На космодромі

На екрані сторожового пульта, на поділці, що означала сьомий квадрат космодрому, замиготів синій вогник індика­тора. Черговий незлобиво вилаявся на адресу юних шибени­ків, яким не сидиться вдома. Він не сумнівався, що це зно­ву колобродять “зайці” — хлопчаки й дівчатка. їм, бачте, хочеться космічних подвигів, і вони не знати якими шляха­ми пробираються через два кордони.

Черговий викликав по селектору охорону сьомого квад­рата і наказав виявити “зайців”, нам’яти їм за давнім зви­чаєм вуха і відпровадити в школу з усіма почестями. Одна­че через півгодини начальник охорони квадрата доповів чер­говому, що “зайців” не виявлено, і несміливо запитав, чи не могла статися помилка.

— А що — подейкують, ніби в мене з очима негаразд? — вкрадливо поцікавився черговий.

— Та що ви, нічого такого нема, — почав виправдовува­тись начальник охорони.

Не слухаючи його, черговий вів далі:

— А якби й так, то вам належить знати, що ЦСЕ — центральний спостережний екран — ніколи не помиляється.

— Так я ж зовсім не в тому плані, — жалібно сказав на­чальник охорони. — Ви ж могли й пожартувати…

— Що-о-о?! — ревнув черговий розсердженим биком. — Та за такі жарти…

Начальник охорони хутенько відключився від селектора.

Пройшло не менше сорока хвилин, доки він наважився повторно доповісти, що нікого із сторонніх у квадраті не виявлено.

— Примусьте своїх підлеглих тричі прочесати квадрат! Нехай попрацюють всі водночас! — бушував черговий. — Ми ще подивимось, у кого очі на місці!

— Я так і зробив. Два відділення тричі прочесали ква­драт, — пролунав рапорт.

— Зараз я особисто прибуду до вас, — пообіцяв черговий голосом, який не віщував нічого хорошого.

Він прибув на “газику” за кілька хвилин. Глянувши на електронні “шукачі” в руках солдатів охорони, зневажливо примружився і махнув рукою:

— Це не допоможе. “Зайці” тепер хвостаті, сліди замі­тають. Екрануються металом, “шукачі” не розрізняють їх.

— У такому разі і ваш ЦСЕ не побачив би їх, — нава­жився нагадати начальник охорони.

— А ви таки маєте рацію, — дещо здивовано і заохотли­во мовив черговий.

— Нагадую вам також, — осмілів начальник охорони, — що в обох попередніх випадках “зайцями” були хлопці із школи юних космонавтів. І проникали вони через сусідній квадрат. Так їм зручніше.

— І знову ви маєте рацію, — подобрішав черговий. Він навіть облишив начальницький тон і почав думати вголос:

— Невже пустує хтось із школи юних космонавтів? Ви­пробовують свої сили і наш терпець?

Начальник охорони вирішив, що йому слід сказати щось для пристойності. Та потрібних слів не знайшлось, і він бовкнув перше-ліпше, що спало на думку:

— Як знайдемо, так і взнаємо.

Він одразу ж пожалкував цих слів, бо черговий негайно перемінив тон з дружнього на поблажливий:

— А поспішати не треба, дружечку. Поспішливість, ка­зали стародавні одесити, потрібна лише при ловінні бліх. Їм вторували стародавні римляни: “Festina lente”[3].

Начальник охорони, котрий латині не знав, промовив щось малозрозуміле, але весь його вигляд красномовно свід­чив, що він повністю згоден з начальником.

— А в даному разі, — правив своєї черговий, — якщо мій висновок правильний і “заєць” хоче політати самостійно, то з цього виходить… — Він допитливо подивився на началь­ника охорони, одначе той старанно удавав, ніби не розуміє начальникового погляду, і черговому довелося запитати: — Як ви гадаєте?

Той зацьковано покрутив головою, мов кінь, котрий хоче скинути хомут. Черговий змилостивився і повчально мо­вив:

— Гаразд, слухайте і запам’ятовуйте. Шукати його тре­ба лише в тих кораблях, які заправлено пальним. А таких-бо зовсім небагато.

Обличчя начальника охорони відбивало зрозуміння і за­хоплення.

— Такий корабель зараз у нас лише один — “Стрімкий”.

Вони перезирнулися і, не змовляючись, щодуху помчали до корабля. Його гострий ніс, націлений у небо, було видно здалеку. Од нього відокремилась і полетіла вгору кільцепо­дібна хмаринка. За нею друга, третя…

— Він готується до старту! — вигукнув черговий, рвонув мікропередавач з грудей, увімкнув його і скомандував:

— Старт “Стрімкому” заборонено! Опустити площадку, зачинити люк! Усім стежити за кораблем!

Ніс “Стрімкого” почав опускатися, його затулили інші кораблі. Це означало, що команда чергового була виконана — диспетчер опустив стартову площадку разом із кораб­лем на нижній ярус космодрому,

— Є ще в нас розторопні працівники, — задоволено ска­зав черговий, не дивлячись на похнюплене обличчя началь­ника охорони.

