття» (онтологію) мистецького твору.

Важливе місце в естетиці Р. Інгардена займає поняття -інтерпретація* спираючись на яке естетик розглядав ко­жен твір мистецтва як «поліфонічну гармонію» структур­них елементів — незалежних один від одного рівнів, які при сприйманні художнього твору справляють враження єдиного цілого. У літературному творі, наприклад, (перший дівень — це словесне звучання, словесно-мовні подразни­ки; другий рівень — значення слова,; смисл судження, семантичні одиниці, які формують стиль і мають естетичні якості; tpeiiitрівень^— зображально-предметний — вклю­чає людей, конкретні речі, події тощо; четвертий рівень — це схематизовані наочні образи, які співвідносяться з естетичними цінностями. Кількість рівнів, на думку Р. Ін­гардена, може бути більшою чи меншою в залежності від форми конкретного буття твору та його специфіки.

Ідея багаторівневості.твору доповнюється в Інгардена приципом «схематичності».: невизначеність, незаверше­ність художнього твору, до створення якого залучені лише окремі зображально-виражальні засоби. У цій невизначе­ності, незавершеності представники феноменологічної ес­тетики вбачають особливу якість мистецтва, яка стимулює творчу активність реципієнта — у процесі сприймання твір доповнюється уявою читача чи глядача.

Постановка Р. Інгарденом проблеми невизначеності, незавершеності художнього твору стимулювала у 60-х роках широку%искусію_?'що засвідчило необхідність з'ясу­вати якісну/різницю між поняттями «завершеність» («фі-ніто»), «незавершеність» («нон-фініто»), «незакінче­ність», «закінченість», «деформація», «імітація», «неза­вершеність як іномовлення». Донині залишаються оста­точно невизначеними як самі поняття, так і їхня суттєва визначеність в межах реалістичного і нереалістичного мистецтва. Зазначена проблема і структура понять, які допомагають її осягнути, мають значний загальнотеоре­тичний вплив на розуміння специфіки художньої творчос-

ті, критеріїв естетичної оцінки, на естетичне виховання через співвідношення «творчість — співтворчість», адже Незавершеність» («нон-фініто») передбачає двоплановий^ підхід, при якому «ступінь завершеності твору мистецтва вбачається у єдності твору з суб'єктом сприймання, тобто з урахуванням природної різноманітності в актах спів­творчості, «спів-завершеності» одного й того ж твору мистецтва його сучасниками й людьми наступних епох».

Важливе місце у феноменологічній естетиці взагалі і в концепції Р. Інгардена зокрема займає проблема цін­ності, яка обов'язково поділяється на цінність естетичну і цінність художню.

* Розробкою проблеми цінності Інгарден почав займати­ся ще у 40—60-і роки («Нотатки про відносність ціннос­тей», «Естетична цінність і проблема її об'єктивного об­грунтування», «Цінності художні і цінності естетичні» та ін.), а згодом широке коло питань, пов'язаних з дослі­дженням специфіки естетичної цінності, стало об'єктом теоретичного аналізу вчених багатьох країн Європи.

Естетичні цінності, вважає Інгарден, завжди є ціннос­тями чогось і не повинні розглядатися як автономні предмети. Однак те, що вони завжди є цінностями чогось, не означає, що естетичні цінності є цінностями для чого-небудь або для кого-небудь. Серед естетично цінних якос­тей предмета вчений називає динамічність, експресив-' ність, драматичність, ясність, витонченість, оригіналь­ність. Цінності завжди пов'язані з предметом, але це не означає, що вони служать ознаками цього предмета. Вони «надбудовуються» над якостями предмета і виступають як певна поліфонічно-синтетична визначеність цього пред­мета.

Що ж до художніх цінностей, то вони не зводяться до емоцій, які виникають при сприйманні твору або суб'єк­тивному переживанні. Адже, на думку Р. Інгардена, ху­дожня цінність мистецького твору властива самому творо­ві. Теоретик вважає, що краса картини Вермеєра прита­манна цій картині незалежно від того, скільки людей розглядають її і скільки разів вони це роблять. Таким чином, хоч оцінка прекрасного часто пов'язана з велики­ми труднощами, не доводиться сумніватися, що вона не може ідентифікуватися а ні з переживанням, а ні з позицією спостерігача. На відміну від естетичних, художні

³² Пирадишвили О. Проблемы «нон-финито» в искусстве. Тбилиси, 1982. С. 14.

цінності завжди мають певне цільове призначення, а саме — стимулюють естетичне переживання, створюють умови для конструювання естетичного предмета і пов'яза­них з ним естетичних цінностей.

Концепція Р. Інгардена, яка, безперечно, стимулювала теоретичні пошуки європейських естетиків, викликала і критичне ставлення до себе. Передусім за те, що вчений достатньою мірою не враховував той соціально-культур­ний контекст, в якому існує мистецтво і здійснюється сприймання твору, не враховував також соціально-культурної обумовленості потреб людини, способу пере-' живання, процесу оцінки тощо.

Подальший розвиток феноменологічної естетики пов'язаний з ім'ям французького теоретика Мікеля Дюф-рена, наукові, інтереси якого надзвичайно широкі: від опрацювання понятійно-категоріального апарату філосо­фії та естетики («Поетичне», «Інвентаризація апріорі», «Пошук першоначала») до роздумів над долею сучасної цивілізації, долею мистецтва XX ст. («За людину», «Есте­тика і філософія», «Феноменологія естетичного досвіду»). Прихильник антиінтелектуалізму М. Дюфрен протистав­ляє науку і мистецтво, розум та інтуїцію, знання і почуття, штучне і природне.

Основним об'єктом критики Дюфрена виступає ло­гос— носій інтелекту, сила, яка принижує чуттєве, при­родне в людині. Саме за логоцентризм вчений гостро критикував марксистську філософію й естетику. Проголо­шуючи мистецтво вищим типом пізнання, Дюфрен вбачає у ньому практично єдиний засіб гальмування деперсона­лізації і дегуманізації людини в умовах сучасного суспіль­ства, Поширення естетичного досвіду, на думку Дюфре­на, здатне повернути людині природний — естетичний чи поетичний — стан. У такому поверненні полягає «мета­фізична», «прометеївська» роль мистецтва.

З кінця 60-х років М. Дюфрен послідовно розробляв соціально орієнтовану проблематику, в межах якої аналі­зував взаємозв'язок мистецтва і політики, художньої і соціальної революцій, соціології і мистецтва. У доповідях на VI (1968 р.) і VII (1972 р.) Міжнародних конгресах з естетики М. Дюфрен протиставляв соціальному аналі­зові — феноменологічний; гуманізація суспільства, на йо­го думку, повинна спиратися на колективне мистецтво, яке уявлялося вченому загальнонародним святом, що повертає людину до природного стану. Надзвичайно висо­ко оцінюючи творчий потенціал культури, Дюфрен вва-

жав, що культурна революція передує політичній. Ото­тожнюючи мистецтво, політику, гру і життя, Дюфрен поєднував «політичну естетику» з «естетичною політи­кою», а як наслідок цього — артизація (від art — мис­тецтво) дійсності.

