Полковник Тарнов виходить на слід

У ці дні стіл полковника Тарнова був схожий на стіл курортного фотографа. На ньому громадилися пачки фото­карток і художніх листівок з краєвидами курортного узбе­режжя. Полковник одібрав з них кілька десятків, акуратно посортував, перев’язав, позначив кожну і вручив їх своїм помічникам. Усі вони того ж дня вилетіли на узбережжя. А полковник ще цілий тиждень бачив кольорові сни з крає­видами, і дія в них постійно відбувалася на березі моря.

Відомості від помічників надходили скупі й невтішні. На курортному узбережжі була сила-силенна місць, схожих на те, про яке розказував робот. Не допомагала й згадка про те, що найближча гора знаходилась од парку на відстані в чотири кілометри сто шістдесят метрів.

У полковника не було підстав нарікати на помічників. Вони виявляли і кмітливість, і наполегливість у пошуках, вони враховували різні допуски, котрі могли бути у визна­ченні відстані. Майор Сьомій, наділений особливо розвину­тою уявою, визначив понад десяток варіантів, у котрих фра­за робота про відстань могла виявитися вірною, в тому чис­лі й варіант, який передбачав, що робот знав про відстань зі слів людини. Майор на вертольоті пролетів над усім узбе­режжям. Він по приладах визначив різні точки, які могли б співпасти з шуканою. Він робив заміри, повисаючи на роз­гойданій драбинці над морем, досліджував скелі, навіть від­далено схожі на вершини гір, ризикуючи “познайомитися” з ними надто близько, приземлявся в селищах, накопичив сотні мислимих і немислимих запитань і відповідей, і все — марно.

Серед помічників полковника Тарнова, посланих на узбе­режжя, був ветеран міліції, який у п’ятдесят років дослухався до капітана. Всі дивувалися, чому Тарнов його вклю­чив у пошукову групу. Капітана Улобова називали позаочі “параграфом”, і це прізвисько цілковито відповідало його вдачі. Він був геть-чисто позбавлений уяви. У відношенні До нього в Тарнова був особливий розрахунок, і він майже не здивувався, коли саме від капітана Улобова надійшло по­відомлення, на яке він так чекав.

Капітан, котрий шукав лише місць, од яких “найближча гора була віддалена на 4 кілометри 160 метрів округлено”, став перевіряти й селища поза курортною зоною. І він ви­явив, що в селищі Кам’янка віддаль од вершини гори до центральної алеї парку по прямій дорівнює 4 кілометри 160 і 4 десятих метра. Та оскільки це було 4, а не 6 деся­тих, і оскільки в інструкції було слово “округлено”, капітан Улобов зацікавився, чи немає там здравниць. Він установив, що в селищі цього року відкрився заводський будинок від­починку, ще не занесений у довідники.

— Вісь “робот–капітан Улобов” спрацювала, — сказав Тарнов, цілуючи на прощання дружину, Він негайно виле­тів у Кам’янку.

Одначе найретельніший опит усіх, хто міг би бачити лю­дину, чиї прикмети відповідали б прикметам Великого Ха­зяїна, нічого не дав.

Через те, що селище було невелике і присутність у ньо­му людини з роботом-слугою не могла лишитися непоміче­ною, доводилося робити висновок: сталася помилка.

Тим часом словесний портрет розшукуваного було розі­слано в усі відділення міліції узбережжя.

Відповідь прийшла з Ялти. Рятувальна служба якось по­мітила в морі плавця. Його окликали по радіо, та він не побажав завернути до берега. Довелося висилати катер. Су­денце круто розвернулося перед самим носом упертюха, хлюпнувши на нього валом води і перетнувши дорогу в мо­ре. Рятувальники не дуже чемно запропонували йому зійти па борт. У відповідь плавець різко повернув і зник. Пошу­ки його були марними, і він попав у розряд утоплеників, через що, природно, в начальника служби та у двох ряту­вальників, які перебували тоді на катері, були поважні неприємності. Остання обставина допомогла їм згада­ти, що прикмети упертюха збігалися із словесним порт­ретом.

В Ялті полковника Тарнова зустріли працівники міськвідділу міліції і доповіли про те, що встигли зробити. Опит у будинках відпочинку, санаторіях і готелях нічого не дав.

