2015-06-24
3544
Перше число "Основи" з’явилося за січень 1861 року. До загальної сторінки кожної книжки було додано мотто: "Добра хочу братьи и Руськой Земли" (Володимир Мономах). Виходив журнал у Петербурзі. Редактором його став В. Білозерський. Та головним організатором був П. Куліш, який і скомпанував програму для журналу. Виходила "Основа" у двох мовах. Зміст її в цілому складався з творів красного письменства, з праць на теми історичного характеру та історичних матеріалів (документів), літературної критики, публіцистики, етнографії, праць господарського, педагогічного та іншого характеру. Поруч із літературною творчістю другу вагому частину журналу складали наукові розвідки, публіцистика і літературна критика.
Цікавими з історичного боку були тут праці літературно-критичного характеру. Переважно П. Куліша. Досить згадати з них такі як "Обзор украинской словесности", що мала кілька розвідок, як наприклад, про Климентія, українського поета часів Мазепи, про І. Котляревського, про Артемовського-Гулака та про М. Гоголя як автора повістей з українського життя, яка викликала гостру полеміку П. Куліша з М. Максимовичем.
Крім Куліша появилися тут ще праці О. Холевського про Сковороду, цінні матеріали до біографії Шевченка, подані О. Лазаревським та Савою Ч. і т. д.
Особливе значення мають тут історичні студії М. Костомарова. Він був першим, що висунув тут загальну програму нової української історіографії та подав методу історичних студій, опертих на житті народних мас, самого народу, з його побутом, інтересами, рухами тощо. Це були такі праці: "Черты народной южно-русской истории", "Мысли о федеративном начале древней Руси" та "Две русские народности".
До того ж, в журналі можна було побачити й "Письма о Богдане Хмельницком к H. Костомарову", писані M. Максимовичем та його ж замітку "О славним певце Митусе", про якого згадує Волинський літопис під 1241 роком.
З історичних праць П. Куліша в "Основі" опубліковано було "Історію України од найдавніших часів" з переднім словом, в якому крім вказівок щодо методи викладу дав він вперше гостру оцінку козаччини та вступи — "Хмельниччина" і "Виговщина". Цінними є "Листи з хутора" П. Куліша, що носять зав'язки розв'язання питання взаємовідношення між зрусифікованим містом в Україні і українським селом.
Тут же, не позбавлена інтересу, стаття Н. Краснова з історії виникнення донського козацтва; відгук на історію чеського народу Ф. Палацького з критикою його поглядів на початки козацтва та інші.
Праці на соціально-економічні теми містив в "Основі" Т. Рильський (Максим Чорний), а саме: "С правого берега Дніпра" та "Несколько слов о дворянах правого берега Днепра". В першій — погляди автора на родину в зв'язку з побутом українського селянства, у другій, що наробила багато галасу, — характеристика шляхти в Україні.
Особливе значення мають статті, призначені шкільництву та освіті загалом, авторами яких були М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, О. Лазаревський та інші. Зокрема: М. Костомарова "О преподавани на южно-русском языке", О. Лазаревського "Статистическе сведения об украинских народных школах и госпиталях в XVIII веке", П. Куліша "Устная мова з науки" як заклик до підготовки викладів українською мовою. Як відгук — зразок викладу на популярно-наукові теми В. Нечуя "Про дощ".
Статті з української географії: "Краткое географическое описание южнорусскаго края", автор якої заховався за ініціалами М. М. та М. Левченка "Места жительства и местные названия Русинов в настоящее время".
Чимало цінного матеріалу дає відділ "Вісті", де є переважно дописи інформаційного характеру. Тут чимало матеріалу про настрої селянства, про сільське господарство, освітній рух та становище шкільництва на українських землях, взаємини між селянством і панством тощо.
Статті А. Серова і Л. Жемчужникова, присвячені музиці та пісні.
Окреме місце має відділ, який можна назвати відділом української етнографії. Це кілька статей та збірка матеріалів під назвою "З народних уст". Щодо статей, то в першу чергу — А. Свидницького "Великдень у Подолян", Номиса "Різдвяні святки", С. Носа "Хуртовина" — етнографічні оповідання на підставі зібраних матеріалів.
7. Літературно- критичні матеріали "Основи". Костомаров “Спогад про двох малярів”. Це мало не перший мемуарний твір про Т. Шевченка, написаний невдовзі після смерті великого поета. Дана стаття цінна не лише тим, що автор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря, але й тими блискучими дефініціями його творчості, які запропонував чутливий і спостережливий критик.