Концепція артизації дійсності вимагала принципово нових форм мистецтва, і Дюфрен виступив з різкою критикою класичного, «мінезистичного» мистецтва. На противагу класичній традиції, він активно підтримує мо­дерністську культуру: «Практика абстрактного мистецтва матеріалізує й освітляє філософську критику «представ­лення» (відтворення). Довгий час мистецтво залишалося царством мімезису, «представлення» оцінювалося по від­повідності його реальному, а функція виводилася із здат-' ності цю реальність прославляти. Завдання мистецтва⁵ полягало в обслуговуванні пануючої ідеології. Таким чи­ном, відмова від «представлення» (відтворення) мала політичний зміст: то булочне стільки запереченням реаль­ного як такого, скільки запереченням певного образу реальності, нав'язаного системою, це — заперечення спів­робітництва з системою» ³³.

Артизована культура прагне створити замість реаліс­тичного мистецтва «нову реальність» — утопічну, уявну, яка реалізуватиметься через карнавали, колективні дійст­ва. Цю ідею радо сприйняли ліворадикальні сили Франції, які давно мріяли про «революцію-свято», про «колективну творчість», «депрофесіоналізацію» мистецтва, «розчинен­ня» його в житті.

Феноменологічна філософія й естетика сприяли ста­новленню і розвитку структуралістської естетики.

Структуралістська естетика. В основі поняття структу­ралізм — лат. термін structura, що означає будова, роз­ташування, порядок. Почав складатися у 20—30-х роках XX ст., а у 60—80-х одержав найрізноманітніші філо­софські й естетико-мистецтвознавчі інтерпретації. Визна­чити причини появи структуралізму саме як естетичної концепції досить складно, тому що взаємовплив соціаль­них і теоретико-методологічних передумов виникнення ок­ремих його шкіл відбувався у різних історичних і науко­вих умовах.\Поява структуралізму як конкретно-науково­го напряму пов'язана з переходом окремих гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного

³³ Дюфрен М. Кризис искусства // Западноевропейская эстетика XX ст. М., 1991. С. 30.

$33

рівнів дослідження. Цей перехід відбувався через вико­ристання структурного методу моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний ме­тод склався передусім у структурній лінгвістиці, а потім активно використовувався в естетиці, літературознавстві, етнографії. Найбільше розповсюдження структуралізм взагалі і структуралістська естетика зокрема дістали у Франції і пов'язані з іменами К- Леві-Стросса, М. Фуко, Ж- Лакана, Р. Барта та ін.

^Структурний метод — це виявлення структури, сукуп­ності відношень, стійкої основи будь-якого об'єкта, систе­ми правил, спираючись на які можна розчленити об'єкт, отримати на його фундаменті нові «часткові» об'єкти — з одного мати два, три і т. д^Якщо мова йде про об'єкти культури, то «процедура» структурного методу починаєть­ся з фіксації «масиву» текстів, у яких дослідник передба­чає наявність єдиної структури. Потім починається процес «анатомування» текстів на сегменти (частини), в яких типові, неодноразово повторені відношення зв'язують різ­норідні пари елементів, виявляються найбільш суттєві у кожному елементі якості. На основі проведеного аналізу розкриваються зв'язки між сегментами, будується абст­рактна структура шляхом формально-логічного або мате­матичного моделювання.

У гуманітарних науках виділення структурного аспек­ту здійснюється, як правило, на знаковій системі. Струк­туралісти вважають, що свідоме ^використання знака, слова, символу, образу «відкриє» позасвідомі глибинні/ структури, приховані механізми знакових систем. На цьо­му шляху структуралізм переплітається з семіотикою, з новітніми модифікаціями ідей 3. Фрейда і К- Юнга.

Культуру структуралісти розглядають як сукупність знакових систем, найважливішими з яких є передусім мова, а також наука, мистецтво, міфологія, релігія, звичаї, мода, реклама і т. ін. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дає змогу виявити прихо­вані закономірності, яким, як правило, позасвідомо підко*-ряється людина. Цим закономірностям відповідають певні глибинні рівні культури. Слід зазначити, що представники структуралізму не оперують уніфікованим понятійно-кате­горіальним апаратом, тому ці глибинні рівні культури визначені у К. Леві-Стросса як «ментальні структури», у М. Фуко як «епістеми» або «дискурсивні формації», у Р. Варта — як «письмо».

Трансформація структурного методу в естетичну про-

блематику мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним можна вважати зближення естетики з куль­турологічною і мистецтвознавчою проблематикою. Водно­час введення в естетику таких категорій, як «структура», «знак», «функція», «поетична мова», породжувало зміну і трансформацію категоріального апарату естетики, а виробити пластичне з'єднання класичної традиції з нови­ми теоретичними пошуками структуралісти не змогли.

К.. Леві-Стросс висловився так: «Земля міфа кругла і дослідження її можна починати з будь-якого місця» ³⁴. Це означає зміщення у теоретичній проблематиці наголо­сів між суттєвим і другорядним, що призвело при аналізі, скажімо, людини до «децентрації» суб'єкта, аналізу не сутності людини, а її специфічних функцій у контексті культури.

Естетична проблематика структуралістів досить широ­ка: від формулювання принципів структурного вивчення словесного мистецтва до дослідження естетичної функції й естетичної норми; від фольклору і аналізу генезису символів до мистецтвознавчих розробок специфіки поезії, живопису, стильової спрямованості творчості.

Особливе місце в теоретичних розробках структуралі-: стів займає проблема творчості. У їхніх працях можна зустріти твердження,/їдо моделлю структуралістського розуміння людини є особа митця?. Водночас дослідники структуралізму досить критично оцінюють внесок теорети; ків цього напряму в розробку проблем творчості: «Струк­туралізм в цілому досить песимістично дивиться на мож­ливості творчості і творчої природи самої людини. Цей песимізм здатен перейти у філософсько-естетичний нігі­лізм, а за певних умов стати соціальним анархізмом» ³⁵.

На наш погляд, це критичне зауваження цілком слуш­не, якщо орієнтуватися на традиційний підхід щодо поста­новки і вирішення широкого кола проблем творчості.^Та все ж структуралізм (зокрема праці Р. Варта) розши­рює традиційні (психологічні) підходи, збагачує понятій­но-категоріальний апарат дослідження творчості, обґрун­товує естетико-мистецтвознавчі аспекти.

Аналізуючи специфіку літературної творчості, Р. Варт вважає, що творчість — це своєрідна відповідь людини на самотність: не витримавши самотності, людина «віддає»

³⁴ Levi-Strauss S. Mythologiques. Du тієї aux cendres. Paris, 1966. P. 8.

^,5 Грякалов А. А. Структурализм в эстетике. Л., 1969. С. 13.

