2015-05-15
360
Наявність у неповнолітнього часткової кримінально-процесуальної дієздатності, як зазначає С. Б. Мартиненко, не повинно бути пов’язано із віком, а повинно бути визначено в залежності від фактичного досягнутого їм рівня психофізіологічного розвитку, необхідного і достатнього для свідомої участі в слідчих діях. При цьому в кримінальному процесі повинна діяти презумпція часткової дієздатності неповнолітніх, яка підлягає спростуванню при встановленні даних про недосягнення неповнолітнім вказаного рівня розвитку [12, с. 9].
За думкою К. Є. Ігошева та Г. М. Міньковського з посиланням на дані психологів, сучасні розумово розвинуті підлітки у віці з 11–13 років вже достатньо розуміють зміст ряду кримінальних процесуальних заборон [13, с. 399].
Отже, з урахуванням мети даного дослідження, слід зазначити, що крім вікового критерію визначення кримінально-процесуальної дієздатності неповнолітнього потерпілого слід ще відзначити його спроможність правильно сприймати обставини, факти реальної дійсності, які відносяться не тільки до події злочину, але й торкаються порядку судочинства та можливістю надавати показання по суті кримінального провадження. Це надає неповнолітньому потерпілому можливості бути учасником процесуальних відносин, здійснювати процесуальні дії, а також використовувати процесуальні права та виконувати обов’язки суб’єкту кримінального судочинства, хоча і не завжди самостійно.
На нашу думку, в доповнення до викладеного слід зазначити, що не можна ігнорувати віковий критерій кримінально-процесуальної дієздатності для неповнолітніх постраждалих від злочинних посягань. За таким критерієм їх можна об’єднати в наступні групи, що пропонує Ю. О. Гурджи, зокрема: – особи віком до 16 років, які мають мінімальний обсяг кримінально-процесуальної дієздатності, що повинен визначатися ступенем потрібності потерпілого, як носія доказової інформації, та його здатності зберігати і адекватно відтворювати при здійсненні окремих слідчих дій. Практиці відомі випадки коли джерелом доказової інформації у кримінальному проваджені були свідчення малолітніх потерпілих, що отримані при проведені слідчих дій, такі як допит та впізнання [14, с. 278–279, 281–285, 324–326]. Змістом цих свідчень найчастіше бувають досить важливі відомості про особливі прикмети винної особи, (наприклад, нападаючого), місця, часу, обставини злочинного нападу, способу його вчинення та інші елементи предмета доказування. Так, епізодичне притягнення осіб вказаної категорії до участі у кримінальному судочинстві здійснюється відповідно до ст. 55–59 нового КПК України. Вони наділяють особу, що потерпіла від злочину та визнана в установленому законом порядку потерпілою, правом незалежно від віку давати свідчення, представляти докази та інше. На нашу думку, в кожному конкретному випадку питання про те, чи спроможний малолітній потерпілий сприймати обставини злочину, запам’ятовувати та відтворювати їх на допиті, вирішується із урахуванням рівня його розвитку, здібностей, фізичного та психічного стану, ступеня навіювання (сугестивності), обставин вчиненого злочину. Притягнення такого потерпілого до участі в слідчих діях здійснюється через законних представників (ст. 226, 227 нового КПК України) [15]; – особи віком від 16 до 18 років мають неповну кримінально-процесуальну дієздатність. У цьому віковому періоді потерпіли вже достатньо орієнтуються в соціальних цінностях, можуть вибірково будувати свою поведінку. Однак без
участі законного представника самостійна реалізація ними процесуальних прав у цьому віці, як ми вважаємо, не може бути досить ефективною, оскільки подібна діяльність передбачає не тільки здатність до соціальної орієнтації, а й наявність нормативно-ціннісних уявлень, здібностей до узагальнення в умовах особливого роду, а саме в умовах кримінального судочинства. Крім того, слід мати на увазі й такий аргумент, як закріплення у Цивільно-процесуальному законі положення відносно вісімнадцятирічного віку, оскільки з цього віку наступає повна дієздатність. Саме це положення згідно ст. 128 нового КПК України. не дозволяє неповнолітньому самостійно реалізовувати права цивільного позивача Що ж стосується можливості реалізації неповнолітнім потерпілим права подавати клопотання, відводи, знайомитися з матеріалами кримінального провадження по закінченню досудового слідства, то його особиста участь повинна супроводжуватися обов’язково процесуальною підтримкою законних представників [14, с. 52].
