Частина друга

ПЛЕМ’Я

Я продовжував свій шлях. Мене квапило вже не лише завдання Михайла Дмитровича і бажання розгадати та­ємницю.Виник інтерес— жагучий, нездоланний. Мене ду­же цікавила історія, яку розповідали золоті таблички, зна­йдені в трюмі затонулого галеона: про бога Аамангуапу, про стародавній народ,— підтвердити а чи спростувати гіпоте­зи, що виникли у мене. Для цього треба було передусім добратися до тих країв, про які розповідало послання ца­ря. Але дорога туди була далекою, а та сама цікавість, яка підштовхувала й вела вперед, частенько затримувала мене в дорозі…

Зненацька здаля почувся шум, вереск, хрипке ревіння. На галявину, накульгуючи, вискочив шимпанзе. Шерсть звисала з нього жмутами, очі люто виблискували. Він жа­лібно вив. Його переслідувало кілька шимпанзе на чолі з величезним самцем, очевидно, ватажком. Вигляд у ватаж­ка був страшний: у вищиреній пащеці жовтіли здоровенні ікла, волосся піднято сторч. Він тягнув за собою велику гілку, гатив нею по деревах. Час від часу він підбігав до якого-небудь дерева і розгойдував його, демонструючи свою силу.

А втім, це було зайвим, оскільки противник і не думав про опір. Однак згодом я зрозумів, що помилився, недо­оцінив утікача. Він раптом зупинився і повернувся до пе­реслідувачів. Ні, він іще не здався! Наступної миті обхо­пив обіруч стовбур дерева і з погрозливим “у-хо-хо” став щосили його трясти.

Тепер зупинились переслідувачі. Втікач скористався цим, підскочив до одного із найслабших самців, що супро­воджували ватажка, видер у нього з лап гілку. Мавпи сах­нулися.

Я оцінив відчайдушну мужність одинака.

Ватажок розлютився ще більше. З пащі в нього потек­ла слина, він стрибнув на втікача, і той ледве встиг ухи­литись. Решта мавп поспішили до місця сутички. Втікаче­ві нічого не лишалось, як визнати свою поразку. Він став присідати на місці, схилився перед ватажком аж до зем­лі й притиснувся губами до його стегна. Але переможець не змилостився. Він вкусив переможеного, скочив на нього верхи і заходився щосили лупцювати його ногами.

Кепсько було б бідоласі, але, зібравши рештки сил, він вислизнув з-під свого розлюченого ворога і, накульгуючи, побіг геть від лісу по рівнині, вкритою високою травою.

Ватажок і решта мавп недовго переслідували його.Чи то вирішили, що достатньо провчили непокірливого, чи то не наважились відриватись від знайомих місць.

Тим часом утікач мчав усе далі й далі по рівнині. Я вже втратив його з очей, як раптом він з’явився знову. Він біг назад, до лісу, петляв, голосно кричав. Якісь звірі гнали­ся за ним. Ось кілька переслідувачів забігли збоку, явно наміряючись відрізати йому дорогу до рятівної зеленої стіни.

Тепер уже було видно, що це зграя диких собак. Вони переслідували здобич за всіма правилами полювання. То­ді як одні з них виконували роль загоничів, інші намагались перехопити жертву. Собак було надто багато, вони оточи­ли мавпу з усіх боків.

Шимпанзе зацьковано оглянувся на всі боки, поки не зустрівся поглядом зі мною. І тут же кинувся бігти до ку­щів, за якими я ховався. Чулося його уривчасте дихання — сили бідолахи вже кінчалися.

Він упав біля моїх ніг, і зграя з голосним гавканням оточила нас. Я з цікавістю розглядав собак. Зустрівши незнайомого противника, вони не зразу наважувались ата­кувати. Собаки мали жалюгідний вигляд, ребра ходили ходором, жадібно палали очі, слина летіла з розкритих па­щек. Мені було шкода їх. Чи маю я право втручатися в природний процес, хоч би яким жорстоким він мені здавав­ся? Адже нещасні звірі не винні в тому, що їм хочеться їсти…

Худий пес із жмутками розкиданої шерсті на загривку стрибнув на шимпанзе, але я встиг накрити мавпу своєю захисною енергетичною оболонкою. Відкинутий невідомою силою, пес закрутився дзиґою на місці, злякано виючи. Щоб запобігти подальшим безплідним атакам собак, я витягнув руку й послав кілька сигналів. І тут удруге оці­нив не лише сміливість, а й кмітливість свого підзахисно­го. Побачивши, що собаки тікають, він теж витягнув свою руку, наслідуючи мене.

Зграї давно й слід прохолов, а він і не думав тікати від мене. Спершу насторожено стежив за мною маленьки­ми сумними очима, потім схилився в покірливій позі. Він дозволив навіть торкнутися своєї голови, правда, при цьо­му весь тремтів. Мій дотик заспокоїв його. Невдовзі він освоївся до такої міри, що намагався наслідувати мої жес­ти й ходу. Його увагу привернув футляр із складаним ін­струментом, що висів на моєму поясі. Він кілька разів обе­режно торкався його кінчиками пальців. Цікаво, чи зможе він сам знайти йому застосування?

Я відстебнув інструмент і простягнув йому разом з фут­ляром:

— Бери, Ух.

Так я назвав його за сполучення звуків, які він часто повторював.

Ух не примусив себе вмовляти. Він схопив футляр і за­ходився його розглядати. Скоро він примудрився розстеб­нути кнопку і витягнути з футляра інструмент, що виблис­кував на сонці. Він розглядав його, повертаючи то так, то сяк, піднімав над головою, замахувався, ніби збирався ки­нути. Його очі то тьмяніли, то яскраво виблискували, і рап­том він зірвався з місця і, розмахуючи інструментом, ки­нувся в гущавину лісу.

Я ледве встигав за ним, намагаючись не загубити з очей.

На невеличкій галявині кілька самців шимпанзе, в то­му числі й ватажок, побачивши Уха, погрозливо загарча­ли. Ватажок потягнувся до великої гілки. Проте Ух випе­редив його. В кілька стрибків він опинився перед трьома самцями з почту ватажка і замахав інструментом. Налякані блиском металу, мавпи розбіглись.

Я лишався разом із стадом шимпанзе кілька днів, сте­жачи за Ухом. Він поступово, але наполегливо утверджу­вав себе в ролі ватажка, щоразу вдаючись до залякування суперників блискучим інструментом, з яким не розлучався ні на хвилину. Коли ж я забрав у нього зброю, він при­стосував для цієї мсти… самого мене. Так, він демонстру­вав своїм родичам дружбу зі мною і користувався такими прийомами, що я не переставав дивуватись. Іноді мені здавалося, що я бачу паростки людської поведінки, яка згодом, ускладнившись, стане майже несхожа на ниніш­ню і не просто буде дошукатись першопричин.

Ось тоді вперше зародилась у мене думка про експе­римент, з допомогою якого я спробую перекинути місток че­рез прірву, що розгородила між собою різні види живих створінь.

Ух досить швидко запам’ятовував комбінації знаків— рухи пальцями, руками, головою, і вчився розбиратися в їхньому значенні.

Одного разу він прибіг до мене вкрай схвильований і показав знак — “людина”.

Я сказав:

— Покажи мені їх. Веди.

Слово “веди” Ух розрізняв безпомилково. Він махнув мені рукою зовсім по-людськи, запрошуючи йти за ним.

…Край великої галявини кілька десятків людей утво­рили коло. На них майже не було одягу, якщо не рахува­ти пов’язок з листя на стегнах у декотрих жінок. Зго­дом я дізнався, що цей “одяг” носять лише наречені. В центрі кола стояв літній чоловік. До ніг у нього були при­в’язані великі мушлі. Він розхитувався і співав щось туж­ливе. Я постарався підійти поближче, щоб розібрати слова.

Ось старий почав підстрибувати, мушлі заторохтіли, мов кастаньєти. Звуки були лункими й чіткими, і я здога­дався, що в мушлі покладено камінці. Старий закрутився дзиґою і в знемозі впав на землю.

І враз коло розпалося на три частини. В одній були тільки чоловіки, в другій — молоді жінки в пов’язках, у третій — чоловіки й жінки різного віку.