іншим свої особисті, інтимні почуття і думки. Кожний, хто мріє писати, змушений (усвідомлює він це чи ні) писати для інших. Адже, слушно зауважує P. J5apT, якби він думав лише про себе, йому «вистачило б тієї своєрідної номенклатури, яку становлять його власні переживання, що є безпосереднім ім'ям самого себе».

Намагаючись викласти свої думки і почуття «для інших», людина потрапляє в полон системи «мовних топо-сів» і стає добровільним полоненим цих топосів, які роблять «утопічною будь-яку надію митця прориватися до «своєї» емоції, до «свого» предмета, до «своєї» експресії»,/ А щоб зруйнувати систему «мовних топосів», треба у тйорчості виявити «літературність», тобто «вжити­ся» у всі ролі, які пропонує література, освоїти її жанро­ву, стильову техніку і «варіювати», комбінуючи будь-які топоси.

Свобода варіювання визначає міру оригінальності письменника, а оригінальність є своєрідним фундаментом літератури. Р. Барт рішуче засуджує будь-які тверджен­ня про «безпосередність», «спонтанність» творчого проце­су. На його думку, лише «варіювання» літературних засо­бів, кодів, топосів дасть змогу повноцінно здійснити твор­чий процес і уникнути «банальностей» (термін знову ж таки Р. Барта). В працях 70-х років дослідник відмежо­вує літературний твір як функціонуючий механізм («наука про літературу») від літературного твору як символічного феномена, що має змістовні ознаки («критика»).

Важливе місце у функціонуванні науки про літературу і критики займають «історичний» смисл твору, рухливі, мінливі «трансісторичні» смисли, а також «діалог» читача: З літературним твором. У цьому процесі «нанизування» понять поступово відбудовується роль і значення інтерпретації в реальному існуванні твору.

Проблема інтерпретації зблизила структуралізм з гер­меневтикою, а розробка поняття «текст-інтерпретація» ввела у науковий ужиток термін герменевтичний структу-ралізм. -Герменевтика (від гр. hermeneukos — роз'яснен­ня, тлумачення) хоч_д_має джерела у старогрецькій традиції тлумачення символів міфів або передбачень оракулів, проте наукову розробку одержала в працях Ф. Шлейєрмахера (1768—1834 pp.). Ф. Шлейєрмахер розглядав герменевтику як універсальний методологічний Інструмент аналізу культурно-історичних текстів. Спираю* чись на специфіку стилю, мови, побудови фрази, герме­невтика допомагає збагнути індивідуальність автора в

контексті з конкретним історичним часом. У концепції Шлейєрмахера особлива роль відводиться інтерпретато­рові, який начебто повторює творчий акт митця. Але у творчості останнього, на думку Ф. Шлейєрмахера, пе­редує позасвідоме, позиція ж інтерпретатора повністю свідома і саме свідомість допомагає йому пройти «герме-невтичне коло», тобто повністю відтворити мистецький твір через аналіз окремих частин. При первинному оз­найомленні з твором в інтерпретатора складається «попе­реднє розуміння», а потім починається коригування враження, яке, рухаючись від сприйняття частин до реконструкції цілого, наближає інтерпретатора до істини.

Спираючись на розробки Ф. Шлейєрмахера, В. Діль-тея, М. Хайдеггера, подальший розвиток саме естетично­го аспекту герменевтики робить німецький філософ Г. Га-дамер. Він проголошує носієм розуміння історичних куль­турних утворень мову, яка повторює мотиви і стимули гри. Розробляючи ідею гри, Г. Гадамер проголошує твір мис­тецтва специфічною грою в «стихії мови». Чи здатне мистецтво опанувати істину? У відповідь на це питання Г. Гадамер вводить поняття «естетична необов'язко­вість», наголошує на есте^ично-ігровому ставленні до дійсності.

Герменевтичний структуралізм наполягає на розумінні художнього твору як «тексту», а мистецтво розглядає його як символічну діяльність, як тестування заради виявлення правди про реальність.^ Мистецтво створює «поле уявлення», в якому люди вільно «грають», відтво­рюючи реальність, підтасовуючи її під власні інтереси. Мистецтво моделює реальність або пропонує її символічні конструкції.

Художній твір як «текст» потребує процесу «читання», а поліфонічність «читання» стимулює інтерпретаційниї⁴ хаос. Намагання певним чином контролювати інтерпрета^ ційний процес змусило теоретиків увести^наприкінці 70-х років поняття «трансактивна парадигма», в якому, завдя­ки сприйманню, поєднується читач і текст. Проте і це розуміють представники герменевтичного структуралізму 80—90-х років (С. Фіш, Н. Холланд): кожен читач має власну версію текстуального значення, адже індивідуаль­не сприймання спирається на індивідуальний, інтелекту­альний і емоційний досвід, а це роздрібнює значення твору на безліч «індивідуальних сприймань» і приводить до суб'єктивізму.

Аналізуючи різні модифікації структуралізму, слід

враховувати також ті традиції, які складалися в росій­ській філософії та естетиці. На початку XX ст. тут були популярними структурно-семіотичні та структурно-функ­ціональні тенденції підходу до аналізу філософсько-естетичної проблематики: Московський лінгвістичний гур­ток (П. Богатирьов, Р. Якобсон, Г. Шпет), Товариство вивчення поетичної мови (В. Шкловський, Б. Тома-шевський), «Формальна» («морфологічна») школа (В. Виноградов, В. Журмунський). Російські теоретики зосередили увагу передусім на розробці форми (морфології) твору. Дослідників цікавили мовні системи, які об'єднують слова, а самі слова розглядалися як носії граматичних вражень, як основа для нових формоутво­рень. Спираючись на розробки 20-х років, частина ро­сійських вчений і надалі продовжувала/працювати у структурно-семіотичному, структурно-функціональному напрямах на базі Празького лінгвістичного гуртка, який вніс багато важливого і цікавого у зазначену проблемати­ку в період між 1926—1950 роками. Створений відомим чеським мовознавцем Вілемом Матезіусом (один із за­сновників функціональної лінгвістики) Празький лінгвіс­тичний гурток об'єднав європейських"вчених, які поділяли точку зору на те, що. мова є передусім системою знаків, яка має соціальний і функціональний характер. Розробля­ючи естетичну проблематику, Р. Якобсон, П. Богатирьов, Н. Трубецькой та чеський філософ, естетик, літературо­знавець Ян Мукаржовський зосередили увагу на питан­нях співвідношення естетики і літературознавства, есте­тичної функції і специфіки трансформації її у мовно­му мистецтві, застосування структурного методу до поезії, прози, поетичного та музичного фольклору.

Екзистенціалістська естетика розроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia — існуван­ня), який почав формуватися на початку XX ст. в російсь­кій філософії (Л. Шестов, М. Бердяев), а послідовного викладу концепція існування набула в Німеччині після першої світової війни (М. Хайдеггер, К. Ясперс). У роки другої світової екзистенціалізм став широко популярним у Франції (Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де

Бовуар).

