Британські концепції парламентаризму: Локк, Берк, Міль, Дайсі

Англійська буржуазна революція кінця XVII ст. у соціально-політичному плані призвела до остаточного утвердження після 1688 р. у цій країні конституційної монархії. Це відповідно вплинуло і на політико-юридичну думку того часу. Один із прихильників цієї форми правління Джон Локк у творі “Два трактати про державне правління” виклав своє політико-юридичне вчення. Спираючись на висловлені до нього ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, збалансованості влад, законності повстання проти влади тирана та інших, він не обмежився їхнім простим відтворенням, але розвинув їх, видозмінив, доповнив новими та інтегрував їх у цілісну доктрину - теорію розподілу влад.

Аналізуючи генезу державності, Локк міркував так: реалізація “головної і великої мети” політичної спільноти неминуче вимагає, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко розмежовані та поділені між різними її органами. Ідею розподілу влад при цьому він теоретично обгрунтував такими рисами природи людини, як здатність розуму створювати загальні правила і керуватися ними (законодавча влада), здатність своїми силами виконувати ці рішення, застосовувати загальні правила до конкретних ситуацій (звідси - суд, виконавча влада), нарешті, здатність визначати своє ставлення до інших людей (цим зумовлюється т. зв. союзна, або федеративна влада), що відає міжнародними відносинами. Відповідні типи публічно - владної діяльності розташовувалися ним в ієрархічному порядку. Перше місце відводилось владі законодавчій як верховній (проте не абсолютній!) в країні. Інші влади повинні підкорятися їй. Водночас вони не є пасивними додатками законодавчої влади і справляють на неї (зокрема, влада виконавча) досить активний вплив

Отже, нормальна “структура правління” вимальовувався в уяві Дж. Локка комплексом офіційних нормативно закріплених стримувань і противаг. З теоретично-пізнавальної точки зору, розроблена ними концепція розподілу влад містила момент усвідомлення об’єктивної потреби в розмежуванні діяльності публічного владування в технічно-організаційному та інституціональному поділі праці щодо управління державою. В цілому ж запропонована англійським мислителем концепція розподілу влад значно вплинула на розвиток політичної доктрини того часу, трансформувавшись в один із постулатів парламентаризму.

Вагомий внесок у формування теорії парламентаризму повносив один із найвідоміших представників суспільно-політичної думки ХVІІІ ст. Едмон Берк, який висунув концепцію парламентського представництва. Він відкидав ідею виборців та виборчого корпусу як чисельної чи територіальної одиниці, не визнаючи одночасно і поняття представництва як такого, що передбачає володіння будь-якою частиною населення правом таємного голосування. Він заперечував також, що окремі представлені громадяни мають якесь значення у формуванні зрілої думки країни. Справжнє представництво, на його думку, було те, “у якому є спільність інтересів і симпатія в почуттях та бажаннях”. Інакше кажучи, Берк бачив парламентське правління таким, що проводиться під керівництвом тісно згуртованої, але перейнятої громадянським духом меншості, за якою охоче йшла країна, коли парламент є переважно тим місцем, де лідерів цієї меншості можна критикувати й закликати до звіту зусиллями представників цієї ж партії, але в інтересах усієї країни.

Е.Берк був палким прихильником вільного мандату депутата. Коли його оберуть, міркував Берк, депутат стає відповідальним за весь інтерес цілої нації і своїм виборцям він завдячує вільним користуванням свого судження, незалежно від того, узгоджується воно з його поглядами чи ні. Як висловлювався він, “член парламенту не ходить до своїх виборців, мов до вчителів у школу, аби ті навчили його засад права та урядування”

Е. Берк, раніше за всіх інших державних діячів, звернув увагу на те місце, яке має посідати у парламентському правлінні політична партія. Обгрунтував цю ідею він тим, що усякий серйозний державний діяч повинен співпрацювати з іншими діячами, що мають подібні погляди. Усі вони повинні триматися разом, як одне ціле, й відмовлятися від таких альянсів, що були б несумісними із засадами, на яких утворено їхню партію. Безперечно, це була ідея великої ваги не тільки для свого часу, а й для сьогодення у справі розуміння формування й функціонування уряду на засадах парламентаризму