Чоловіки з першої групи мімікою й жестами звертали на себе увагу дівчат. Вони звивались, напружували м’язи, кидали списа, розмахували дрючками, ламаючи гілля, — імітували полювання, напад на ворога, захист своїх жител і своїх жінок.

“У них змаганнях є свій сенс, — думав я. — Юнак мусить довести, що має право на потомство, що зможе прогодува­ти майбутню сім’ю. Цікаво, чи багато хто з юнаків цивілі­зованого світу склали б такі іспити на зрілість?..”

Змагання юнаків тривали до темряви.

Звичайно, ніщо не заважало мені спостерігати життя племені здалеку. Та хотілося познайомитися з цими людь­ми ближче.

Я пригадав книги про вчених-дослідників: істориків, археологів, біологів. Знайомство з новим племенем усі ман­дрівники починали з подарунків. Отже, і мені треба насам­перед підібрати подарунки для племені. Але які? В моє­му речовому мішку були предмети, на мій погляд, мало придатні для цих людей. Хіба що… мило…

Я дістав його, розірвав обгортку, підкинув на долоні. Так, мабуть, цей подарунок годиться. До речі, перевірю їх­ню кмітливість: чи здогадаються вони про його призначен­ня? До мила додам плитку шоколаду, трохи насіння рису й сорго.

Вдосвіта я відніс дарунки на галявину й розклав їх на видному місці. А сам виліз на дерево і приготувався спо­стерігати.

…Спочатку на галявині з’явилося кілька молодих вої­нів. Вони майже водночас помітили дарунки і кинулися до них, відштовхуючи один одного. Найспритніший з них уже простягнув руку до мила, але враз, переляканий, з криком відсмикнув її. В чому річ? Йому щось здалося, чи він, хит­рун, хотів відігнати суперників?

Хоч би як там було, ніхто з воїнів не доторкнувся до дарунків. Вони тільки кружляли навколо них, жваво жести­кулювали і обмінювались хрипкими вигуками. Так трива­ло до появи на галявині старших. Один з них, високий і дебелий, з владними рухами, напевне, вождь, рішуче по­прямував до дарунків, схопив плитку шоколаду, розламав її, понюхав… Потім підійшов до старого засохлого дерева, одірвав від нього шматок кори, порівняв з шоколадом. Під­няв те й інше високо над головою, щоб бачили одноплемінці. Він нібито запрошував їх пересвідчитися, що незна­йома речовина — просто кора дерева. А потім зневажливо шпурнув кору і шоколад у зарості.

Така ж доля спіткала й насіння рису та сорго. Мабуть, вождь прийняв їх за личинки комах.

А ось мило чекала інша доля. Воно було не схоже на все, з чим стикався дикун і приваблювало його своєю формою та кольором. Він розламав шматок на кілька час­тин, найбільшу лишив собі, решту роздав своїм близьким. Негайно всю свою частку засунув у рот і заходився жувати. Його приклад наслідувало й оточення. Інші заздрісно ди­вилися на них. Щоб підігріти їхню заздрість і нагадати їм про те, хто такі вони й хто він, вождь випнув голе черево і, усміхаючись, поляпав по ньому долонею. Та за короткий час його поза і вираз обличчя змінилися, він наче прислу­хався до того, що діється у нього в шлунку. Потім схопив­ся за живіт і закрутився по галявині, голосно стогнучи. Поруч кружляли і стогнали його близькі, ті, хто також скуштував мила “екстра”. Певно, в рекламі недарма гово­рилося, що мило особливе, здатне розчиняти навіть жирові плями, які не піддаються звичайній хімчистці.

Вождь і його почет стогнали все голосніше, з рота у них текла піна і вилітали барвисті мильні бульки. Отже, цього разу реклама відповідала дійсності!..

Мені довелося виждати кілька днів,поки у вождя ми­неться “мильний синдром”. Я й далі спостерігав за пле­менем і чекав випадку, щоб установити з ним контакт. Врешті така нагода трапилась.

У той день чоловіки з племені ловили рибу. Раптом один з них голосно гукнув до своїх товаришів і показав на проти­лежний берег річки: він помітив там юнака й дівчину, що причаїлися під розлогим деревом. Рибалок враз наче хто підмінив: вони закричали, почали вимахувати списами й дрюками.

Молода пара поквапливо відступила в глиб лісу.

За ними кинулись декілька рибалок. Вони перебрели річку і зникли в лісі. Решта подалися до печер.

Невдовзі на берег прибув вождь із своїми людьми. Ме­ні одразу впало в око, що вождь хвилюється дужче за ін­ших. Проте тоді я не надав цьому значення…

Вождь розділив воїнів на дві групи й послав їх у по­гоню в різних напрямках. Мене здивувало, чому він ви­брав саме ті напрямки, і здалося, що воїни теж не згодні з вождем. Але, можливо, він краще за них знав ту єдину стежку через неприступні скелі, якою могли порятуватися втікачі. Сам вождь з двома воїнами попрямував окремо.

Я увімкнув гравітатори і скоро наздогнав утікачів. Хо­ваючись за деревами, я міг стежити й за ними, і за пере­слідувачами. Рибалки, які першими помчали в погоню, мог­ли б наздогнати молодих, але вони не квапились, чекаючи на підмогу. Метрів за двісті від них був вождь з воїнами. Ці поспішали щодуху. Ось уже вождь гукнув до рибалок, змусив їх зупинитися й почекати, а потім послав кудись убік, поставивши на чолі цього загону одного із своїх вої­нів.

Я був подумав, що він збився із сліду. Та за хвилину побачив, як вождь з другим воїном чимдуж кинулися за втікачами. Вони були вже зовсім близько. Юнак то поси­лав свою супутницю вперед, а сам завмирав і прислухав­ся до шуму погоні, то знову доганяв дівчину.

Він помітно підупав на силі й дихав відкритим ротом. Пасма змокрілого від поту волосся падали на лоб, і він сердито відкидав їх, мотаючи головою. На той час, коли найближчих переслідувачів лишилося двоє, він звелів дів­чині сховатися за товстим гіллястим деревом, а сам смі­ливо рушив назустріч їм. У руці він стискав короткий дрюк з урізаними в нього звіриними іклами та гострими скалка­ми каміння.

Я порівняв його тонкий гнучкий стан і незміцнілі м’я­зи з могутньою постаттю вождя і, передбачаючи резуль­тат битви, пожалів юнака.

Однак мої передбачення не справдились. Тільки-но юнак угледів переслідувачів, він щось крикнув вождеві і кинув дрюка на землю. Вождь підбіг до нього і обняв. До них підскочив і воїн, поплескав обох по спинах, підняв дрюка, кинутого юнаком, і почав ходити навколо них, зу­пиняючись і дослухаючись до лісових звуків. Сумніву не було: він оберігав їх від одноплемінців. Що все це озна­чало?

Тим часом юнак, хвилюючись, щось гаряче розповідав вождеві. З його жестикуляції я збагнув, що мова йде про щасливу втечу від погоні.

Я підкрався до них зовсім близько. Деякі з його слів та словосполучень супроводжувались однаковими жестами, і частково я вже розумів їх.

Раптом воїн, що взяв на себе роль охоронця, застереж­ливо крикнув і підняв списа.

Пізно.

З-за дерев з’явилося кілька воїнів.Вони викрикували погрози і розмахували дрюками. Кремезний велетень мет­нув списа в юнака, і той ледве встиг ухилитись.

Вождь розгубився, він не чекав, що воїни, спрямовані ним по невірному сліду,знайдуть утікачів. Велетень, що метнув списа і не тямився від невдачі, підбіг до дівчини і заніс над нею дрюка.

І тут несподівано для самого себе я вискочив з укриття, перехопив його руку і вирвав зброю. Згодом я не раз питав себе: що штовхнуло мене на такий вчинок? Адже, ввімк­нувши передатчик “емо”, на цій відстані я міг просто на якийсь час паралізувати воїна. Мені зовсім необов’язково було грати “явлення народові”.

Дикун, розкривши рота, завмер на місці. Його маленькі очиці під низьким лобом розширились і, здавалось, ось-ось лопнуть. Він закрив обличчя руками і, задкуючи, від­ступив у зарості. Переляк опанував усіма. Простір довко­ла мене миттю спорожнів. Чути було лемент і тріск гілок під ногами дикунів.