У 60-і роки екзистенціалізм знаходить активну під­тримку серед філософів Італії, Іспанії і поступово пере­творюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, психолого-естетичну си­стему поглядів,

Поширенню і широкій популярності екзистенціалізму сприяла, по-перше, певна методологічна, світоглядна, тео­ретична невизначеність філософії існування! Це давало змогу співтсітувати «релігійному^ (Бердяев, Шестов, Яс­перс, Марсель, Бубёр") та «атеїстичному» (Хайдеггер, Сартр, Камю) екзистенціалізмам. Ця ж якість обумовила відносну легкість інтеграції екзистенціалізму з психоана­лізом, персоналізмом, теологізмом. По-друге, це — полі­тична альтернативність: Мартін Хайдеггер у 1933 р. після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів став ректором Фрейбурзького університету, а Жан-Поль Сартр, Альбер Камю — активними учасниками французь­кого Опору, переконаними борцями проти фашизму. По-третє, небайдужим було ставлення до екзистенціаліз­му широких кіл художньої інтелігенції Європи, яку при­ваблювала в цій концепціі^висока оцінка мистецтва, ото­тожнення його з філософією, а також сама форма викла­ду теоретичних ідей — романи, притчі, поетичні медитації, художньо-критичні статті, ессеїстика* Для більшості інтелігенції Ж.-П. Сартр та А. Камю були передусім ав­торами «Нудоти», «Стороннього», «Чуми», «Мух». А М. Хайдеггер здобув популярність своєю моделлю інтерпретації творчості Софокла, Рільке, Тракля; К. Яс­перс став відомий блискучим аналізом творчої спадщини Леонардо да Вінчі і Гете, Стріндберга і Ван-Гога.

Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об'єкта і суб'єкта. Буття людини (її екзистенція) раціонально не пізнається, а.опановується безпосереднім «переживай» ням». Зрозуміти це переживання можна лише спираючись на художньо-образні засоби, якими користується мисте­цтво. ^Переживання набуває особливого значення тому, що екзистенція людини спрямована до «ніщо» і усвідом­лює свою кінцевість. Та*к, М. Хайдеггер, описуючи струк­тури екзистенції, вводить адодуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін.

Перелік і аналіз модусів починається із страху, осно­вою якого є страх передчуття смерті, а продовженням — шлях до самої смерті. Отже, буття людини до смерті є страх. Оперування такими поняттями, як «страх», «смерть», поступово оформлюються в концепції М. Хай-деггера в більш узагальнене поняття — «ніщо». На дослі­дження саме цих аспектів М. Хайдеггера наштовхує С. Керкегор з його пошуками «екзистенціального мислен-

ня», дослідженням «страху», «трепету», а також З. Фрейд із запропонованою ним концепцією страху.

Слід підкреслити, що серед різних модусів людського існування М. Хайдеггер виділяє «піклування», яке роз­глядається як єдність трьох моментів^-/ «0уття-в-світі», «забігання вперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-суттєвому». Для послідовників М. Хайдеггера особливе значення мала ідея «піклування» як «забігання вперед», бо у такому аспекті людське буття «є те, що воно не є», воно постійно «втікає» від себе. Ця ідея дала можливість формувати нове уявлення про час і простір, адже людське буття — це буття, яке саме проектує себе: простір, час, «фізичне» тіло не збігаються з буттям. Сфера людського буття — це історичність.

Загальні ідеї екзистенціалізму стали поштовхом, з одного боку, до розробки естетичної проблематики,' з другого,— до естетизації загальнофілософських проблем. Так, Ж--П. Сартр (1905—1980 pp.) вже у першій своїй теоретичній роботі «Уява» розглядав естетичне сприйнят­тя як досвід свободи свідомості. Естетичне сприйняття завдяки уяві «заперечує» стереотипи бачення світу і дає змогу побачити його у новому аспекті начебто очима «вільної» людини.

У 30—40-і роки Сартр досить категорично відокрем­лює естетичне від етичного, наголошує на самостійності естетики, пов'язуючи її з глибинними процесами психіки, на відміну від етики, сферою якої, на його думку, є,практика! І пізніше в теорії Сартра залишається розподіл людей на два типи — «вільних» і «не-вільних:*. Тип «віль­них» «вибудовується» саме завдяки опануванню естетич­ним, уявою, а мистецтво, зокрема художня література, реалізує психологію «вільних» людей. Письменник дося­гає справжнього успіху, ідентифікуючи себе з «вільними,», виступає носієм і творцем їх спрямувань. Якщо письмен­ник талановито описує факти знущання над свободою, зневажання її, це пробуджує свідомість, кличе до бороть­би. Література, мистецтво стають «заангажованими», «залученими» навіть у вирішення соціальних, а не тільки художньо-естетичних проблем.

Ж.-П. Сартр виступив з різкою критикою літератури XIX — XX ст., яка була літературою «не-вільних» людей: описуючи негативне, вона, на думку Сартра, не кликала до боротьби, а письменники не змогли подолати проти­річчя між належністю до певного суспільства та необ­хідністю боротьби з ним. Проте, вже пізніше, Сартр

сам переживає розчарування у соціально-перетворюючих
можливостях літератури: «Я довго приймав перо за шпа­
гу, зараз я переконався у нашому безсиллі» ³⁶. Цей песимі­
стичний висновок ще гостріше звучить по відношенню до
інших видів мистецтва, адже література має, }на думку
Сартра, значно ширше поле діяльності; ніж, скажімо,
живопис чи скульптура. Всім іншим, крім літератури,
видам мистецтва Сартр відмовляє у «залученості» до
подій реального світу. Скульптор чи музикант, живопи­
сець чи поет можуть бути відданими свободі цр. особовому
рівні, але як митці вони мають справу І «речовим»
матеріалом (колір, звук, камінь,, поетичне слово), який
«приглушує» ідею свободи.' 'АлЛ ■- '

Ці суперечливі, штучні конструкції Сартра підпоряд­ковувались обгрунтуванню ідеї свободи. Від ранніх праць про творчий потенціал уяви через утвердження естетики як філософії Сартр поступово приходить до концентрації уваги на категорії «свобода», в межах якої відбувається і певне примирення естетичного й етичного аспектів. «Сво­бода» стає своєрідною серцевиною всієї філософської концепції Сартра: «Свобода — це людська істота, яка виводить своє минуле з гри» ³⁷. Свобода у Сартра нічим не обумовлена, а є розривом з необхідністю, передбачає незалежність від минулого, а сучасне, вважає Сарт, не є спадковістю минулого, отже, і майбутнє не є логічним продовженням сучасного. Як бачимо, екзистенціалісти розробили досить складну концепцію часу,, в якій розподі­лили «об'єктивний час» і «часовість»:'*«об'єктивний час» це похідне від «часовості», тобто від часу людського існування. Найбільша складність полягає в тому, що людина не усвідомлює цього і «віддається» об'єктивному плинові подій, «жертвує» власною свободою.

