2015-05-15
464
Застосування більш суворої відповідальності до осіб, які вчинили злочини проти дитини, здійснюється на підставі положень як Загальної, так і Особливої частин КК.
Підвищена відповідальність за злочини, пов’язані з посяганням на дитинство, у Загальній частині встановлюється шляхом віднесення до обставин, що обтяжують покарання, таких обставин, як вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67 КК), вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 7 ч. 1 ст. 67 КК), вчинення злочину з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67 КК).
В Особливій частині КК виключно про підвищений кримінально-правовий захист дитини йдеться у 13 статтях (ст. 117, 137,148, 150,1501, 156, 164, 166, 167, 169, 304, 323, 324), у диспозиціях 5 статей посягання на дитину передбачене альтернативна ознака основного складу злочину (ст. 135, 141, 155, 168, 442), а у 25 статтях КК посягання на дитину передбачене кваліфікуюча ознака складу злочину (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 120, ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 2, 3 ст. 149, ч. 3, 4 ст. 152, ч. 2, 3 ст. 153, ч. 2 ст. 172, ч. 2 ст. 181, ч. 2 ст. 299, ч. 2, 3 ст. 300, ч. 2, 4 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3, 4 ст. 303, ч. 2, 3 ст. 307, ч. 3 ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317).
|
|
|
З урахуванням того, що кримінально-правовий захист дитинства здійснюється за допомогою численних норм як Загальної, так і Особливої частин КК, які розміщені у багатьох різних розділах КК України, не можна вважати достатньо обґрунтованою і доцільною висловлену деякими авторами пропозицію щодо формування в Особливій частині КК окремого розділу «Злочини проти сім’ї та дітей», бо це фактично є приблизно такий же випадок, якщо намагатися створити окремі розділи про корисливі чи насильницькі злочини. Недоцільність створення такого розділу обумовлена й тією обставиною, що більшість норм про підвищений кримінально-правовий захист дитини передбачено в Особливій частині КК як кваліфіковані склади відповідних злочинів (і кількість таких норм постійно зростає), тому відтворення їх в окремому розділі неминуче призведе до зайвого дублювання багатьох статей КК та величезних, необмежених, мінливих меж такого розділу.
Якщо й існують проблемні аспекти захисту дитинства кримінально-правовими заходами, то вони стосуються інших питань, деякі з них проявляються у наступному.
Так, одним із показників ефективності диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності осіб, які досягли повноліття, є встановлення віку кримінальної відповідальності. У ч. 1 ст. 22 КК України встановлено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальній відповідальності підлягають особи віком від чотирнадцяти років, встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України, але цей перелік у чинному КК значно розширений порівняно з КК УЗСР 1960 р. Крім того, якщо порівняти перелік злочинів, відповідальність за які може наставати з 14 років, що встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України, з такими ж переліками, які мають місце у кримінальних кодексах інших пострадянських держав, то він буде явно найширшим. Отже, з позиції поліпшення кримінально-правового захисту дитинства вважаємо за доцільне встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може наставати з чотирнадцяти років, певним чином вдосконалити шляхом їх скорочення.
|
|
|
|
середньої тяжкості. Але до того ж переліку, що встановлений у ч. 2 ст. 22 КК України, віднесені лише умисні злочини, з яких лише хуліганство, передбачене ч. 1 ст. 296 КК, може бути віднесене до злочинів невеликої тяжкості. Тобто положення ст. 97 КК для дітей у віці від 14 до 16 років фактично є звичайнісінькою голою декларацією, адже застосовувати їх можна виключно в одному випадку. Це потребує відповідних наукових та законодавчих розробок з метою розширення умов та меж застосування положень ст. 97 КК, особливо щодо вікової категорії від 14 до 16 років.
У системі кримінально-правового захисту дитинства в Україні певних уточнень потребує також визначення та зміст понять «дитина», «неповнолітній», «малолітній» з метою досягнення узгодженості цих понять як між собою у кримінальному законодавстві, так і з тотожними поняттями, що використовуються в інших галузях чинного законодавства. Зокрема, чітке визначення цих понять подано у ст. 6 Сімейного кодексу України, де вказується, що правовий статус дитини має особа до досягнення повноліття, малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Тобто відповідно до положень ст. 6 Сімейного кодексу України, «дитина» є загальним поняттям, а «малолітній» та «неповнолітній» є його складовими частинами і співвідносяться з цим загальним поняттям як ціле та частина, а між собою – як окремі самостійні категорії.