Зосталися тільки ті, кому нікуди було тікати: напру­ження під час тривалої погоні і щойно пережита смертель­на небезпека, напевне, притупили їхні почуття. Вони при­тулились одне до одного й не зводили з мене очей. Я усміх­нувся і простягнув руки долонями догори, показуючи, що не маю зброї. Водночас я промовив підслухану фразу-вигук їхньою мовою, яка означала: “Не бійтеся!” Молоді впали ниць на землю.

Я наблизився до юнака і спробував підвести його. Він виривався. Мені вдалося втримати його на ногах, поверну­ти обличчям до себе, зазирнути в очі. Я ввімкнув переда­вач думконаказу й відчув, як розслабилися його м’язи під моїми руками, а погляд став осмисленим. Він озирнувся, пошукав очима свою подругу і, коли пересвідчився, що з нею нічого не сталося, ризикнув нахилитись і підвести її з землі, щось при тому примовляючи. Дівчина припала до юнака, ховаючи голову у нього на грудях. І таку суміш страху і надії, ніжності й мужності сприйняв я, що здиву­вався силі почуттів цих примітивних створінь, які ще стоя­ли на початковому ступені розвитку. Може, саме ця спо­конвічна сила емоцій і була тим пороховим зарядом, кот­рий заклала в еволюцію ощадлива мати-природа?

Я проказав кілька слів-вигуків їхньою мовою, що озна­чали: “Не вб’ю вас. Не зроблю вам боляче”.

Юнак зиркнув мені в обличчя, хоча зустрітися поглядом зі мною ще боявся, і мовив:

— Тельмолтаа. Гі мо.

Значення цих слів я не знав. Але він додав ще кілька зрозумілих мені слів. Виявляється, він просив не карати їх, а допомогти.

Я поклав руку йому на плече.

— Все буде гаразд, — сказав я.

За якийсь час перебування у товаристві цих молодят я опанував нескладну мову племені. Юнака звали Касіт, дівчинку — Ла. Він викрав її в іншому, ворожому, племе­ні й тим порушив “заборону богів”, які вимагали одружу­ватися тільки з дівчатами свого або сусіднього, “спорідне­ного племені”.

Я спитав у юнака, чому він порушив заборону. Чи не простіше було знайти дівчину до смаку у своєму племені? Чи, може, він не надіявся перемогти в змаганні женихів?

Юнак гордо закинув голову. Поміж товстих, пофарбо­ваних у чорний колір губ сліпуче блиснули зуби.

— Мені дали ім’я Касіт після іспитів на зрілість, — сказав він.

— Що означає це ім’я?

— Той, хто може перемогти носорога, — урочисто відпо­вів Касіт.

— Отже, ти покохав Ла? Ти бачив її раніше? — висло­вив я здогад.

Він схилив голову:

— Ти питаєш це навмисне, грізний боже? Перевіряєш мене. Дозволяєш сказати неправду. Але тобі все відомо. Як можна побачити дівчину з племені уйна? Касіт уперше побачив Ла, коли крав її. Ла теж уперше тоді побачила Касіта. Але мене помітили також батько Ла і її брати. Вони хотіли вбити Касіта.

— Навіщо ж ти йшов на всі ці небезпеки? — спитав я, приховуючи розгубленість: його відповіді спростовували мої здогади один за одним.

— Мене послав вождь.

Невже я недочув? Чи неправильно зрозумів його слова?

— Навіщо ти порушив заборону й вирішив украсти дівчину з племені уйна?

— Касіт виконував наказ вождя, свого батька, — незво­рушно відповідав юнак, вирішивши, певно, що, повторюючи запитання, я дотримуюсь якогось ритуалу.

— Вождь? Той самий, з яким ти бачився тут, у лісі?

На одну лиш мить він дозволив собі здивовано глянути на мене. Ствердно хитнув головою.

— Вождь племені імпунів. Амкар. Батько Касіта.

— Навіщо він це зробив?

Касіт, дивлячись кудись убік, знизав плечима:

— Ніхто не знає. Вождь знає.

— А ти?

Він дивився у тому ж напрямку. Я зрозумів: знає, але не скаже.

— Підемо з тобою до вождя разом, — запропонував я.

Страх і надія воднораз спалахнули в ньому. Я не міг визначити, яке з цих почуттів було дужчим у даний мо­мент. Юнак щось сказав Ла, і вона низько схилила голову. Він узяв її за руку.

— Ми йдемо з тобою, грізний боже.

Ух біг поруч зі мною і весь час намагався зав’язати “розмову” — йому було нудно, хотілося звернути на себе увагу. Пересвідчившись, що всі його спроби зараз марні, він запитав жестами: “Не хочеш гратися зі мною? Граєшся з ними?”

— Це люди, такі ж, як я. Пограюся з тобою пізніше, — відповів я, і він ще більше засмутився.

“Я теж — люди. Хочу гратися з тобою”, — засигналив він.

Мене заінтригував цей “монолог”, захотілося остаточно перевірити давні припущення. Я запитав:

— Але ж ти мавпа. Хочеш стати людиною? Такою, як вони?

Ух заперечливо замотав головою. Цей жест він засвоїв уже давно.

“Ні, ні. Не треба. Краще бути мавпою!”

Що ж, він сказав правду. Свою, мавп’ячу правду. І хо­ча не прірва, а невелика канава: кілька звивин, будова голосових зв’язок, горлянки, двох–трьох суглобів і кісток, — відділяла його від людини, але цієї відмінності було до­статньо, щоб привести до нової якості в мисленні. Набути її Ух не міг. Здавалося б — один стрибок через канаву, і він опиниться в іншому стані. Проте навіть для такого стрибуна, як Ух, цей стрибок був нездоланний. Я описав свій висновок математично і ввів його в рівняння еволюції, яке вже розрослось до багатьох тисяч величин.

На цьому мій інтерес до Уха було вичерпано. Не мож­на марнувати час — треба дослідити інший щабель дра­бини…

На прощання я постарався направленим випромінюван­ням стерти з пам’яті Уха деякі спогади й навички. Вони могли перешкодити йому в подальшому житті в джунглях серед мавп.

Коли до печер лишалося близько трьохсот метрів, нас помітили. Молодий воїн-мисливець щось закричав, і до нього почали збігатися люди. Натовп наїжився списами, над головами зметнулися дрюки. Я поки що нічого не ро­бив, чекаючи розвитку подій.

Незабаром серед натовпу з’явився вождь із своїм почтом. Вони намагалися заспокоїти людей. Час від часу вождь, вказуючи на мене, виголошував:

— Еламкоатль!

Це було ім’я найголовнішого бога.

Натовп підхопив ім’я і в один голос прокричав його. Проте люди по-різному реагували на мою появу: одні вкло­нялися, інші з жахом відверталися. У мене виник здогад.

— Ви вже зустрічалися з подібними до мене? — спитав я Касіта.

— Так. Тоді ми жили в іншому місці. Богів було бага­то. — Він розчепірив пальці обох рук, три загнув.

— Вони принесли вам подарунки?

— Дали нам солодку смолу і обіцяли повернутися. Ми покинули ті місця.

Від натовпу відділилося кілька чоловіків і попрямували до мене. Це були посли. На витягнутих долонях вони несли засушених комах, ягоди, круглий блискучий камінець. Не доходячи кількох кроків, вони впали на коліна й поклали перед собою подарунки.

Натовп напружено стежив за цією процедурою.

Довелося прийняти подарунки, і з натовпу вирвалося одностайне зітхання.

Я підвів з землі одного з послів. Це був вождь, батько Касіта. За його прикладом підвелися й інші. Вони поспі­шили відступити подалі від мене й стати ближче до своїх родичів. Вождь залишився. Він щосили намагався зберегти гідність.

— Ти врятував мого сина, могутній боже. Володій нами.

Я не став переконувати його в тому, що я не бог. Це було б марно її небезпечно, зокрема для молодої пари.

У супроводі послів ми наблизились до натовпу. Касіт і Ла старалися триматися ближче до мене, але зараз одно­племінні майже не звертали на них уваги. Люди схилялися переді мною, дехто падав па землю, закриваючи обличчя руками.

— Еламкоатль з нами! — тріумфуючи, вигукував вождь.

