Пунктуація

Знати: основи сучасної української пунктуації; правила вживання розділових знаків.

Вміти: виконувати пунктуаційний розбір; правильно застосовувати розділові знаки уписемному мовленні, знаходити і виправляти пунктуаційні помилки.

Запитання для самоконтролю:

1. Що таке пунктуація?

2. Назвіть існуючі пунктуаційні знаки. На які види вони поділяються?

Практичні завдання:

Спишіть, поставте розділові знаки.

1) Безмірно багато важить Шевченко в житті нашого народу в його духовному формуванні. Думаючи про творчість поета і про його незвичайну особистість ми ще ясніш усвідомлюємо що є величини незамінні в нашому житті є сили які постійно звершуючи подвиг духу не дають народові розруйнуватись допомагають вистояти йому на всіх буремних вітрах історії. Шевченко приклад того як багато може зробити людина навіть одна якщо вона творча якщо духом незламана якщо вона безоглядно віддана своєму народові передовсім устремлінням епохи. Вся діяльність поета його бунтарницький гнів і найласкавіша ніжність саме його страдницьке й променисте життя виявились спроможними викликати такі глибокі духовні зміни в суспільстві що їх можливо не викликали б ніякі інші хай і могутні чинники. Адже Україна після Шевченка це зовсім не та Україна що була до нього.

Участь у Кирило-Мефодіївському братстві була піснею його юності піснею яка так трагічно обірвалася змінившись жорстокою солдатчиною тугою закаспійської самоти. Невідомо як би склалася доля поета в ті його найтрагічніші літа якби й там на засланні не супроводила його підтримка російських друзів.

В роки творчого піднесення раз у раз думка Шевченкова зверталась до життя та історії слов’янських народів. І саме майбутнє рідної України великому її синові уявлялося не інакше як у слов’янському колі народів вільних збратаних рівноправних.

(За О. Гончаром)

2) Обабіч дороги рівної акуратної і припорошеної чистим білим снігом чорніли страшні і потворні згарища.

Вони курилися ще сірим попелястим димом і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля обгорілі стовпи обсмалені бантини і дві шеренги закоптілих мурованих коминів це було все що зосталося від кількох десятків будиночків.

Базарний майдан лежав до себе самого не подібний. Ряди кам’яних крамниць що по чотирьох сторонах обмежовували майдан стояли чудні чужі і похмурі.

Вітрини і вікна скрізь вибиті залізні штори звисали погнуті й розірвані немов були вони з гофрованого паперу. Двері скрізь були розламані або зірвані і чимало білих кам’яних фасадів були коричневі й чорні від кіптяви і диму.

Сніг що випав тільки вчора глибокий та густий був тут розтоптаний в жовту грязь і багнюку. І просто в цю багнюку було втоптане все що було ще вчора в крамницях довкола і чого не встигли погромники порозтягати й порозносити по своїх домах. Від дверей мануфактурної крамниці до центру площі стелилися вузькі різноколірні стежки. Червоні сині зелені і жовтогарячі. То був і ситець і бархат і сукна і шовки. Крам розмотували з штук і стелили собі під ноги як килими. Гори оскалля побитих пляшок були розсипані скрізь і все це було густо припорошене зверху білим ластовинням аркушів подертих книжок. Вітер був незначний і вони злегка ворушилися перекочуючись і шелестячи.

(За Ю.Смоличем)

3) То був уже не перший вихід на натуру. Цього літа вони часом вибирались за місто на берег Фінської затоки чи куди-небудь у поле на луг. Дядя Тарас забирався на схил рову і поклавши голову на руки дивився в далечінь.

Земля під сонцем парувала і обрій здавався тремтячим і непевним. Тарас дивився. Це було не випадкове захоплення пейзажем. Годинами він міг спостерігати течію струмка сидіти над якою-небудь ніркою прислухатись до птиць і комах у принишклому лісі. Поет любив північні краєвиди повиті сизими серпанками марев раював забуваючи навіть що він так далеко від рідного Дніпра.

Сестрички Оля та Катя помітивши його з задуму сиділи тихо потім нишком збирали квіти обсипали його зіллям вінком квітчали широку лисину Тараса. Квіти падали на плечі до ніг. Тарас посміхався обережно гладив дітей по голівках. Інколи хапав клаптик паперу похапцем записував щось і ховав у кишеню. По всіх кишенях були пописані папірці.

Тарас Григорович взявши Катин альбом підправляв малюнок відзначав помилки в освітленні. Тарас наполягав зовсім не на тім про що іноді говорив своїй дочці граф. Шевченко і Толстой художники виховані обидва на класичних зразках по-різному бачили світ. Катя намагаючись вірити обом не могла дати собі ради. І тільки забуваючи наставляння вчителів знаходила красу навіть у зламаній гілці в тремтячому сухому листку єдиному серед голих віт.