Важливе місце в екзистенціалістській естетиці займає позиція Альбера Камю (1913—1960 pp.). Філософські й естетичні ідеї А. Камю пережили складну трансформа­цію: від ідеї злиття людини з вічноплинною природою, через протиріччя між індивідуалізмом і гуманізмом до визнання хаотичності світу і випадковості людського існу­вання. У світогляді А. Камю звучать мотиви стоїцизму, заклики до бунту людини, яка усвідомлює абсурдність свого буття.

А. Камю цікавить широке коло проблем, пов'язаних із

³⁶ Сартр Ж.-П. Слова. М., 1966. С 173.

³⁷ Sartre IP. L'etre et le Neant. Paris, 1957. P. 65.

соціальним призначенням мистецтва, психологією худож­ньої творчості.

Констатуючи абсурдність буття, А. Камю водночас не заперечує загальнолюдських цінностей (любов, свобода, солідарність), які дістали найбільш повне і глибоке осмис­лення в мистецтві. А. Камю намагається розглянути спів­відношення між бунтом, революцією і мистецтвом: ёунт протистоїть революції, а революція руйнує мистецтво. Така залежність одвічна, адже завдання революції — встановити чіткий порядок, а для мистецтва живильним є бунт — творчий протест проти існуючого чи створювано­го. У мистецтві на перший план висуваються поняття «стиль» і «краса». Художник своїми засобами намагаєть­ся здолати хаотичність і абсурдність світу, надаючи йому у творах «стиль», завдяки якому з суцільної потворності світу вибудовується те, що можна вважати красою. Мис­тецтво створює «штучний», «ілюзорний» світ, виконуючи функцію компенсації, тобто додає те, чого немає в реаль­ності.! у процесі сприймання мистецького твору реалізу­ється тенденція до самопізнання, самовираження, само­вдосконалення. Проте людина потрапляє у безвихідь: адже пізнати себе — це означає вмерти. Саме так побудо­вана концепція «Стороннього» — одного з концептуаль­них літературних творів А. Камю.

Після другої світової війни позиція А. Камю набуває ще більшої суперечливості, ніж у ЗО—40-і роки. У творах «Чума», «Облоговий стан» автор наголошує на етичній функції мистецтва, на необхідності об'єднання людських зусиль в боротьбі проти зла. Водночас зло непереможне: А. Камю, як учасник Опору, закликає до боротьби з фашизмом — «чумою XX століття». Екзистенціаліст А. Камю переконаний, що чума — це звичайний стан людини, це шлях до смерті.

Неотомістська естетика. Однією із специфічних граней розвитку сучасної західної естетики і мистецтва є ство­рення «ілюзорної дійсності», свідоме проникнення у твор-v4icTb «нового містицизму»' Зв'язок західної філософії з релігією відбувається сьогодні в кількох напрямах. Це передусім теологізація сучасних філософсько-естетичних концепцій. Так, Е. Фромм вважає за необхідне створити нову релігію — для інтелігенції. Інтелектуальний розвиток Інтелігенції, вважає вчений, обов'язково веде до нігілізму. Виникає своєрідна залежність: чим вищим є інтелект, ширшим коло інтересів, глибшим значення людини, тим активніше формуються її нігілістичні уявлення. Відомий

американський естетик Т. Манро стверджує, що деякі „, художні методи і принципи мистецтва, зокрема натура-" лізм," органічно співіснують з релігійною свідомістю, нею ' і стимулюються. Натхнення митця Манро оцінює як «про­мінь світла з потойбічного світу», а творчий процес, на його думку, не піддається раціональному аналізові. Ана­логічні висловлювання можна зустріти у працях Дж. Сантаяни, П. Фульк'є, Г. Марселя та ін.

Теологізація окремих шкіл сучасної філософії й есте­тики Заходу обумовлена і значним впливом на їх пред­ставників неотомізму — офіційної доктрини католицької церкви. Томізм, який спирався на вчення монаха-доміні-канця Фоми Аквинського (1225—1274 pp.) користувався особливою популярністю і впливом в епоху середньовіччя. Під тиском матеріалістичної філософії XVII — XVIII ст., наукових досягнень цього періоду він поступово втратив свою популярність. Відродження томізму почалося у дру­гій половині XIX ст., а у 1879 р. модернізована форма його — неотомізм — проголошується офіційною філосо­фією католицької церкви, підтримується Ватіканом.

Первинним неотомісти вважають «божественне», «чис-^! те» буття. Матеріальний світ проголошується вторинним, похідним. Бог визнається першопричиною буття і першо­основою всіх світоглядних установок людини. В основі неотомістської естетики — підкорення мистецтва, митця ідеї служіння Богові, церкві. Мистецтво перетворюється' на ілюстратора теологічних доктрин, розвивається в межах певного канону.

Неотомістська естетика, як і інші естетичні концепції, спирається на більш широке за проблематикою філо­софське бачення світу, властиве неотомізмові.;Серед філо­софських ідей, які ^вплинули на формування неото­містської естетикщ слід виділити ідею про акт і потенції,*) що лежать в основі онтології неотомізму. Згідно з цією ідеєю процеси виникнення тих чи інших речей або явищ трактуються як актуалізація потенцій. Хоч потенція роз­глядається в неотомізмі як чисто абстрактна можливість, проте сама постановка питання відкривала можливість трансформації ідеї у дослідження проблем творчих потен­цій особи, зокрема у сфері мистецької діяльності. Можли­вість такої трансформації обумовлюється і загальнофіло-софською концепцією особистості, атрибутами якої в не­отомізмі виступають свобода, самосвідомість, здатність до реалізації у духовному акті, творчість і самотворчість. І хоч ці атрибути особистості мають своє ціннісне під-

твердження лише у співвідношенні з Богом, естетика все ж таки має можливість дати власну інтерпретацію цим поняттям і специфіці їх функціонування, принаймні у сфері створення і сприймання релігійного мистецтва.

Кожен твір релігійного мистецтва є втіленням у ху­дожніх образах божественної ідеї, а митець розглядаєть-"ся як провісник Бога. Слід зазначити, що проблеми релігійного мистецтва з його місцем у культурі XX стГ є об'єктом широкого теоретичного аналізу навіть в офіцій­них документах різних релігійних конфесій. Так, у енцик­ліці папи Пія XII «Медіатор деї» (1947 р.) зафіксовано, що сучасному мистецтву «слід надати свободу у відповід­ному і благоговійному служінні церкві та священним ритуалам за умови, що вони збережуть рівновагу між стилями, не схиляючись а ні до надто реалістичного, а ні до зайвого «символізму». Така позиція призвела до широкої розробки проблеми видів мистецтва, яка у неото-містській естетиці представлена значно ширше, ніж у школах інших теоретичних орієнтацій. Особливу увагу приділяють неотомісти розвиткові музики, зокрема про­блемам літургійної музичної культури.>Після прийняття на Другому ватиканському соборі (1962—1965 pp..) «Кон­ституції святої літургії» почався процес модернізації мо­ви богослужіння — заміни «священної латини» на до­ступніші мовні форми, а це. безперечно, демократизувало літургічну дію. Наголошуючи на ролі і значенні музики, представники неотомістської естетики/розробляють шляхи використання традиційною релігійного музикою націо­нальних музичних надбань певних регіонів, властивих їм ритмів, мелодій, музичних інструментів. Ці тенденції за­охочуються передусім у місіонерській діяльності за умови, що «вони не будуть суперечити сутності релігійної ідеї, прославленню Бога і освяченню віруючих ³⁸.