У той же час, на це питання існують і зовсім інші погляди, зокрема спроба провести розподіл для визначення дієздатності у кримінальному процесі України була проведена В. І. Галаганом та О. М. Калачової, при цьому критеріями для цього ними були обрані основи цивільної дієздатності. Цей розподіл виглядає наступним: – особа віком до 14 років повинна вважатися такою, що не має кримінально-процесуальної дієздатності. Тож межі правосуб’єктності цієї особи звужені через відсутність у неї вказаної дієздатності. У такому разі при проваджені всіх слідчих дій, обов’язковою є участь осіб, які повинні представляти її інтереси; – особа віком від 14 до 18 років повинна мати неповну кримінально-процесуальну дієздатність, що припускає участь представника за її клопотанням за рішенням слідчого чи суду; – з 18 років особа повинна мати повну кримінально-процесуальну дієздатність [17, с. 65].
На наш погляд, вказана пропозиція суперечить поняттю цивільної дієздатності, якщо вона була обрана за основу, у зв’язку з тим, що у ст. 31 ЦК України особа до 14 років наділяється правом часткової цивільної дієздатності, а також в цьому розподілі не зовсім повно відображена сама суть дієздатності особи, яка залежить від багатьох факторів, зокрема: віку, фізичного стану, а також особистих якостей, що виявляються у особи через розумовий, фізичний і соціальний розвиток [18, с. 387], що ми підтримуємо.
У підтвердження цих визначень проаналізуємо деякі положення доказового права, а саме ті, що в кримінальному процесі оцінка доказів провадиться за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому досліджені всіх обставин кримінального провадження (ст. 94 нового КПК України). При цьому в законі не вказуються формальні умови, які заздалегідь визначали б цінність і значення кожного доказу окремо та в їх сукупності [19, с. 74–75]. Таким чином, правила оцінки доказів дозволяють зробити межу визначення моменту виникнення дієздатності у неповнолітнього більш гнучкою. Це в свою чергу, народжує право для осіб, які застосовують вказане, необхідністю вибіркового використання фактичних даних, які були отриманні за допомогою неповнолітнього, а також взаємного обліку позицій дитини та її законного представника. Крім цього, необхідно мати на увазі й наступні обставини. Якщо неповнолітній потерпілий особисто сприймав конкретну подію, то фактичні дані можуть бути надані (повідомлені) тільки їм самим. У такому випадку він є незалежний. Якщо ж фактичні дані існують поза суб’єктивною діяльністю дитини, тоді вони можуть бути надані також і його законним представником. Роль останнього як раз і складається у цьому, а зокрема, щоб забезпечити допустимість таких доказів, в охороні прав та інтересів особи, яку він представляє, в тому числі, тих які порушені злочином, при цьому він має право заявляти клопотання, відводи, надавати скарги та інше, тобто здійснювати саме ту діяльність, виконання якої для неповнолітнього в силу його індивідуальних якостей є важким [20, с. 46], а інколи незрозумілими згідно з його віком.
Таким чином, необхідно вести розмову про часткову кримінально-процесуальну дієздатність неповнолітніх осіб. Вести мову про повну недієздатність слід лише застосовуючи до конкретної неповнолітньої особи, фактична участь якої у кримінально-процесуальних правовідносинах неможливо із причин її нездатності вірно сприймати обставини реальної дійсності, утримувати їх в пам’яті та надавати показання по суті справи. Цей висновок можна зробити згідно ст. 242 КПК України тільки на підставі висновку експерта.
