Станово-представницькі установи Середньовіччя та Нового часу

3 періоди становлення парламентаризму в Середньовіччі:

ранньофеодальна, станово представницька та абсолютна монархії

За часів середньовіччя більшість європейських держав не були унітарними, складаючись з окремих земель. Сюзерен мав васалів, а ті мали своїх васалів, що відобразилося в приказці - "васал мого васала - мій васал”.

Типовими парламентськими інституціями в країнах Європи на той час були іспанські Кортеси, французькі Генеральні Штати і англійський Парламент. Ці представницькі органи виникли на основі примітивного народовладдя варварських племен із запровадженням елементів римської традиції державного управління. Тому, власне, і назву "парламент” представницькі органи країн, де була поширена латинь, перейняли від латинського "parlare” - говорити. Спочатку ці інституції були створені як ради при королі, що потім перетворилися на урочисті збори з державних питань, коли до них увійшли представники міст, які були під покровительством чи владою короля.

В Іспанії Каталонські кортеси вже в ХІ столітті закріпили норми законодавчої, виконавчої і судової влади. До Кортесів поряд з дворянами і релігійними діячами міста входили синдики - представники міського населення (за конституцією Педро ІІІ 1282 року). Закони, що приймалися в Кортесах за поданням короля називалися конституціями, а ті, що проходили за поданням дворян чи міст – капітулами

Засідання Кортесів проводилися каталонською або латинською мовами. Якщо будь-який депутат заперечував проти прийнятого рішення, то засідання припинялося. На засіданнях могли прийматися будь-які, навіть неординарні чи революційні рішення. Так, у 1295 році представники міст зажадали від королеви Марії де Моліна позбавити архієпископа Толедо права засідати в Кортесах. Королева виконала цю вимогу, незважаючи на протести архієпископа, бо потребувала фінансової підтримки міст.

Створення першого іспанського парламенту - Установчих кортесів - було пов’язане з повстанням у 1808 р. в Мадриді, яке переросло в шестилітню війну. Хунти, які очолювали визвольну війну, скликали в м. Кадисі Установчі кортеси, історичне значення яких полягає у прийнятті першої іспанської Конституції від 18 березня 1812 р. Вперше Установчі кортеси мали характер не класово-представницької установи, а класичного буржуазного парламенту, що був обраний населенням за системою пропорційного представництва.

Станово-представницька монархія Франція 14-15ст

Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечила консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Починають скликатися збори представників станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найману армію, замість рицарського ополчення, а також централізований апарат управління. Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stat” – стани) виникли ще у XІІІ ст. в окремих провінціях. Спочатку вони скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.

У 1302 р. Філіп ІV Красивий вперше скликав загально-французькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях. Кожний стан представляла окрема палата, яка засідала також окремо. Кожна палата, приймаючи рішення, мала один голос. Король скликав Генеральні штати, коли відчував потребу в грошах, збирався ввести нові податки або підтвердити старі, іноді хотів дістати схвалення своєї політики. Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо. У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого березневого ордонанса”.

В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Королівські чиновники не могли займати більш як одну посаду і передавати свої функції іншим особам. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів. Король був обмежений у праві помилування. Скасовувалась практика грошового викупу за тяжкі злочини. Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У 1439 р. Генеральні штати дозволили королю Карлу VІІ збирати постійний прямий податок.

Маючи постійне джерело поповнення королівської скарбниці, Карл VІІ провів реформу військової справи, збільшив контингент постійних військ, які стали основою збройної могутності королівської влади. Із посиленням королівської влади падає роль Генеральних штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі функції.

Органи державного управління До центральних органів державного управління відносились: – Державна рада – здійснювала за вказівками короля керівництво і контроль за окремими ланками управління; – Рахункова палата – фінансове управління. Посадові особи: канцлер – здійснював управління і контроль за діяльністю посадових осіб, при відсутності короля головував в державній раді, під його керівництвом складались проекти ордонансів; конетабль – командир кінного рицарського війська, з ХІ-XІІ ст. – командир королівської армії; камерарій – скарбник; палатини – королівські радники, які виконували окремі особливо важливі доручення короля

В англійській історіографії під Великою королівською радою зазвичай розуміють орган, що виник одразу після нормандського завоювання та являв собою трансформацію англосаксонського вітенагемоту, здійснену в інтересах короля Вільгельма Завойовника. Велика королівська рада англо-нормандського періоду являла собою збори, на які мали прибувати всі барони королівства, що утримували свої землі безпосередньо від короля, а також вище духовенство (єпископи й абати). Участь у раді була одним з основних обов’язків феодальної аристократії, поряд з обов’язком виставляти певну кількість лицарів до армії. На відміну від вітенагемоту Велика королівська рада засідала регулярно, тричі на рік: на Різдво, Великдень і Трійцю.

Сфера компетенції ради приблизно відповідала компетенції вітенагемоту, однак практика винесення на обговорення поточних проблем державної влади була припинена: ці питання тепер вирішувались вузьким колом наближених короля у королівській курії. На розгляд ради виносились найбільш глобальні та політично важливі питання, що вимагали узгодження з баронами держави. Саме на такій раді на Різдво 1085 року було прийнято рішення про проведення загального перепису земельних володінь в Англії, результати якого склали «Книгу Страшного суду». Рада також відігравала важливу церемоніальну роль: збори усіх крупних баронів країни демонстрували послам іноземних монархів силу й авторитет влади короля Англії. Ще більше значення рада мала для забезпечення безпосередньої комунікації короля з представниками аристократії й віддалених регіонів країни та для врегулювання розбіжностей між різними баронами мирним шляхом, не вдаючись до міжусобних збройних конфліктів. Судові повноваження ради не мали великої ролі: для нормандської Англії була характерною розвинена судова система, підпорядкована безпосередньо королю як єдиному джерелу судової влади в країні. Законодавчі функції в англо-нормандський період також перебували в ембріональному стані: спираючись на англосаксонські традиції, королі одноосібно видавали закони і встановлювали податки, не запитуючи ухвали ради. Не була потрібна згода ради й на стягнення податків: окрім платежів, передбачених феодальним правом, королі періодично обкладали населення «данськими грішми», а під час Анжуйської імперії за рішенням короля були введені деякі додаткові види поборів.

Значення Великої королівської ради в Англії різко зросло після затвердження 1215 року Великої хартії вольностей, яка встановила, що введення податків має здійснюватись за згодою «загальної ради». Хартія також зафіксувала персональний склад ради: до неї мали залучатись єпископи, абати, графи, крупні барони та представники лицарства графств. Було створено спеціальний комітет для нагляду над королівською адміністрацією. Згодом, за часів правління Симона де Монфора, до складу ради були включені представники міст. З цього моменту інститут Великої королівської ради трансформувався в орган станового представництва, що отримав назву парламент. За традицією, першим англійським парламентом вважаються збори, скликані 1265 року Симоном де Монфором, на яких вперше було застосовано виборчу систему, а городяни стали повноправними учасниками ради. Остаточне оформлення парламенту як вищого органу законодавчої та судової влади Англії відбулось у 1295 році