- Важливою і помічною ідеєю томізму і неотомізму є пошуки шляхів гармонізації науки і віри; завдання / філософії — підвести розум до ідеї Бога, а доказ реаль-, Іності Бога--це вже сфера теології. Природа служить чзсновою на шляхуЧдо небесного, божественного. У цьому контексті більшість представників нетомізму розробляють проблему прекрасного, наголошуючи на ній як на провід­ній в естетичній науці. Звичайно, справедлива оцінка місця тієї чи іншої проблеми в структурі науки — питання

⁸⁸ Reihe lebendiger gottesdienst die [Constitution der Zweiten vatikanischen Koniils heiiige Liturgie. Westfalen, 1964. S. 123.

надто важливе. Проте не менш важливими є і розуміння проблеми та її інтерпретація, яку пропонує той чи інший напрям сучастої естетичної науки. Що ж до неотомізму, то його прихильники осмислюють прекрасне через поєд­нання абсолютної і відносної краси, при цьому, носієм абсолютної, «вічної» краси проголошується Бог.'

Найбільш послідовно і повно естетична проблематика неотомістів представлена у працях Ж. Марітена, зокрема в його книзі «Відповідальність митця», яка була написана наприкінці 50-х років і спиралася на попередні досліджен­ня «Мистецтво і схоластика» та «Межі мистецтва», здій* снені вченим ще у 20-і роки. Ж. Марітен іронічно ставить* ся до людини взагалі, вважаючи її твариною, яка «жи­виться трансцендентним». На противагу звичайній люди­ні, митець, на думку теоретика, керується вищими уявлен­нями й оперує поняттями краси, гармонії, опановує твор­чу потенцію, яка є індивідуальною здібністю людини і знаходиться «всередині цілісного людського субстрату». Марітен вводить поняття «диктат краси» і вважає, що митець, підкоряючись диктатові краси, осмислює її і трансформує в людські форми: «Згідно з Аристотелем і Фомою Аквинським, мистецтво є певною потенцією прак-тичтого інтелекту, саме тією його потенцією, яка пов'яза­на із створенням тих предметів, котрі повинні бути ство­реними».

Особливу увагу Ж. Марітен приділяє роздумам про значення, роль і функції мистецтва. Він при цьому не відокремлює мистецтво від митця, а намагається пов'яза­ти конкретний твір (незалежно від специфіки виду мис­тецтва) з творчим процесом митця. Це, в принципі, теоре­тично плідний шлях — саме такий підхід багато в чому і викликає інтерес щодо позиції відомого неотоміста. Визначаючи мистецтво, Марітен підкреслює, що він має на увазі «мистецтво всередині митця, всередині душі і творчого динамізму митця, тобто певну приватну енер­гію, вітальну здібність, яку ми, без сумніву, повинні розглядати у ній самій, відокремивши її природу від усього стороннього, але яка існує всередині людини і яку людина використовує для створення хорошого твору».

Ж. Марітен розглядає мистецтво як своєрідну єдність» процесу «творення» і процесу «дії» — впливу конкретних творів на людину. Саме процес «дії» можна, на думку

*' Маритен Ж. Ответственность художника // Самосознание евро­пейской культуры XX века. М., 1991. С. 172.

вченого, трансформувати у сферу моралі і визначити надзвичайно складні, іноді суперечливі процеси взаємоіс-нування та взаємодії мистецтва і моралі, митця, що є творцем конкретних творів, і митця — звичайної люди­ни, адже «гріхи людини можуть послужити сюжетом або матеріалом для твору мистецтва, а мистецтво може нада­ти їм естетичну красу». Розвиваючи цю думку, Ж. Марі-тен пише: «...Мистецтво має користь з усього, навіть з гріха. Воно діє, як належало б одному з Богів: воно не думає ні про що, крім своєї слави. Якщо митця осуджу­ють, картині на це наплювати, аби вогонь, на якому його (митця.— Л.Л.) спалюють, пішов би на випал прекрас-

ного вітражу».

Чимало уваги приділяють неотомісти (Ж. Марітен, Е. Жільсон) проблемам етико-естетичного виховання, однак вони розглядаються і вирішуються через ідею «християнізації» сучасної культури. Слід зазначити, що кінець XX ст. з властивими йому численними трагічними катаклізмами, війнами, хворобами, почуттям страху і безперспективності людського існування призвів до попу­лярності релігійних ідей, психологічно досить легкого, з одного боку, формування релігійного фанатизму, а з другого, до появи авантюристів, які виступають у ролі «нових пророків», «месій», претендуючи на символи Хрис­та чи діви Марії. Значна частина митців бере активну участь у «християнізації» культури, розробляючи біблійні сюжети. Слід враховувати, що мистецтво в різні періоди свого розвитку використовувало міф про Диявола (сим­вол зла) і Бога (символ добра). Ці символи мають транскультурне значення. Аналізуючи твори Гете «Фа­уст», Ф. Достоєвського «Брати Карамазови», А. Франса «Повстання ангелів», Л. Андреева «Щоденник Сатани», М. Булгакова «Майстер і Маргарита» та багатьох інших письменників, ми розуміємо, що використання релігійних символів добра і зла відкривало можливість ставити загальнолюдські етичні проблеми, адже планетарна зна­чущість релігійних символів стирала обмеженість конк­ретно-історичних, соціальних чи національних уявлень, допомагала створювати узагальнені образи жертовності, милосердя, спадковості поколінь, розкривати грані за­гальнолюдського у розумінні добра і зла.

Г *> Там же. С 175.

Р о з д і л XI ЕСТЕТИКА XX СТ.: МИСТЕЦЬКА ПРАКТИКА

$ 1. АБСОЛЮТИЗАЦІЯ ФОРМАЛЬНО-ТЕХНІЧНИХ ПОШУКІВ У МИСТЕЦТВІ XX СТ.

Розгляд у попередніх розділах історичних закономір­ностей розвитку мистецтва XIX і попередніх століть пере­конливо свідчить про панівне становище реалізму в історії художньої культури. Що ж до XX ст., то картина дещо змінилася. Хоч реалізм і залишився провідним творчим методом, проте значні зусилля митців віддаються або формально-технічним пошукам, або дослідженню суб'єк­тивно-замкненого світу людини. Зазначені тенденції знайшли вияв у запереченні об'єктивних джерел ху­дожнього образу, у штучно ускладненій формі, в символі­ці слова, кольору, звука, позбавлених загальнолюдського змісту, врешті-решт — у руйнуванні традиційної гармонії мистецтва.