Але зовсім інша ситуація з цими поняттями має місце у КК України, що породжує не тільки термінологічну неузгодженість, але й неодноманітний підхід до захисту дитини. Справа у тому, що в КК України в одних випадках поняття «дитина» охоплює всіх осіб, які не досягли повноліття, в інших випадках – тільки малолітніх, поняття «неповнолітній» в одних випадках охоплює осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, в інших випадках – будь-яких осіб, які не досягли повноліття (у тому числі малолітніх).
Так, у ст. 137, 164, 166, 168, 169, 442 КК під дитиною розуміється будь-яка особа, що не досягла повноліття, тоді як у п. 2 ч. 2 ст. 115 і ч. 2 ст. 136 КК мова йде лише про малолітню дитину. У всіх інших випадках у статтях КК України використовуються лише поняття «неповнолітній» та «малолітній». Однак, якщо зі змістом поняття «малолітній» тут усе зрозуміло (це особа, яка не досягла віку чотирнадцяти років), то зміст поняття «неповнолітній» у кримінальному законі вельми далекий від одноманітного розуміння.
Зокрема у ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 3 ст. 303, ч. 2 ст. 307 КК під неповнолітнім розуміється особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, оскільки у відповідних частинах цих статей, тобто ч. 3 ст. 149, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153, ч. 4 ст. 303, ч. 3 ст. 307 КК окремо встановлюється підвищена відповідальність за передбачені цими статтями злочини, вчинені щодо малолітніх. Водночас у ч. 3 ст. 120, ч. 3 ст. 130, ч. 2 ст. 133, ст. 137, ч. 2 ст. 140, ст. 141, ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 144, ч. 2 ст. 147, ст. 164, ч. 2 ст. 172, ч. 2 ст. 181, ч. 2, 3 ст. 300, ч. 2, 4 ст. 301, ч. 3 ст. 302, ч. 3 ст. 309, ч. 3 ст. 314, ч. 2 ст. 315, ч. 2 ст. 317, ст. 323, ст. 324 КК поняття «неповнолітній» використовується таким чином, що охоплює своїм змістом усіх осіб, які не досягли повноліття (у тому числі й малолітніх), і відповідно у цих статтях вже не здійснюється диференціація відповідальності за посягання на дитину залежно від її вікової категорії.
|
|
|
Навіть у загальній нормі, що передбачає відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність (ст. 304 КК), цей термін має різний зміст при використанні його у назві статті і в ч. 1 ст. 304 КК. У назві ст. 304 КК «Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність» маються на увазі усі особи, які не досягли повноліття, а в ч. 1 ст. 304 КК вказаним терміном охоплюється лише вікова категорія від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, оскільки у ч. 2 ст. 304 КК кваліфікуюча ознака передбачене вчинення вказаних у диспозиції статті дій щодо малолітньої особи.
Крім того, деякі статті КК України (п. 2 ч. 2 ст. 115, ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 146, ст. 1501, ч. 2 ст. 299 КК) передбачають спеціальний кримінально-правовий захист лише малолітньої дитини і залишають поза увагою вікову категорію від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Така неоднаковість у змісті основних понять та у підходах до встановлення кримінальної відповідальності за злочини, вчинені щодо дітей, не може бути визнана оптимальною і потребує відповідних наукових досліджень з метою розробки уніфікованих понять та підходів, спрямованих на ефективний кримінально-правовий захист дитинства.
Одержано 02.10.2012
L
УДК 343.98
Ганна Сергіївна Бідняк,
викладач кафедри криміналістики, судової медицини та психіатрії
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
|
|
|
Деякі аспекти криміналістичного дослідження підписів
У практиці почеркознавчих досліджень значне місце займають дослідження підписів. Як відомо, підпис представляє собою обмежений об’єм графічного матеріалу, являється одним із складніших об’єктів почеркознавчої експертизи. При його дослідженні виникають певні труднощі, які обумовлюють особливості збору матеріалу.
Насамперед, особа, яка призначила експертизу, повинна не тільки правильно формулювати завдання експертизи, але і створювати реальні умови для їх вирішення. Це досягається перш за все шляхом надання в повному об’ємі відповідних речових доказів, порівняльних зразків, інших матеріалів справи, що містять «біографічні» дані про походження і умови зберігання досліджуваних об’єктів.