Список використаних джерел: 1. Терія держави та права. Академічний курс: підручник / [ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко]. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 688 с. 2. Томин В. Т. Острые углы уголовного судопроизводства / Томин В. Т. – М., 1991. – 181 с. 3. Смирнов Л. Рецензия на книгу: Мазалов А. Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – М., 1967 / Смирнов Л., Грун А. // Социалистическая законность. – 1968. – № 8. – С. 95–102. 4. Божьев В. П. К вопросу о понятии потерпевшего в советском уголовном процессе / Божьев В. П. // Учен. зап. ВИЮН. – Вып. 15. – 1962. – С. 177–181. 5. Адаменко В. Д. Процессуальная дееспособность участника уголовного процесса / Адаменко В. Д. // Изв. Вузов Правоведение. – 1978. – № 4. – С. 55–59. 6. Метелица Ю. Л. Судебно-психиатрическая экспертиза
потерпевших / Ю. Л. Метелица. – М.: Юрид. лит., 1990. – 193 с. 7. Рыбальская В. Я. О процессуальных гарантиях потерпевших в производстве по делам несовершеннолетних / В. Я. Рыбальская // Проблемы борьбы с преступностью: Труды Омск. Высш. Шк. мил. и Иркут. ин-та. – Омск; Иркутск. – № 5. – 1975. – С. 89–95. 8. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15. 9. Сімейний кодекс України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14. 10. Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение / Петрухин И. Л. – М.: Правоведение, 1985. –135 с. 11. Зайцев О. А. Теория и практика участия свидетеля в уголовном процессе: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Зайцев О. А. – М., 1993. – 29 с. 12. Мартиненко С. Б. Представители несовершеннолетних на досудебных стадиях уголовного процесса: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Мартиненко С. Б. – СПб., 2000. – 23 с. 13. Игошев К. Е. Семья, дети, школа / Игошев К. Е., Минковский Г. М. – М.: Просвещение, 1989. – 433 с. 14. Гурджи Ю. О. Кримінально-процесуальна дієздатність потерпілого: проблеми обмеження і втрати / Гурджи Ю. О. // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 3. – С. 51–55. 15. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651. 16. Аленин Ю. П. Теоретические и практические основы раскрытия и расследования очагов преступлений / Ю. П. Аленин. – Одесса, 1996. – 351 с. 17. Галаган В. І. Встановлення процесуального статусу окремих осіб, які беруть участь у досудовому проваджені: монографія / В. І. Галаган, О. М. Калачова. – Луганськ: СПД Рєзніков В. С., 2012. – 212 с. 18. Скакун О. Ф. Теория государства и права: учебник / Скакун О. Ф. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с. 19. Грошевий Ю. М. Докази і доказування у кримінальному процесі: наук.-практ. посіб. – [2-е вид., стер.] / Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський; Київ. нац. ун-т внутр. справ. – К.; КНТ, 2007. – 272 с. 20. Галимов О. Х. Малолетние лица в уголовном судопроизводстве / О. Х. Галимов. – СПб.: Питер, 2001. – 224 с.
Одержано 24.09.2012
В этой работе рассматриваются вопросы исследования уголовно-процессуальной дееспособности несовершеннолетних, её объем, определение необходимой совокупности процессуальных полномочий.
Ключевые слова: несовершеннолетний потерпевший, уголовно-процессуальная дееспособность, возраст, с которого наступает уголовно-процессуальная дееспособность.
In this article the author researched the questions of criminal procedure efficiency of minor victims.
Keywords: minor victim, criminal procedure capability, the age of criminal procedure capability.
L
УДК 343.985:343.123.12
Наталія Станіславівна Кравченко,
слухач навчально-наукового інституту управління
Національної академії внутрішніх справ
ВЗАЄМОДІЯ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ЗГІДНО НОВОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ
У статі розглянуто поняття взаємодії як однієї з форм організації розслідування злочинів, впровадження нового інституту – «негласні слідчі (розшукові) дії» в кримінальному процесуальному законодавстві України та ряд інших питань.
Ключові слова: взаємодія, негласні слідчі (розшукові) дії, оперативно-розшукові заходи, слідчі дії, спеціальний закон.
Розкриття злочинів у сучасних умовах є результатом колективних дій правоохоронних органів і перебуває у прямій залежності від рівня організації взаємодії між ними. Поняття «взаємодія» розкривається багатьма галузями знань і кожна намагається сформулювати власне визначення. Не обійшли увагою дане визначення і криміналісти. Так, Р. Бєлкін розглядає взаємодію як одну з форм організації розслідування злочинів, що полягає у передбаченому законом співробітництві слідчого з органом дізнання, узгодженому за цілями, місцем і часом. Вона здійснюється в межах їхньої компетенції з метою повного і швидкого розкриття злочинів, всебічного та об’єктивного розслідування кримінальної справи, розшуку злочинця, викрадених коштовностей та інших об’єктів, суттєвих для справи [4, с. 31].
Подібне визначення взаємодії органу дізнання і слідчого наводить також Б. Вікторов, але звертає увагу на те, що вона може ґрунтуватись як на законах, так і підзаконних актах [5, с. 25].
Схоже з Р. С. Бєлкіним визначення взаємодії розглядає І. Гуткін, але він вказує на співробітництво між органами, не підлеглими один одному [6, с. 70].
