Періодизація світового парламентаризму

Вкл наступні етапи:

- парламентські інституції в античності (прояви парламентаризмів в Древньому Римі;

- станово-представницькі установи в Середньовіччі, Новому часі (іспанські кортеси, французький генеральні штати, велика рада Англії і т.д);

- створенняі конституцій та існування парламентів після їх прийняття

Передісторія парламентаризму Професіоналізацію функцій управління етнографи та історики спостерігали вже на стадії розвинутого патріархату у папуасів Нової Гвінеї, ірокезів Північної Америки. Більш зрілу форму “управління” складали народні зібрання стародавніх греків, які в часі можна віднести до XVIII ст. до н.е. (кожна з чотирьох античних філ — племен: Гелеонта, Аргада, Егікоре і Гопліта мали свої органи управління, своє зібрання - буле, своє військо і царя (філобасілея). Пізніше з’явилися установи представницького характеру – Рада чотирьохсот (Греція), Сенат (в Римі).

Пізніше - на різних етапах розвитку феодального суспільства майже у всіх країнах тогочасної Європи створюються різні інституції, в рамках яких феодальні монархи обговорювали державні справи зі знаттю. Прикладом такої інституції була рада вельмож - вітенгемот в Англії (VIII - Xст.ст.). Оскільки вони не були виборними, їх звичайно, не слід розглядати в якості представницької установи. Виняток тут складає хіба що такий суспільний інститут, що сформувався в ісландців - альтинг. Його створення необхідно віднести до 930 р. Оскільки він був вищим органом влади всієї ісландської нації, який приймав у тому числі й закони, його слушно називають першим парламентом світу.

Подальша передісторія світового парламентаризму знайшла свій безпосередній вияв в існуванні т. зв. станово-представницьких установ (кортеси - в Іспанії, Генеральні штати - у Франції, Боярська Дума і Земський Собор - у Росії, парламент - в Англії тощо

“Становлення та зміцнення парламентів у кінці ХVІІ – кінці ХVІІІ стст.” дисертант аналізує еволюцію парламентаризму в контексті політико–правового аспекту історії капіталістичного способу виробництва. В дослідженні підтверджується теза про те, що ранній парламентаризм мав реальний грунт у вигляді об’єктивно існуючої соціальної потреби. Ідеалізованою потребою політичного способу життя стають вимоги представницьких засад у формуванні вищих законодавчих і виконавчих органів влади та визнання права громадян держави на юридичну рівність. Новий державний лад став об’єктивною необхідністю, коли капіталізм набув самостійної сили та прагнув свободи та самовираження. Такою є загальна закономірність. Проте вона проявилась із різною послідовністю і ступенем частоти. Оскільки розвиток народів у всіх сферах, включаючи і політичну, відбувався нерівномірно, то віддається перевага послідовному висвітленню історії становлення парламенту в окремих країнах.

Передовсім привертається увага до маловідомих у вітчизняній літературі фактів із історії розвитку представницьких установ, а саме: в Андоррі, наприклад, однопалатний парламент — Генеральні штати — в якості законодавчого органу діє з 1419 р., а республіканський лад в іншій державі — Сан-Марино — був встановлений ще в 1263 р., тоді ж була прийнята тут і найдавніша у світі Конституція.

Оскільки в авангарді найбільш розвинутих держав не тільки в економічній, але і в політичній перебудові суспільства йшла Англія, в дисертації докладно аналізується процес піднесення ролі парламенту в цій країні. Нового імпульсу він отримав тоді, коли у правових актах, прийнятих після революції 1688 р. (“Білль про права”) вперше було визначено місце парламенту в системі органів влади: за ним закріплювались законодавчі повноваження. Також був зафіксований один із головних принципів парламентаризму — відповідальності міністрів перед парламентом. Із самого початку цей принцип означав кримінальну відповідальність за посадові злочини, яка здійснювалась в особливому порядку (“імпічменту”). Стосовно політичної відповідальності членів кабінету перед парламентом, то перший такий випадок колективної відставки кабінету мав місце у 1872 р. через поразку Британії у війні з американськими колоніями. В другій половині ХVIII ст. йшло становлення ще одного важливого принципу — формування кабінету на партійних засадах (уперше був застосований в 1727 р. і пов’язаний з ім’ям Р.Уолпола — лідера партії вігів). Отже, в цей період в Англії відбувався процес конституційного закріплення нової форми державного правління — парламентарної монархії.

Розвиток парламентаризму в ХІХ – першій половині ХХ ст.” на прикладах із політичної історії більшості держав Європи, окремих країн Азіатського та Американського континентів (до речі, це робиться вперше в такому масштабі) аналізується процес остаточного формування парламенту як державного інституту. Дисертант приходить до такого висновку, що виборчі закони, які приймалися в ті часи, створили правову базу для регулювання виборів членів вищих представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути - законодавчий процес, статус депутатів, відносини із виконавчою владою, з партіями та пресою. Не всюди парламентам вдається завоювати і зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. Але в багатьох країнах Європи та Американського континенту йде процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці

Конституційні реформи, які закріпили парламентаризм” присвячений аналізу розвитку парламентаризму на сучасному етапі – після Другої світової війни. Розкриваючи причини, які призвели до піднесення ролі виконавчої влади у державному механізмі в першій половині ХХ ст., підтверджено точку зору, що вкоренилася у державознавчій літературі: основною причиною став тоталітаризм, який виявився то в формі державності фашистського типу, то у формі соціалістичної держави. Це супроводжувалось зниженням можливостей парламентів у сфері здійснення державної влади. Такий стан суспільно – політичного і конституційного розвитку у вітчизняній літературі визначався ще донедавна як “криза буржуазного парламентаризму”.

В останні десятиріччя ідеї та практика парламентаризму знову привернули до себе прискіпливу увагу. Зацікавлені у збереженні іміджу представницьких органів та сталості всього державного механізму в цілому, правлячі кола багатьох країн вдалися до конституційних і відповідних парламентських реформ.

На основі оновленого конституційного законодавства суттєвого реформування зазнали парламенти багатьох країн: у деяких з них виникли нові парламентські структури - спеціальні комісії по контролю, парламентські уповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів отримала зміст правової домінанти, зростає їхня роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово - бюджетних та інших функцій, у цілому зріс їх авторитет в очах громадськості. Представницькі установи в розвинутих країнах світу стають центрами суспільно-політичного життя, а їхня зрілість служить показником демократичності громадянського суспільства: в конституційній теорії та практиці остаточно закріпилися принципи парламентаризму. Стосовно інших країн зазначимо, що в їхньому державно-правовому розвиткові відбувається радикальне оновлення існуючого ладу на засадах парламентаризму. Такою є найбільш загальна характеристика четвертого — сучасного — етапу в еволюції інституту парламентаризму