— Де б він не мешкав, хоч просто неба, він має харчу­ватися, — сказав полковник. — Опитайте офіціантів, розда­вальників, слюсарів кухонь-автоматів.

Та офіціанти в один голос відповіли: такої людини не бачили. Нічого не дав і опит продавців продовольчих мага­зинів і всіх численних працівників курортної служби хар­чування. І лише тоді, коли полковник уже було зібрався їхати з Ялти, до нього привели офіціанта з маленького при­морського ресторану. Він повідомив, що нібито бачив чоловіка, котрим цікавиться міліція. Той приходив одного ра­зу в ресторан разом із жінкою.

— Вони взяли два наших фірмових біфштекси, — мовив офіціант і багатозначно стулив губи. — Так от, — він витри­мав невелику паузу, — по тому, як вони пішли, я виявив, що один фірмовий біфштекс, акуратно розрізаний на шматочки, валявся під столом.

— Звідки ви знаєте, що там був увесь біфштекс, коли ви бачили тільки шматочки? — поцікавився полковник.

— Двадцять років працюю на одній посаді, товаришу на­чальник. Я склав би його з тих шматків докупи, як із куби­ків карту.

— Хто ж із двох, по-вашому, не їв?

— Він.

— Упевнені?

Губи стулилися ще дужче, затим випнулися, наче чоло­вік зібрався пити чай із блюдечка.

— Упевнений. Я, звичайно, не міг спостерігати їх увесь час. Уже потім, коли я знайшов це під столом, — офіціанто­ві очі гнівно блиснули, — я згадав, що мужчина, як тільки жінка відвернулася, зробив отакий рух.

Він повів рукою, наче змахуючи щось зі столу. Маленькі колючі очі так і вп’ялися в полковника.

— Спочатку я подумав, що мені привиділося. Фірмові страви у нас завжди приготовані чудово. (Полковник згадав, що в ресторані кухарює офіціантова жінка, і обурення його стало зрозумілим). Можливо, подумав я, він хворий і при­ховує це. А як ви гадаєте, товаришу начальник?

— Усе може бути, — прорік сакраментальну фразу пол­ковник — улюблену фразу свого недруга. — А що за жінка?

Офіціант розповів, що жінка молода, років на двадцять п’ять, середня на зріст, середньої повноти. їсть небагато, во­ліє молочне перед м’ясом, солодке — перед кислим, правиль­но користується столовим прибором, граційно відставляючи при цьому мізинець. Обличчя приємне, довгасте. Волосся ко­льору кукурудзяних зерен. Постать божественна. Одягнена в барвисту сукню або сарафан. Подробиць туалету він не запам’ятав, і полковник пожалкував, що офіціантом у ресто­рані — мужчина.

І все-таки свідчення офіціанта давали Тарнову зачіпку для пошуків чоловіка і жінки. По-перше, саме місцезнахо­дження ресторану — не першорозрядного, на далекій око­лиці Ялти. Так що жінка, певне, мешкала десь поблизу. По-друге, виразний, хоча й дещо “гастрономічний” портрет дозволяв провести наочне розпізнання. І, нарешті, незви­чайний ужиток біфштекса чоловіком, що можна було б витлумачити як ознаку шлункової хвороби, — ще одна додат­кова прикмета.

У відповідності із своїми висновками полковник наказав провести опит в усіх сусідніх санаторіях певного профілю. Водночас почав пошуки жінки. Окрім того, на нараді опергрупи він намітив ще один напрям пошуку.

— У кожної людини є рідні, друзі. Напевно, є вони і в розшукуваного нами Юрія Юрійовича Степанова. “А цілком можна припустити, що він і так званий Великий Хазяїн — та ж сама особа”. — Другу фразу полковник мовив про себе і для себе. — У поведінці родичів та близьких є одна характерна і вельми цікава для нас риса. А саме: вони пишуть листи і особливо на курорти, дзвонять по телефону. Нам не­обхідно перевірити й ці канали.