Так мені довелося стати богом у племені імпунів. Я до­кладав зусиль, щоб бути добрим і мудрим богом, принести користь тим, хто вірив у мене. Колись Михайло Дмитрович сказав мені: “Наша зброя — віра і сумнів. Однак є немало людей, чия зброя — лише віра. Вона допомагає вести тяж­ку боротьбу за те, щоб життя не здавалося безглуздим. І хоча віра породжує ілюзії та міражі, однак для слабко­духих — це рятівні ілюзії, а для сліпих — їхні очі. І як­що вже хтось повірив, що ти здатен зробити його ду­жим і щасливим, то зумій жаліти його, не принижу­ючи”.

Як бог імпунів я благословив Касіта і Ла, і плем’я змушене було погодитися, щоб вони жили на його землі й під його захистом. Я скасував також звичай приносити криваві жертви.

Моїм вірним помічником став Касітів батько. Я пере­конався, що він невипадково є вождем племені. Одного разу він пояснив мені загадку, пов’язану з одруженням його сина на дівчині з чужого племені.

— Винен я, порушив заборону, закон предків, — сказав він. — Послав сина взяти дружину з іншого племені. Що було робити? Коли беруть у дружини дівчину свого племе­ні, часто народжуються кволі діти. Коли одружуються на чужих — діти міцніші. Про це мені казав мій батько. Я теж помічав це. Нам потрібні міцні діти, воїни.

Так вони, ці напівдикуни, не маючи ніяких пристроїв для експериментів, відрізані від світу, замкнуті в невели­кому просторі кочів’я, володіючи лише умоглядною інфор­мацією про життя свого племені, зуміли відкрити один з найголовніших генетичних законів. Більше того. Щоб ско­ристатися відкриттям, ця людина не побоялася піти проти усталених законів, проти волі свого племені, осмілилася жити не так, як жили батьки, діди, прадіди — багато по­колінь. Треба було зважитись на великий дослід і послати на це власного сина.

Я ще раз переглянув думки, що виникли у мене, перш ніж вирішити, які з них сховати на зберігання в пам’ятеку, а які забути. І подумав, що, можливо, одним з найзначніших явищ у боротьбі людини за краще життя, за розумін­ня світу з давніх-давен була боротьба проти самого себе, проти обмежень, створених власною свідо­містю. Вони були необхідні, бо водночас були й охорон­цями, допомагали підтримувати визначений, перевірений багатьма поколіннями життєвий устрій. А устрій цей га­рантував виживання в суворій боротьбі із стихіями, з хи­жаками, з конкурентами.

Треба буде неодмінно висловити і ці мої думки Михай­лові Дмитровичу. І тут я згадав, що їх тільки умовно мож­на назвати моїми. Моїм було тільки спостереження. Адже майже те саме казав мені вчитель. Ні, я не забув нічого, чого він навчав мене. Просто необхідне було спо­стереження, щоб закріпити їх. А втім, і це він врахував, коли сказав, потираючи глибокі залисини на лобі: “Пере­свідчишся на власному досвіді”. От я й пересвідчився. Пишатися мені нічим. Хто я такий? Носій чужих думок, чужої волі. Мені стало прикро. З’явилося нове тривожне відчуття. І я подумки сказав, наважився сказати вчителе­ві: “Чи здатні ви, Михайле Дмитровичу, здійснити те, що зробив вождь дикунів? Так, я знаю, що ви без вагань, не боячись, підете на будь-який дослід, навіть якщо він загро­жуватиме вашому існуванню. Та чи наважитесь ви послати на такий дослід власного сина?”

Я вражено й захоплено дивився на цього напівдикуна, схиляючись перед його героїзмом, а він поглядав на мене з пошаною і страхом, боячись покарання. Усвідомивши комічність ситуації, я усміхнувся, і, підбадьорений цією усмішкою, він насмілився спитати:

— Великий боже, прощаєш мене?

— Ти вчинив розумно, — відповів я і поклав йому руку на плече. — Можеш сказати про це своїм одноплемінцям.

Він не зволікав. Його ближні одразу ж скликали на галявину всіх дорослих людей племені, і вождь, стоячи поряд зі мною, оголосив їм волю бога: відтепер юнаки мо­жуть одружуватись не тільки з імпунками, а й з дівчатами інших племен.

Я спостерігав за результатами своїх вчинків і мимоволі згадував легенду, записану на золотому дискові і таблич­ках. “А хто ж був бог Аамангуапа, — думав я, — котрий жив на дні моря і навчив вирощувати плоди, будувати житла, лікувати? Чи не повторюю я чиїсь вчинки, справи, чи не обростуть і вони легендою, і вчені сперечатимуться про бога Еламкоатля, сушитимуть голови над загадкою його появи?”

Мимоволі спадали на думку й інші загадки, що краяли мені душу. Але як ми можемо розгадувати таємниці, по­в’язані з іншими людьми і часом, якщо неспроможні про­никнути в таємницю власного життя?

Я згадав жінку, вдову вченого, котру, як мені здавалось, я знав ще до першої зустрічі з нею. Що об’єднує нас, чому я не можу забути її?

Невиразна картина виникла з глибин моєї пам’яті: бе­рег теплого моря, я і вона на надувному матраці. До нас хтось повільно йде, грузнучи в піску. Це — Михайло Дми­трович. Він щось говорить, сміється… Бузкового кольору хмари, розжарені по краях до сліпучого блиску, мчать на мене, тужавіють у польоті. Страшні їхні зубчасті грані. Вони пробивають захисну плівку, і в мене з’являється но­ве, не звідане раніше почуття, ще болючіше, ніж почуття самотності, яке часом так мучить і заважає спокійно ду­мати…

Де зараз Людмила, що з нею? Мені так захотілося її побачити, що я не витримав — зосередив енергію в першому і восьмому акумулюючих органах, настроївся на її хвилю і крізь клуби туману побачив руки, що піднімали тонку тканину. Людмила роздягалася, готуючись до сну. Ямка на правому плечі здавалася фіолетовою, смугляві округлі коліна затяглися мерехтливим серпанком…

Мені довелося урвати сеанс зв’язку. Пляму світла — вхід до печери, де я перебував,— закрила тінь. Це з’явився вождь.

— Великий Еламкоатлю! Мисливці вистежили велике стадо антилоп. Ходи з нами — тоді полювання буде вда­лим…

Я не міг відмовитись.

Вузенькою стежкою ми ввійшли в ущелину, а поминув­ши його, опинились у долині. Тут на нас чекав один із за­гоничів. Він звернувся до вождя, показуючи рукою в той бік, де було стадо.

Вождь сказав кілька слів своїм людям, і вони, пригнув­шись, тримаючи списи й дрюки напоготові, сховалися в густій траві. Ми рушили за ними

Місце засідки обрали так, щоб вітер дув у наш бік. Ме­ні здалося, що я чую гавкання і виття.

— Собаки? — тихо запитав я вождя. Він закивав головою, шепнув.

— Вони полюють разом з нами.

Незабаром відкрилося дивовижне видовище — спільне полювання людей і диких собак. Загоничі й звірі гнали стадо антилоп. Гавкання, тупіт, крики наближались, на­ростали. Шалено пульсували сотні сердець, скорочувалися м’язи, текла слина по висолоплених рожевих язиках, зало­зи щедро виділяли в кров адреналін. Запах поту, пилюки, крові. Лють, страх, радість, азарт.

Мене почало лихоманити. Кололо у вухах. Перед очима замиготіли кольорові кола. Довелося відключити кілька приймачів.

Виключити логічні приймачі мозку я не міг, хоча абсурд­ність того, що відбувалося, пригнічувала свідомість, навалювалася, притискала до землі, на якій робилося щось незбагненне, вкрай жорстоке. Одначе іменувалось воно “за­коном природи”. Живе полювало й розривало на шматки живе, шматки м’яса і бризки крові летіли в густу траву.

Здійснювався закон економії і обмеження в обмежено­му світі — живе виживає за рахунок живого, живе живить­ся живим. Міра жорстокості, якій людина не придумала назви, бо не наважилася її оцінити повною мірою і прийня­ла як неминучість. А що їй іще лишалося?

