Замість післямови

Аля пила чай із сливовим варенням і дивилася телепе­редачу. Вона підклала під блюдко нейлонову серветку, аби не капнути варенням на скатертину. На тарілці сочився блі­дою сльозою тонко нарізаний ніздрюватий сир, лежали під­смажені хрумкі шматочки хліба. Тривала передача “У світі живого”. Обличчя диктора було трохи перекошеним, і Аля підозрювала, що справа тут не у його поганому самопочут­ті, а в недавно заміненому блоці автоматичної настройки.

“Знову доведеться сидіти вдома і ждати майстра”, — тоскно подумала вона і зачерпнула ложечкою варення — під­солодити трошки гіркоту.

Застережливо дзенькнув і залився треллю телефон. Дзвонила Таня, подруга, колишня однокласниця.

— Пам’ятаєш, що завтра паша група відзначає десяти­річчя?

— Я не зможу піти, — винувато відповіла Аля. — Мені треба буде телемайстра ждати.

— Це ти облиш! — незаперечним тоном ошелешила її Таня. — Знаю я цих телемайстрів. Теж мені затворниця зна­йшлася, сучасна Сольвейг. Усе чекаєш на нього? І спробуй-но сказати неправду!

— Чекаю, — мов луна, відгукнулась Аля.

— Ну й дурна! Адже не місяці минули — роки!

— Роки…

— Жаль мені тебе, дуриндо. Сама в такій шкурі була, коли Вітя в Атлантиці загубився. Ну так то Атлантика і Вітя! На нього можна покладатися, не те, що на це твоє чудо-юдо. Куди він, до речі, полетів? На Аляску? Ах, так, пробач, це Ганнусин чоловік… А твій? На Марсі? Далі? Ду­же далеко?

— Дуже, — відказала Аля. — Таню, я тобі вдячна за спів­чуття. Знаю, що ти від щирого серця…

— Добре вже, хоч знаеш, — задоволено буркнула Таня. — Та зрозумій, для життя тобі потрібний зовсім інший чоло­вік. Ти хоч пам’ятаєш, що, крім чуда-юда, на світі є інші мужчини?

— Є, звичайно, — погодилась Аля.

— І то добре. Отже, завтра о дев’ятнадцятій нуль–нуль. Розвіємо тугу, згадаємо “хвостатий” час. Вітю, ти що, не чуєш? — гукнула вона чоловікові. — Ввімкни плиту! — І кон­фіденційно — Алі: — Ох, уже ці мужчини! Зачитаються, в телевізор утупляться — і трава не рости. До речі, — тон її зробився змовницьким, — скажу по секрету. Там буде Володька, Володька Сергєєв. Пам’ятаєш його? Він з першого курсу був у тебе закоханий. Уяви собі, досі не одружений. Захистився, споважнів, став інтересний, докторську пише. Весь у роботі. Часто тебе згадує.

— Він завжди був інтересним. І зовні теж, — погодилась Аля.

— От і гаразд! Значить, домовилися! — вигукнула Таня. — Зразу ж дзвоню Володьці.

— Не треба дзвонити. Я не зможу прийти.

— Ти збожеволіла? Просто збожеволіла! Та я не можу цього так полишити. За годину буду в тебе. Що? Це я не тобі, це — Віктору. Ой, вибач, за годину ми маємо бути в знайомих. Ну тоді завтра забіжу до тебе на роботу. А ти подумай до завтра. Не маленька ж, сама розумієш. Він може зовсім ніколи до тебе не повернутися.

— Може, — сказала Аля. — Цілком.

— А коли все розумієш, давай зразу домовлятися на завтра.

— Не домовимося. Дякую за запрошення, Таню. Заходь до мене на роботу погомоніти. Я чула, що твого Віктора під­вищили в посаді. Перекажи йому мої вітання.

— Я вже замовила з цього приводу нову куртку для Віті і шубу для себе. Він у мене буде такий, що всі поза­здрять… Так, так, Вітюню, вже йду. Не хнюп носа, подруго! Завтра забіжу до тебе. Жди.

— Ждатиму, — пообіцяла Аля, кладучи трубку.

Чай, звичайно, прохолов, і довелося його підігрівати. 1і телевізору закінчилася передача “У світі живого”, почалась “Загадки астрономії”.