Досліджувані документи представляють експертові в оригіналі. Лише в особливих випадках допустиме представлення фотознімку тексту або підпису. Наприклад, якщо написи виконані на незвичному матеріалі, який неможливо вилучити. Та все ж нерідко на дослідження надають ксерокопії або факсокопії документів. При такому способі передачі зображення на папір експерт не може встановити послідовність виконання штрихів, прослідкувати наявність ознак, які вказують на технічну підготовку, на незвичність виконання підпису. Враховуючи сучасний розвиток комп’ютерної техніки, буває скрутно встановити ознаки монтажу. Тому існують обмеження проведення досліджень ксерокопій підписів.
Документи, що направляються на експертизу, з метою забезпечення їх збереження повинні бути поміщені в конверт. На конверті до того, як в нього будуть вкладені досліджувані документи, вказуються їх найменування, реквізити і кількість. У практиці часто трапляються випадки, коли досліджувані документи підшиваються в папку з іншими матеріалами справи, що іноді веде до невиправного псування досліджуваних об’єктів і робить неможливим проведення криміналістичної експертизи. Крім того, почеркознавчі експертизи в більшості випадків багатооб’єктні, тому матеріали кримінальної справи, що не відносяться до дослідження, ще більше захаращують і ускладнюють процес дослідження.
У спірні документи неприпустимо вносити які-небудь зміни шляхом обведення, підкреслення, інших позначок досліджуваних підписів різними письмовими приладами (маркери, олівці, кулькові, гелі, чорнильні ручки і так далі); пошкодження документів шляхом вирізання або наклеювання окремих фрагментів тощо.
Наукова обґрунтованість висновку експерта та об’єктивність вирішення питань, які ставляться перед експертом-почеркознавцем, безпосередньо залежать від кількості та якості порівняльного матеріалу (зразків підпису а також почерку), який надається слідчим чи судом. Необхідно вже на початковому етапі розслідування підготувати необхідні матеріали, наскільки це можливо, і призначати проведення експертизи.
Враховуючи методику проведення почеркознавчої експертизи, вкажемо особливості кожної групи зразків підписів, що надаються як порівняльний матеріал:
1. Вільні– підписи, виконані передбачуваним виконавцем до скоєння злочину і не в зв’язку з ним. При виконанні цих документів особа не тільки не знала, але і не могла припускати можливості їх подальшого використання в якості зразків підписів. Окрім зразків підписів нерідко виникає необхідність у зразках почерку, особливо коли спірний підпис містить літерну або змішану транскрипцію. У всіх випадках отримання вільних зразків особа, яка винесла ухвалу про призначення почеркознавчої експертизи, перевіряє безсумнівність їх походження. Потрібна впевненість в тому, що вони виконані особою, що саме перевіряється, а не кимось іншим від його імені. Експерти теж перевіряють надані зразки, порівнюючи їх між собою та з іншими видами наданих зразків. В результаті до уваги можуть прийматися тільки окремі зразки, про що обов’язково вказується в експертизі.
2. Умовно-вільні – підписи, виконані після порушення кримінальної справи, але не спеціально для дослідження. Наприклад, підписи, що виконані в протоколах допиту, очної ставки, поясненнях і інших матеріалах справи.
3. Експериментальні – підписи, виконані особою, що перевіряється, спеціально для експертного дослідження. Поширеною помилкою є відбір зразків підпису шляхом змалювання спірних підписів. Такі зразки є непридатними і не можуть допомогти у встановленні істини.
|
Для виконання зразків необхідно створити умови, максимально наближені до тих, в яких виконувався спірний підпис (стоячи, сидячи, на колінах і т. д.). Зразки рекомендується відбирати неодноразово (не менше трьох разів), з інтервалом від декількох хвилин до декількох годин або днів – залежно від обставин справи (щоб особа, яка перевіряється, змогла забути попередній варіант виконання).
У найбільш складних випадках слідчий, суддя для отримання зразків підпису може запросити фахівця, який має спеціальні знання в області почеркознавства.
Усі зразки рукописів, направлені на експертизу, завіряються слідчим, суддею. Матеріали, представлені слідчим або судом, як зразки для порівняльного дослідження, повинні бути співставленні із спірним документом за часом написання, змістом і цільовим призначенням, матеріалом письма, способом виконання, умовами виконання документа, станом пишучої особи, темпом письма.
Порівняльний матеріал представляється експертові в тому об’ємі, який дозволив би всесторонньо проаналізувати ознаки, що містяться в порівнюваних рукописах. Оскільки у кожному конкретному випадку потрібна різна кількість зразків, то важко дати єдині і точні рекомендації для всіх видів дослідження підписів.Необхідно дотримуватися загальноприйнятого правила: чим менше об’єм досліджуваного рукопису, тим більше повинно бути порівняльних зразків.