Коли вони вийшли з ліфта на нижньому ярусі, біля ко­рабля вже зібралося не менше двох десятків охоронників. Один з них доповів черговому:

— Двигуни включено, в кабіні — нікого.

— Значить, устиг вискочити, коли корабель почав опус­катися, — майже спокійно резюмував черговий. — Нічого, да­леко не втече. Всю охорону піднято на ноги. Невдовзі по­знайомимося з цим шибайголовою.

Він був цілковито впевнений, що шибайголову спіймають протягом лічених хвилин. Екрануватися від “шукачів” вій не зможе, коли вже локатори засікли його. А в тому, що справа виглядає саме так, черговий не мав сумніву — його команда автоматично перемкнула всі спостережні екрани космодрому на “Стрімкий”.

Упевненість чергового похитнулася через десять хвилин, через двадцять хвилин — дала тріщину. За півгодини, коли обшукали всі кораблі, що були у сьомому квадраті, від неї не зосталося навіть приємних спогадів. Тільки безмежний, майже містичний подив перед неймовірним. А через годи­ну…

Через годину всі, кому належало знати про подію на кос­модромі, у тому числі й полковник Тарнов, були оповіщені. Полковник прибув на космодром разом із помічниками та Олександром Миколайовичем перш, ніж прибули представ­ники інших відомств. їм вдалося побачити і сфотографува­ти сліди, які залишилися на підлозі кабіни корабля, зняти відбитки пальців з приладів.

Кращі дактилоскопісти сперечалися між собою до зне­моги. Один запевняв, що на руках зловмисника були тоню­сінькі рукавички з невідомої фосфоресціюючої тканини. Але тоді відбитків не зосталося б зовсім,— заперечували йому інші. Звичайного пальцевого малюнка не було. Замість ньо­го — фосфоресціююча поверхня та кілька схрещених ліній, схожих на знаки множення.

Сліди розглядали з натіненням і без натінення, піддали їх рефракційному аналізу, вивчали в пучках прискорених протонів.

Насилу полковникові Тарнову вдалося припинити супе­речку, яка спалахнула і погрожувала перейти в теоретичну дискусію. Ще з більшими труднощами Тарнов ухилився від пояснень та відповідей на запитання типу: “А що ви гадаєте з цього приводу?”

Залишившись наодинці з Олександром Миколайовичем, він витер тильною стороною долоні піт з лоба й важко сів у крісло. На кілька хвилин полковник дозволив собі розсла­битись. Олександр Миколайович не турбував його. Вони оби­два мовчали, добре пам’ятаючи, що в цей час у їхніх кабі­нетах розриваються дзвоном телефони і суворі начальники прагнуть узнати, “чи скоро заженуть джина назад у пляш­ку?”.

Полковник навскоси через стіл присунув до вченого де­кілька фотоаркушів з відбитками, схожими на знаки мно­ження, мляво сказав:

— Порівняйте. Малюнок змінився, але дещо залишило­ся. Оці знаки, наприклад.

— Це він! — без будь-якого сумніву відгукнувся Олек­сандр Миколайович.

У цей час до кабінету ввійшли комісар міліції та Ельбор Георгійович. Полковник Тарнов підхопився.

— Сидіть, сидіть, — махнув рукою комісар. — Як я розу­мію, це пустує все той же ваш підопічний? Відбитки індентифіковано?

— Відбитки змінилися, незмінними лишилися тільки де­які елементи малюнка, — відповів Тарнов. — Однак хімічні та фізичні аналізи показують, що групи елементів, незвичні для виділень людської шкіри і за складом, і за випроміню­ванням енергії, — ті ж самі. Різниця непринципова. Я схиль­ний стверджувати, що це наслідив старий знайомець.

— Якщо йому пощастить заволодіти кораблем і вийти в космос… — почав Ельбор Георгійович і замовк.

У кабінеті запала тиша. Всі присутні думали про одне й те ж: про пробірки з мікробами, викрадені з лабораторії, про те, що за цей час міг іще накоїти супермозок. Вони уяв­ляли, як з космічної орбіти дивиться на землю істота, для котрої і вони, і всі люди — лише об’єкти для дослідів, мік­роби в краплі води, порошинки на шматочку тверді…

“Ні, не всі, — подумав Ельбор Георгійович, згадавши про жінку з тонкою шиєю та високою зачіскою, жінку, яка так палко захищала свого коханого. — Та чи має це для нього значення?”

— Не можна дозволити йому відлетіти з Землі, — сказав Олександр Миколайович. — У будь-якому разі його не мож­на випускати з-під контролю.

Ельбор Георгійович недобре посміхнувся.