Полковник Тарнов, як і багато людей його професії, здавна виробив для себе особливі форми роботи. Не тільки до, але й після напружених нарад у лихоманці діяльності він улаштовував обов’язкові п’ятнадцятихвилинні “вікна” — наради з самим собою. На них він підводив підсумки, зга­дував, чи не полишив чого поза увагою. І цим разом, пора­дившись сам з собою, Тарнов прийшов до висновку, що йому слід знову і якомога швидше зустрітися з Олександром Ми­колайовичем. Тоді він ще не в змозі був визначити всієї важливості цього рішення. А саме ж Олександр Миколайо­вич міг передбачати, що останні заходи полковника по роз­шуку близьких та рідних Юрія Юрійовича нічого не дадуть з одної простої причини…

Повертаючись увечері до готелю, полковник зайшов у ка­фе повечеряти. Після свіжого повітря набережної в кафе бу­ло задушно, пахнуло шашликами й цибулею.

Полковник за старою звичкою влаштувався в дальньому кутку, з якого було добре видно всю залу і двері. Він замо­вив офіціантові шашлик, каву і став чекати.

Із свого затишного куточка Тарнов спостерігав за від­відувачами, роздивлявся одяг, химерні комбінації кольорів і візерунків, зачіски, вирази облич відвідувачів кафе. Ось увалився гурт молодиків. Послужлива пам’ять ніби ненаро­ком проявила два–три фото, які він бачив колись на афішах, і Тарнов пригадав, що ці хлопці — артисти з відомого ансамблю.

На маленькій естраді заграв джаз, випурхнула кокетли­ва немолода співачка у блискучій сукні. Хлопці з ансамблю обмінялися кількома фразами. Тарнов зрозумів: говорять про місцевий джаз, хвалять. Джаз справді грав непогано, у спі­вачки виявився досить приємний голос.

До кафе завітало ще кілька відвідувачів. Один із них був уже напідпитку. Він плюхнувся на стілець, закинув но­гу на ногу так недбало, ніби це були ноги ганчіркової ляль­ки. Але в його руці, якою він обійняв свого товариша за пле­чі, вгадувалася сила. І цей його рух, і ця рука з короткими, товстими пальцями, темними обводами нігтів і витатуйова­ним якорем видалися Тарнову знайомими.

…Це трапилося в молодості. Семен Тарнов після закін­чення школи міліції прийшов працювати в карний розшук. Кілька успішних поїздок у складі опергрупи створили йому авторитет перспективного працівника. Потім він заочно за­кінчив юридичний факультет університету і почав працю­вати слідчим. Скоро почали говорити, що йому таланить. І ще говорили: “прискіпливий”. Його наставник якось запи­тав: “Навіщо тобі знати про дитинство розшукуваного зло­дія? Доказів у його справі задосить. А ти копирсаєшся, ні­би матеріал для роману збираєш. Тобі не слідчим, а пись­менником бути…”

З того часу поважне прізвисько “письменник” міцно при­клеїлося до нього. Цікавість до незнайомих людей, яка зви­чайно з часом минає, у Тарнова з роками міцніла. Ця якість завдавала йому більше неприємностей, ніж втіхи. Він нама­гався перебороти себе, та марно.

Ось і того пам’ятного вечора зайшов до кафе “Мрія”. Кілька тижнів опергрупа намагалася натрапити на слід бан­дита на прізвисько Грошик. Тарнов не випадково завітав до “Мрії”. Він прямував в інше місце, та, коли проходив повз двері кафе, його, як інколи говорять, “ніби щось штурхну­ло”. Він послухався внутрішнього поклику, навіть не на­магався аналізувати, відшукувати в пам’яті випадкову ін­формацію про місце юнацьких зустрічей Грошика з другом дитинства. Це він зробив значно пізніше…

Коли Тарнов побачив у кафе гурт юнаків напідпитку і серед них хлопця з “ватяними” ногами, сірою шпаристою шкірою і наколкою на короткопалій руці, що владно лежа­ла на чужому плечі, він шостим чуттям впізнав розшуку­ваного.

— Ша, фраєр, — говорив Грошик незнайомому громадя­нину, — цю дівчину буду танцювати я!

Тоді Тарнов підійшов до бандита і, дивлячись в його на­хабні очі, мовив:

— Дівчина зайнята, зрозуміло?