Ми впевнені, що взаєморозуміння і добросовісна співпраця особи, яка призначила експертизу, та експерта по кожній справі принесе плідний результат – підвищить якість експертних досліджень і сприятиме досягненню головної мети – розкриттю злочину і встановленню істини у справі.
Одержано 01.10.2012
L
УДК 343.982:343.148
Володимир Сергійович Бондар,
начальник ад’юнктури Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник
Гармонізація інституту використання спеціальних знань
у кримінальному судочинстві
Ратифікація Україною Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод є вагомим фактором розвитку національного кримінально-процесуального права. Основні норми, що гарантують права людини в сфері кримінального судочинства, містяться в ст. 6 вказаної Конвенції, яка закріплює принцип змагальності, що складає основу справедливого правосуддя.
У теперішній час спостерігається процес так званої гармонізації кримінально-процесуальних систем європейських держав, які ратифікували вищезгадану конвенцію. Термін «гармонізація кримінально-процесуальних систем», що широко використовується зарубіжними дослідниками, означає планомірну імплементацію положень, закріплених в Конвенції, у внутрішньодержавне кримінально-процесуальне право, з урахуванням національних особливостей відповідної держави. Важливим кроком на шляху національної кримінально-процесуальної системи є прийняття нового кримінально-процесуального кодексу, який незабаром набере чинності.
Не викликає сумнівів ствердження, що розслідування і судовий розгляд майже кожного кримінального правопорушення вимагає застосування спеціальних знань.
Новий кримінально-процесуальний закон вніс багато нового, запропонувавши шляхи вирішення низки серйозних проблем, насамперед увівши реальну можливість для реалізації найважливішого принципу сучасного судочинства – принципу змагальності при використанні спеціальних знань.
Однак спеціальні знання, як правовий процесуальний інститут є таким комплексним міжгалузевим інститутом, який поєднує в різних видах процесуальний галузей права низку подібних нормативних положень, необхідних для врегулювання суспільних відносин, які виникають з приводу застосування спеціальних знань. Базовий Закон України «Про судову експертизу» заклав загальні нормативні основи судово-експертної діяльності – незалежно від виду судочинства, у процесі якої застосовуються спеціальні знання.
В умовах судової та адміністративної реформ, глибоких інтеграційних процесів у науці проблема міжгалузевих досліджень набуває особливої актуальності та значимості. Це повною мірою стосується й розвитку правового інституту спеціальних знань, теоретичні, правові й організаційні основи якого потребують приведення до відповідності вимог сучасної практики, впровадження нових принципів кримінально-процесуальної діяльності.
Однак на дивлячись на необхідну необхідність залучення спеціальних знань у кримінальне судочинство, процес гармонізації даного процесуального інституту не позбавлений певних недоліків правового та організаційного характеру.
Зокрема, законодавцем не гармонізовано термінологічного інструментарію, що визначає сутність інституту спеціальних знань, відсутня єдність у регламентації застосування спеціальних знань у різних формах у ході досудового розслідування по кримінальних справах та в судовому розгляді, спостерігається відмінність у регламентації вимог до висновків судових експертів. Відсутність уніфікованого підходу до такого джерела доказової інформації як висновок експерта, за окремих обставин містить потенційну загрозу непорозуміння щодо прав і обов’язків судових експертів при виконанні експертиз у кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справах.
Наприклад, у кодексах, що регулюють порядок провадження в даних справах, встановлено, що висновок, який зобов’язаний дати судовий експерт, повинен відповідати наступним вимогам:
– бути обґрунтованим і об’єктивним (ст. 12 Закону України «Про судову експертизу»);
– бути обґрунтованим та об’єктивним (ч. 5 п. 1 ст. 69 нового КПК України);
– бути правдивим (ч. 1 ст. 58 ЦПК України);
– бути мотивованим (ч. 3 ст. 31 ГПК України);
– бути об’єктивним (ч. 2 ст. 273 КпАП та ч. 3 ст. 369 МК України).
Потребує конкретизації форма використання спеціальних знань у процесі дослідження інформації, отриманої при застосуванні технічних знань (ст. 266 КПК).
|
Подальшого вдосконалення потребують питання забезпечення прав та законних інтересів сторони захисту при використанні спеціальних знань на стадії досудового розслідування з точки зору достатності процесуальних можливостей впливати на хід та результати розслідування. Не зовсім переконливою виглядає формулювання законодавцем мети допиту експерта в суді (ст. 356).