У відповідності до своєї ідеї “двох руських народностей” М. Костомаров проголосив Т. Шевченка “поетом загальноруським”. Тоді, в 1861 році, М. Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов’янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв’язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.
Важливу методологячну роль відіграли дві полемічні статті М. Костомарова, спрямовані на захист спадщини Г. Сковороди. Костомаров опублікував дві статті: "Слово про Сковороду з приводу рецензії на його твори в "Русском слове", "Відповідь на статтю Всеволода Крестовського "Клопотання Костомарова за Сковороду і Срезневського". Сумарно позиція Костомарова зводилася до запровадження історичної методології в ліітературознавчі оцінки. Історизм вимагає поглянути на твори Сковороди очима тієї епохи.
Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п’ятого номера 1862 року “Основа” розпочала вести рубрику “Думки південноруса”, у якій надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М. Костомарова “Про викладання південноруською мовою”.М. Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для повноцінного українського відродження необхідна українська наукова книжка, кинув гасло: “Замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки”. Саме ця безневенна стаття, що зайняла в часописі неповних шість сторінок, спричинилася до появи через рік так званого Валуєвського циркуляру.Своєю статтею “Про викладання південноруською мовою” М. Костомаров розбудив національно свідомих українців у різних куточках Росії. Уже в сьомому числі (1862) було опубліковано статтю Степана Погарського з Варшави “Про народну освіту і про кошти для видання підручників українською мовою”. Через місяць з’явилася стаття Зосима Недоборовського “І моя лепта”, у якій з цим листом присилав на адресу редакції “Основи” і своїх 50 крб. “на добре діло”. У наступному числі М. Костомаров уже повідомив список добродіїв, що пожертвували свої гроші на видання підручників для народу. Ця сума склала 538 крб. – гроші немалі для того часу. Розпочалося й наукове обговорення проблеми – тут же з’явилася велика стаття А. Городинського “Чому і як учити наш народ”.
Другим видатним публіцистом “Основи” і взагалі видатним її автором був П. Куліш. Його часто протиставляють М. Костомарову, називаючи саме М. Костомарова публіцистом, а П. Куліша – провідним літературним критиком “Основи”. Це не так. Як уже мовилося, в журналі були опубліковані видатні літературно-критичні твори М. Костомарова (“Спогад про двох малярів”), а також видатний публіцистичний твір П. Куліша “Листи з хутора”. Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.
“Листи з хутора” по суті – другий публіцистичний твір такого типу в історії нової української літератури. За законами есеїстики вони написані на різноманітні теми: перші два листи об’єднані заголовком “Про городи й села”; третій лист озаглавлений “Чого стоїть Шевченко яко поет народний” і є фрагментом літературної критики в системі публіцистичних роздумів автора; четвертий – являє собою цілу новелу з яскраво вираженою, як у байки, мораллю; п’ятий – підсумковий – завершав створення образу ідеалізованого П. Кулішем українського хуторянина й мав відповідну назву: “Хто такий хуторянин”.
Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого українського національного життя. Його осередком і обирався хутір. У селі жили убогі, змучені тяжкою працею селяни; село було українським, але позбавленим структури, головним чином інтеліґенції, розумової еліти, – і тому не могло дати імпульси для українського національного відродження. Міста в Україні були поросійщені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й культура, працювала інтеліґенція, але все те було відірваним від українського ґрунту, народного життя, більше того – слугувало його знищенню.
Важливе місце в концепції П. Куліша займала проблема освіти. Загалом вони виконали свою мету: піднесли ідеал українського національного життя, утвердили шлях до нього через свою ж українську (хутірську) свідомість, освіту, культуру.
Окрім публіцистики, видатне місце в журналі “Основа” посіли літературно-критичні та історико-літературні праці П. Куліша.
Він виступив у часописі з великим історико-літературним дослідженням “Обзор украинской словесности”, присвятивши перший розділ Климентію Зиновієву, другий – І. Котляревському (1861. № 1), третій – П. Гулаку-Артемовському (№ 3), четвертий розділ “Гоголь як автор повістей з українського життя” розтягнувся аж на чотири подачі
У числі 2 1861 року в “Основі” ним була опублікована невелика, але програмова стаття “Характер і завдання української критики”, у якій у цілковитій відповідності до її назви була сформульована концепція стосунків української літератури й критики, висловлювалися слушні й упродовж довгого часу актуальні судження про розвиток нашого художнього слова.