В маленькому тісному дворику, куди вони вийшли на хвилинку “з’ясувати стосунки”, тривожно смикнулося серце бандита, коли “студент не здрейфив” і не “рвонув кігті”. Грошик побачив за парканом кількох людей і все зрозумів. Він спробував пробитися до воріт, та шлях йому заступив той самий “студент”. Грошик замахнувся. В останню мить Тарнов, який класично зробив підсічну, вгадав в його ко­роткопалій руці ніж. Та було запізно, і бандитський ніж до самої набірної рукоятки увійшов у бік свого хазяїна.

Працівники карного розшуку ніяк не могли збагнути, чо­му Семен Антонович ледь не плаче, стоячи над важко по­раненим бандитом. Вони ж бо нічого не знали про важке дитинство цього хлопця, про успадковану від батька-алкоголіка хворобу, про те, як одного разу він все ж таки спро­бував вирватись із кола, “зав’язати” з своїм минулим. Та черствість адміністратора, до якого Грошик прийшов улаш­туватись на роботу, відкинула його назад на хибний шлях.

І ось сьогодні тут, у кафе, на набережній курортного міс­та, інтуїція знову підказала Тарнову: щось має трапитися. І хоча він уже закінчив вечерю і міг би піти, проте все сидів, дивлячись то на людей у залі, то на естраду, терпля­че чекав.

До мікрофона знову наблизилася та ж сама співачка. Оплески публіки були рідкими, та вона не зважала, махнула рукою — і миттю в залі згасло світло, зосталися лише ма­тові вогники бокових світильників. На естраді спалахнули очі металевої маски робота, пролунала мелодія електрон­них інструментів, артистка простягла руки до маски і за­співала:

Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну…

Полковник напружився, він одразу згадав, де і коли чув цю пісню.

— Я — робот, могутній, сталевий…

Як хочеш — збудую замок,

Для тебе одної все…

На темній естраді яскраво спалахували в такт мелодії очі маски.

Тарнов упіймав за лікоть метрдотеля, коли той проходив повз його столик.

— Приємна пісня, — сказав полковник. — Чому не ого­лошують ім’я автора?

— Ми тут ні при чому, — метрдотель знизав плечима. — Автор пісні невідомий.

— Звідки ж узяли пісню ваші музиканти?

Метрдотель зніяковів, кинув на співбесідника пильний погляд:

— Даруйте, з ким маю честь?..

Через кілька хвилин керівник джазу, сорокарічний сухорлявий чорнявець, і молоденький музикант з обличчям херувима вже сиділи в маленькій артистичній вбиральні навпроти полковника Тарнова.

— Ми переписали пісню з його мага, — чорнявець кив­нув на “херувима”. — Вона користується у наших відвідува­чів неабияким успіхом. Ми зверталися у ВААП, щоб узнати ім’я автора, та пісня там не зареєстрована. Ви не подумай­те чого, якщо автор з’явиться, ми готові сплатити належний гонорар…

— Як вам вдалося записати пісню на магнітофон?

— Це було там, — музикант тицьнув у вікно довгим тон­ким пальцем. — В санаторному парку є стара алея. Я люб­лю інколи на її лавках прослуховувати нові записи. Одного разу я випадково почув, як невідома мені людина навчала робота цій пісні, сказала йому: “Запам’ятай, заспіваєш її по­тім жінці…”

— Ви зустрічали ще колись цю людину? — ледь стри­муючи хвилювання, запитав Тарнов.

— Ні.

Полковник дістав з кишені фото.

— Схожий?

Довгі пальці музиканта схопили фото, покрутили його на всі боки. Затим музикант непевно похитав головою, відкидаючи з чола довгі пасма волосся.

— Ніби схожий. Та боюся помилитися…

Він глянув у засмучені очі Тарнова і теж засмутився!

— Здається, саме його я бачив з однією жінкою. її звуть Алею. Приїхала вона сюди чи то з Білгорода, чи то з Орла. Я кілька разів розмовляв з нею на пляжі. Хочете, спробую зобразити її. Я трохи малюю.

Він узяв аркушик паперу і олівець. Зробив кілька штри­хів, та враз зупинився, приголомшений несподіваною здогад­кою. Спідлоба поглянув на полковника і невпевнено промо­вив:

— Вибачте, можливо, автор цієї пісні — ви?