— Дорогі телеглядачі! Ви вже чули про загадкові сиг­нали з сузір’я Близнят, — мовив диктор. — Дозвольте мені коротко нагадати суть… Отже, характеристика сузір’я, яке відстоїть од нас на тридцять три світлових роки і чітко ви­різняється на північному небі…

За вікном на вулиці почулося ревіння мотора — це га­няв по двору на саморобному мотоциклі невгамовний шес­тикласник капловухий Петько Шуляков. Завтра на настій­не прохання його матері Аля оглядатиме Петька в поліклі­ніці на предмет виявлення в нього психічних аномалій. Та Аля зарані знає, що причини аномалій у Петьковій поведінці слід шукати зовсім не там, де гадає його мама, яка займа­ється сином лише в нечасті хвилини, вільні од відвідуван­ня перукарень та салонів…

Диктор бубонів далі:

— …видима зоряна величина — одна і дві десятих, па­ралакс…

Аля злизнула солодку краплю з губи і потяглася за чаш­кою.

— …дев’яносто дев’ять тисячних…

Аля простягнула руку до телевізора — перемкнути про­граму. В цей час диктор сказав:

— …імпульсне випромінювання вперше зареєстровано вісімнадцятого серпня у вигляді трьох спалахів. Потім на­стала пауза, і знову цикл повторюється. Деякі вчені навіть стверджують, що ми маємо справу з сигналами розумних істот. Втім, дещо схоже висловлювалось і при відкритті пуль­сарів…

Аля не перемкнула програму. Вона не могла визначити, що саме привернуло її увагу в повідомленні, і нервувала. “Я стаю дратівливого, — подумала вона. — Старію, чи що? Во­на підвелась у кріслі і заглянула в дзеркало.

— …попросимо прокоментувати академіка Нагасяна. Будь ласка, Ашоте Ваграмовичу…

Смагляве худорляве обличчя з гачкуватим носом. Ака­демік розгортає карту зоряного неба.

Алі раптом пригадався сьогоднішній сон. Знову наснив­ся Юра. Він стояв на площадці перед дверима і натискував на кнопку дзвоника, як вони домовилися, — два довгих і один короткий. Вона чула його дзвінки, але не могла під­нятися з ліжка. Вона була прикута до нього ланцюгами. “Він піде, — з відчаєм думала Аля. — Піде назавжди”. Про­кинулася в холодному поті.

— …можливо, ще не вивчене нами природне явище, — говорив академік. — Дивовижна сталість сигналів всередині циклу: два довгих і один короткий…

Аля не чула його подальших слів. Варення з упущеної ложечки розтікалося по старовинній — ще прабабусин по­дарунок — льняній скатертині.

— “Що він каже? — думала Аля. — Цього не може бути, не може бути…”

ОСТАННІЙ СИГНАЛ

Повість

Штурман прокинувся від звуків пісні. Хтось над самим вухом упівголоса співав:

Одрата, сбадрата і се і каяма,

Ачіла, свадріла…

“Ну й жартики!” — подумав штурман і навмисно поволі розплющив очі. Але в каюті нікого не було, Та голос не змовкав:

Одрата, сбадрата…

“Може, радист впіймав якусь передачу? Але ж двері до радіорубки причинені щільно. Галюцинація? То чому ж так чітко й ясно?”

Він почав прислухатися до себе. Ні, нічого не боліло, в голові не наморочилося. А голос то віддалявся, то наближав­ся, і здавалося, що співець перебуває десь неподалік:

Одрата, сбадрата і се і каяма,

Ачіла, свадріла, прадріга і броне…

“Слова чужі, незнайомі, і все ж таки здається, ніби це перекручена рідна мова. Чи не тому, що слова дібрано згід­но законів граматики, яку вивчав у дитинстві?”

Штурман викликав по селектору третю каюту.

— Привіт, — посміхнувся з екрана радист. — Готуєшся заступити на вахту?

— Ніяких новин?

— Ранувато ще. Годин так через п’ять почнемо прийма­ти передачі із супутників.

— Радіошуми?

— Ті ж самі, нічого нового. Зайдеш до мене?

— Пізніше.

Він відключив зв’язок, і тієї ж миті почувся голос:

Одрата, сбадрата…

Голос басовитий, хрипкуватий, він явно належав земля­нину. “Напрочуд явно, — подумав штурман і запитав се­бе: — А якщо саме в цьому — пастка?” Він гукнув:

— Хто це?

У відповідь — та ж сама пісня. Проте тепер голос зда­вався знайомим. Він швидко наближався. Штурману здалося, що він от-от зіткнеться із співцем. Мимоволі відсахнув­ся, та занадто пізно: пісня вцілила в нього, як куля. Він зрозумів це, коли вона почала видзвонювати у мозку, ніби стала часткою його пам’яті, його особистості. Штурман при­гадав фантастичне оповідання про те, як одного разу радіо­станції Землі почали приймати передачу інопланетян — частини якогось рівняння. Земляни зраділи: нарешті зустріч з братами по розуму! Розшифрувати рівняння не вдава­лося, та чомусь радисти зразу ж і напрочуд міцно запам’я­товували його компоненти, а воно все росло й росло, вкла­далося в їхній пам’яті кільцями, ніби якась інформаційна зліз я, і пам’ять уже не могла вмістити його, люди божево­ліли, починали говорити чужою мовою, не взнавали роди­чів, кидалися на них, калічили й вбивали або ж робили із них заляканих рабів. Усьому людству загрожувала загибель.

