Релігійність Тараса Шевченка – міф чи реальність?

Питання про релігійність чи атеїзм Шевченка – це питання про світогляд одного з найбільших ліриків світової літератури. Для науки об’єктивної воно, в його першорядній значності, виступає з повною вагою усіх його сторін: з окремими прикметами і явищами, що деколи одні одним суперечать. При розборі світоглядних поезій Шевченка, треба весь час мати перед очима ту особливість релігійного життя людей, весь час – боротьба духовна: гостра, пекуча, з терпіннями і зусиллями душі в стражденних відчуттях.

Шанування поетом святих Православної Церкви вказує на те, що попри свій критицизм щодо тодішніх носіїв православ’я в його російському варіанті, Шевченко неформально ставився до канонічних постулатів і священного передання. Псалтир, найвеличнішу поетичну книгу тисячоліть, Тарас вивчив разом із церковнослов’янською мовою у сільського дяка. Шевченків дар відроджувати слово був таким могутнім, що його впізнали, прийняли і полюбили одразу, і назавжди. "Кобзар" знали напам’ять і неписьменні.

Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди.

Саме так був сприйнятий Шевченко, як апостол, що заговорив мовою душі.

Кожен сам собі може розповісти, які почуття і думки днюють і ночують у його серці. І мало тих, що можуть уголос висповідатися, як перед Богом.

Багато було тих, що виписували з Шевченкової сповіді несподівані, загострені чи просто незрозумілі мотиви, і починали їх коментувати на свій лад. Були серед них судді, були агітатори, а були й прокуратори. Шевченко й матеріаліст, і атеїст, учень російських революціонерів-демократів, борець проти українських націоналістів.

Народ, вихований у традиції і вірі, прийняв Шевченка серцем і помістив його портрет на покуть. Люд розрізнений нікому не вірив і відчував, що портрет Шевченка не захистить перед владою, а навіть навпаки...

Від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом і будить у людині сумління. Розуміли, що він той поет, що промовляє до душі й завжди нагадує, що над нами є Бог. Ту може бути молитва, запитання, докори і нарікання, хоча поет і застерігає:

Не нарікаю я на Бога,

Не нарікаю ні на кого.

Фарисеї від атеїстичної ідеології вишукали в його поезії співзвучні вислови. На цій підміні і фальсифікації трималося суворо цензуроване радянське шевченкознавство. Те, що було зрозуміле неписьменному селянинові, сприймалося викривлено лукавими.

Про підміну Шевченка написано багато викриттів. Василь Барка написав книгу " Правда про Кобзаря " (1961). За останні десятиріччя вийшло багато високовартісних шевченкознавчих досліджень. Але навряд чи вони кількісно переважують фальсифікації, нагромаджені і на книжкових полицях, і в головах людей.

Справді, в поезії ми нерідко знаходимо докори на адресу християн, але це не викриття християнства як релігійного вчення, а засудження фарисейства у християнстві, тієї багатовікової хвороби, при якій віра підміняється обрядовір’ям, а за ним маскується цілком протилежна сутність. Такі християни гірші за язичників! Завдяки їм Церква служить засобом поневолення інших народів, експлуатації, духовного розбрату. Ключ до розуміння цих поезій дає Тарас Шевченко у своєму " Щоденнику ". Не вчення Христа засуджував поет, а тих, хто іменем Христа творив і творить діла темряви.

Власне, нині йдеться не стільки про те, щоб довести, що Шевченко був релігійною людиною, породженням тієї української християнської традиції, з якої вийшов і Григорій Сковорода, і Микола Гоголь, - скільки про те, щоб його духом запліднити українську ниву.

Чому Шевченка вважають основоположником літератури? Адже до нього основи закладали і Котляревський, і Гребінка, і Квітка-Основ’яненко... Шевченківський активний християнський дух, його "новий леміш і чересло", а передусім, "його любов і сила" – закладали духовні основи української літератури. Те біблійне Слово, поставлене на сторожі "малих отих рабів німих", має животворчу силу, що підіймає в кожному поколінні захисників рідного краю.

Молися сину, за Вкраїну

Його замучили колись.

Це не так вірш, як позивні тривоги – до живих і ненароджених.

Шевченко показав, що віра гори рушить. То його віра підняла малоросів у 1917 році на боротьбу за незалежність України. То його сини полягли під Крутами. І то Шевченкова віра озброїла волинську молодь проти двох світових потуг у 1943-му. І, зрештою, духовно перемогла. І шістдесятники теж пішли від Шевченка.

Віра Шевченка йде від могутнього джерела любови. На цьому ставить акцент Леся Українка, для якої Шевченко, безсумнівно, був духовним батьком.

Отже, Тарас Шевченко був глибоко релігійною, а точніше, глибоко віруючою людиною. Віра вела його через життя, була йому опорою, життєдайною силою поетичного натхнення та невичерпною скарбницею прекрасних поетичних образів, символів, думок та ідей. Тож уся його творчість та життя геніального Шевченка є глибоко релігійною, християнською – в першу чергу за своїм духом великої жертовної любові до людей, палкої відданості Істині та Правді.

...На роздорiжжях i бездорiжжях iсторii ми звертаємось до голосу апостолiв i пророкiв,

якi нагадують нам одвiчного Бога i незмінний закон, без яких людина втрачає обличчя i висхiдну дорогу...

Леся Українка