II. Про заснування села Михайлівки

Після смерті мого хрещеного батька Якова Качалова, коли я залишився сам на його обійсті, о тій порі і на тому ж місці не було нікого з сусідів; з часом там мало-помалу почали селитися люди з різних місць та поселень і назвали ту місцину «вільними великими хуторами». Так тривало кільканадцять літ, до виходу іменного указу 1800 року, в якому велено хутори знищити, а хуторян зібрати кучно й поселити при трактових дорогах, і ні в якому разі не називати вільними хуторами, а селами7. Про цей предмет, тобто про затвердження і найменування села в тому самому місці, де я нині перебуваю, за даним мені від трьох сіл — Кодака, Діївки та Сухачівки — дорученням, оскільки здебільшого із цих сіл заселялися й хутори, подавав я прохання до Катеринославської казенної палати. Палата, розглянувши мою просьбу й засвідчивши через члена цієї казенної палати асесора Мартина Коваленка місцезнаходження вільних хуторів та визнавши його вигідним і придатним для поселення, місце затвердила й указом звеліла Діївському волосному правлінню безперешкодно поселяти коло мене людей. Коли примножилося населення, то на повторне моє прохання щодо найменування села казенна палата знову того ж чиновника Коваленка відрядила. Прибувши до моєї оселі й зібравши всю громаду на сходку, чиновник почав усіх підряд запитувати, яке наймення хочуть вони дати своєму селу. Одні казали: хай буде Качаловівка — від імені першого тутешнього жителя Качалова, хрещеного батька Коржевого. А інші те заперечували й говорили: ні, хай буде Коржівка — від імені повірника нашого Микити Леонтійовича Коржа, оскільки він перший після Качалова житель і заступник як цієї землі, так і інших наших справ. Однак, не бажаючи за життя слави й почестей як собі, так і хрещеному моєму батькові, а очікуючи й жадаючи мати їх у житті майбутньому, я заперечив усім голосам громади й зовсім не згодився з їхнім бажанням і присудом. У зв’язку з цим чиновник пан Коваленко, бачачи з-поміж нас незгоду, зволив запропонувати всій громаді таку свою думку: «Послухайте, панове шановна громадо! Якщо ви не згодні затвердити ні тієї, ні іншої думки, якщо така різноголосиця щодо назви села урочним ім’ям, то нехай село ваше буде назване Михайлівкою — від імені государя, великого князя Михайла Павловича!» — на що всі з радістю погодилися. І коли про це було відрапортовано через пана чиновника казенній палаті, то вона, затвердивши нашу спільну думку, видала указ волосному правлінню, аби сповістило всім гуртовим оселям про затвердження й назву вільних хуторів — село Михайлівка.
Перегодом, коли пани сусідні поміщики Петро Петрович Папчинський, який був тоді секретарем у Кременчуцькому губернському правлінні, й Олексій Іванович Верминка, капітан із колишніх запорожців, самочинно заволоділи нашою казенною землею:
Папчинський відмежував 3000 десятин, а Верминка — 1500 десятин, й оскільки Суху Суру зайняв
Папчинський, а Мокру — Верминка, то казенних переселенців — кодачан та діївців, так само, як і михайлівських жителів, так потіснили поміщики, що на обох річках Сурах зовсім не було водопою для худоби. А мене геть витіснили й вигнали з мого житла, й поселили на подвір’ї моєму вісім родин своїх селян. Папчинський же на віднятій у нас ділянці землі влаштував дві слободи, і я тоді поневірявся по чужих дворах із малолітніми дітьми-сиротами, які зосталися від покійної дружини моєї. Це й спричинило те, що як я, так і інші переселенці — кодачани, діївці і михайлівські жителі, будучи вкрай ображеними, мусили зібратися на спільну сходку й порадитися про вибори повіреного для клопотання по судах за казенну землю, що потрапила в сторонні руки. Отак спільною радою, попри всі мої відмовки, упрохали мене бути повіреним не тільки за землю, а й за всі громадські справи, які б не скоїлися в них. Тож я, одержавши доручення, почав клопотати про них від нижніх судів до вищих присутствених місць. Але, не одержавши від них ніякого вирішення щодо моїх апеляційних скарг, з усіма моїми збитками й накладом змушений був потурбувати своїм проханням панів ревізорів Кушелєва й Алексєєва, котрі після сходження на престол государя Павла І були прислані саме тоді до Катеринослава. Прийнявши від мене просьбу, вони тут же звеліли Катеринославському губернському правлінню вдовольнити вимоги мої та моїх довірителів, що невдовзі й було сповнено, і земля наша від пана Папчинського була повернута, і слободи його з нашої землі були переведені на його землю. Проте ділянка, що перебувала в руках пана Верминки, ще не була повернута з тієї причини, що він, Верминка, за всіма ухвалами ревізорів та губернського правління обстоював ту землю своїми клопотаннями ще і в урядовому сенаті, а тому як за цю Верминчину землю, так і за кодацьку, котра тоді була зайнята під місто, а також за вільний продаж гарячого вина по відкупу я подавав поштою государеві на височайше ім’я два прохання підряд, але, не отримавши на них ніякої відповіді й рішення протягом двох років, наважився сам особисто побувати з дорученням у Москві і Санкт-Петербурзі.
Прибувши до Москви4, з’явився до першого департаменту сенату, де й отримав на Верминчину землю рішуче задоволення на користь моїх довірителів8. А потім вирушив до Санкт-Петербурга щодо кодацької землі, приєднаної до міста, а також про винний відкуп за колись поданими мною государеві просьбами. З’явився до пана Муравйова, доповідача його імператорської величності, який розшукав мої клопотання, що до мого прибуття не мали належного ходу, й підніс государеві. Государ же, відмітивши їх, відіслав на розгляд сенатові, і той, вирішуючи це діло, дозволив кодацьким жителям вільно жити на міській землі й користуватися правами й вигодами, котрі залежать від земства, про що й було повідомлено військовому губернатору дюку Рішельє, а мені була видана копія ухвали, аби я з нею з’явився до катеринославського губернатора пана Берта9. Що ж до винного відкупу, то мені було відмовлено на тій підставі, що контракти вже укладені й затверджені; велено мені сказати, що якби я прибув туди раніше на місяць або два, то міг би без мороки одержати дозвіл, і государ зробив би ласку. Отак я, повернувшись зі столиці з Божою поміччю та успіхом, прибув до своєї домівки благополучно й заслужив від довірителів моїх вдячність і шанобу не собі одному, а й нащадкам моїм.