Та ось якийсь талановитий вірусолог висловив припущен­ня, що таким чином почалося вторгнення інопланетян на Землю. Чужа цивілізація вводила своїх посланців у вигляді радіоінформації безпосередньо в пам’ять людини, в людські особистості, на зразок того, як вірус, що не містить в собі ніяких механізмів, розмноження, вводить в клітину свою спадкову інформацію у вигляді нуклеїнової кислоти, а по­тім клітина, ніби збожеволівши, починає відтворювати вже не себе, а вірус у тисячах і мільйонах копій,

“Але ж то було фантастичне оповідання, — подумав штурман. — А чи можуть насправді посланці чужої цивілі­зації існувати як ця пісня — у вигляді звукових хвиль?” І відповів собі: “А чом би й ні? Хіба звукові чи радіохвилі не­суть мало інформації, хіба не здатні утворювати стійкі спо­лучення? Ось чуже життя увійшло у мене у вигляді пісні. Увійшло — проникло в мою свідомість, стало частиною моєї особистості. Надалі йому лишається підкорити собі усю мою особистість, нав’язати свою мету. І я почну перероджувати­ся, ставати знаряддям його волі…”

Страх ріс у ньому. Здавалося, ніби він і справді вже зов­сім не той, як раніше. А чужий голос і чужа пісня звучали в його свідомості, і він уже зумів розібрати слова:

І успіх — це сумнів, і сумнів — це успіх,

І щастя і горе — усе каяття,

Із пекла чи з неба ще прийде до тебе

Ця пісня й спокута — чуже життя…

“Про яку спокуту йдеться?” — Він не міг зрозуміти зміст пісні, і від цього йому ставало ще тоскніше. “Чекай-но, брат­ку, але якщо чужа воля вже підкорила мене, то я не пови­нен розуміти цього…”

Ця думка принесла деяку полегкість. Можливо, він навіяв собі цей острах, ці болісні сумніви? А голос і пісня мають реальне джерело і нічим йому не загрожують? Треба лише спокійно в усьому розібратися.

Штурман вирішив обійти й оглянути всі найближчі каю­ти й салони.

Незнайомця він запримітив одразу ж, щойно минув там­бур. Той сидів у кают-компанії — так називали члени екі­пажу салон для відпочинку — невимушено витягнувши ноги й відкинувшись на бильце крісла.

Спочатку штурман подумав, що це дзеркальне відобра­ження від пластика. Але чиє ж? На Жака й Миколу не схоже. Арнольд повніший… Незнайомець повернув голову, і штурман ще раз пересвідчився, що він не з їхнього екіпа­жу. Почулося пищання зумера. Він подивився на цифри, що миготіли на головному табло, звірив їх з показаннями контрольного комп’ютера. Коли обернувся, незнайомець тро­хи змінив позу, нахилившись вправо. Штурман думав: “Яким же чином він зумів проникнути через чотири шари обшивки корабля, адже якщо припустити, що він старту­вав разом із нами від самісінької Землі і десь переховував­ся, то вже давно повинен був виявити себе… Нуль–транспортування? Але чому ж капітан не сповістив нас про це? Чому усе трапилося на зворотному шляху, близько Землі? Якщо б в Управлінні після нашого старту схаменулися, що в екіпажі немає якогось конче потрібного спеціаліста і ви­рішили ризикнути, закинути його до нас через нуль–транспортування, то зробили б це на початку польоту. А зараз, коли ми повертаємося, кому це потрібно? Кого вони можуть до нас закинути? Лоцмана? Але ж до Землі, зважаючи на нашу крейсерську швидкість, майже двісті годин льоту…”

І тут штурманові сяйнуло. Як же це він одразу не по­думав? Авжеж, не хто інший, як начальник карантинної служби Сатюков із своєю завбачливістю і підозрілістю ви­найшов цей хід. “Ех, була б така техніка у наших предків, скрутно довелося б усіляким хитрунам, ділкам або, напри­клад, злодюжкам, про яких я читав у детективних романах минулого. Тільки-но наважилися б вкрасти якийсь контей­нер з цінним вантажем, а в нього вже закинув карний роз­шук свого інспектора. Або ж захопив терорист автомобіль чи літак і вже вирішив, що його ніхто не наздожене, а за спиною враз матеріалізується з атомів простору всюдисуший інспектор з наручниками… Так. саме такої техніки не вистачало нашим предкам для успішного встановлення по­рядку!”