На нашу думку, найбільш повне визначення взаємодії формулює С. Слінько, який визначив цей чинник як необхідний, що ґрунтується на законі і відомчих нормативних актах, координований за проміжними цілями напрям діяльності незалежних один від одного щодо адміністративності органів, що спрямовується слідчим і здійснюється за комплексного сполучення та ефективного використання повноважень, методів і форм, властивих кожному із них, для розкриття злочинів, припинення злочинного діяння і встановлення обставин, які входять до предмета доказування у кримінальній справі [7, с. 13].
Звернення багатьох авторів до визначення поняття взаємодії і спроби побудувати універсальне, яке б охоплювало усі важливі риси такої спільної діяльності слідчих та оперативних підрозділів, зумовлюється як актуальністю даного питання, так і відсутністю його визначення у кримінально-процесуальному законі.
Історична ретроспектива розвитку українського суспільства свідчить про постійний пошук компромісу між необхідністю ефективної боротьби зі злочинністю та дотриманням принципу справедливості, забезпеченням реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина, економії сил, засобів, коштів тощо.
13 квітня 2012 р. Верховна Рада України прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – новий КПК України), розроблений робочою групою при Адміністрації Президента України [2].
У кримінальному процесуальному законодавстві України, у зв’язку з набуттям його чинності з 19 листопада цього року, вбачається поява нового інституту – «Негласні слідчі (розшукові) дії», проте чинний Кримінально-процесуальний кодекс України переліку таких процесуальних дій не містить, і негласні слідчі (розшукові) дії не відокремлюються від інших слідчих дій та регулюються у загальному порядку, передбаченому КПК України, хоча є очевидним, що вони потребують спеціального врегулювання.
Шляхом введення нової глави – глави 21 «Негласні слідчі (розшукові) дії», законодавцем зроблено спробу врегулювати даний інститут.
З появою зазначеного інституту, ст. 40 нового КПК України дещо розширено коло повноважень слідчого, зокрема він уповноважений:
· проводити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії;
· доручати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам;
·
|
Система негласних слідчих (розшукових) дій спрямована на оптимізацію ролі оперативно-розшукової діяльності у сфері кримінального судочинства. Однак, порядок взаємодії між слідчими та оперативними підрозділами при провадженні вказаних дій чітко не визначається.
Після внесення заяви або повідомлення про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань повинні поводитися лише негласні слідчі (розшукові) дії, а не оперативно-розшукові заходи. У такому разі ОРД за новим КПК України буде мати місце лише до внесення інформації у реєстр. Факт проведення негласних слідчих (розшукових) дій та отримана за їх наслідками інформація будуть мати відповідний правовий режим інформації з обмеженим доступом (ст. 246 КПК), що потребує розв’язання низки питань, пов’язаних з доступом до неї (ст. 254 КПК), та певні особливості розробки процесуального порядку збереження і використання протоколів, складених за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них (ст. 252 КПК). Незважаючи на процесуальну можливість слідчого самостійно не лише призначати, а й проводити негласні слідчі (розшукові) дії (ч. 6 ст. 246 КПК), вбачається за доцільне рекомендувати розподіл виконання функцій, а саме: слідчий призначає їх проведення, оперативні підрозділи проводять та отримані результати передають прокуророві, а останній вже вирішує питання про можливість і доцільність їх використання під час доказування.
Аналіз статей, що регламентують порядок проведення негласних слідчих дій у Кримінальному процесуальному кодексі (ст. 224–252), свідчить про певну непослідовність його розробників та колізійність деяких положень. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 224 проводити негласні слідчі дії мають право тільки державний обвинувач і слідчий. Тобто буквальне тлумачення вказаного положення дає змогу дійти висновку, що вказані особи повинні безпосередньо особисто проводити вказані негласні заходи. Це твердження також випливає зі ст. 245 «Обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи», відповідно до якої слідчий, державний обвинувач мають право особисто або за допомогою технічних засобів таємно проникнути до публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи.
Водночас відповідно до ч. 3 ст. 224 за рішенням слідчого і державного обвинувача до проведення негласних слідчих дій можуть залучатися також інші особи, що слід відобразити у постанові, оскільки згідно зі ст. 228 у ній повинні міститися відомості про особу, яка буде їх проводити. Отже, можна дійти висновку, що цим рішенням визначаються особи, які також мають право проводити відповідні негласні слідчі дії. Адже встановивши можливість проведення негласних слідчих дії, у Кодексі не передбачено, які саме особи вправі безпосередньо проводити ці дії, їх статус. Тільки у ст. 249 згадується, що під час досудового розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів можуть бути отримані фактичні дані, речі й документи, які мають значення для досудового розслідування, особою, яка відповідно до закону виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації, або учасниками такої групи чи організації, які на конфіденційній основі співпрацюють з органами досудового розслідування.