І тут мені стало соромно. Я знову не викликав вчасно з пам’яті слова Михайла Дмитровича, я погано подумав про людину, не врахував, що навіть у цьому світі, навіть з цією програмою природи вона вже давно почала перегля­дати й відкидати її — спочатку відмовилася від канібаліз­му, перестала їсти собі подібних — те, що природним чином роблять багато тварин, виконуючи приписи матері-природи…

Продовжуючи розмірковувати над цим, я відключив слух, щоб не чути передсмертних хрипів і стогонів, пере­можних криків мисливців, виття і чавкання собак…

Наступного дня до мене прибіг Касіт, син вождя.

— Великий Еламкоатлю! В лісі з’явилися злі боги. Во­ни зустріли одного з наших мисливців і забрали з собою.

— Навіщо він їм?— я не приховував недовіри.

— Цього не знає ніхто. Але Рап бачив: вони зв’язали Мапуї руки мотузком і повели…

— Де твій батько?

— Батько з воїнами йде по сліду богів. Що вони зроб­лять з Мапуї?

— Цього я поки що не знаю. Але спробую дізнатись. Ходімо.

— Ти сильніший! Ти переможеш їх! — без найменшого сумніву вигукнув Касіт.

Невдовзі ми наздогнали “богів”. Вони рухалися лан­цюжком: передній прокладав дорогу, останній робив заруб­ки на деревах. Імпуна Мапуї вів на мотузку довгов’язий молодик у корковому шоломі з припасованою до нього протимоскітною сіткою.

Я помітив похитування гілок обіч довгов’язого. На мить з кущів визирнув вождь. Він подав якийсь знак полонено­му. Та Мапуї, видно, був дуже пригнічений подіями, щоб як слід зорієнтуватися. Він підняв руки, показуючи, що вони зв’язані. Тієї ж миті один з “богів” полоснув по ку­щах з автомату. Почувся крик болю, тріск гілля: це кину­лись навтіки вождь і його люди.

— Біжи! — прошепотів я Касіту, а сам розсунув перед собою гілки і вийшов назустріч “богам”.

В лице мені дивилося дуло автомата, а в спину впира­лося щось тверде.

— Раджу не рухатись! — промовив чоловік, немолодий, із стомленим обличчям, що нагадувало батькове: високий, у зморшках лоб, трохи випнуте вперед підборіддя, глибокі складки в куточках рота. Псували його лише великі темні окуляри на хрящуватому носі. Голос приємний, добре поставлений, і навіть у даній ситуації слово “раджу” пролу­нало природно і без погрози. Зовні спокійний, ошатний, плямиста маскувальна куртка сиділа на ньому гарно, наче смокінг, пошитий у модного кравця. Вдруге блиснули скель­ця окулярів — він роздивлявся мене з ніг до голови, ледь розсуваючи в усмішці вузькі тверді губи.

— Ви з людей Шакала?

— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.

— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у ме­не за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” го­ловний.

Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…

— Ось що я знайшов, Кеп.

Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.

— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.

— Це головним чином хірургічні інструменти, — відпо­вів я, відкриваючи футляр.

— Ви лікар?

Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:

— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Короту­не, покажи, будь ласка, свою ногу.

Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підко­тив холошу й заголив опухле коліно.

Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.

— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.

— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.

— Вона зараз розійдеться.

На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радіс­ний усміх.

— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…

— Зігни її, — попросив я.

Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.

— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!

— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно заува­жив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.

— Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо поцікавив­ся я.

Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу.

— Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди ко­рисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці ми­моволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує.

— Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Ко­ротун.

— Мене не цікавлять гроші.

— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одер­жувати не менше, ніж інші.

— Але я ще не дав згоди йти з вами.

Звідкілясь з-за моєї спини вийшов здоровило з розсі­ченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він підо­зріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і прошепотів (я виразно чув кожне його слово):

— Ставлю десять проти одного: він — із зграї Шакала.

У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно:

— Цього разу ти, здається, помиляєшся, Нік. Мабуть, він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш.

Кеп відступив на півкроку, Нік став на місце Кепа і хрипко промовив:

— То скільки б ти хотів отримати для початку?

Я відповів без виклику, але твердо:

— На жаль, не можу піти з вами, якщо не скажете,, хто ви і куди йдете.

Щойно вилікуваний Коротун подавав мені застережли­ві знаки. Нік вражено дивився на мене.

— Док, запам’ятай мою першу пораду: менше знати­меш — довше проживеш.

— А другу?

— Не кажи “ні”, коли тебе по-доброму просять ділові люди. Нам, як жінкам, не відмовляють.

Недолугий жарт сподобався його товаришам. Вони за­сміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до мене. Ко­ротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене під за­хист:

— Док жартує. Він піде з нами, побий мене грім!

— Тільки в тому разі, якщо знатиму, куди йдете і хто ви такі.

Нік ступив до мене ще крок, але Кеп застережливо під­няв руку. Водночас він сказав, звертаючись до мене, хоч його слова адресувалися й Ніку:

— Нам нічого критися. Ми геологи. Шукаємо нафту…

— Тут?

— За даними вертольотної нафторозвідки в цьому райо­ні є нафта.

— А навіщо ви схопили його? — вказав я поглядом на Мапуї.

— Він погодився бути нашим провідником.

— На мотузку?

— Так надійніше. Підстраховка. Адже він дикий. Нас попереджали, що тут мешкає плем’я первісних людей. По­тім ми відпустимо його з дарунками.

— Відпустіть його зараз.

— Он як? Ви наполягаєте?

Його голос став ледь-ледь глузливим.

— А втім… — він на мить задумався і наказав хлопцю, який вів Мапуї:

— Розв’яжи його.

Не встиг той розв’язати мотузку, як Мапуї стрімголов кинувся в кущі.

Нік за звичкою повів за ним автоматом, але Кеп при­тримав його рукою, і він опустив зброю.

— Непорозуміння улагоджено, док?

Я кивнув головою.

— Отже, йдете з нами.

Слова Кепа не вимагали від мене відповіді — вони не запитували, а стверджували. Він розгорнув карту і своїм довгим пальцем провів на ній овальну лінію:

— Пройдемо по ущелині. Отут пролягають водоносні шари. Припускаю, що нафтоносні проходять майже пара­лельно. Проби візьмемо тут і тут.

Він говорив це Нікові й Коротуну, але заохочувально позирав і на мене, наче запрошував узяти участь в обго­воренні маршруту.

Я мовчав, і він трохи змінив тактику. Тепер його слова були розраховані виключно на “ідеаліста”.

— Якщо знайдемо нафту, цей край розквітне. Тут про­кладуть автостраду. Побудують міста… І ваші дикуни, док-місіонер, заживуть інакше. Цивілізація прийде й до них…

Я не втримався від зауваження:

— Не впевнений, чи стануть вони щасливішими.

Несподівано Нік підморгнув мені, при цьому половинки його розсіченої брови вигнулися в різні боки, надавши об­личчю неприродного і кумедного вигляду. Кеп поквапливо відвів погляд і повільно промовив:

— Мушу визнати, що гіркота ваших слів не позбавлена підстав. Та все-таки у людей нема іншого шляху. Чи, може, порадите нам скинути з себе одяг і приєднатися до ваших підопічних? Але чи станемо ми від того щасливішими?

Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас діймали кома­рі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де носилися хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас пікіру­вали здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися одне до одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий повзучий плющ. Скоро ліс порідшав, з’явилися дерева-велетні з жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям замість голок.

Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з лісу і спусти­лися в долину, порослу густою й високою — до пояса — травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу про­бу. Кеп викликав по рації вертольот з нафтообладнанням.

Невдовзі вертольот приземлився. За якісь дві години було встановлено бурову. Труба з легірованої сталі з терикотовою насадкою, обертаючись із шаленою швидкістю, увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе небо вда­рив чорний фонтан.

Люди кинулись до нього, набирали нафту в долоні, хлю­пали нею один в одного. Коротун і високий худорлявий хло­пець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали, високо підки­даючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму: Нік випустив у повітря чергу з автомата, механік, схожий на квадратний залізний сейф, пив з фляги, не п’яніючи… Кеп дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової, і усмі­хався. Його теж встигли обляпати нафтою.

— Оце поталанило, док! — кричав Коротун. — Таке ви­падає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю казко­ву удачу!

Я ввічливо усміхався у відповідь, а сам, дивлячись на фонтан чорної маслянистої рідини, думав про парадокси, які відбуваються з нею в людському суспільстві. Нафта рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і зброєю. Заради неї спалахують війни і трупи тисяч солдатів ля­гають у землю, щоб через багато років, перетворившись у чорну кров землі, забезпечити сите життя і багатство на­щадкам тих, кого силкувалися колись завоювати.

Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по мені неуваж­ливим поглядом, буркнув:

— Можливо, можливо…

Він дозволив своїм людям досхочу повеселитись, а по­тім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на пагорбку, розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго радились. По­тім Кеп звелів нам збиратися в дорогу.

— Підемо бурити інші свердловини? — спитав я у Ко­ротуна.

— Це знає Кеп, хай йому чорт, — безтурботно кивнув він на свого начальника, і я збагнув, що його цілком влаш­товує роль підлеглого, за якого думають інші.

Тим часом поблизу бурової приземлилися ще два вер­тольоти, на яких прибули нові робітники.

— Незабаром тут виросте виселок, а то й місто, — ска­зав Коротун. — Нас, мабуть, і не згадають.

Однак і ця обставина не засмучувала життєрадісну людину з автоматом у руках.

Ми рушили в дорогу в такому ж порядку, як і йшли: Нік з Вівсяною Кашею попереду, я йшов за Коротуном, а замикав групу Кеп. Ми піднімалися вгору вузькою крутою стежечкою, роблячи короткі зупинки, щоб перепочити.

Не встигли ми пройти й двох миль, як позаду, там, де лишилась бурова, пролунали постріли.

— Шакал і його бандити! — закричав Нік.

— Цілком можливо. Повертаємось! — наказав Кеп.

У небі розцвіла величезна сліпуча квітка. Почувся гур­кіт вибуху.

— Вони підпалили нафту, — весело і якось відчайдушно прокоментував Коротун.

— Навіщо? — спитав я.

Він не відповів. Його круглі очі блищали, мов у п’яного, хоча пив він небагато, короткі товсті пальці нетерпляче бігали по автомату, погладжували його, підкидали, ніби зважували. Ноги, пританцьовуючи, несли туди, де вирува­ло полум’я, несли невтримно, весело й швидко, наче на свято з танцями і піснями. І йому було байдуже в ці хвилини, що там на нього чекають не веселощі, а смерть.

Я йшов поряд з Кепом, який знову замикав групу. Його обличчя було напружене й зосереджене. Мої розпитування могли його роздратувати, я це знав дуже добре, і все-таки спитав:

— Навіщо вони так зробили? Що їм треба?

— Конкуренти, — гірко кинув він, ніби це коротке сло­во все пояснювало.

Що ближче ми підходили до бурової, то важче ставало дихати від нестерпної спеки.

До Кепа підбіг Коротун. Автомат танцював у нього в руках. Він щось крикнув, показуючи вбік. Ми звернули і вийшли до бурової з навітряної сторони. Зелень на деревах тут скручувалась, покривалася золотистою шкірочкою, припадала тонким шаром попелу, і затим те чи інше дерево спалахувало, мов свічка. Вогонь палахкотів, тріщав, кле­котав від задоволення, пожираючи все, що потрапляло йому на дорозі, з шаленою швидкістю. Мені довелося увімкнути термозахист.

Кеп дихав з присвистом, жадібно хапав повітря. Рап­том він нахилився і підняв з трави порожню кобуру.

— Нік! — закричав він. — Сюди!

Роздивившись кобуру, Нік мовив у задумі:

— Люди Шакала не носять “вальтерів”.

Кеп показав йому дві літери “с” і “е”, вирізані на внутрішньому боці кобури.

— О боже! — заволав Нік, хапаючись за голову. — Цього нам тільки не вистачало!

Кеп несподівано засміявся дрібним, гавкаючим сміхом. Я зрозумів, у чому річ: його хворі легені працювали в ша­леному темпі. Потягнув його за рукав:

— Мерщій ходімо звідси.

— Це ще чому? — Він з підозрою глянув на мене.

— Тут надто жарко. Для вас це шкідливо.

— Буде ще жаркіше, — промовив він, так само пильно дивлячись на мене.

— Знайома штучка, еге ж? — рикнув Нік, підкидаючи кобуру, і його розсічена брова зламалася під прямим ку­том.

— Не заводься, — сказав Кеп. — Потім розберемося з ним. Давай до бурової. Подивимося, що можна врятувати.

Але рятувати вже було майже нічого. Вогонь поширю­вався дуже швидко. З оглушливою какофонією вивільня­лася енергія, яку тисячоліттями нагромаджували мільярди живих істот. їхня плоть і кров там, у земних надрах, під страшенним тиском поступово перетворювалися в чорну в’язку масу, яку навчилися використовувати — знову ж та­ки! — для руху. Згоряючи в залізних утробах, чорна кров рухала машини для виробництва харчів та одягу, машини для вбивства, машини для пересування. І ті, хто обслуго­вував їх, користувався ними, часто-густо не замислювались над тим, ЩО чи ХТО везе їх, виконує роботу. Вони не ду­мали про істот, перетворених у нафту — проміжний про­дукт переходу, повернення у вогненне, рідне лоно.

Весь час я ловив на собі напружений Кепів погляд крізь темні окуляри, і зрештою мені стало смішно: подумати тільки, ось ця істота на ім’я Кеп, яка невдовзі теж мусить стати краплиною чорної крові землі, краплиною нафти, і в цьому вигляді підготуватися до переходу в полум’я, істо­та, яка жадібно жує повітря пересохлими губами, вбирає його дірявими клаптиками легень, заклопотана зараз тим, як перевірити свої підозри про мою належність до підпа­лювачів.

Нарешті Кеп, знемагаючи від спеки, наказав своїм лю­дям припинити пошуки. Але ще довго Нік виголошував прокльони і присягався жорстоко відомстити.

Я знов згадав про неї — і побачив її.

— Не можу полегшити твою самотність,— зізнався я.

— Тоді зовсім не треба приходити,— відповіла вона втомлено.

— Але ж ти ждеш мене.

— Не тебе, а його.

— Кого?

— Чи не однаково, якщо він ніколи не прийде.

— Не знаю, про кого ти кажеш.

— І знати не слід. Він — це ти.

— Але ждеш ти його, а не мене.

— Якщо його, то й тебе.

— Я заплутався у твоїх відповідях. Говори ясніше.

— Не можу. Сама обплутана. Нічого не розумію. — І раптом зовсім іншим тоном: — Звідки ти взявся, любий?

Короткі рукави злетіли підрізаними крилами, і руки — дивні, білі, гнучкі стеблини — потяглися до мене.

Мені було шкода її, однак усе, що я міг зробити, це урвати зв’язок.

Великий південний порт галасував різномовно, гудів двигунами автонавантажувачів. Вода відбивала небо, і в ньому на білосніжних хмарах розтікалися плями нафти. Біля причалів юрмилися, мало не налізаючи один на одно­го, білі лайнери і закіптюжені буксири; ледь похитувались на воді вислозаді баржі, яхти, схожі на опудала птахів, які вже не зможуть злетіти, похмурі сторожкі катери берегової охорони з зачехленими короткими стволами гармат і ра­кетних установок. Стріли підйомних кранів переносили гро­на мішків і бочок з корабельних трюмів на берег, а з бе­рега — на палуби і в трюми. Звиваючись, набрякали вели­чезні змії-шланги, по яких безпосередньо з нафтопроводу закачувалася чорна кров землі в черево супертанкера “Сан Пауло”.

Нік кілька разів навідувався в бюро по найму матросів і особисто до шкіпера цього танкера, Коротун обробляв боцмана, і його старання увінчались успіхом.

Я вже збагнув, що саме це судно мало відіграти якусь роль у долі Кепа і його людей, але яку роль — для мене поки що лишалося таємницею.

Коротун повернувся збуджений і доповів Кепу, що його беруть на танкер помічником механіка. Кеп залишився віч-на-віч з ним і з Ніком, і вони довго обговорювали план дій. Потім Кеп покликав мене і сказав як про щось вирішене:

— Док, настала ваша золота пора. На танкері “Сан Пауло” дуже потрібен лікар.

— Там хтось захворів? — спитав я.

— Дуже може бути, — ухильно відповів Кеп. — І взагалі їм потрібен лікар. Кращого, ніж ви, не знайти.

— А вам уже не будуть потрібні мої послуги? — поці­кавився я.