Штурман неквапом пройшов до кают-компанії, прозорі двері нечутно розчинилися, і, остаточно переконавшись, що відблиски і віддзеркалення тут ні до чого, штурман піді­йшов до незнайомця, сів поряд у крісло. Незнайомець під­вів голову. Очі дивилися приязно, навіть радісно.

Штурман також вдав, що радіє, ніби зустрів довгожда­ного гостя, і, намагаючися, щоб у голосі не вчувалась іро­нія, мовив:

— Здрастуйте,інспекторе,давно на вас чекаємо.Пова­жаємо карантинну службу.

Незнайомець відсахнувся, здивовано звів свої рідкі ви­горілі брови, і штурман помітив, який втомлений, навіть хворобливий він має вигляд. Глибокий рубець розсікав його щоку і тягнувся до самої шиї. Він важко дихав, і, коли нарешті розкрив сухі пошерхлі губи, слово впало, як камінь:

— Помилилися…

Незнайомець ледь посміхнувся, і штурману здалося, що він його колись уже зустрічав…

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол дав­но скінчився…”

Пробую підвестися, щоб вивільнити затерплу руку, Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсували­ся, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вці­лів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?

Ліву ногу проймає різкий біль — значить, вона ще жива, а от права стерпла і, можливо, перетворилася на непотрібний додаток, наче сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає отерплість, що починається від правої ноги. Во­на вже охопила обручем поперек і починає повзти по хреб­ту. А те, що могло б зараз допомогти, лишилося в кораблі. Он він височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червони­ми індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки во­ни не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, віб­рував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Певне, знепритомнів, і ось лише хвиля–друга, як опам’ятався. Але як же мені вдалося від­стебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і дістався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. По­чинає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.

Однак переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Отже, мені не просто здається — аварія таки сталася!

…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі крап­лини…

Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Хар­кові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила від­кинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопа­лася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Як сказав би Борис, інших у мене вже не буде. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. І подумати тільки, що цьому я зобов’язаний якомусь фантастичному оповіданню, загад­ковому збігу в ньому назви нашого корабля, мого прізвища. Саме про оцей збіг тривожно і з фанатичною впертістю твер­див незнайомий космонавт перед нашим стартом, а я відпо­відав йому, що в тисячах оповідань, які опубліковано в різ­них збірках, за законом рулетки могли трапитися й не такі ще збіги. Я намагався переконати його й себе, що нічого дивного в таких збігах немає. Треба ставитися до них з де­якою долею скептицизму, інакше нам пе вибратися з лабі­ринту страхів, забобонів, прихованих схильностей, нездійсне­них бажань — усього того, що таїться у підкірці й намага­ється звідти керувати нашою поведінкою…

А тепер я думаю: як би там не було, добре, що він ви­явився таким відчайдушним і впертим, добре, що зміг ви­кликати тривогу в Бориса й деяких керівників управлінь, а в результаті, незважаючи на нашу протидію, маршрут все ж таки було спрощено, а екіпаж скорочено — не полетіли Пет­ро, Марія й Ніна, Клод, Гліб… Гліб… Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в один екі­паж. Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…

Але чому я думаю про нього в минулому? Ех, Борисе, якби ж я послухався тебе і того разу, коли з’явився незна­йомий космонавт із старовинною книгою! Та чи ж міг я пе­редбачити, якого значення в моєму житті набуде фантастичне оповідання, надруковане десь наприкінці двадцятого сто­річчя? Чітко пам’ятаю синю картонову обкладинку книж­ки, ілюстрації до оповідання… Ото вже дійсно “на світі мо­же трапитись, мій друже, таке, що і не снилося нашим муд­ріям…”. Ні, комусь-таки наснилось і привиділось, якщо він створив оповідання, яке могло врятувати не лише Гліба, але й Бориса, і всіх інших. А я ж заперечував і висміював про­роцтво упертіше за інших, намагаючись притлумити свій страх і боячись виказати себе. І все через те, що якось Бо­рис сказав мені: “Ти буваєш занадто обережним. Твою обе­режність можна сприйняти інакше…” Навіщо він це ска­зав? Чи може людина знати, які слова приведуть її до за­гибелі?..

І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів, напевно ж, мені привиділися. Єдина незаперечна реаль­ність — це корабель… Якщо очі не зраджують…

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не йму віри власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…

Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, По­дільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екі­паж. Крім тебе, решта мертві”.

Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене ли­хоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу пе­редбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глуз­ді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я зостануся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене…

Подібні безпорадність і відчай я зазнав у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, не­мов кошеня; бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, намагався ухопитися за пласке днище, кричав. Доб­ре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої нахлебтався, можна по­збутися, а течію перебороти.

А тепер, коли став досвідченим, потрапив у становище, в якому почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темно­му тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та, здається, промені однієї подовжуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе сягнути мене.

Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-чер­воними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім ра­зів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку ска­фандра, начинену поглиначами. Години через три–чотири во­но досягне вбивчої сили…

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ? Це піт — рясний, со­лонуватий…

Підтягую ліву ногу і намагаюся відштовхнутися від горб­ка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховав­ся б у її затінку від палючих променів, які почали стриба­ти по камінцях довгими багрово-синіми язиками.

Скеля враз змінила колір — була чорною, стала синьою, ба, навіть набрала дещо іншого відтінку. Скеля поряд та­кож набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їхня форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Щойно небо було чорним, а тепер — ніби розплав­лене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це ре­альність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” зостався живим лише я. Один. На­одинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Бо­рис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньо­му зразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів ви­братися з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене… Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мерт­вим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду непоказний — приземкуватий, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, тов­сті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, та­кий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний острах кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Дівчата в школі не звертали ніякої уваги. Я мусив завжди і в усьому самостверджуватися, щось дово­див собі й іншим. Може, саме тому добре вчився, інколи пе­ремагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце снаги не стачило, та в десяток найсильніших математиків школи ввійшов. Ще учнем став майстром із шахів і планерного спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного інс­титуту, робота на космодромі, училище космонавтів, зна­йомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дів­чині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасли­ві, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влашту­вався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утри­мувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так хороше й затишно вдома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як важко по­стійно підтримувати повагу до себе своїх рідних, як іще по­трібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробу­вання мужності й волі, слава…

…Щонайменший порух віддається пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідом­лював єдності життя й болю. Пересуваюсь як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спече­ним у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка плазує, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по тілу повільно повзе отерплість. Там, де вона захоп­лює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зу­пинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як рятівної отерп­лості.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля вже близько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі ки­даю в той бік погляд, хоча намагався туди не дивитись. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без ска­фандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…

Стараюся думати про інше. Пригадую, як одного дня про­гулювалися з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…

Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він роз­повідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, напи­сав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той схвально відгукнувся про нього.

Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам прига­дував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя сла­ва тут ні до чого. Та я розумів, як легко й приємно пере­оцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.

Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син займається “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, зди­вувався, чого це я насупив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не виявити своєї втіхи.

Ще не раз доводилося супити брови, коли Гліба навпе­ребій запрошували однокласниці на дні народження, вечо­ри танців. Зовні він удався в Ольгу — гінкий, чорнобривий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям. У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля — на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Найдужче мене засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жю­рі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польо­ти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям…

Шерех почувся знову, затим — надсадно гудіння. Ме­рехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний кора­бель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?

В очах потьмарилося. Таке зі мною вже було, коли ще юнаком на планері потрапив в аварію. “Легкий струс моз­ку”, — діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло на­зустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, випробовуючи її на реальність. І мені здавалося, що падіння просто привиділося.

Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? Їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно про­майнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…

Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної на­дії. Але як це зробити?

Намагаюся зосередитись на думці-наказі про поміч. Вми­каю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.

Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зни­кає.

Багрово-сине світило розпухає, стає схоже на потворно­го спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають сві­титися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси…

Задихаюся. Губи пошерхли. До упору переводжу регу­лятор. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А по­тім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…

…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестиріч­ному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, си­ну, тато залишиться з нами,— сказала дружина, аби за­спокоїти його. Золотаві іскорки в її очах пригасли, вона пригасла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…

Мої спогади уриваються. Здається, марево раптом змі­нилося і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони спроможні його якось розворушити?

І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотавими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалася вона навіть тоді, коли Гліб зажа­дав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь до­зволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і зразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати гу­би, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста під­літка знову самі собою довірливо розтулялися.

— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаційний, — сказав він.

— Ми про це вже говорили…

— Ти мене не переконав. Сам Борис Михайлович вва­жає, що я можу мислити швидше, ніж…

— Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду ча­сом важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє ду­мати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утвердитися. Тому випинає небезпека переоцінки. А мрія ма­лює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’я­тати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…

Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити про­стіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг виборсатися із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.

Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборід­дя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.

— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім…

У нього ледве не прохопилося: “Я здатен па більше”.