— Дякую за рекомендації. Можна подумати, що він тут у нас під контролем. — І продовжував з наростаючим роз­дратуванням. — Ваш заступник, наприклад, вважає, що супермозкові треба надати повну свободу. Ви ж рекомендуєте не випускати його з-під контролю. Добре, ми прислухаємося до ваших рекомендацій. Але який кордон здатний затрима­ти його? Що б, наприклад, порадили ви? Подвоїти, потроїти, подесятерити охорону? Включити до неї наших працівників розшуку? Проте із збільшенням числа людей зростуть і шан­си супермозку загубитися серед них. Звичайно, ми застосує­мо засоби безпеки. Опрацюємо на певний час іншу систему забезпечення старту космічних кораблів. Будемо випус­кати з нижніх ярусів на стартові площадки по одному ко­раблю. Але де ж гарантія, що цей супер не придумає контр­заходів? Та чи є, чорти забирай, у нього ахіллесова п’ята?

Вираз “чорти забирай” свідчив про те, що Ельбор Геор­гійович дійшов до кондиції. Та зовні він був абсолютно спо­кійний, і його подальші слова пролунали для полковника Тарнова цілковитою несподіванкою:

— Є рекомендація, аби операцією, як і раніше, керував полковник Тарнов.

Комісар підтвердив це рішення кивком голови. Потім сказав, звертаючись до полковника:

— До речі, ви й знайомі з ним більше за інших. А його “батьки”, за рішенням академії, й надалі допомагатимуть вам.

Олександр Миколайович хотів щось сказати. Комісар рвучко повернувся до нього.

— Це буде справедливо, — промовив він, стримуючи ро­кітливий бас. — Ви його породили — вам і належить його урезонювати. Кому ж, як не “батькам”…

Олександр Миколайович ладен був не на жарт образи­тись, тим паче що слова комісара не були позбавлені спра­ведливості. Але тут йому сяйнула рятівна думка, і він по­спішив її висловити:

— Є і в нього ахіллесова п’ята! З огляду на свою склад­ність супермозок має одну істотну слабкість.

Ельбор Георгійович підняв на нього погляд, що гостро спалахнув:

— Яку?

— Коли вже в нього виникає почуття, воно стає дуже складним і глибоким…

Він замовк на мить, насолоджуючись зацікавленістю спів­розмовника, і продовжив:

— А судячи з розповіді тієї жінки, Аліни Іванівни, по­чуття в нього виникло.

— І ви пропонуєте?..

— Так! Включити її в охорону космодрому. Він не на­важиться завдати їй шкоди. А вже вона найбільше з-поміж усіх зацікавлена в тому, щоб він нікуди не відлітав.

— Я далеко не впевнений у доцільності таких дій, — ска­зав Ельбор Георгійович, — але вирішувати Тарнову. Вій го­ловний виконавець операції.

Полковник раптом зауважив про себе, що підборіддя в Олександра Миколайовича не тільки квадратне, але й важ­ке, уперте, розділене глибокою западиною, а ніс у нього короткий і владний.

— Це антилюдяно! — обурився Михайло Дмитрович, ді­знавшись про їхнє рішення. — Антилюдяно і недозволено! Я опротестую вашу рекомендацію в академії, Олександре Миколайовичу.

Він старався говорити якомога категоричніше. Та жоден з його опонентів не збентежився.

— Ми виклали їй наші міркування, і вона сама згоди­лася, — мовив полковник.

Голос його був м’яким, а це, як добре засвоїв Михайло Дмитрович, означало, що сперечатися з ним марна річ.

І все ж він спробував:

— Я говорю не про неї, а про нього.

Голос полковника зробився ще м’якшим, оксамитнішим, у ньому почулися воркітливі нотки:

— Ви ж самі розумієте, що не можна дозволити йому забиратися в космос.

— Він — не людина, і ми застосовуємо до нього відпо­відні методи, — відрізав Олександр Миколайович.

Михайло Дмитрович готовий був благати:

— Але ж він не бажає людям нічого лихого. Згадайте про ліки.

Олександр Миколайович зневажливо махнув рукою.

— Димова завіса, запізніле каяття. А смерть шофера? Це, на вашу думку, благодіяння?

— Він не знав, що станеться аварія.

Михайло Дмитрович облизав пересохлі губи, невпевне­но додав:

— Я ж бо вже казав про ліки, які створив він.

— А я вам уже казав про запізніле каяття. А втім, це й на каяття не схоже. Скоріше за все — ще один етап в екс­перименті. Частину знищити, частину вилікувати, частину залишити на контролі. — Олександр Миколайович увесь час поглядав на полковника: всі ці докази адресувалися йому. Вони означали, що більше ризикувати Олександр Миколайо­вич наміру не має.

І полковник поквапився йому на допомогу. Суворо див­лячись на Михайла Дмитровича, він мовив:

— Впізнавши його, ви зобов’язані були негайно повідо­мити нас і допомогти його затримати.

Від полковникової м’якості не залишилося й сліду. Та Михайло Дмитрович не злякався. Він труснув ріденькою за­чіскою і задирливим півнячим голосом нагадав:

— Ви самі дозволили мені діяти на свій розсуд.