Застосування вказаних статей на практиці потребує прийняття спеціального закону, який регулюватиме процесуальний статус осіб, яким доручається проводити негласні слідчі дії, форми взаємодії їх з особами, які доручили їм виконання вказаних дій, і багато інших питань. По суті цей закон перетвориться на чинне нині законодавство про оперативно-розшукову діяльність, призведе до дублювання вирішення окремих питань [10].
Відповідно до глави 2 «Негласні слідчі (розшукові) дії» КПК слідчий чи державний обвинувач може провести такі негласні дії: спостереження за особою, річчю, або місцем; аудіо- або відеоконтроль місця; контроль за вчиненням злочину; спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 4 ст. 224). Також при здійсненні контролю за вчиненням злочину можуть бути проведені: контрольована поставка, контрольована закупка, спеціальний слідчий експеримент, імітування обстановки злочину слідчим (ст. 248). Проте сама специфіка цих заходів передбачає необхідність надання слідчому роз’яснень щодо процедури їх проведення, що неможливо в рамках КПК і ще раз підкреслює необхідність розмежування слідчих та оперативно-розшукових дій, які повинні бути врегульовані окремо.
Семантика слова «негласний» означає невідомий для інших; прихований, таємний. Саме така таємна спрямованість більш притаманна оперативно-розшуковій діяльності, оскільки вона складається із системи гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних
засобів.
Слідчі ж дії – це регламентовані кримінально-процесуальним законом процесуальні дії, що спрямовані на збирання, фіксацію та перевірку доказів. Критеріями віднесення будь-яких процесуальних дії до кола слідчих є: 1) їх пізнавальна спрямованість, тобто спрямованість на збирання, фіксацію і перевірку доказів; 2) наявність передбаченої законом процесуальної форми, відповідно до якої проводяться слідчі дії; 3) можливість порушення в перебігу їх проведення прав та законних інтересів осіб, у зв’язку з чим деякі з них проводяться тільки після дачі згоди на те суду або з санкції прокурора; 4) можливість застосування державного примусу при їх проведенні.
Із наведеного випливає, що негласні слідчі дії, які пропонують розробники КПК, не повністю відповідають вказаним критеріям, оскільки за своєю природою вони є оперативно-розшуковими. Це зайвий раз переконує, що вказані дії повинні бути передбачені у спеціальному законі та не належать до слідчих дій.
Список використаних джерел: 1. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змін. та допов. станом 11 берез. 2011 р. – К.: Паливода А. В., 2011. – 248 с. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012. – Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/go/4651-17. 3. Про оперативно-розшукову діяльність: закон України. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/2135-12. 4. Белкин Р. С. Криминалистическая энциклопедия / Р. С. Белкин. – М.: БЕК, 1997. 5. Викторов Б. А. Общие условия предварительного расследования / Б. А. Викторов. – М.: ВШ МВД СССР, 1971. 6. Гуткин И. М. Органы дознания и предварительного следствия системы МВД и их взаимодействие / И. М. Гуткин. – Волгоград: ВШ МВД СССР, 1975. – 72 с. 7. Слинько С. В. Сущность, формы и правовые основы взаимодействия следователя с органом дознания: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Слинько Сергей Викторович. – Харьков, 1991. 8. Пивоваров В. В. Взаємодія слідчого з органами дізнання при провадженні досудового слідства у кримінальних справах: навч.
посіб. / В. В. Пивоваров, Л. І. Щербина. – Х.: Право, 2008. – 295 с. 9. Шеремет А. П. Криміналістика: навч. посіб. / А. П. Шеремет. – Чернівці: Наші книги, 2008. – 440 с. 10. Електронний ресурс: http://www.fair.org.ua/index.php/index/news_single/80.
Одержано 02.10.2012
В статье рассмотрено понятие взаимодействия как одной из форм организации расследования преступлений, внедрение нового института – «негласные следственные (розыскные) действия» в уголовное процессуальное законодательство Украины и ряд других вопросов.
Ключевые слова: взаимодействие, негласные следственные (розыскные) действия, оперативно-розыскные мероприятия, следственные действия, специальный закон.
Notion of the interaction is considered іn article as one of the forms to organizations of the investigation of the crimes, introducing the new institute – «secret investigation (search) of the action» in criminal procedural legislation of the Ukraine and row of other questions.
Keywords: interaction, secret investigation (search)of the action, operative-search of the action, investigation actions, special law.