Так, професія інженер-космонавт його не влаштовувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — коман­дира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені. І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я…” Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стри­мався б, напевно…

— А як з геометрією?

Гліб скочив із стільця, очі звузилися, голос став хрип­ким:

— Дрібниці! Подумаєш — геометрія!

Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову — не доводити розмови з сином до точки кипіння.

Я змовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під се­бе праву ногу, щоб сидіти вище, і прийняв ту задирикувату позу, яка так сердила мене. Його обличчя кольору недостиг­лої чорниці — він нещодавно їздив з товаришами у гори — зблідло від хвилювання.

— Ні, ти не переконав мене! Зроблю по-своєму! Гліб домігся свого — вступив на астронавігаційний.

Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електроме­ханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. Л потім привів додому високу худор­ляву дівчину.

— Знайомтесь. Це — Ірина.

Її ім’я він вимовив так, щоб ми зразу зрозуміли: це не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулася, але за мить вираз її об­личчя змінився: усмішка залишилася, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобіт­ки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга на­пружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядаючи хутро.

— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.

Я добре знаю Ольгу, і зразу вловив у її голосі насторо­женість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона диви­лася не на Ольгу, а на мене:

—Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з відчутним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одяга­ти натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й краси­віша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.

Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька міся­ців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

— Батьку, істини також старіють, — сказав мені, витя­гуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого ча­су, не підходить для мого. Крім того, не вимірюй моє життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець — догану із занесенням від начальника управління.

— На, читай…

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.

— Отже, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?.. — Йому в рот потрапила волосинка. Він намагався її виплюнути, та занадто хвилювався. Його рухи були хаотичними.

— Поговоримо, коли заспокоїшся.

— Ні, зараз! Негайно! — Він все ще не міг справитися з волосинкою і від цього злився ще дужче.

— Що ж, будь ласка. Правила техніки безпеки однакові для всіх. Їх встановлювали, щоб виконувати.

— Казенні фрази!

— Одначе вони точні, сину.

— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.

“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку, То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають..,”

— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб зали­шався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був на­друкований наказ, накрутив його на палець, зробив свистав­ку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свис­нув.

Заклавши руки за спину, щоб ліва утримувала праву, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою про­вину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім зелений, недозрілий, рано йому відлучатися від батька. “Рано, — думав я, стискаючи паль­ці, — рано”.

А в його очах уже блищали докір, гнів, майже ненависть. Цієї хвилини він був дуже схожий на Ольгу!

…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече ска­фандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і во­лосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості бор­саються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “вітер”; якби пісок був — подумав би: “пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і граніт­ної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно по­кидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…

Воно все ближче й ближче. Ураз зникають корабель, скелі. Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах… На­томість по тілу розливається приємна млість… Я відчув но­ги…

Якесь шосте чуття підказує: той, хто врятував мене,— поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:

— Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь. Але тільки-но я сказав це, десь поблизу, а може, в мені пролунало…

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігур­ка біля “Омеги”. Шкода корабля.Дев’ять систем зв’язку,чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту! Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді ко­рабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвер­тий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну–дві години.

Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.

Спостерігаю за ним чотири секунди. Достатньо. Час бра­тися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Водно­час аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, пору­шують плавний потік думок. Треба переглянути блоки па­м’яті, стерти все зайве, що відвертає увагу. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.

У грунті планети виявилися титанова і цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, з якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сиг­нали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усві­домив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоча вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словни­кового й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі — значно менші, ніж у мене.

Мої приймачі добре настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою ко­пію. У них це називається “син”. Затим згадує істоту іншої статі, необхідну для продовження роду. Але ні син, ні дру­жина не зможуть допомогти йому вижити. Вони йому зараз непотрібні так само, як і він мені.

Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати тре­ба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добу­вання їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдо­сконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з про­ходження нуль–простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я ство­рив довкола себе з нейтральних частинок, виявилась не зов­сім вдалого. Довелося робити другий шар із частинок висо­кої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщалися, вгиналися всередину і починали роз­чиняти саме “ядерце”. А цим “ядерцем” був я, моя особис­тість, мій розум, який намагається розгадати секрети Все­світу, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння роз­витку матерії.

“У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчи­тель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.

І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю ва­гу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно насамперед знайти одну загублену лан­ку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе перед входом у Горловину…

Щось заважає мені спокійно аналізувати.

Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися від випромінювання. Мене все біль­ше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона вгадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо ко­хає її… КОХАЄ…

Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує? Темпера­тура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово ви­никло…

Моя цікавість не знає меж…

— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не спо­діваючись почути відповідь.