Напруження мусило прорватися. Навіть нерви Тарнова напнулися до краю. І він вліпив мов ляпас:

— Ну то цей дозвіл я відтепер скасовую.

Він трохи почервонів, але не від злості, а з сорому. Він думав: “Я припустився несправедливості по відношенню до нього”. Це зрозумів і Олександр Миколайович. Аби загладити враження від спалаху полковника, промо­вив:

— Та зрозумійте ж, ніхто з нас не може точно передба­чити, що йому спаде на думку. Хто ми для нього?

— “Батьки”, — без тіні посмішки відказав Михайло Дмитрович, і його довге обличчя посвітлішало. — Він завжди це пам’ятає.

— Він особисто говорив вам?

— Ні, але…

— Навіть й цього не було? Самі здогадки?

— Та ви ж не говорили з ним, не бачили його. Повірте, найкраще — це не ганятися за ним. Він сам прийде до нас. Якщо гора не йде до Магомета… Треба тільки почекати.

— Ми не маємо права ризикувати, — переконано запе­речив полковник.

— Ми нічим не ризикуємо. Він уже немало знає про нас. Такий могутній розум не може бути спрямований на зло.

— Чому ж він уникає зустрічей з нами?

— Цього я не знаю. Очевидно, ще не настав час? Час розкидати каміння і час збирати каміння…

— Безвідповідальна демагогія, — резюмував Олександр Миколайович.

Канал підходив до лівого крила космодрому. Здалеку було видно ящіркоподібні витягнуті шиї щогл і ферм, бов­ваніли башти обслуговування та кабель-заправочні вежі, будинки підстанцій та радіолокаційних систем наведення. Закутий у бетон берег був прямовисним і неприступним. Ліниво обмивала вода слизьке, вкрите мохом каміння.

Але і в цьому, раніше пустельному місці, тепер перебу­вав патруль. Він складався з одного чоловіка та двох робо­тів із заблокованою програмою людської безпеки. Роботи від­повідали за безпеку тільки однієї людини — патрульного і беззаперечно виконували його накази. Якби він наказав уби­ти людину, роботи виконали б його наказ. Один з них, при­земкуватий, легкий, з віялом антени локатора на голові, був марки “Ш” — шукач; другий, могутній, озброєний бойовим лазером, з довгими витягнутими клішнями,— марки “ВО” — воєнізована охорона.

Зненацька робот-шукач засвітив сигнал “бачу”. Патруль­ний подивився туди, куди показував робот. У ту ж мить сигнал згас.

Із зеленкуватої води вистромилася людська голова. Вона повернулася з боку на бік, занурилася, зникла. Потім з’яви­лася знову. Крізь прозору воду згідно із законами оптики мусило б просвічуватися й тіло, руки, йоги. Однак їх не було видно. Лише голова та шия.

Нерви в патрульного досить міцні, він був не схильний до містики. Переконавшись, що таке саме зображення з’явило­ся на контрольному екрані робота, патрульний подумав: “Непогане маскування. Чи то розпорошення якоїсь речо­вини у воді, чи маскувальний костюм”.

Він би, звичайно, здивувався, якби дізнався, що спосте­рігає властивість істоти набувати забарвлення середовища: на зразок того, як це робить восьминіг або хамелеон, тільки більш досконало. Патрульний би здивувався, але не розгу­бився, як не розгубився він і зараз. Вказівним пальцем лі­вої руки намацав клавішу кишенькової рації, натиснув на неї, посилаючи на центральний диспетчерський пункт сиг­нал тривоги. Одночасно він пошепки наказав роботам заляг­ти і сам сховався за них, надалі спостерігаючи за “гос­тем”.

Голова вистромилась із води біля самого берега. Шия ви­тягнулася. З’явилися руки. Вони торкнулися слизького бе­тону і мовби приклеїлися до нього. Наче ящірка, звиваю­чись, “гість” поповз по прямовисному берегу…

Патрульний не розгубився і цим разом. Скоряючись його командам, роботи відрізали “гостю” шлях до води. Тим ча­сом наспіли інші патрульні зі своїми роботами.

Юрій не встиг зробити й кількох кроків по берегу, як його оточили. Вісім роботів і четверо людей, кожний з яких перебував у зоні своїх роботів, зімкнули кільце навколо нього.

Від будівлі, де містилася служба радіонаведення, спішило кілька чоловік.

— Юрію Юрійовичу, зупиніться! Нам необхідно погово­рити! — гукнув через мегафон полковник Тарнов.

Одначе Юрій мовби й не чув його слів. Він ішов просто на роботів-охоронників, ішов так, наче перед ним нікого по було.

Роботи накинулися на нього, замахали клішнями, нама­галися приловчитися і схопити його, сповити в жорстких обіймах. Та щойно маніпулятор робота наближався досить близько до мети, як його відкидала незнана сила, замало не вириваючи з суглоба.

