Перші журнали Харкова: наукова та літературна діяльність

На Наддніпрянській Україні розвиток періодики зумовлювався політикою російського царизму. Перші газети та журнали на підросійській Україні почали видаватися на початку XIX ст. У Харкові були започатковані такі видання, як "Харьковский еженедельник" (1812), гумористичний журнал "Харьковский Демокрит" (1816), громадсько-політичний журнал "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824 —1825), "Украинский альманах" (1831), "Запорожская старина". Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" — один із перших краєзнавчих журналів, який уміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. У 1817—1823 pp. видавалися "Харьковские известия", частина матеріалів у яких друкувалася українською мовою.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 липня існувала газета під назвою «Харьковский еженедельник». Вийшло усього 12 чисел цього видання. Друкувався досить великий тираж газети 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1-1,5 друкованого аркуша.

Видавцем газети був університетський книгар Ланґнер, а редактором професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запрошений для викладання в Харківському університеті сільськогосподарських наук ще першим попечителем Харківської навчальної округи графом С.О.Потоцьким.

«Харьковский еженедельник» виник з бажання задовольнити запити промисловості й торгівлі. У відповідності до своїх наукових інтересів К.Нельдехен вміщував у своїй газеті переважно матеріали з господарського життя, давав сільськогосподарські поради.

Спочатку часопис мав відділи економії, технології, комерції й суміші.

Проте досить чітко відчувався брак знайомства редактора з українським та російським життям. Уже в рукописі першого числа газети, поданого до цензурного комітету, було знайдено багато граматичних помилок та стилістичних огріхів.

Аби надати газеті більшої популярності, видавець Ланґнер уніс зміни в її програму і замість торгових бюлетенів став друкувати звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, вміщувати статті з історії та естетики.

У всіх числах газети друкувалася з продовженням велике дослідження «Про стан російської армії в часи Катерини II», яка навіть не була закінчена у зв'язку з припиненням видання.

До редагування газети були залучені викладачі й студенти університету В.Маслович, Я.Матес. У відділі суміші стали друкуватися вірші та епіграми Масловича.

Широко висвітлювалася на сторінках «Харьковского еженедельника» торгівля в місті, а також ярмаркові товари й ціни на них в інших містах України й Росії. В оголошеннях повідомлялося про громадські заходи, які здійснював відомий уже тоді Г.Квітка з добродійною метою. В приватних об'явах говорилося також про відкриття нових навчальних закладів, про вчителів, що шукають учнів для репетиторства, про різні концерти, продаж нерухомості та ін.

Дана газета не користувалася достатньою підтримкою громадськості й мала лише 25 передплатників. Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила своє існування.

Справа в тому, що «Харьковский еженедельник» почав виходити з дозволу губернської, а не столичної влади, і згодом цензурному комітету університету було зауважено, що він не повинен був без ухвали вищого начальства дозволяти видання цієї газети. Час тоді був важкий: французьке військо просувалося до Москви; у Росії розпочалася фінансова криза; це не дозволило ініціативі німецького професора пустити глибші корені й мати більш поважні наслідки в історії української журналістики.

Харківський Демокрит — гумористично-сатиричний журнал, який видавався у Харкові у 1816 році. Засновником часопису був харківський поет Василь Маслович, який залучив до роботи над виданням чимало людей, які стали пізніше відомими далеко за межами Слобожанщини — Грігорія Квітку (котрий на той час ще не взяв собі псевдоніму «Основ'яненко»), Акіма Нахімова, Івана Срезневського, Розумника Гонорського, Ореста Сомова, Івана Паліцина. Матеріали у часописи ділилися на три частини — «поезія, проза, суміш», загальний напрямок був сатиричний, але без політичної забарвленості. У прихованій формі критикувалося кріпацтво та інші вади тогочасного суспільно-політичного ладу, крім того, містилося багато матеріалів, пов'язаних с гострими повсякденними питаннями життя Харкова. Представлений також був жанр літературної пародії. «Харківський Демокрит» видавався російською мовою, проте твори, пов'язані з минулим або тогочасним життям Слобожанщини, вміщали багато українізмів, пізніше у часописі з'явилося кілька творів, цілком написаних українською мовою — які належали перу Василя Масловича^[1]. Харківський Демокрит був першим часописом, який виходив на території України, першим часописом, де була вжита українська мова та першим суто гумористичним виданням у Російській імперії. Видання часопису було припинено у червні 1816 року, про що читачів проінформували три слова "Кончина «Харьковского Демокрита», надруковані на останній сторінці. Незважаючи на короткий час видання, часопис мав великий вплив на інтелектуальне життя Слобожанщини та Лівобережної України загалом, у ньому розпочали свою літературну діяльність Григорій Квітка, Орест Сомов, Акім Нахімов. Традиція «Харківського Демокрита» була пізніше продовжена в «Українському Віснику». Деякі твори, вперше надруковані на сторінках «Харківського Демокриту», пізніше виходили окремими виданнями.

3. Роль Харківської школи романтиків у становленні альманахової журналістики. Основні видання школи.

Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830-1840 років. Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів А. Шамрай. Головні представники Харківської школи романтиків: І. Срєзневський, А. Метлинський, М. Костомаров, Л. Боровиковський, М. Петренко, О. Шпигоцький. Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика». Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.

У тому ж 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні І.В.Розковшенко, О.Г.Шпигоцький та брати О.С. та Ф.С.Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток.

З часом гурток І.Срезневського міцніє внутрішнім духовним зростанням його старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи коротший час до гуртка примикають А.Хиждеу, М.І.Костомаров, А.Л.Метлинський, В.В.Пассек, І.М.Петров, О.О.Корсун, І.Є.Бецький.

Срезневський підтримав М.Костомарова в його намірах писати українські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху. М.Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку «Украинские баллады», викликали несхвальні відгуки.

У всякому разі закордонна подорож І.Срезневського (19.09. 1839 - 23.09.1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М.Костомаров, А.Метлинський, О.Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: «Сава Чалий» (1838), «Украинские баллады» (1839), «Ветка» (1840) Ієремії Галки (М.Костомарова), «Думки і пісні та ще дещо» (1839) Амвросія Могили (А.Метлинського), «Украинские поверья» (1840) О.Корсуна. Рух, зініційований І.Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище Харківську школу романтиків.

Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури приведе до підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.

Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії.

Організаторами видання стали І.Срезневський у Харкові й І.Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І.Срезневського. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

У вересні 1831 року вийшла перша книжка «Украинского альманаха». Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам Є.Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А.Яковлев, П.Морачевський, П.Іноземцев, О.Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь найближчого оточення І Срезневського тут опубліковано твори І.Розковшенка та О.Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори.

Сам І.Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами («А.Погорельцев», «Й», «XXX») п'ять його оригінальних російських віршів, уривки з наукової прози, фольклорні записи.

У невеликому уривку з наукової прози «Думки і зауваження» І.Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя.

У другому творі наукової прози «Кілька зауважень про критику» І.Срезневський виступав проти суб'єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих індивідів. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні.

Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і припинилася лише тоді, коли з'явилася можливість легального видання української періодики.

«Украинский альманах» мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпатією налаштовану до України. Натхненні успіхом, І.Срезневський та його друзі виношують ідею створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 роках, а згодом, у 1833 році альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І.Срезневський підготував статтю про Г.Сковороду, а за порадою О.Шпигоцького місцевий художник І.І.Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г.Сковороди. Але з різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.