Але чує:

— Я — сигом.

— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і бо­їться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?

— Так. В інституті еволюційного моделювання.

Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на врятування і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, лю­дина!

Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатний пра­цювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…

“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми ство­рили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.

Він каже сигому:

— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впі­знати.

— Форма залежить від мети існування. Я проходив Гор­ловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змі­нити не лише форму, а й матеріал.

Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли по­ряд сигом, можна почуватися впевнено.

— Ти корабель оглянув? — спитав він.

— Його дуже важко відремонтувати. — І, вгадавши на­ступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити немож­ливо, клітини мозку загинули.

— Необхідно терміново закапсулювати трупи і налагоди­ти систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтує­мо системи руху і навігації.

— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює си­гом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу водночас продовжувати свої обчислення.

Космонавту не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:

— Що ж пропонуєш ти?

Замість відповіді сигом заговорив про інше:

— Проминувши Горловину і побачивши Всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясу­валося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стриб­ком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: лан­ка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернув­ся у вашу Галактику…

У його словах приховувалося запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:

— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?

— Я ж пояснив, чим займаюся. Хіба це не важлива справа?

— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Наві­що ж ти відволікався від неї, рятував мене?

— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцято­го блоку…

Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто бо­лісний. Думає: “Ось і здійснилося одвічне людське прагнен­ня, щоб діти були досконаліші за нас…”

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося нала­годити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився у крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там зненацька почав працювати вентилятор, провітрюючи мозок.

Я дивився порожнім невидющим поглядом на зруйнова­ний пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із ста­білізатора. Полиски світла вигравали на пластмасових де­талях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.

А ось і знайомі кроки. Я їх одразу впізнавав. Навіть ко­ли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.

Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в по­тилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або про­сто запитав про щось. Та я не наважувався навіть оберну­тися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахи­лившись над приладами, почав заміряти напругу на вході і виході стабілізатора.

Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хви­лини. І коли запрацював лічильник, він скачав:

— Батьку,склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку від кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…

Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубу­ватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помі­тив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість. Цікаво знати: які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?

— Дай-но викрутку, допоможу…

Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по при­ладах, але він устиг підхопити її.

— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не сталося. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене. — Він заговорив моїм голосом. Імітував він майстерно: мої друзі часто не могли розрізнити наші голо­си по телефону: — По-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…

Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він по­бачив обурення, бо зразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:

— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а ме­ні — ні?

Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумів: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…

— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаю­чись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.

Він по-своєму зрозумів мене:

— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.

Я мовчав, а син вів далі:

— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.

“Рано, — подумав я, — ще рано”.

— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. І матері так спокійніше…

Знову принижуюсь. Та мені треба будь-що втримати ся на біля себе і Бориса…

Людина каже сигому:

— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.

Слово “ми” він вигукує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми — люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.

— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів пере­робляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.

— Що таке лунтра?

— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речо­виною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…

Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.

— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом.

— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.

— Хіба ж така потужна система по опрацюванню інфор­мації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?

— Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.

Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інститу­ті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті об­числювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було пе­реселитися на два сусідніх — ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.

Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи — умови відтворення харчу на острівках, і виберуть найраціональніші маршрути переселення.

Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до ви­мирання. Зокрема, вдалися і до одного гуманного закону — боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями, неповнолітні — поза боротьбою.

Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотриму­валися цього закону… З математичною точністю кібернети­ки встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.

Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосо­вувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш доско­налим системам — розумна норма поведінки. Невже ж си­гом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?

Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував ме­не покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибух­нути, і замість однієї людини в ньому загинуло б дві. Його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг…

Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.

А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кіло­метр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.

Я страшенно втомився, кривава поволока застилала мої очі, я падав на кілкий пісок, підводився і волік його далі, знаючи, що з такою ношею мені не дійти до табору, а надії натрапити на патруль майже не було.

Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведін­ки визначає саме існування людства…

Якби я зумів врятувати Бориса з “Омеги” — з цього останнього поля бою!.. Напевно, я віддав би усе на світі, крім Гліба, навіть власне життя. Але Борис загинув — і вже нічого неможливо зробити для нього.

“МОЖЛИВО”, — вимовив якийсь голос.

“Певно, це говорить сигом”,— подумав я і почув у від­повідь слова сигома:

— Ні, я нічого тобі щойно не говорив.

— Ти чув, як хтось мовив “можливо”?

— Ні, не чув.

“Почулося? Так ясно?”

“МОЖЛИВО”, — повторив той самий голос. Тепер він здавався знайомим…

“…Він помиляється. У тому про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі до­помогли, — допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.