Це було дивне видовище. Юрій ішов уперед, не змен­шуючи швидкості, а роботи задкували й молотили маніпу­ляторами повітря, як вітряки. Лунав скрегіт і тріск — не витримавши навантаження, лопалися зчленення маніпуля­торів.

— Зупиніться, Юрію Юрійовичу, інакше вас знищать! — попередив полковник Тарнов.

І знову Юрій ніяк не відреагував на його слова. Він ішов напролом, наче танк, в одному напрямі — до корабля. Над­ривно завила сирена. Люди кинулись у бункери.

Найближчий до Юрія робот-охоронник повів плечем і простягнув уперед правий верхній маніпулятор. Решта ро­ботів, мовби тільки на це й чекали, теж повели плечима, простягнувши вперед свої маніпулятори із затиснутими в них лазерами. Юрій ішов далі, ніби не помічаючи їх. Та коли до нього простягайся рубінові спопеляючі нитки, на їхньому шляху вже виникло захисне поле. Воно було неви­димим, лише повітря навколо Юрія мовби загусло й поча­ло вібрувати.

Спалахнув огонь, пролунав гуркіт. Падали зрізані про­менем щогли, телеперископи, антени, руйнувалися балки. Захисне поле відштовхнуло лазерні промені, відбило їх, на­че дзеркало — сонячне світло. І вони вдарили в зворотному напрямі. На щастя, для людей спрацювала автоматична си­стема безпеки космодрому, і палаючі бункери опустилися на нижній ярус.

…Полковник Тарнов опритомнів на шпитальному ліжку. В палаті лежало ще декілька чоловік, які дістали опіки. У цих “дідах Морозах” насилу можна було впізнати Олександ­ра Миколайовича та Михайла Дмитровича.

До палати ввійшов лікар. Він подивився на показання датчиків, умонтованих в ліжка, торкнувся прохолодною ру­кою полковникового лоба і сказав йому:

— З вами хочуть поговорити.

— Жду, — відказав Тарнов. Розпухлі губи погано слу­халися його.

Зайшов черговий по космодрому. Зустрівши запитальний погляд полковника, мовив:

— Він не відлетів. Корабель було пошкоджено вогнем.

— Він прийде знову, — прошепелявив полковник.

Тепер запитальним зробився погляд чергового.

“Він вирішив будь-що полетіти, — думав Тарнов. — Що йому потрібно в космосі, ми не знаємо. Безсумнівно, він при­хопить із собою зброю, якою відбивався на космодромі. Але що це за зброя? Схоже на лазер — такий самий, як лазери роботів. Подумати лише, він устиг увімкнути його на част­ки секунди раніше, ніж вони відкрили вогонь! Значить, го­тувався заздалегідь. Та чому в такому разі він не відкрив огонь зразу, як тільки ми оточили його? Мені б легше було відповісти на свої запитання, якби я знав, чого він хоче. Захопити нашу планету і влаштувати на ній випробний по­лігон? Учені, його творці, кажуть, що його створення при­значалося для цілком певної мети. Проте він міг поставити перед собою інші цілі. І, може бути, нині йому потрібна вся Земля як гігантський людський мурашник для дослідів? Можливо, найстрашніший злочинець — учений, для якого експеримент над усе?”

Полковникові раптом здалося, що він бачить тисячі об­лич. Він розрізняв з-поміж них обличчя своїх дітей, дружи­ни, обличчя рідних та знайомих, яких він покликаний обе­рігати. Вони дивилися на нього з надією… А для отого, зва­ного супермозком, ці обличчя були нічим, загальним тлом, матеріалом для дослідів…

Тарнов не раз спіткався із смертю, як говорили його спів­робітники, “ніс у ніс”. Колись, ще замолоду, він один затри­мав трьох злочинців. Поранений, спливаючи кров’ю, вія до­ставив їх у відділення міліції і на порозі знепритомнів. А вже по трьох тижнях, які довелося пролежати в лікарні, зголосився добровольцем в опергрупу, що відбувала на по­шуки вкрай небезпечного бандита. Він і тепер не любив “прокисати в кабінеті” і нерідко, незважаючи на розноси від начальства, особисто очолював опергрупи.

Та, побачивши, як супермозок пер напролом крізь кор­дон роботів, полковник відчув справжній страх. Він боявся, що ані ціною власного життя, ані навіть сотень життів сво­їх товаришів не зможе зупинити цей всезмагаючий “танк” з незнаної плоті, не зможе врятувати тих, хто довірився йому…

Рішення прийшло саме по собі. Полковник трошки підвівся, сперся на бильце ліжка. Його погляд знову був твер­дим і гострим, як лезо меча. Він відповів черговому:

— Ми посилимо охорону сьомого квадрата. Але на пос­ту номер один залиште тільки жінку-лікаря, котра там пе­ребуває. У підготовлений до старту корабель помістіть уст­рій, який вам передасть мій помічник.

