2015-09-06
408
Не потрібно було, як його попередникам, вивчати народ, його мову, пісню, його життя.
…Шевченко не наслідував народних пісень. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні підладжуватися під народний тон: йому не було потреби підладжуватися, бо він по природі своїй інакше не розмовляв. Шевченко як поет – це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість… з цього боку Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ мовби обрав його співати замість себе…
М.Костомаров
Не обмежуйтеся “Енеїдою”, прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони (селяни) співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать… Лише тоді можна побачити мужика справжнього. А з ним і справжню історію
Т.Шевченко.
Поезія має фольклорне начало, як і у всіх романтиків.
Однак є ряд специфічних рис:
v це не стилізація, не використання окремих фольклорних засобів і прийомів як екзотичної прикраси (як у романтиків),
v не навмисна простонародність ”, “простакуватість ” у стилі, що вважалася більшістю письменників невід’ємною рисою українського поетичного слова.
ßß
органічне злиття з фольклором, розкриття народного життя, світосприймання народних прагнень, інтересів, сподівань.
Органічність фольклоризму Шевченка “Не має собі рівних в історії світової літератури” (М.Коцюбинська).
Найвищі ідеї, найрадикальніші думки його доби зливаються в Шевченковій поезії нероздільно з народним змістом. Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, що освітлює цілий новітній розвиток української літератури.
І.Франко
Фольклоризм Ш. унікальний в тому плані, що, автор “міг творити в дусі фольклору, не запозичаючи з конкретних народних пісень ” (Івакін).
Типи взаємин з народною піснею:
1. імпровізація в народному дусі („Ой одна я, одна...”);
2. цілком свідома стилізація і цитування пісенної фрази („Якби мені черевики, / То пішла б я на музики, / Горенько моє!”);
3. використання пісенного мотиву як зерна задуму („Ой три шляхи широкії...”).
Народна пісня як естетичний зразок, джерело власної творчості.
На відміну від своїх попередників і сучасників, які імітували фольклор лише стилістично, Ш. проник у нар. словесність набагато глибше, аж до самої її ідейної суті.
Мета – не уподібнюватися фольклору, а пристосувати його до себе, підпорядкувати своїй індивідуальній майстерності.
Запозичив з народної традиції тільки те, що відповідало його світогляду, що задовольняло його як художню натуру.
Відомий пісенний матеріал він
v індивідуалізував,
v поглиблював психологізм,
v лаконізував,
v надав народному епосові динамічності,
v реконструював строфіку і метрику.