У вітчизняній та російській криміналістичній та процесуальній науці вже накопичений певний досвід адаптації законодавства, що регулює порядок використання інституту спеціальних знань.
На підставі аналізу точок зору, висловлених В. Г. Гончаренком [2], О. О. Зайцевою [1; 3; 4], Я. В. Комісаровою [5, с. 71–84], Л. В. Лазарєвою, П. І. Репешком, О. С. Червинським [7] та іншими вченими, пропонуємо власний погляд на напрями вдосконалення інституту спеціальних знань у кримінальному судочинстві.
1. Вдосконалення процесуального статусу судового експерта та керівника судово-експертної установи.
2. Гармонізація та уніфікація термінологічного апарату, який визначає порядок призначення судової експертизи у базовому Законі «Про судову експертизу» та кримінально-процесуальному кодексі, котрі оперують різними термінами для позначення процедури призначення: «звернення», «доручення», «призначення».
3. Вдосконалення правил оцінки висновку експерта з урахуванням уведення суду присяжних шляхом:
– комплексу пропозицій, спрямованих на вдосконалення процедури допиту експерта:
а) уніфікації мети допиту експерта в суді, яка має полягати не тільки в роз’ясненні, а також доповненні й умовою відсутності необхідності проведення додаткових досліджень;
б) забороні проведення допиту експерта до ознайомлення стороною кримінального провадження з висновком судового експерта;
в) можливістю залучення до оцінки висновку експертизи спеціаліста;
– вдосконалення порядку ознайомлення сторони захисту, потерпілого та його представника з висновком експерта, порядку вирішення їх клопотань з приводу проведення експертизи шляхом процесуальної регламентації:
а) терміну подання клопотань учасниками кримінального провадження з питань експертизи після їх ознайомлення з висновком експерта;
б) процесуальної форми фіксації факту ознайомлення зацікавлених осіб із висновком експерта.
Список використаних джерел: 1. Гарисов С.М. Использование специальных познаний в судебном производстве по уголовным делам: монография / С. М. Гарисов, Е. А. Зайцева. – Волгоград: ВА МВД России, 2010. – 196 с. 2. Гончаренко В. Г. Організаційні та правові проблеми судової експертизи
в Україні / В. Г. Гончаренко // Часопис Академії адвокатури України. – 2011. – № 1. – С. 1–5. 3. Зайцева Е. А. Концепция развития института судебной экспертизы в условиях состязательного уголовного судопроизводства: монография / Зайцева Е. А. – М.: Юрлитинформ, 2010. – 424 с. 4. Зайцева Е. А. Реализация состязательных начал при применении специальных познаний в уголовном судопроизводстве: монография / Зайцева Е. А. – Волгоград: ВА МВД России, 2006. – 192 с. 5. Комиссарова Я. В. Концептуальные основы профессиональной деятельности эксперта в уголовном судопроизводстве:
монография / Комиссарова Я. В. – М.: Юрлитинформ, 2010. – 240 с. 6. Кримінальний процесуальний кодекс України. – Х.: Одіссей, 2012. – 360 с. 7. Червинский А. С. Уголовно-процессуальный статус руководителя судебно-экспертного учреждения: монография / Червинский А. С. – М.: Юрлиинформ, 2011. – 208 с.
Одержано 24.09.2012
L
УДК 343.13(477)
Олексій Олексійович Бондаренко,
доцент кафедри кримінального процесу факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук, доцент
Підстави призначення судової експертизи за новим КПК України
У статті формулюються підстави для призначення судової експертизи за новим КПК України. Розглядається можливість розширення випадків обов’язкового призначення судової експертизи. Наводяться фактичні та юридичні підстави призначення та проведення судової експертизи.
Ключові слова: кримінальне провадження, судова експертиза, спеціальні знання.
Використання спеціальних знань під час кримінального провадження є одним із засобів підвищення ефективності діяльності органів досудового розслідування. Найбільш поширеної формою їх застосування є призначення та проведення судової експертизи.
У науковій літературі питанням призначення та проведення експертизи в кримінальному судочинстві присвячено чимало праць вчених (Р. С. Бєлкін, А. В. Дулов, П. П. Іщенко, В. М. Махов, Ю. К. Орлов, О. Р. Шляхов та ін.). Однак, незважаючи на це, не склалося єдності щодо визначення підстав призначення судової експертизи, що і є метою даного дослідження.
Експертиза проводиться експертом за зверненням сторони кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду, якщо для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання (ч. 1 ст. 242 КПК України) [5].
