Друге положення

66. Щоб вирішити, чи мало місце позбавлення майна з точки зору другого положення, необхідно не тільки встановити формальну наявність примусового відчуження чи переходу права власності37, а й з'ясувати обставини ситуації, щоб пересвідчитися, чи майно де-факто перейшло в інші руки.

67. Цей аспект було роз'яснено у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden)38, яка стосувалася видачі дозволів на примусове відчуження і рішень про заборону будівництва щодо нерухомого майна в Стокгольмі (Швеція)39. У цій справі Суд зазначив: «За відсутності формального примусового відчуження, тобто переходу права власності, Суд вважає, що необхідно глибше проаналізувати обставини і прояснити реальну ситуацію, з приводу якої подано скаргу... Оскільки Конвенція покликана гарантувати права, які є «практичними й ефективними»..., слід з'ясувати, чи в даній ситуації можна говорити про експропріацію де-факто, як стверджують заявники» (п. 63)40.

68. Такий підхід до питання про те, що ж слід вважати вилученням власності, відповідає підходу, який використовується в загальному міжнародному праві.Згідно з ним, «...вжиті державою заходи можуть обмежити права власності до такої міри, коли ці права стають настільки мізерними, що їх слід вважати експропрійованими, хоча держава і не мала на меті експропріювати їх, і законне право на майно формально зберігається за початковим власником»41.

___________________________________________

36 А52 (1982). Див. вище, п. 9 і далі.

37 Щодо прикладу формального переходу права власності, яке суперечить другому положенню статті 1 Першого протоколу, див. рішення Європейського суду з прав людини у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції» (The Former King of Greece and Others v. Greece) від 23 листопада 2000 року. зв А52 (1982).

39 Щодо стислого аналізу фактів цієї справи див. вище, п. 9 І далі. У цій справі Суд відкинув аргумент, згідно з яким застосуванню підлягає друге положення статті 1 Першого протоколу, бо не було ні юридичного позбавлення права власності, ні примусового відчуження де-факто, оскільки заявники практично мали змогу продати своє майно, хоча зробити це стало важче внаслідок вжиття оскаржених заходів.

40 Див. також справи: «Джеймс проти Сполученого Королівства» (James v. the United Kingdom), A98 (1986), n. 38, і «Анріш проти Франції» (Hentrichv. France), A296-A (1994),п. 34-35.

41 Справа стосовно «Старретт Хаузінг Корпорейшн» і Уряду Ісламської Республіки Ірану (Starrett Housing Corporation and the Government of the Islamic Republic of Iran), проміжне рішення, винесене в грудні 1983 року трибуналом з розгляду претензій між Іраном і Сполученими Штатами Америки

[Залишається дивуватися, чому Суд не застосував цей принцип послідовно у справі «Гайдук та інші проти України» (справа вкладників Ощадбанку). Адже він був більш ніж наочно представлений у цій справі: штучне знецінення державою вкладів у 100 000 разів (!), що перетворило їх з еквіваленту десятків тисяч доларів у еквівалент декількох центів, не могло бути оцінене ніяк інакше, як перетворення прав на вклади на «настільки мізерні, що їх слід вважати експропрійованими» До речі, автор цього матеріалу під час обговорення відповідної справи в аноні-мізованому стані (у вигляді гіпотетичної справи) під час тренінгу для українських адвокатів (див. вступне слово) дійшла саме такого висновку (до того як у реальній справі Суд проігнорував цей та інші аргументи) і під час ділової гри «вирішила» справу на користь заявників. Що ж, принаймні «вкладники» перемогли в теорії хоча й програли на практиці. Наш коментар щодо цього рішення див. у примітці до переліку справ Суду в кінці цього розділу. — Прим. наук, ред.]

69. Показовий приклад заходів, які де-факто стали експропріацією, бачимо у справі «Папаміхалопулос проти Греції» (Papamichalopoulos v. Greece)42. Заявники були власниками великої та цінної ділянки землі в Греції. Ця ділянка мала вихід на берег моря, і в 1963 році заявники отримали дозвіл грецького управління туризму на будівництво на ній готельного комплексу. Але згодом влада у Греції перейшла до рук військової диктатури, і в серпні 1967 року земельну ділянку (в тому числі і пляжну частину) було передано Військово-морському флоту. Заявники,зрозуміло, звернулися з вимогою повернути ділянку, але не домоглися цього.Військово-морський флот почав на цій ділянці будівництво військово-морської бази і санаторію для офіцерів.