Серед нереалістичних художніх напрямів, які склада­лися на початку XX ст.1 мали значний вплив на подаль­ший розвиток мистецтва, слід назвати передусім фовізм, футуризм, кубізм, кубофутуризм. Ці напрями представле­ні у живописі, скульптурі, поезії, музиці більшості країн Європи, в Росії та в Україні.

У мистецькому житті Європи період кінця XIX — по­чатку XX ст. позначений надзвичайною динамикою, стрім­кою зміною поколінь митців, стилів, напрямів. З'являю­ться численні групи й мистецькі об'єднання, кожне з яких проголошує свою творчу концепцію. Утвердження нових принцинів у мистецтві набуває «маніфестантного» харак­теру. Безперечно, що на формування авангардистського руху в мистецтві XX ст. вплинули як науково-технічна революція, яка закладала у свідомість інтелігенції поняття динаміки, руху, нових ритмів, так і філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, 3. Фрейда та інших всесвітньо відомих теоретиків.

У складному, суперечливому перебігу художніх подій того часу все ж таки можна було знайти своєрідність розмежування між мистецтвом XIX і XX ст. «Осінній Салон» 1905 р. в Парижі, на якому виставив свої роботи Анрі Матісс. Картини А. Матісса — не лише виклик ста­лим традиціям французького живопису, а й заперечення, імпресіонізму, намагання повернутися до яскравих фарб, малюнка, декоративності. З одного боку, А. Матісса по-

чинають називати фовістом, тобто диким митцем, з друго­го ж — визнають як борця за нове мистецтво. А. Матісс, П. Пікассо, А. Дерен, О. Фрієз наповнюють свої картини різким «матеріально відчутним» світлом, починають ви­вчати мистецтво «варварів» — полінезійців, суданців, да­гомейців, аналізують творчу спадщину Поля Гогена, який з таким захопленням ставився до мистецтва примітиву. З 1906 р. активізувалися творчі зв]язки між митцями Франції і Росії, які дали змогу порівняти художні школи, творчі манери, розуміння новаторства у мистецтві. Цьому сприяла влаштована Дягилєвим восени 1906 р. масштаб­на виставка російського живопису, на якій представляли­ся роботи 53 майстрів. Поруч з іконами XVIII — XIX ст., картинами Реріха, Врубеля і Сомова демонструвалося й авангардне мистецтво — «пластичні експерименти» М. Ларіонова і Н. Гончаровой На той час вже можна було говорити про специфічний шлях російського аван­гарду. Це підтверджують і виставки 1906—1914 pp. у Москві та Києві:, виставка 1908 р. «Ланка» експонувала роботи О. Богомазова, Д. Бурлюка, М. Ларіонова, О. Екстер.

• Фовйм А. Матісса був лише першим поштовхом щодо розвитку нереалістичного мистецтва XX ст. З 1909 р. можливості живописного простору почали активно дослі­джувати французькі митці Пабло Пікассо і Жорж Брак. Паралельно з ними в Італії розроблялася концепція футу­ризму (від лат. future — майбутнє).

П. Пікассо і Ж- Брак сміливо полемізують з А. Матіс-сом щодо ефективності колористичного «вибуху» фовістів і зосереджують увагу на пластичних композиціях, обме­жуючи палітру двома — трьома кольорами, перважно чорним, сірим, коричневим. Згодом, у 1911 —1913 pp., вони підсумують свої пошуки, проголосивши основні прин­ципи кубізму (від фр. cube —куб). До П. Пікассо і Ж- Брака приєдналися Ф. Леже, М. Дюшан, Ле Фо-кон'є та ін., тобто ті, хто вважав доцільним відображення дійсності за допомогою геометричних пропорцій, хто на­магався переосмислити «пластичний світ», хто заперечу­вав «фігуративність» живопису або натуралізм. В основі кубізму лежало бажання художників реалізувати ідею геометризованого зображення дійсності. На становлення цієї ідеї значний вплив мали наукові відкриття кінця XIX — початку XX ст.

Художники-кубісти прагнули перенести в мистецтво об'єктивний, аналітичний метод дослідження світу, яким

користується наука. Ні, вони не відмовлялися від основної специфічної властивості мистецтва — відображати об'єк­тивну дійсність. Але їм найбільше важило — як саме відображати, яку обирати форму.

Кубістичний принцип відображення вів до деформації предметів, пропорцій людського тіла, до розщеплення об'єктів на елементарні геометричні об'єми. Принципи кубізму ігнорували можливість пізнання мистецтвом навколишньої дійсності, можливість відтворення реальної краси. А це означало, що кубізм закликав до пошуку, до розкріпачення таланту митця, відкривав дорогу експери­ментуванню в доборі й освоєнні нових формально-техніч­них засобів, які б збагачували художню палітру майстра. Слід зазначити, що у ці роки активно почали розробляти­ся нові й переосмислюватися старі види і жанри мистецт­ва взагалі, живопису і скульптури зокрема. З'явилося поняття так званого чистогц живопису на відміну від коллажів, «рельєфних» творів, в яких картина «монтуєть­ся» завдяки різним матеріалам. Більше того, робилися спроби поєднати живопис і скульптуру у жанрі «ассамб-лаж». У 1912 р. Марсель Дюшан шокує публіку, запро­понувавши їй «рухливу скульптуру» — велосипедне коле­со, встановлене на табуретці. Увагу мистецтвознавців привертають експерименти Гійома Аполлінера: видатний поет прагне поєднати свої «ліричні ідеограми» з візуаль­ним мистецтвом. Вони друкуються у 1918 p., діставши назву «Каліграми».

Подальші творчі експерименти, покликані до життя фовізмом і кубізмом, французькі теоретики намагаються зв'язати з національною традицією. Це надзвичайно ціка­вий і важливий момент: формально заперечуючи мистецт­во минулого, вони не підтримують і космополітичні тенденції. Намагання окремих митців створити у XX ст. загальноєвропейське мистецтво гальмується тими країна­ми, митці яких досягли певних творчих вершин. Так, відомий теоретик кубізму Альбер Глез підкреслював, що «Франція розглядає твори найсвавільніших митців сього­дення як породження нашої національної традиції*

Становлення футуризму пов'язують передусім з ім'ям італійця Філіппо Томмазо Маринетті (1876—1944 p.). Проте футуризм не можна вважати явищем лише іта­лійським. Вплив футуризму позначився на творчості мит­ців Росії, України. З часу появи першого маніфесту футу­ристів почалася боротьба за «пріоритет у перебудові

естетичного середовища». Хто перший — кубізм чи фу­туризм?