Та чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — вияви­лися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо па вольові зусилля, я витрачаю багато енергії…

Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”

Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм лю­дини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.

“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не за­буваю елементарних правил: “6 частини організму, особли­во мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових запи­сів”. Інакше кажучи, — “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епо­ха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згід­но з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”

— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. — Нічого істот­ного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.

— Навіщо тобі економити час?

— Аби зробити те, для чого мене створено. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галак­тик, Всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’я­зати його.

— Для кого?

— Для себе. Хочу знати.

“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хо­ча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”

…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися.

— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — ви­могливого, завжди суворого заступника начальника управ­ління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екі­паж формував він, за наслідки експедиції можна бути спо­кійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!”

— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засум­нівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шіст­десят.

— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — гримнув Рибаков. — До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим погово­рити…

Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній сапо вдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполег­ливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому на­лежне — я ніколи не мав такої стрімкої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнулась:

— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розпо­відай — премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти.

— Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екі­паж “Титанії”!

Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небез­пеки.

— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що сві­тився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже дав­но я мріяв в нього викликати.— Правда, тату? — І він по-змовницьки мені підморгнув…

“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу ви­значити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитин­ство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо про­аналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Не­досвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вва­жаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або — як її ще інколи називають — рішучість. 4. Порівняно мен­ше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літе­ратуру, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мо­вити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середо­вище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто при­пустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, за­важають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, як­що я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду виконує міль­ярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в па­м’яті якось пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти кон­такт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним є вчасно подолати свої сум­ніви, вміти не зациклитися на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одер­жав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна вста­новити помилки на пройденому шляху, виправити їх і до­сягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хво­робу, що розкладає розум…

— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Мо­же, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх вчинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднан­ням елементів, їх рухом, перестановками. Народження й за­гибель світів видавалися мені нескінченним струшуванням стакана з гральними костями, щоб виявити усі їх.можливі сполучення. І я поклав вивести для Всесвіту “закон рулет­ки”, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже люди­на, і їй на мить стає моторошно, ніби війнуло холодом з не­скінченних глибин Всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш моє завдання. Знай: від самого початку я шукав спільне між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи…

— У живих створінь багато спільних параметрів, — чи то погоджується, чи то заперечує людина.

— Мені необхідно було виділити головні — об’єднуючі, описати, включити їх у рівняння…

— І який параметр ти вважаєш головним? — без тіні іронії запитує людина.

— Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створін­ня по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відби­ває шматочок навколишнього середовища, збирає свою крап­лину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники.

— І ти вирішив одразу поласувати медом з усіх стільників? — запитує Подільський.

— Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш осягнути їх. Але ж ви, люди, створили мене як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істота­ми…

Щось важливе не договорив сигом. Космонавт зрозумів: він свідомо урвав фразу.

— Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі; а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти Всесвіту. Якщо вдасться від­новити цей параметр, зможу відновити й втрачену ланку рів­няння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї основної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варто твоє життя порівняно з цим? Тож чи маю право гаяти час, щоб рятувати тебе?

— Не маєш, — скорботно й суворо погоджується людина.

— Не повинен, — розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще розба­лакує з людиною, непродуктивно гає час.

А космонавт міркує: “Здається, в ньому зосталося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього по­шкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації па­м’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом — си­ном людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…”

Подільському шкода сигома, бо вже уявляє, яким жор­стоким явиться пізнє каяття, яким холодним і порожнім бу­де для нього космос, коли залишить людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина…

— Спробую сам відремонтувати корабель, — каже він. — Я вже трохи перепочив.

Він намагається навіть підвестися, але сили лишають його. Єдине, що вдалося, — у всякому разі він так думає — це приховати від сигома свою немічність…

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чу­жого. Але думає не як про чужого. Він турбується про ме­не. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його орга­нізму…”

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять із швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом не задо­волений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інфор­мації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І вій не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, на­віть погодилася з його висновками…

“…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…”

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповід­ність його почуття. Йому вже не самотньо на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі відчи­няються дальні запасники-комірки, і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю, людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.

“…Він очолював інститут, а я знав його як головного кон­структора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..”

Нараз мов живий постає в пам’яті його образ — невисо­кий, повновидий, із лагідною, трохи винуватою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”

“Важко й страшно”, — відповідає сигом.

“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спо­мину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, ма­буть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…

Сигом запитує:

— Ти знайомий з академіком Костирським?

— З ким? — Людина не зразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.

— Костирський? Директор інституту еволюційного моде­лювання? Той, кого називали головним конструктором сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського — сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно ви­вчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Трива­лий час подорожував по різних містах, навіть працював пі