— Чому ж? Ваша частка в нашій справі не пропаде. Навпаки — вона збільшиться після того… — він з-під лоба поверх окулярів глянув на мене, підшукуючи підходящі слова, — після того, як команда танкера остаточно одужає.

Розсічена Нікова брова весело підстрибнула, він розко­тисто засміявся.

— Отже, якщо ви не заперечуєте, Коротун проведе вас на танкер, — з вкрадливою лагідністю і, як завжди, чемно сказав Кеп. — Я потурбуюсь, щоб ви мали всі необхідні інструменти.

І знову на спотвореному обличчі Ніка з’явилася по­смішка. Але цього разу невесела. Якась ніби безпомічна й винувата, з гірким присмаком. На коротку мить мені від­крилося в цій людині щось таке, чого не знали про неї інші.

Коротун прийшов з невеликим чемоданчиком. Поставив його біля дверей.

— Це Кеп вам послав. Тут усі необхідні інструменти, по­бий мене грім!

Я підняв чемоданчик — він був досить важкий, — клац­нув замком. Пружини відкинули кришку. Блиснули в своїх гніздах скальпелі, лазерні світловоди, стетоскоп, вимірю­вальні мікроапарати. Чемоданчик був вщерть заповнений інструментами та апаратурою.

— Ходімо, док, — нетерпляче сказав Коротун і попря­мував до дверей.

Вузькими сходнями ми піднялися на корму супертан­кера. Коротун вітався з матросами як свій; він уже встиг з багатьма познайомитися. Легко торкаючись надраєних мід­них поручнів, по-молодецькому збіг на палубу, відрекомен­дував мене сухорлявому старпому.

Старпом зацікавлено й привітно подивився на мене, поставив кілька запитань і повів до капітана, худорлявого чоловіка з випнутими твердими губами, великими залиси­нами й уважними очима. Під очима вже намічались мішки. Цього разу вони свідчили не стільки про втому, скільки про хворі нирки. Я відзначив, що нефрит у капітана швидко прогресує, і сказав йому про необхідність дієти. Він невдоволено поморщився, приклав палець до губів. Згодом, коли старпом пішов, вибачливо усміхнувся:

— Ви точно підмітили, док. Це є кращою рекоменда­цією.

— Але ще кращою рекомендацією буде ваше одужання.

Він відвів погляд:

— Це — спадковий “подарунок”. Від діда — батькові, від батька — мені.

— Знаю. Вперше ви відчули себе недобре років вісім тому. В тропіках.

Він з острахом зазирнув мені в очі.

— Всі лікарі говорили про невиліковність.

— А я цього не кажу. Ви вважаєте це великою вадою для судового лікаря?

Він скупо усміхнувся.

— Більше того, я стверджую прямо протилежне, — до­дав я.

— Щоб завоювати мою прихильність і… вселити незбут­ню надію? — Його губи здригнулись, і я помітив це. Крап­лини поту виступили на його високому лобі.

Я підійшов до нього впритул, поклав руки на поперек, натиснув на нервові закінчення.

— Ну як?

Він розгубився, прислухаючись до свого тіла. Минуло кілька секунд, і його обличчя прояснилось, воно стало по-хлоп’ячому відкритим.

— Мабуть, з таким доком неможливо вмерти. Отже, бу­демо вважати, що ви вже виконуєте свої обов’язки.

На палубі мене чекав Коротун, щоб відвести в каюту. Він нетерпляче позирав на годинник, його короткі товсті пальці чомусь швидко ворушилися. На мить мені привиді­лись вогонь і дим, почувся гуркіт вибуху. Що це? Наслідки пригоди в джунглях?

— Док, нам треба поспішати, хай йому чорт!

— Чому?

— Хіба наш Кеп не сказав вам? За двадцять хвилин необхідно залишити танкер, побий мене грім!

— Але чому?

І знову мені привиділись вогонь і дим.

— Кеп чекає нас рівно о дев’ятнадцятій. Ходімо швид­ше до вашої каюти!

— Але в такому разі ми заглянемо до неї згодом, після побачення з Кепом.

Його зіниці заметушилися, мов дві блискучі дробинки.

— Гаразд, давайте ваш чемоданчик, я закину його в каюту.

Він вихопив у мене чемоданчик, злетів по трапу. Повер­нувся за дві хвилини.

— Ходімо мерщій. Кеп уже нервує, хай йому чорт!

Я почув те, що він промовив подумки:

“Вибух через п’ятнадцять хвилин”.

— Який вибух?

Він аж присів з несподіванки:

— Хіба я казав про вибух, стонадцять чортів?!

Його зіниці-намистинки забігали ще швидше. А я зно­ву побачив огонь і дим.

— Авжеж.

— Вибух… (я відчував його напруження). Вибух обу­рення. Адже Кеп нервується, хай йому чорт!

Вперше за час нашого знайомства я бачив його таким збентеженим.

Ми зійшли на пірс. З верхньої палуби нам помахав ру­кою капітан. Від Коротуна мені передалося почуття триво­ги. Я мимоволі прискорив ходу.

За рогом найближчої вулиці на нас чекав автомобіль, його двигун працював. За кермом сидів Нік, на задньому сидінні — Кеп. Побачивши нас, Нік опустив руку на важіль передач. Коротун, відчинивши переді мною дверцята, до­повів:

— Усе гаразд, Кеп!

Його кругле обличчя було незвично заклопотаним. Він до чогось прислухався.

Ми від’їхали за кілька кварталів, коли за нами спалах­нуло небо. Почувся глухий вибух. Цього разу все відбува­лося не в моїй уяві, а в реальному світі. Кеп озирнувся, поблажливо поклав руку мені на плече:

— Ви молодець, док.

Я скинув його руку:

— Не розумію…

— Зараз зрозумієте.

Нік зробив крутий віраж і через вузький звивистий про­вулок виїхав на невелику площу. Внизу відкривалась па­норама порту. Там, де недавно стояв “Сан Пауло”, здіймав­ся вогненно-чорний фонтан. Густим димом затягло ліву ча­стину порту, їдучий запах відчувався і тут, де ми були. Тривожно вили сирени. Судна поспішали відійти від не­безпечного місця, якийсь буксир зіткнувся з військовим катером.

Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і сол­датами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити.

— Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул.

Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував:

— Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Ма­ленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш!

Я вже почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому.

— Міна була в моєму чемоданчику?

Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.

— Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати.

— Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун.

— Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот ру­кою, давився беззвучним сміхом.

— Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп.

— Пам’ятаю…

Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його виліку­вати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.

— Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова.

— Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком.

— Поясніть.

— Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія?

— Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурента­ми. А потім знову за вами. І так без кінця?

— Доки хтось не переможе. Остаточно.

— Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває?

Він знизав плечима:

— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна.

Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь.

— Що ви збираєтесь робити?

— Відбудуємо бурову. Ось тільки…

Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав.

— Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підо­пічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу ро­біт…

— Вони не зуміють працювати з устаткуванням…

— Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароб­лять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них чиста, вбирає все, що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й психологіч­ний експеримент.

Він глянув на мене поверх окулярів, і мені здалося, начебто в перенісся ткнули чимось гострим і холодним…

Минуло всього вісім днів, а нова бурова вже готова. Неподалік будується друга. На першу бурову тимчасово призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього працювало з десяток людей з племені імпунів. Другу бурову ставили імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп призначив начальником охорони, яка складалася з двадцяти воїнів. Заступником собі Коротун узяв — не без моєї поради — Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий. До то­го ж мені здалося, що той, хто зазнав несправедливості й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я не міг тоді знати, як глибоко помиляюся…

Мене дивувало, як швидко змінювались імпуни. Вони дуже вподобали барвисте ганчір’я, яке випрошували, вимінювали, а то й просто крали у білих. Один красувався в армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не вда­лося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього теліпався шарф, а на руці —ремінець від годинника.

До праці дикуни звикали повільно, важко. Зате швидко й легко імпуни засвоїли деякі жести і звички, навіть ходу білих. Вони навчилися недбало спльовувати вбік, як Вівся­на Каша, ходити перевальцем, як Нік, вживати “хай йому чорт” і “побий мене грім”, як Коротун.

Що більш я міркував над таким “прилученням до ци­вілізації”, тим сильніше опановували мене сум і тривога. Чому люди так легко засвоюють гірше, чому так карика­турно починається для них цивілізація? Я складав формули і рівняння, виводив залежності, порівнював з тим, що чи­тав у книжках, і робив свої висновки.

