Типи парламентаризму

- незавершений – це різновид парламентаризму, при якому парламент формує уряд, проте відсутня політична відповідальність уряду перед парламентом;

- парламентське правління характеризується верховенством парламенту, наявністю основних принципів парламентаризму: формування уряду, парламенту, відповідальність, а також фактичний перехід влади від глави держави до уряду;

- моністичний парламентаризм – це режим, який побудовано на тих же принципах, що і парламентське правління, проте характеризується одним джерело влади – парламентом. При такому типі глава держави фактично не володіє політичною владою;

- дуалістичний парламентаризм – це такий різновид, який побудовано на формальному бажанні законодавчої та виконавчої влад;

- раціоналізований – за яким парламент позбавлений таких повноважень як інвеститура (юр затвердження уряду з боку парламенту) та зменшення форм контролю парламентом уряду;

- парламентський міністеріалізм / «правління кабінету» - парламент відіграє 2-у роль відносно до уряду, адже останній формується за однопартійною основою і де-факто більшість в парламенті належить єдиній політ силі, лідером якої є глава уряду

В.Беджгот, який характеризував його як тісний союз, як “особливе злиття” виконавчої і законодавчої влад. Він вважав, що кабінет слід розглядати у якості “комісії законодавчого корпусу”, в силу чого він повинен рекрутуватися із членів парламента

Зовсім інше розуміння ми знаходимо у Дж.Ст.Мілля. Англійський класик державознавчої науки висловлювався за те, що при парламентському правлінні переважання у державних справах була в руках представницького органу. Водночас він проголошував його нездатним до здійснення не тільки адміністративної, але й законодавчої діяльності. Вчений вбачав головне призначення парламенту не в тому, щоб самому діяти, а в тому, щоб служити спонуканням до діяльності спеціально на те призначених осіб

Водночас більшість сучасних зарубіжних учених воліє говорити не про парламентське правління, а про двох самостійних принципів парламентаризму: принципі формування уряду на основі співвідношення сил в парламенті - з партії або партій парламентської більшості ­- та принципі відповідальності уряду перед парламентом. Доречно підкреслити, що про це говорили у свій час класики конституційного права, зокрема Л.Дюгі: “У кінцевому рахунку рисою, яка найбільше впадає в око при парламентському режимі, є солідарна і політична відповідальність кабінету перед парламентом, і коли його визначають як політичний режим, при якому глава держави призначає міністрів, які утворюють раду кабінету, солідарним і політично відповідальним перед парламентом, то таке визначення уявляється... цілком бездоганним

Ще у конституційній теорії ХІХ ст. частина відомих учених рішуче відстоювала відокремлення законодавчої функції держави від виконавчої та позиції сильного кабінету. В силу цього важливим елементом, який характеризує парламентаризм, вони визнавали кабінетне правління (правління кабінету). Вважається, що концепцію “правління кабінету” першим запропонував В.Беджгот, який вбачав у кабінеті “могутню державну установу”, яка і законодавствує, і виконує закони Уже тоді багатьом його сучасникам такий погляд В.Беджгота здавався шокуючим, оскільки, на їхню думку, це йшло всуперч із ідеями парламентаризму. Однак, як роз’яснював А.Есмен, мова йшла не про перехід влади від парламенту до уряду, а про концентрацію виконавчої влади в руках кабінету, перехід її від глави держави до уряду (підкреслено нами - А.Г.), який ставав відповідальним не перед ним, а перед парламентом. Збереження формальних прерогатив за главою держави А.Есмен виправдовував тим, що парламентське правління “передбачає існування єдиного носія виконавчої влади”, без санкцій якого жоден акт не може бути введений в дію