70. Незважаючи на оскарження цих дій у різні судові органи Греції і ряд пропозицій від імені держави щодо обміну ділянки заявників на іншу ділянку, заявники так і не отримали компенсації аж до початку 1990-х років, коли вони звернулися до Комісії в Страсбурзі.

71. Коли справа надійшла на розгляд Європейського суду з прав людини, Суд передусім підкреслив, що таке обмеження права має розцінюватися як триваюче порушення, що продовжується з 1967 року. Суд зазначив, що це обмеження не полягає в контролі за користуванням майном, а тому третє положення статті 1 не застосовується. Що ж до другого положення, то земельна ділянка з формальної точки зору не була експропрійована у тому розумінні, що право власності на неї не було передане. Але оскільки Конвенція має на меті захист прав, які є «практичними та ефективними», то необхідно було з'ясувати, чи в ситуації, з приводу якої було подано скаргу, все ж не мала місця експропріація де-факто.

72. Суд зазначив, що фактично власність заявників фізично перейшла до Військово-морського флоту, який почав на цій ділянці будівництво. З цього моменту заявники не могли користуватися своїм майном, продати, заповісти,віддати в заставу або подарувати його. Суд дійшов висновку, що позбавлення заявників можливості розпоряджатися земельною ділянкою разом з неефективністю всіх вжитих заявниками заходів для виправлення цієї ситуації призве

ли до досить серйозних наслідків у формі експропріації земельної ділянки заявників де-факто 43.

73. Цей принцип також було нещодавно застосовано у справі «Брумереску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania) 44, в якій Європейський суд з прав людини ше раз наголосив, що при визначенні того, чи відбулося позбавлення майна у сенсі другого положення, слід глибше проаналізувати обставини, «зазирнути за лаштунки» і з'ясувати реальну ситуацію, з приводу якої подано скаргу.

74. У цій справі йшлося про те, що батьки заявника збудували в 1939 році будинок у Бухаресті. 1950 року, згідно з указом, цей будинок було націоналізовано. У 1974 році держава продала його двом братам, які до того як орендарі жили у квартирі в цьому будинку. У 1993 році заявник звернувся до румунського суду з проханням визнати націоналізацію недійсною, оскільки на його батьків як безробітних поширювався виняток, передбачений в указі про націоналізацію.Суд першої інстанції погодився і постановив органам виконавчої влади передати будинок заявникові. Заявник вселився в будинок і сплатив відповідний земельний податок.

75. Але генеральний прокурор від імені братів, яким перед тим ця нерухомість була передана, подав скаргу до Верховного суду. Верховний суд скасував рішення суду першої інстанції і постановив, що заявник не має права власності на цей будинок і його слід повернути братам.

76. Коли справа надійшла на розгляд Європейського суду з прав людини, цей Суд насамперед встановив, що заявник мав «майно» у формі рішення суду першої Інстанції про те, що власність не була націоналізована законно. Далі Суд постановив, що рішення Верховного суду було втручанням у право, попередньо визнане рішенням суду першої інстанції.

77. Далі Суд застосував принцип, згідно з яким необхідно було з'ясувати, чи був заявник реально позбавлений свого майна, і дійшов висновку, що саме так і сталося, тобто має бути застосоване друге положення. Суд наголосив, що заявник взагалі більше не міг користуватися будинком 45.

78. Отже, вирішення питання про те, чи за відсутності формальної передачі власності відбулася експропріація де-факто, залежить від фактичних обставин і ступеня втручання.

____________________________________________

43 Цікаво, що Суд, встановивши експропріацію де-факто, далі не став з'ясовувати, чи переслідувала експропріація легітимну мету і чи була вона пропорційною. Він просто зазначив, що експропріація де-факто «суперечить праву заявників на мирне володіння своїм майном», очевидно, тому, що не було забезпечено компенсації чи іншого варіанта відшкодування.

44 Рішення від 28 жовтня 1999 року, п. 76.

45 Стосовно того, чи можна виправдати втручання у право власності, Суд зазначив, що держава не висувала аргументів про виправдання його суспільними інтересами, Суд також зауважив, шо заявника було позбавлено будинку і протягом чотирьох років не надавалося жодної компенсації, яка відповідає реальній вартості цього майна. Цікаво, що Суду даному випадку вважав «майном» заявника саме рішення румунського суду першої інстанції, а не будинок як такий і повернуте заявникові право власності на нього. Така позиція, можливо, пояснюється тим, що Суд не бажав, щоб складалося враження, ніби він виходить за межі рішення румунського Верховного суду.