Полковник зачекав, поки черговий піде, і тільки потому дозволив собі відкинутися на подушки. Великі краплі поту стікали його обличчям. Він розумів, що поспішив із нака­зом. Треба ще порадитись з Ельбором Георгійовичем…

Темне небо піднімалося дедалі вище, поступово відшаро­вуючись од землі, і між ним та землею з’явилися рожеві смуги. Проступали з темряви гігантські гідродомкрати, стрі­ли із захватами та вітровими кріпленнями, платформи, щог­ли. Світанок зливав рожеві смуги в одну, наповнював їх кров’ю й вогнем. Десь оподалік кричала птиця, переміщаю­чись усе далі до обрію.

Юрій минув смугу загорджень і патрульні пости, пря­муючи до сьомого квадрата. Він проходив повз людей і ро­ботів так близько, що міг їх торкнутися рукою. Він навіть не знав, що серед людей с самбісти й дзюдоїсти, кращі пра­цівники розшуку. Багато з них не побоялися б сам на сам вийти на затримання цілої групи. Але зараз ці люди ніяк не реагували на його появу. Він відбивався у сітківці їхніх очей, але сигнали гасилися фільтрами мозку, не відбиваючись у свідомості. Якби людям сказали, що хтось іде повз них, вони б не повірили. Мозки роботів було заблоковано за тим же принципом.

Юрій ішов упевнено, відкрито. Він знав, що цим разом ніхто не зуміє зупинити або хоча б затримати його. Ввійшов у сьомий квадрат і подивувався силі-силенній постових. По­тім почалася безлюдна зона. “Що вони ще замислили?” — подумав він з деяким неспокоєм, але не сповільнив руху.

Він думав:

1. “…Не можна сказати, що я починаю експеримент най­кращим чином. За логікою мені слід було спокійно ждати, поки люди створять організм-корабель і запустять мене на орбіту. Вони б передбачили в кораблі кожен гвинтик, вони б щедро поділилися зі мною всіма знаннями, які, на їхню думку, потрібні мені для виконання завдання. Вони не хо­тіли дати мені лише одного — свого єства, бо гадали, що це для мене необов’язкова якість, зайва розкіш. Вони б ніза­що не повірили, що без цієї “необов’язкової якості” я не міг би виконати те завдання, для якого мене було ство­рено…”

2. “…Люди створили мене не тільки для того, щоб я про­никнув у Горловину Всесвіту, але й для того, щоб я, дослі­дивши будову світу, відповів на питання питань, на котре вони самі не змогли відповісти. Вони тисячі разів запитува­ли себе: для чого ми мучилися, любили, ненавиділи, на­роджувались і вмирали? Для чого? Я можу відмахнутися від цього запитання. Але тоді я не взнаю: для чого я? Чи є в усьому цьому який-небудь сенс, чи мені належить його придумати? А чи те, про що я думав раніше,— це переддвер’я єдиної відповіді і не треба шукати іншої? А можливо, я сил­куюся знайти щось у хаосі, котрий є відповіддю сам по со­бі, і якщо я виділю в нім щось, то виділю це тільки для себе, і лише для мене це буде вірним? Чи можна знайти провідний промінь у спалаху вибуху, що складається з промін­ня оскаженілих молекул та атомів? Хто зуміє відшукати го­ловну ноту в галактичному шумі? Може, навіть мої пошуки виявляться неоригінальними і неможливими до вирізнення нотами в загальному шумі, в хаосі, який складається із суцільного пошуку?

А втім, я впадаю в іншу крайність. Адже в шумі мор­ських глибин існує головна повторювана нота. Певні при­чини породжують вибух, і вибух у свою чергу щось поро­джує. Хіба я не переконувався багато разів, що навіть за дуже складними вчинками людей, котрі здавалися випад­ковими і незбагненними, стоять цілком певні спонукальні мотиви? їх виявлялося не так уже й багато, в усякому ра­зі не набагато більше, ніж літер в абетці, з яких люди скла­дають безконечну кількість слів,—іноді, аби приховати, іно­ді, аби викрити ці самі мотиви.

Можливо, так і у Всесвіті, якщо досліджувати його не тільки зсередини, але і ззовні, пощастить відшукати декіль­ка головних причин розвитку, головних стимулів і, тримаю­чись за них, мов за провідні нитки в лабіринті, прийти до єдиної відповіді? Або ж нічого не вийде, і, смикаючи за ці нитки, я уподібнюсь мусі і ще більше заплутаюсь у паву­тинні сумнівів?”

Юрій зупинився. Він не міг і кроку ступити, не міг руху зробити, настільки безглуздою здалася йому вся його ви­тівка. Він увімкнув усі свої органи і побачив світ доокола себе грімкотливим і виблискуючим у музиці радіації. Світ звивався в радіохвилях, вивергав потоки часток, зіштовху­вався, спалахував зеленими та оранжевими звуками. Він був розкладений у колонки цифр, зібраний у пучки формул, у пилоподібні та синусоїдальні запахи, відбивався в кривих дзеркалах своїх згинів, у плинній і студеніючій теплоті, що виконувала танок смерті.