На початку століття з'явилися теоретичні праці, які повинні були обгрунтувати принципи футуризму: «Футу­ризм» (Ф. Маринетті), «Футуристська антитрадиція: «ма-ніфест-синтез» (Г. Аполлінер), «Футуристичний мані­фест Монмартра» (Ф. Дель Марль) та ін. Особливої уваги заслуговує теоретична праця одного з фундаторів українського кубофутуризму Олександра Богомазова «Живопис та елемент» (1914 р.). О. Богомазов просте­жив генезис художньої форми, що народжується від руху первісного елемента — крапки і далі, підкорюючись дина­міці руху, де складаються лінії, живописні площини, середовище тощо. Живопис, вважав О. Богомазов, це самостійна система, яка живе своїм внутрішнім життям, постійно змінюється і оволодіває ритмом — категорією, яка, на думку художника, має кількісні і якісні ознаки.

О. Богомазов вважав кубофутуризм новим мистецт­вом, яке не лише кидає виклик традиції, а й висуває «самостійну вартість елемента живопису як носія відчут­тів» митця. Це одна з важливих ознак пошуків футурис­тів, кубістів або кубофутуристів — носієм відчуттів митця повинен бути не зміст твору, а елементи форми. Наголо­шуючи на тому чи іншому елементі (кольорі, освітленні, деформації предмета, композиції), живописець «анато­мує» власні почуття.

Теоретична програма футуристів абсолютизувала зна­чення форми мистецького твору. Заперечуючи культуру минулого, футуристи фетишизували техніку, індустрію, швидкість, привнесені технічним розвитком нові ритми. Схиляючись перед рівнем технічних досягнень XX ст., вони водночас доводили, що технічний прогрес веде до духовного зубожіння, що техніка з часом знищить свого творця — людину. Слід зазначити, що футуристи, хоч, можливо, на інтуїтивному, емоційному рівні, та все ж відчули протиріччя між технічним прогресом як процесом творення нового і його наслідками, які можуть мати руйнівну силу для людини і людства.

Італійські футуристи не обмежувалися лише художні­ми пошуками. Ф. Маринетті та його прибічники намага­лися впливати на соціально-політичні процеси в Італії, претендували на створення нової філософсько-естетичної концепції. Італійська модель футуризму стане згодом прикладом утвердження антигуманізму, поштовхом до підтримки реакційної ідеології фашизму та режиму Мус-

соліні. Маніфести італійців відверто закликали до жорсто­кості і насильства. Дегуманізація мистецтва підтверджу­валася їх орієнтацією на «механічну людину», людину-ав-томат, на пробудження в людині примітивних інстинктів агресії, боротьби за існування: «Мистецтво може бути тільки ґвалтуванням і жорстокістю». І далі: «Нема ше­деврів без агресивності» ^f. Така філософія творчості при­зводила італійських футуристів до естетизації потворного. Поети-футуристи ламали художній образ, руйнували зви­чайну мову, вважали алогізм обов'язковим принципом побудови твору.

Перед першою світовою війною італійські футуристи з радістю пророкували початок «великої симфонії» — вій­ни, яку вони називали «найкращою гігієною світу».

Слід зазначити, що італійські футуристи — Ф. Мари­нетті, Дж. Северині, І. Боччоні, К. Карра намагалися організаційно і творчо об'єднати футуристів Європи, Росії, створити «загальноєвропейський фронт» — міжна­родне товариство митців з центрами у Флоренції, Парижі, Мюнхені і Москві. Саме ці організаційні зусилля дуже швидко виявили принципову різницю у розумінні футуриз­му між представниками різних країн, виявили лише єд­ність терміна «футуризм» (як назви напряму) при іноді протилежному його тлумаченні. Так, для французів футу­ризм це, за висловом Г. Аполлінера, «свідчення світового впливу французького живопису від імпресіонізму до кубіз­му включно». Для росіян і українців (В. Каменський, В. Маяковський, О. Богомазов, Д. Бурлюк, М. Ларіо-нов, Н. Гончарова, В. Хлебников та ін.) — це оновлення старослов'янської традиції, «діалог» з мистецтвом X ст.— «золотим віком слов'янства», це морально-етичні пошуки російської вольниці часів Степана Разіна.

Футуризм в Росії починався з діяльності «будет-лян» — провісників майбутнього (В. Хлебников, В. Ка­менський, Д. Бурлюк, О. Гуро, М. Матюшин, В. Мая­ковський). Період між 1910—1914 pp. пов'язаний у ро­сійських футуристів саме з міфопоетичним світосприйман­ням, з легендаризацією слов'янської минувшини. У 1909 р. в листі до Василя Каменського Велемир Хлеб­ников поділяє людей не за націями, релігіями чи соціаль­ними станами, а-на «стан — «ми» і наші проклятущі

¹ Манифесты итальянского футуризма. М., 1914. С. 12.

вороги. Ми новий рід люд-променів. Прийшли озорювати всесвіт. Ми непереможні» ².

Наголошуючи на міфопоетичних джерелах російського футуризму, його представники зробили багато плідного для вивчення і популяризації старовинних фресок, ікон, скіфської пластики, зверталися до традицій народної творчості.

Ще у 1908 р. В. Хлебников пише вірш «Жарбог», де язичеський бог слов'ян виступає як носій свободи, як сила, що єднає людей:

Жарбог! Жарбог!

Волю видеть огнезарную

Стаю легких жарирей,

Дабы радугой стожарною

Вспыхнул морок наших дней...³.

Цікаво, що В. Хлебников розглядав народне мистецт­во як вираження народної естетики. Навіть його слово­творчість (творення «заумного слова») спиралася перед­усім на фольклорну традицію, на властиве їй розуміння й інтерпретацію «часу — простору», на порівняння симво­лів «материк» і «океан», тобто символів, які роз'єднують «європейський» і «російський» світ, на «азіатські» пласти російської культури.

Якщо у В. Хлебникова носієм свободи виступав бог стародавніх слов'ян, то у В. Каменського цю функцію виконував Степан Разін, а В. Маяковський спирався на свої російсько-українсько-грузинські витоки. Новатори, революціонери, як правило, не бояться звинувачень в архаїзмі, тому що для них давні за часом символи, міфи, звичаї — це свідчення загальнолюдських начал, це шлях до взаєморозуміння.

Футуризм—одне з найяскравіших явищ російської і української культури початку XX ст. Воно об'єднало надзвичайно талановитих, оригінальних митців, яким, на жаль, випали глибоко трагічні як творчі, так і людські долі.

Перша світова війна, а потім жовтнева революція в Росії зробили неможливим подальші активні організа­ційні і творчі зв'язки митців Європи. Розвиток мистецтва дедалі більше набував не загальноєвропейського характе­ру, як це було на початку століття, а обмеженого кордона-

² Хлебников В. Творения. М., 1986. С. И. ■' Там. же.

ми і суто національними ни соціально-політичними ін­тересами.

На фоні перших зазначених нами напрямів, які абсо­лютизували формально-технічні пошуки у мистецтві, по­ступово починав набувати особливого значення і популяр­ності абстракціонізм.