Органи законодавчої влади в державно-політичній системі України

Відповідно до концепції розподілу влади перше місце серед “гілок” державної влади посідає законодавча. А виконавча та судова, хоча й мають свою сферу, але діють у напрямку виконання законів від імені закону. Що ж стосується виокремлених деякими конституціями й дослідниками установчої та виборчої “влад”, те перша, пов'язана із прийняттям конституції, тобто основного закону, також є по суті законодавчою, хоча й здійснюється в особливому порядку, а виборча влада (обрання парламенту, президента, місцевих органів самоврядування й ін.) являє собою лише одну з форм прояву суверенітету народу. Вона здійснюється теж на основі законів про вибори.

Студентові важливо знати, які органи здійснюють державну владу.

Законодавча влада реалізується різними державними органами (парламентами, по місцевих питаннях - законодавчими зборами штатів у федераціях, представницькими органами автономних політичних утворень, військовими й революційними радами в надзвичайних умовах, абсолютними монархами). На основі делегування парламентом законодавчих повноважень акти, що мають силу закону, видають органи виконавчої влади: президент, уряд, міністри (делеговане законодавство). Такі акти може видавати президент у виняткових ситуаціях і без делегування. Можливе видання актів, що мають силу закону, і на основі надання конституціями так званої регламентованої влади. Закони видають іноді переддержавні органи політичної влади повсталого народу (наприклад, у китайських звільнених районах в 1930-х рр. було прийнято загальне законодавство, що регулювало різні сторони життя; в 1973 р. у лісовому районі Бої була прийнята конституція Гвінеї-Бісау. Врешті, відомо безпосередньо народне (корпусу виборців) законодавство, прийняте шляхом референдуму.

Необхідно дослідити генезу назви законодавчої влади.

У звичайних умовах законодавча влада здійснюється насамперед загальнодержавним представницьким органом. Він має різні назви: законодавчі збори, народні, націонaльні збори, конгрес, сейм, верховна рада, з'їзд народних депутатів і т.д., але за ним затвердився загальний термін "парламент". Ця назва застосовується деякими конституціями в якості офіційної (конституцією С’єрра-Леоне 1991 р., Чехії 1992 р., Росії 1993 р.).

Похідним від слова "парламент" став термін "парламентаризм". У вітчизняній літературі змісту останнього зазвичай надавався негативний відтінок. Опираючись на оцінки К. Маркса й В. И. Леніна, багато авторів розглядали парламент як хоча й буржуазно-демократичний, але в принципі позитивний інститут в умовах капіталістичного ладу (при соціалізмі, як вважалося, його замінить система рад - органів "більш високого" типу), тоді як парламентаризм трактувалася як система керування, що означала "шкідливий" поділ законодавчої й виконавчої праці, а також "експлуататорське" привілейоване положення депутатів (членів) пapлaменту. Вважалося, що парламентаризм з'єднує демократію не для народу з бюрократизмом проти народу.

У цей час у постсоціалістичних країнах відбувається переоцінка цих поглядів. Саме слово "парламент", що раніше уникали застосовувати навіть як описову характеристику вищого законодавчого органу СРСР, тепер включений у Конституцію Росії, а парламентаризм тепер розуміється у вітчизняній літературі як така система керування державою, при якій закони (у тому числі делеговане законодавство) не можуть видаватися без участі парламенту, останній відіграє вирішальну роль у визначенні політики держави й контролі за діяльністю уряд.

У різних країнах залежно від форми правління й інших обставин існують свої форми парламентаризму. Так, у США міністри не несуть відповідальності перед парламентом, у ФРН вона обмежена, в Індії - безумовна, у Великобританії парламент має необмежені повноваження по виданню законів, у Франції законодавча компетенція парламенту обмежена й т.д. В останні десятиліття у зв'язку із критикою "диктатури парламенту" у багатьох країнах введені зміни, утворився так званий "раціоналізований парламентаризм". Його основна мета – зробити уряд більш стійким, ускладнити винесення йому вотуму недовіри й пов'язану із цим відставку через суто партійну боротьбу в парламенті, забезпечити стабільність державного управліния.

Поняття і система органів виконавчої влади та управління

У кожній державі вся державна влада - едина i неподільна, оскільки єдина держава, територія, єдина система права i законодавства, політична й економічна системи. Водночас в обмежених монархіях, у республіках існує принцип розподілу державних повноважень i функцій згідно із суспільним (державним) поділом праці, який не допускае монополізації та концентрації всієї державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, контрольно-наглядової) в одних руках, оскільки надзвичайно велика чи абсолютна концентрація державної влади в руках фактичного монарха або правителя (президента) веде до зловживань державною владою, до деспотичних, тиранічних чи інших антидемократичних державно-політичних режимів. Оскільки в державі існують найвищі законодавчі органи державної влади, органи правосуддя, контрольно-наглядові органи влади, то відповідно до розподілу державних повноважень (компетенції та функцій) існують i виконавчо-розпорядчі органи державної влади та управління, зайняті реалізацією внутрішньої та зовнішньої політики держави (й влади), функціями управління суспільством i державою.

Виконавчі органи державної влади належать до вторинних (похідних) органів державної влади та управління, оскільки в більшості випадків вони формуються найвищими представницькими органами державної влади (парламентом i президентом). Вони в цілому підзвітні й підконтрольні безпосередньо. Парламенту й главі держави - президентові. В окремих державах, зокрема у президентській республіці, найвищі виконавчі органи державної влади (президент) обираються всім населенням або колегією виборників, i в таких державах ці найвищі виконавчі органи мають представницький; первинний характер, а глава держави не підзвітний парламенту (законодавчим органам державної влади), хоча в таких республіках існує принцип взаємодії, координації, корпорації, система стримувань i противаг, взаємного контролю i самоконтролю. В о6межених монархіях найвищі органи виконавчої влади формуються парламентом, або керівник уряду - прем'єр-міністр обирається на загальнонародних виборах на певний строк.

Термін «виконавча влада» найбільше походить від функцій цієї гілки державної влади - виконувати закони держави, реалізовувати державну політику, здійснювати виконавчо-розпорядчі функції держави i влади. «Виконавчою владою» називають систему державних органів влади i посадових осіб, які здійснюють повноваження i функції з управління державою i суспільством. Кількісно в цій системі існують різні органи влади та управління, посадові особи i державний апарат, які функціонують у сфері конкретно визначеного державного управління. Іноді їх називають «адміністративний апарат» або «апарат державного управління». Ці державні органи i посадові особи провадять адміністративну (управлінську) діяльність. 3а своєю природою вони не є органами і посадовими особами, які здійснюють політичні (урядові) функції. Проте, між ними існує тісний взаємозв^'язок, вони становлять органічну єдність. Характер виконавчої влади, багато в чому зумовлений формою державного правління.

На думку спеціалістів конституційного права, щоб визначити сутність виконавчої влади в Україні в сучасний період, необхідно: 1) з'ясувати питання про співвідношення представницької та виконавчої гілок влади в системі єдиної державної влади; 2) визначити місце виконавчої влади в цій системі та її мету; 3) перелічити зміст функцій, притаманних цій формі влади; 4) вирішити питання про суб'єктів виконавчої влади; 5) розкрити зміст правової форми діяльності суб'єктів виконавчої влади.

Більш детальний аналіз взаємовідносин між гілками влади студенти повинні проаналізувати на основі Конституції України та законів, які регламентують діяльність Кабінету міністрів України, судової системи та органів місцевого самоврядування.