Та скільки він не вслуховувався в зелені шарпані зву­ки, в мелодію вогню та сліпучих завихрень, скільки не спри­ймав ласкавих і колючих, загрозливих хвиль, скільки не вдивлявся в танок трикутників і зрізаних конусів, у ревучі водоспади цифр, не було не тільки відповіді, але й підказ­ки. Світ навколо нього вибухав і гримів, зміївся і кусав сам себе за хвіст, утиканий зірками, мов реп’яхами, народжу­вав і вбивав себе, воскресав і розцвітав суцвіттям, але не розкривався. Світ був байдужий до нього, сигома.

Тоді він зібрав воєдино всю міць своєї далекобійної уяви, сполучаючи її з найточнішими і найбезстороннішими аналі­зами, об’єктивними, мов холод вічної ночі, і спробував по­бачити світ таким, яким він буде там, куди він має устро­митися. На нього навалилося крижане обпалююче безгомін­ня, байдужість якого він добре уявляв. Страх заморозив йому душу — він уперше злякався, що й там не знайде від­повіді.

І коли він уже опустився, вже розчарувався, вже впав у відчай, уже хотів замкнутися, ніби у коконі, в малій люд­ській сутності, якої ледве встиг набути, сама собою виник­ла в пам’яті одна з найкоротших фраз, одна з найнепомиль-ніших істин, подарованих йому людством: “зупинка — смерть”.

І він знову рушив уперед.

Починався коридор між вежами, що вів до стартового майданчика. В кінці коридора знаходився пост № 1. Юрій помітив здалеку маленьку жіночу постать. Неясне почуття виникло у нього. В цьому почутті були й тривога, і жаль, і — що явилося, як удар грому,— чекання радості. Все це промайнуло, зникло, бо в наступну мить пам’ять проявила і співставила зображення із зразками, які знаходились у ній,— і Юрій упізнав Алю. Він мав би у відповідності із своїми намірами просто навести поле, ласкаво оповити ним її і зробити те ж саме, що зробив з патрульними.

Він подумав:

1. “…Я не повинен затримуватись ані на мілісекунду. Ад­же все розраховано без допусків. Я ввійду у підпростір у момент Великого протистояння. Лише тоді я зможу вияви­ти Горловину…”

2. “…Для неї краще не зустрічатися зараз зі мною, не прощатися. Вона плакатиме і говоритиме непотрібні й без­порадні слова. Аля має рацію: для неї важливіший її всесвіт. Він спорожнів. Мабуть, немає нічого страшнішого за спо­рожнілий всесвіт…”

3. “…Що зі мною коїться? Як розшифрувати мій стан? Одночасне включення різних програм, у тому числі проти­лежних і суперечливих? Схоже на те, що я пережив отоді вночі…”

“Висновок: найрозумніше — навести поле”.

Так він подумав, проте не навів поля, і Аля впізнала його. Вона не кинулася назустріч, не зраділа. Тяжко зітхну­ла і випросталась, опустивши руки.

“От і розплата за мою нерішучість”, — подумав він і за­питав:

— Вони тобі сказали про мене, пояснили, хто я такий?

Не чекаючи на її відповідь, підтвердив:

— Вони мовили правду.

Аля подивилася на нього з жалем, як мати дивиться на нерозумного сина.

— Це не має значення.

— А що має значення?

— Не треба говорити про це, — її губи тремтіли, а очі раптом усміхнулися таємним думкам.

Юрій відчув, як його охоплює і підносить хвиля боже­вільної радості від того, що він бачить Алю, бачить, як тремтять її уста й усміхаються очі. “Безліч протилежних і суперечливих програм, — майнула думка. — І я — тріска в їхньому вирі…”

Він нічого не робив, аби виборсатися з виру. Стояв і дивився на неї зверху вниз, бачив пасмо, що впало на чоло, зморщечку на носі, западинку на нижній губі…

Тиша була крихкою, як весняний льодок. Дуже далеко, аж під обрієм кричав птах.

— Що ти робив увесь цей час?

— Пізнавав людей. Удосконалював себе. Ставав сигомом.

— Ти не змінив своїх намірів?

Він поклав їй руку на плече, і Аля пригадала її гарячу ласкаву вагу.

— Я не міг змінити своїх намірів. Я створений для них.

Він відчував, як навально минає час — час, розрахова­ний ним із такою старанністю, час, необхідний для здійснен­ня задуманого. Та замість того, щоб скоріше розпрощатися з нею, він сказав:

— Я зрозумів одну важливу істину, яку знають усі лю­ди. Наш спільний знайомий Михайло Дмитрович мовив би, що нове — це добре забуте старе. — При цьому Юрій пожу­вав губами і справді нагадав чимось Михайла Дмитровича. — Виявляється, ще вчені старожитності розуміли: людина — не тільки син Землі, але й дитя космосу. Її, як і все на Землі, як і саму Землю, породив космос, і, значить, її здоров’я і життя нерозривно пов’язані з космосом. Однак цю істину почали занадто звеличувати, її вбрали в золочені шати, під­рум’янили і прикрасили, словом, перетворили на свою про­тилежність — догму. Забувши про те, що людина в усьому залежить од Землі, від її магнітного поля, від складу ат­мосфери, забувши, що людина живе в суспільстві і підля­гає його законам,— усю поведінку людини, її долю почали пов’язувати з розташуванням та рухом світил. Так істина, що стала догмою, почала слугувати шарлатанам.