У цьому відношенні, закінчує побудову своїх міркувань П. Куліш,Т. Шевченко однаково великий і як автор поеми “Катерина”, і як автор елегії “Нащо мені чорні брови”, оскільки і там і там він спонукає серце українця відчувати себе українським. У цьому й полягає націобудівна функція української літератури.
Запропонована й обґрунтована П. Кулішем програма була взята на озброєння українською літературною критикою. Другою програмовою працею П. Куліша в “Основі” стала стаття “Простонародність в українській словесності”, присвячена визначенню національного обличчя української літератури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею.
Українська література проминула період “критичних авторитетів”, – вважає П. Куліш. Вона не злякалася ні простодушного кепкування, ні злісної іронічності. Українських письменників урятувала позиція “своєї народної філософії”, повага до людської особистості, як би низько не була вона поставлена в громадянському суспільстві, тобто – простонародність.
Для П. Куліша простонародність – це джерело української літератури. Життя простолюду – головний предмет відображення в ній. Мова простолюду – будівельний матеріал творів. Головний читач цієї літератури – також простолюдин. Тому кожний, для кого дорога ідея української словесності, вважає П. Куліш, мусить узяти участь у її творенні хоча б збираючи етнографічні матеріали. Адже, наводить він хрестоматійний приклад, “Декамерон” Дж. Боккаччіо – це збірник оповідань з народних уст, дбайливо зібраних і майстерно опрацьованих.
8. Причини припиненнявидання журналу та значення "Основи" в історії укр.журналістики. Журнал “Основа” припинив своє існування, як уже мовилося, на десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії
Причини припинення видання “Основи” були такі:
1)вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу меценатом
2)брак передплатників
3)погана організацію роботи редакції, яка взяла за правило не відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю надісланих матеріалів
4)внутрішні суперечності в редакційному колективі. Суперечності між В. Білозерським, реальним редактором, який ніс відповідальність за всі матеріали, і П. Кулішем, який прагнув стати неофіційним лідером журналу. М Костомаров, що перебував у зеніті своєї слави, хоча таких претензій і не заявляв, але “як людина вкрай уразлива, спалахував іноді як порох, і з ним доводилося ладнати, як з малою дитиною”
5) ситуація революційного піднесення, коли в центрі суспільного життя опинилася демократична, переважно студентська, молодь, явно помилковою була орієнтація “Основи” на українське заможне панство, яке виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу,; з другого боку, революційно-демократична молодь була неґативно налаштована на постановку національних проблем, вбачала своє завдання в соціальному визволенні народу.
6)негативне враження на читачів та передплатників справляла несвоєчасність виходу номерів “Основи”
7) прихована війна здійснювалася за допомогою прямих політичних доносів до центрального жандармського управління.
8)відкрита війна велася зі сторінок друкованих органів, які послідовно нетерпимо ставилися до очолюваного “Основою” українського відродження.
9)на початку 1863 року (а тоді ще “Основа” існувала, бо десятий номер 1862 року був настільки затриманий, що ще до того часу не вийшов у світ) поліція раптово зробила трус у радакції журналу, опечатала всі наявні там матеріали. І хоч під час обшуку не були знайдені ніякі компрометуючі документи, В. Білозерському було відмовлено від місця на урядовій службі. Ця подія справила на редактора “Основи” жахливе враження. Він був так званим різночинцем, залишитись без місця праці означало для нього залишитись без засобів існування. Згодом від імені уряду на знак компенсації В. Білозерському було запропоновано місце професора у варшавській Головній школі. У такий спосіб редактора “Основи” було усунуто з С.-Петербурґа. Сама ідея вичерпаності “Основи” носилася в повітрі і поступово ставала очевидною і для її організаторів.
Найголовніші аспекти значення журналу зводяться до такого:
1)“Основа” гідно підсумувала перший період розвитку української журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства;
2)“Основа” об’єднала навколо себе практично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток української освіти, створення підручників для української школи, розширення українського книгодрукування.
3)“Основа” продемонструвала рівень сучасної української літератури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки небудь значні імена.
4)“Основа” пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність Ст. Руданського, Т. Рильського, В. Антоновича
5)журнал мав величезний вплив на розвиток української літературної мови, яка до “Основи” розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури.
6)“Основа” відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть недосяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстерності, наукової глибини, полемічної пристрасності.
7) “Основа”створила взірцевий ідеал єдності українських діячів.
8) “Основа” спричинилася до різкого зростання (вибуху) української національної свідомості.