(За О.Ільченком)

4) Якось раз над містечком стояла тиха місячна літня ніч. Високо трохи не серед неба стояв місяць ясний блискучий повний. Синє небо аж лисніло а ясний місяць неначе одлип од неба висів як блискуча куля над самісіньким містом заглядаючи в Рось. Надворі ясно хоч голки збирай. Високо піднімалась і бовваніла над плисковатою покрівлею крамниць та хаток нова школа й блищала всіма вікнами неначе всередині палало полум’я. Усе місто з плисковатими покрівлями нагадувало ті картини де бувають намальовані східні міста з своїми руїнами. А високі верби на горі з круглим кучерявим верховіттям наводили ману ще більше нагадували про східні пальми.

Кажуть що у глупу ніч буває така година коли засипає все на світі. Мабуть саме тоді така година йшла над містом. Місто заснуло скелі стояли над водою неначе тяжку думу думали куняв ліс на горі сумували зелені верби. Десь гавкнула собака спросоння та й замовкла десь свиснув пізній соловейко та й задрімав. Глянеш на те здалеку з гори і здається тобі що бачиш якесь зачароване царство де все поснуло й ніби скам’яніло і гори й ліси і вода навіть самий місяць з своїм тихим промінням скам’янів і захолов. Так було тихо аж якось мертво наче все те бачиш ніби намальоване якимись чудовими фарбами на якійсь чудовій картині.

(За І.Нечуєм-Левицьким)

5) Полум’я коливалось від дихання. Рука художника тремтіла. Щоб гарячий віск не обпікав її на дев’ятсот свічках стирчав цупкою лійкою паперовий щиток. Сповзаючи з ліктя заважав працювати драний рукав чистої сорочки.

М’які тіні округлювали широку лисину потемнілу від кіптяви свічок. Вогонь вигравав золотом у ясних примружених очах, блищав на трубах з олійними фарбами на вкритій чорним лаком мідній дошці що її затиснену в лещата тримав художник у другій руці.

Він коптив заґрунтовану для гравюри червону мідь. Стежачи щоб полум’я торкалось металу самим тільки ворушким язиком далі від ґнотів художник думами витав далеко… Дихав трудно. Може від кіптяви й вогкості може від хвилювання…

Дим бурхав над полум’ям окутуючи непевно й м’яко все довкола. І все тремтіло пливло іскрило і Тарас уже бачив те чого не було перед ним те що хотілось бачити голівку милої серцю дівчини похилену в розпачі… Він бачив це і пальці прагнули гострого штихеля щоб мерщій врізати в метал любі серцю риси. Але ще не була готова міцна дошка шар кіптяви лежав нерівно і лишалося ще багато мороки.

Ледве діждавшись поки чорна блискуча поверхня стане матовою художник обпікаючи пальці схопив розпечену дошку замірився був різцем але ясне видіння згасло. Художникові на заваді стало його почуття і рука втрачаючи силу майстерності важко впала на стіл.

(За О. Ільченком)

6) Уявляється мені степ широкий необмежений незайманий. Передранішній вітер злегка хвилює тирсу. Бліде небо мигтить зірками до блакиті, що оповила степову далечінь. У синьому тумані ледве мріють могили. Чорніють здалеку лози. Межи небом і землею якась таємна змова. Чи то вони чаклують удвох чи що? Якоюсь таємницею віє від них чарами віє від того необмеженого синього простору.

Край шляху в долинці догорає вогнище. Білий димок хвилюючись здіймається догори понад чумацьким табором що чорніє у пітьмі здоровими мажами немов якесь дивоглядне чудище. Табір ще спить. Степова тиша підхоплює всі звуки. Ось чутно як сопуть ситі воли жвакають росяну траву. Тільки не спить чогось чумацький отаман не спить по табору ходить. Від буйного вітру від ясного сонця змарніле обличчя його повито задумою і смутком. А хто його зна яку думу думає чумацький отаман у степу серед ночі. Чого журно йому важко на серці? Чи тим що сторона чужая? А чи серце віщує якусь лиху пригоду в цьому степу широкому? Хто його зна. А тим часом тікає від очей і ходить отаман по сонному табору поглядаючи то на сонних товаришів своїх що сплять навкруг багаття то на далекі обриси степу. Але мало-помалу синя імла рідшає яснішає східний край неба обливається широким усміхом світання. Світова зірка блідне й тремтить догораючи. Починає дніти.

(За М. Коцюбинським)