Понад усе мене цікавило питання: що втрачають імпуни в цьому процесі? Як швидко? Який баланс між втратами і надбаннями?

Я розумів, звичайно, що видиме, барвисте, яскраве за­своюється швидше, що імпуни на перших порах не можуть розібратися в різній вартості й вагомості речей чи явищ. Імпун бачить, що чужинці сильніші, могутніші, і теж прагне стати таким. А визначити, в чому варто і в чому не варто їх наслідувати, він іще не може…

Сьогодні я довго йшов за одним імпуном. його постать і хода здавалися знайомими. На ньому були яскраво-зеле­ні шорти, куца малинова безрукавка. На ногах — сандале­ти й червоні шкарпетки. Незвичне взуття терло ноги, він трохи накульгував. Замість пояса пов’язав строкату стрі­чечку. На тонкому розтріпаному мотузку теліпалася пошар­пана сумка.

Він оглянувся, і я впізнав у цьому опудалі Касіта, сина вождя, призначеного завдяки моїй підказці помічником Ко­ротуна. Він низько вклонився мені:

— Завжди радий бачити тебе, добрий Дог!

Так імпуни тепер назвали мене, утворивши нове ім’я: з колишнього титулу — “бог” і почутого від білих — “док”.

— Я теж радий бачити тебе, Касіте. Як живеш? Що нового?

— Тепер мене звуть Кас-Бос. Я великий начальник, жи­ву добре. Ніхто вже не сміє мене кривдити. Мене бояться і слухають. І мій батько — великий начальник, майже як я. А ти як живеш, добрий Дог?

— Можна мені подивитися, чим ти тепер займаєшся? — спитав я замість відповіді.

— Треба тільки попередити шановного містера Коротуна, — ухильно відповів він і на знак згоди кивнув головою. — Ходімо зі мною.

“Шановний містер” Коротун зустрів “великого началь­ника” Кас-Боса зовсім не так, як той сподівався. Лише моя присутність стримувала Коротуна від лайки та потилични­ків.

— І за що тобі гроші платять? Ти такий же дикун, як і ці твої любі родичі, побий мене грім! Два дні стовпи по­ставити не можете, ледацюги! Тільки красти здатні. Ви­бачте мені, док, але ці недоноски вже четверте свердло вкрали!

Він знову повернувся до Кас-Боса.

— Іди до цих… своїх, хай їм чорт! Лупи, катуй, убий, скільки заманеться, але поки не принесеш свердла, не з’яв­ляйся мені на очі! Тримай!

Він кинув Кас-Босу довгий батіг з шипами. Той спритно спіймав його, уклонився:

— Не турбуйтеся. Кас-Бос усе зробить. Примусить не­доносків віддати свердло. Кас-Бос знає, як їх примусити.

Він попрямував на будівельний майданчик, постукуючи батогом по стегну.

На майданчику в цей час працювало кілька імпунів. Четверо з них ставили стовпи. Кас-Бос підійшов до них, постояв кілька хвилин, перевалюючись з носка на носок, схиливши голову набік. Очевидно, когось наслідував. Ро­бітники заквапились, одразу стали метушливими й не­зграбними.

Я пригадав, якими точними і вправними були рухи цих людей на полюванні і на рибальстві — у звичній для них обстановці.

— Коли ви навчитесь чогось путящого? — закричав Кас-Бос, підсиливши голос настільки, щоб його чув Коротун.

— Ми навчимося, Кас-Босе, — квапливо промовив імпун з маленькою видовженою головою.

Я пригадав, що бачив його в лісі серед тих, хто переслі­дував Касіта і його наречену.

— Звісно, навчитесь, Тагіре. Навіть ти! — зловтішно за­кричав Кас-Бос. — А я допоможу вам!

Батіг, з посвистом описавши в повітрі дугу, обпік Тагірове плече, залишивши на ньому набряклий рубець. Горо­паха похитнувся, мало не впустивши стовп.

— Ну, ну, ворушіться! — продовжував Кас-Бос під свист батога, що залишав криваві сліди на спинах і плечах Тагіра та трьох інших робітників.

— А з тобою у мене розмова окрема, Тагіре, — вкрадли­во заговорив Кас-Бос. — Адже ти у нас кращий мисливець. Умієш читати сліди звірів, як зарубки на деревах, можеш переслідувати звіра стільки днів, скільки пальців у тебе на руці… Кас-Бос пам’ятає твоє вміння…

Тагір зіщулився, м’язи на спині напружилися і заде­рев’яніли.

— Пам’ятаєш, як ти переслідував одного бідолаху вті­кача? Догнав би його і вбив, якби не добрий білий Дог!

Тагір зацьковано озирнувся, і наші погляди на мить зустрілися.

— Такому великому мисливцю, як Тагір, неважко дізна­тися, хто вкрав у білого начальника свердло, — просичав Кас-Бос.

— Тагір не знає, Кас-Босе, — відповів колишній мисли­вець, і голос у нього здригнувся.

— Не вірю. Намовляєш на себе, — майже лагідно про­мовив Кас-Бос, і я здивувався його перетворенню.

Батіг зметнувся знову, обвив Тагірові плечі. Кас-Бос бив з відтяжкою, здираючи шкіру, і промовляв:

— Постарайся, Тагіре, прошу тебе, адже ти можеш…

— Не знаю, не знаю, — стогнав Тагір.

— Ей, Овале! — крикнув Кас-Бос високому і худому робітникові, що копав траншею.— Підміни Тагіра. Він не може робити дві роботи. Ми з ним поговоримо сам на сам, у лісі.

— Не треба, — благав Тагір.

— Кому сказано, Овале? — гримнув Кас-Бос, і робітник, кинувши лопату, взявся за стовп.

Однак і Тагір продовжував триматися за той же стовп, як за рятівну соломинку. Батіг ударив його по руках з такою силою, що Тагір відсмикнув їх.

— Відійдемо трохи, Тагіре, — важко дихаючи, “попро­сив” Кас-Бос. — Так, так, іди вперед, вперед…

— З цього виродка буде пуття,побий мене грім!— ви­гукнув Коротун,милуючись своїм учнем. — Піду за ними. Цікаво додивитися виставу.

Я мовчки пішов за ним слідом. Він здивовано озирнув­ся, але нічого не сказав. Ступивши кілька кроків, озирнувся знову. Мовби виправдуючись, але водночас і з нотками заздрості, промовив:

— Чи вірите, док, я б і не додумався до того, що витво­ряють ці нікчеми над своїми родичами.

Ми зупинилися за товстим деревом недалеко від Кас-Боса і його жертви. Не знаю, чи бачив нас Кас-Бос, ма­буть, помітив, але не показував цього.

— А тепер, коли ми одні, Тагіре, Кас-Бос каже: можеш не називати злодія. А свердло поверни.

Тагір не поліз у пастку.

— Як я поверну? Адже не знаю, де воно.

Цього разу батіг стьобнув нещасного з такою силою, що збив з ніг.

— Ти був спритним, тільки коли вистежував самотньо­го втікача, — примовляв Кас-Бос. — З багатьма — проти одного. Тепер боїшся — проти багатьох? Украв не сам, так?

Плечі й спина у Тагіра перетворювалися в суцільну криваву рану.

— Він заб’є його і нічого не довідається,— сказав я Коротуну.— Адже Тагір і справді не знає, де свердло. На­кажи припинити катування.

— Он як, док? Не знає? Що ж, я вірю, побий мене грім! Але тоді вкажіть на злодія самі, якщо ви яснови­дець.

Він помітив, що я трохи розгубився, і додав:

— Якщо ви знаєте, що Тагір не крав, хай йому чорт, то вам відомо, хто злодій.

Почувся тріск гілок, і з-поміж дерев з’явилися Овал, Мапуї і ще кілька імпунів. Кас-Бос змушений був опусти­ти батіг. Побитий стогнав.

— Хіба людина повинна ставати шакалом? — грізно спитав Мапуї, наступаючи на Кас-Боса.

— Ти здатен забити рідного батька, якщо тобі накажуть білі вовки! — закричав Овал.

“Он як, — подумав я, — вони вже називають білих не бо­гами, а вовками. Швидко ж відбуваються метаморфози в людсь