— Гороскопи? — запитала Аля.

— І це теж. Вони передбачали те, чого не можна було передбачити без урахування земних умов. А щоб опрацюва­ти колосальні масштаби інформації, не було потрібного при­строю. Накопичувалися помилки. В гороскопи перестали ві­рити. І заразом з водою, як це часто бувало, вихлюпнули й дитину. Тепер життя і долю людини пов’язували тільки з Землею, із земними умовами. Спливло багато часу, люди му­сили вийти в космос, аби заново відкрити стару істину, що вони — діти космосу, що без урахування випромінення зі­рок не можна ефективно лікувати хвороби, що з сонячною активністю зв’язана мінливість мікробів та вірусів, що по­токи космічних часток впливають на всі біологічні процеси. А загалом — те, що заповітна казкова скринька, де схова­но таємницю живої води, таємницю походження та безсмер­тя, знаходиться за межами Землі, Сонячної системи.,.

— За межами Всесвіту?

Він посміхнувся.

— Ти вже випереджаєш мене, маленька. Пам’ятаєш, я говорив тобі про пташку, про метелика, яких треба випусти­ти з кімнати, щоб урятувати?

— Ти збираєшся це зробити з людьми? Слід би все ж таки запитати і в них.

— Ти занадто забігаєш уперед, маленька. Я нікого не збираюся поки що випускати, крім себе. Але я хочу вийти за межі замкненого світу, аби більше дізнатися про нього. Зараз я стартую із Землі на кораблі, а на зовнішній орбіті створю з нього новий корабель і спробую крізь підпростір вийти до Горловини Всесвіту, за його межі. Якщо це мені вдасться, я зможу взнати про Всесвіт дещо істотне.

— І про мене?

Його погляд згаснув, самозаглибився. Він знерухомів, уражений думками, викликаними її запитанням:

1. “Адже я вже прийшов до висновку, що головна цін­ність людини полягає не в її моці. Головне в тому, що вона може вчинити наперекір і своїй моці, і своєму безсиллю. Головне не те, що вона здатна підкоряти природу навколо себе, а те, що завдяки цьому вона підкоряє її в самій собі. Так вона здобуває, виховує в собі головну цінність — людя­ність. Ось чому вчить мене ця жінка своїми наївними за­питаннями і своїм коханням”.

2. “Людина повинна розуміти себе і знати, звідки бе­реться її сила та її безсилля. Тоді вона прийде до несподі­ваних висновків, наприклад, до думки, яка мучить мене дав­но і на яку я досі не знайду відповіді. Можливо, найважли­віше за все стати звичайною людиною і зробити щасливою хоч би оцю жінку? Чи тоді виявиться правдивою пісня ро­бота?”

Вона ждала відповіді на своє запитання. І тоді він поліз у кишеню і дістав звідти складений учетверо аркушик па­перу.

— Розгорни, — попросив.

Це був малюнок — шаржований портрет Алі у профіль. Декілька ліній, проте в них безпомилково впізнавався ори­гінал, аж до характерного виразу обличчя.

— Ти дечому навчився.

— Дечому, — відгукнувся він.

Час, розрахований ним до мілісекунд, мчав повз нього, мов дикий табун, протікав крізь пальці, як вода, а він усе ще не міг зібратися на силі і стиснути пальці докупи, в ку­лак.

— Тобі, напевно, пора, — мовила Аля.

— Я повернусь.

Аля знала, що він не повернеться, в усякому разі — за її життя.

— Я чекатиму, — сказала вона. — Коли повернешся, по­дзвони біля дверей три рази.

— Два довгих і один короткий.

— Все-таки запам’ятав. І на тому спасибі. — І мовби не­нароком кинула: — У кораблі встановлено якийсь додатко­вий пристрій. Він може виявитися небезпечним для тебе.

— Дякую. — Він кивнув. — Мені буде неважко його зне­шкодити.

— А що тобі важко? — Вона задирливо відкинула голо­ву, марнуючи сили, яких і так було на денці.

Він згадав її слова “це не має значення”. Так, у її все­світі його походження не мало значення. Там мало значен­ня лише те, що було між ними, їхнє почуття, яке одного разу вразило його своєю силою, здатною зблизити навіть такі різні істоти, як вони. Він думав про головну цінність людства, яка містилося і в цій знайомій і незнайомій йому жінці. Десятки варіантів відповідей на її запитання закруж­ляло в його голові. Але він сказав тільки:

— Те, що тсбі легко.