Одним із найвідоміших представників британської школи улітаризму другої половини ХІХст. - Джон Стюарт Мілль чи не найглибше і всебічно проаналізував характер народного представництва. Він вважав, що “... в теорії найкращою формою правління є та, при якій вищою спостерігаючою владою, яка вирішує справи в останній інстанції, наділена вся сукупність членів суспільства, тобто при якій кожний громадянин не тільки має голос в управлінні, але на всяк випадок може бути закликаним до дійсної участі в ньому і виконувати будь-яку місцеву або суспільну функцію. В силу володіння такою владою, що базується на праві усіх людей брати участь в управлінні, народ “повинен керувати, коли це йому заманеться, усіма заходами уряду”. Водночас він приходить до висновку, що оскільки в суспільстві, якщо воно перевищує своїми розмірами маленьке місто, неможливо це здійснити, то “ідеальним типом форми правління може бути тільки представницький”

У своїх міркуваннях про представницьке правління Мілль висловлює надзвичайно важливу ідею про безпосередню участь народу в устрої та діяльності держави, відповідальність народу за стан державності. На його думку, представницьке правління, як і будь - яка інша форма врядування, має задовольнити три основні умови. По - перше, “народ має бути прихильним прийняти його”. По - друге, “народ повинен мати бажання і здатність виконати те, що необхідно для його збереження”. По - третє, “народ повинен мати бажання і здатність виконати обов’язки і функції, що покладені на нього цією формою правління...”

Дж.Ст. Мілль значну увагу приділяв розробці концепції “відповідального і представницького правління” та обгрунтуванню взаємодії уряду й парламенту. Він закликає до чіткого розмежування компетенції гілок влади, особливо компетенції законодавчої та виконавчої влад. Парламент, як законодавча влада, міркує він, покликаний займатися, природно, законотворчістю”. Але не тільки цим, йому належить здійснювати спостереження і контроль за діяльністю уряду, усувати “від посад людей, що складають уряд, якщо вони зловживають своїми повноваженнями... Крім того, парламент володіє ще іншою функцією... служити для нації місцем висловлювання скарг і найрізноманітніших думок”. Не менш важливим є те, що Мілль вказує і на негативні тенденції, властиві діяльності парламентів: у них “завжди сильною є намагання... втручатися... у справи управління”. Мілль досить чітко зазначає, що завдання управління не є завданнями парламенту. Вони повинні виконуватися адміністрацією. Так, “центральна адміністративна влада повинна... спостерігати за виконанням законів і, якщо закони не виконуються належно... повинна звертатися до суду для відновлення сили закону, або до виборців для усунення від посади особи, яка не виконує закони, як це належить

Спираючись на ці судження, видатний англійський учений А.Дайсі сформулював основні ідеї цієї теорії, які набули класичного характеру. Він, на противагу своїм попередникам, визначав “верховенство парламенту” як його “суверенітет”. При цьому А. Дайсі розрізняв юридичний суверенітет, який належить парламенту, і передбачає ніким не обмежене законодавче верховенство, а також політичний суверенітет, носієм якого називав британських виборців - електорат. Він писав, що для парламентаризму характерним є всемогутність вищого представницького органу (для нього не існує ніяких обмежень, крім громадської думки), а також право парламенту регламентувати шляхом закону будь-які суспільні відносини, право втручатися у справи не тільки державних органів, але й приватних осіб”

Сформульована ним концепція політичного суверенітету передбачала, що народ (виборці) може обрати собі уряд, але не більше того. Отже, він нібито протиставляє виборців і парламент, абстрагуючи останній від суспільно-політичного процесу, і відриває законодавчу діяльність від суспільно-політичного впливу. Тому, на наш погляд, мають рацію ті дослідники, які вважають, що такий підхід суперечливий і не відповідає дійсностіІ хоча для британської конституційної теорії і практики принцип парламентського верховенства (“парламентського суверенітету”), за словами А.Дайсі, виділявся як “основоположна, домінуюча характеристика... політичних інститутів, у цілому ж він завжди мав формальне значення