Під час детального вивчення питання щодо визначення підстав для призначення судової експертизи доходимо висновку, що формула «судова експертиза призначається у випадках, коли під час кримінального провадження необхідні спеціальні знання» не дає вичерпної відповіді на питання щодо необхідності її проведення у конкретному кримінальному провадженні, оскільки потребує тлумачення поняття необхідності.
У КПК України не визначені конкретні підстави для призначення судової експертизи, а в загальній формі обумовлена лише необхідність використання останніх. Винятком із даної обставини є передбачення Законом випадків обов’язкового призначення судової експертизи з метою вирішення певних питань, а саме для: 1) встановлення причин смерті; 2) встановлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень; 3) визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності; 4) встановлення віку особи, якщо це необхідно для вирішення питання про можливість притягнення її до кримінальної відповідальності, а іншим способом неможливо отримати ці відомості; 5) встановлення статевої зрілості потерпілої особи в кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених ст. 155 КК України (ч. 2 ст. 242 КПК України).
Проведення експертизи є також обов’язковим щодо осіб (свідків), які у зв’язку зі своїми психічними та фізичними вадами нездатні правильно сприймати обставини, що мають значення для кримінального провадження, та давати про них показання (п. 14, 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» № 8 від 30.05.1997 [10]).
В. М. Орловим та М. С. Строговичем пропонувалося розширити випадки обов’язкового призначення експертизи у кримінальному провадженні щодо: виготовлення та збуту підроблених грошей і цінних паперів; викрадення та торгівлі наркотичними засобами; незаконного носіння, зберігання, придбання, виготовлення і збуту вогнепальної чи холодної зброї, боєприпасів та вибухових речовин; порушення правил техніки безпеки, яке призвело до людських жертв, безпеки руху і експлуатації автомобільного транспорту; аварій та катастроф на залізничному, водному і авіаційному транспорті; підробки документів, печаток та штампів; випуску недоброякісної продукції; неправильного лікування, що спричинило смерть хворої особи; визначення стану здоров’я потерпілої у справах про зґвалтування, потерпілих і обвинувачених у провадженнях про зараження венеричними захворюваннями [7, с. 6; 11, с. 259]. З приводу цього справедливим є зауваження В.М. Махова, згідно з яким обов’язковість проведення експертизи у вказаних випадках вже обумовлена такими вимогами як повнота, всебічність та об’єктивність розслідування. У свою чергу, вчений пропонує доповнити перелік випадків обов’язкового призначення судової експертизи необхідністю вирішення наступних питань: чи хворіє обвинувачений на алкоголізм, чи потребує він примусового лікування від нього та чи немає протипоказань цьому [6, с. 224–226].
|
Заслуговують на увагу твердження О. Р. Шляхова та І. Л. Петрухіна, згідно з якими питання щодо необхідності призначення судової експертизи повинно вирішуватися слідчим, прокурором, суддею в кожному конкретному випадку окремо в залежності від важливості факту, що встановлюється, і інших обставин кримінального провадження. На думку вчених, передбачення в законі всіх випадків призначення експертизи призвело б до обмеження органів досудового розслідування і суду у виборі засобів доказування [9, с. 31; 12, с. 62]. Отже, науковці надають вказаним суб’єктам можливість вирішувати дане питання за власним розсудом.
Проаналізувавши точки зору О. Р. Шляхова і І. Л. Петрухіна, приходимо до висновку, що визначена ч. 1 ст. 242 КПК України необхідність у використанні спеціальних знань як підстава для призначення судової експертизи визначається авторами умовною. Певні питання можна вирішити й без використання спеціальних знань у формі судової експертизи. Заперечуючи проти вказаної точки зору, В. Д. Арсеньєв та В. Г. Заблоцький, виходячи з термінологічного тлумачення положень закону, відзначають, що у ньому передбачена не можливість, а обов’язковість призначення судової експертизи у всіх випадках, коли вирішення певних питань потребує застосування спеціальних знань [1, с. 22]. Думається, що таке категоричне тлумачення положень закону не повинно знайти підтримки серед вчених, оскільки навіть при неможливості вирішення певних питань без застосування спеціальних знань необов’язково вдаватися до такої форми їх використання як проведення судової експертизи. У зв’язку з цим заслуговує на підтримку думка В. М. Галкіна, який обумовлює необхідність проведення експертного дослідження неможливістю іншим шляхом повно та достовірно встановити факти, що мають значення для кримінального провадження [3, с. 41].