L
УДК 343.1
Олександр Анатолійович Кравченко,
доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики
Інституту права ім. Володимира Сташиса Класичного приватного університету,
кандидат юридичних наук
загальнІ умовИ допустимості застосування спеціальних знань
та науково-технічних засобів У кримінальному провадженні
Зростаючий обсяг наукових знань потребує законодавчого закріплення загальних умов допустимості їх застосування в кримінальному провадженні. Аксіоматичним є те, що науково-технічні засоби – це речова форма втілення наукових знань, при якій вони проникають у кримінальне судочинство за допомогою технічних засобів, тобто опосередковано. Запропоновано в окремій статті кримінального процесуального кодексу об’єднати критерії допустимості застосування спеціальних знань та науково-технічних засобів як двох форм матеріального втілення наукових знань у кримінальному провадженні, оскільки знання, матеріалізоване в техніці – це і є науково-технічний засіб.
Ключові слова: Спеціальні знання, науково-технічні засоби, критерії допустимості, кримінальне провадження.
Застосування науково-технічних засобів у сфері кримінально-процесуальної діяльності породжує коло різноманітних проблем, у тому числі пов’язаних з їх допустимістю. За влучним виразом Р.С. Бєлкіна, вичерпний перелік технічних засобів при роботі з доказами складає процесуальні пастки, які практики намагаються обійти різними шляхами. Дійсно, перелік науково-технічних засобів, які використовуються в кримінальному провадженні, зазначити в законі практично неможливо. Доцільно, на наш погляд, розробити обов’язкові загальні критерії, за якими той чи інший засіб може допускатися до застосування в кримінальному судочинстві. У зв’язку з цим представляє інтерес розгляд питання про взаємозв’язки спеціальних знань та науково-технічних засобів.
Поняття науково-технічних засобів у юридичній літературі тлумачиться по-різному. Так, Н. А. Селіванов включає в це поняття не тільки прилади, інструменти, але й прийоми, засоби, методи їх застосування [1, 6]. З цим неможливо погодитися, оскільки прийоми та методи застосування науково-технічних засобів відносяться до предмета спеціальних знань.
Має рацію Р. С. Бєлкін, який при визначенні досліджуваного поняття обмежується лише матеріально-технічними засобами, але позначає їх іншим терміном – техніко-криміналістичні засоби. Термін науково-технічний засіб, на його думку, не відображає специфічних (криміналістичних) цілей застосування вказаних засобів [2, с. 73–74]. У цій частині з Р. С. Бєлкіним важко погодитися, тому що науково-технічні засоби – це, в широкому розумінні, знаряддя практичної людської діяльності незалежно від сфери їх застосування. У досліджуваному нами аспекті (кримінально-процесуальної діяльності) науково-технічні засоби – це засоби, спеціально створені або пристосовані для вирішення завдань кримінального провадження, зробити які без наукових знань практично неможливо. За цих обставин науково-технічний засіб являє собою одну з матеріальних форм втілення наукового знання, отже, вживання саме цього терміна є доречним.
Проблема критеріїв допустимості досягнень науково-технічного прогресу в кримінальному процесі тривалий час притягує до себе увагу вчених. Зокрема, стосовно всіх видів досягнень науково-технічного прогресу, які можуть використовуватись у кримінальному провадженні, розглядають критерії допустимості П. С. Елькінд, Л. Д. Кокорєв, В. Г. Гончаренко та деякі інші вчені. Різняться думки вчених і щодо питання про те, на які стадії кримінального процесу повинні розповсюджувати свою дію критерії допустимості. Одні кажуть про стадію досудового розслідування, інші – про все кримінальне провадження [3, с. 49–58; 4, с. 20; 5, с. 26].
|
У зв’язку з цим слід визнати недопустимими рекомендації про застосування так званих нетрадиційних методів при розкритті злочину (гіпноз, парапсихологія тощо). Відносно науковості отримання показань у допитаних під гіпнозом осіб О. Р. Ратинов зазначав, що подібна форма впливу на людей неприпустима. Знижуючи або виключаючи вольовий контроль з боку осіб, які беруть участь у слідчій дії, слідчий завжди ризикує наштовхнути їх на невірний спосіб дій, який через захоплення або упередження може здатися йому таким, що відповідає істині. Саме тому повинна бути рішуче відхилена ідея про можливість застосування гіпнозу в процесі досудового розслідування. Гіпнотичний вплив – найсильніша форма психічного насилля, несумісна з нашими моральними і правовими принципами [6, с. 164].
