Література

Бабанский Ю. К., Победоносцев Г. П. Комплексный подход к воспитанию школьников. — М., 1980.

Закон України "Про освіту". — К., 1991.

Концепція безперервного національного виховання. — К., 1994.

Кузьмінський А.І. Педагогіка//Підручник – К.,2003. – с.187-196.

Подласый И. П. Педагогика. — М., 1999.

Стельмахович М. Г. Теорія і практика українського на­ціонального виховання. — Івано-Франківськ, 1996

Фіцула М.М. Педагогіка. – К.,2000. – с.240-246.

Ягупов В.В. Педагогіка. – К.,2002. – с.464-486.

Суть – як філософська категорія означає зміст даної речі, те, що вона є сама по собі на відміну від усіх інших речей. Суть відтворює глибокі зв’язки, внутрішні відношення, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища.

Всі завдання в школі вирішуються в процесі навчання і спеціальної виховної роботи, яка проводиться з учнями в позаурочний час.

Виховання є похідним від слова chovati — ховати, вирощува­ти. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося у значенні «оберігати» (виховувати) дитя від небезпеки — хвороби, каліцтва, смерті, шкідливого впливу. Згодом це слово набуло дещо іншого змісту. Воно почало означати «вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки». З поняттям «виховувати» у народній пе­дагогіці тісно пов'язане поняття «навчати». Наприклад, у фолькло­рі в значенні «виховувати» найчастіше вживається слово «навча­ти»: «Ой там в саду, у садочку научала мати дочку...» Подібний варіант зустрічаємо й у Т. Г. Шевченка: «А мати хоче научати, та соловейко не дає». Поняття «навчати» і «виховувати» часто вико­ристовувались як рівнозначні. Але в сучасних умовах вони вжи­ваються як два самостійні поняття, які, взаємодіючи між собою, є відповідною цілісністю — навчально-виховним процесом. Вод­ночас між цими поняттями є досить важлива відмінність.

Навчання, що є важливою педагогічною категорією,— це про­цес, за допомогою якого здійснюється передача суспільно-історич­ного досвіду: організації формування знань, умінь, навичок. Тобто воно є найважливішою складовою частиною виховання, яка, в свою чергу, є поняттям значно ширшим, об'ємнішим, що становить роз­виток особистості, її навчання і освіту. «Освіта не дає паростків у душі, якщо вона не проникає до значної глибини» (Протагор). Тобто, як вважав К. Д. Ушинський, «...виховання бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями,— її тіло, душу й розум...»² Тому ототожнення понять навчання і виховання, якщо вважати, що навчання може поєднати і те, і те, є великою помилкою, якої припускалися у процесі розвитку педаго­гічної науки і практики, особливо прихильники так званого виховуючого навчання.

Виховувати — означає готувати людину до повсякденного жит­тя. Освіта, як один із найважливіших компонентів вихованості людини, відіграє провідну роль в її формуванні, проте не визначальну. Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе навколишніх. Недооцінка провідної ролі виховання в процесі формування особистості виявляється в тому, що в педагогічній науці і прак­тичній діяльності нерідко дублюють методику навчання і методику виховання.

Термін «виховання» вживається в педагогічній науці в чо­тирьох значеннях:

-у широкому соціальному, коли йдеться про виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка міс­тить в собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти та протиріччя; тут особистість може не тільки формуватися під впливом соціального середовища, а й деформуватися, або, навпаки, загартуватись у боротьбі з труднощами, «робити саму себе»;

-у широкому педагогічному, коли мається на увазі вихо­вання в діяльності шкіл, коледжів, університетів та інших за­кладів, де персонал керується педагогічною теорією та її практичними методичними рекомендаціями;

- у вузькому педагогічному, коли виховання є цілеспрямо­ваною виховною діяльністю педагога (наприклад, класного керівника в школі), щоб досягти певної мети в учнівському колективі;

-у гранично вузькому, коли педагог або батько розв'язують конкретну індивідуальну проблему виховання або перевихо­вання (наприклад, у хлопчика прагнуть виховати чесність, ввічливість).¹

Останнім часом поняття "виховання" в обмежено вузько­му розумінні все більше набуває значення життєтворчості. Життєтворчість передбачає відкритість життя учнів для доб­рих справ, колективної праці для інших людей (близьких і далеких), турботи про них, взаємодопомоги, милосердя та інше. У цьому контексті "виховання" означає спільну діяль­ність вихователя і вихованця, спрямовану на формування суб'єктивної основи особистості - її свідомості, духовних цінностей, переживань, досвіду.

Отже, поняття «виховання» вжи­вається у педагогічному значенні - як цілеспрямована виховна діяльність педагогів (класних керівників) у загальноосвітньому навчальному закладі з метою вирішення конкретних виховних завдань. Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, порівнючи поняття «формування особистості», «соціалізація особисто­сті» і «виховання».

Формування - це надання певної форми, завершеності процесу становлення людської особистості, досягнення нею рівня зрілості, стабільності. Воно здійснюється під впливом усіх без винятку умов суспільства: екологічних, соціальних, економічних, ідеологічних тощо. Цілеспрямоване формуван­ня особистості здійснюється в соціальній системі шляхом ви­ховання.

. Соціалізація - це процес засвоєння соціального досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває протягом життя індивіда і має певні стадії становлення і розвитку особистості. У цілісному педагогічному процесі важливе місце посідає процес виховання (виховний процес).

Процес виховання - це управління процесом особистісного роз­витку учня шляхом створення сприятливих умов (X. Й. Лійметс). Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Ку­льтурні досягнення складалися протягом тисячоліть, а учень повинен їх засвоїти у гранично короткий термін. З цієї позиції про­цес виховання слугує цілеспрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він неможливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства вихователів і вихованців. Головною суттю взаємодії вихователя і вихованця є її спрямова­ність на активну різноманітну діяльність останнього, його самореалізацію і самоствердження в цій діяльності.

У такому випадку процес виховання - динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) вихователя та вихованців, спря­мована на засвоєння вихованцем у різних видах діяльності ціннос­тей культури, здійснення його самореалізації, самоствердження, особистісний розвиток.