Життєві форми в Шпрангера

Е.Шпрангер побудував своєрідну теорію форм життя як типів особистості і виділив на цій основі шість типів: теоретична людина, економічна людина, естетична людина, суспільна людина, владна людина і релігійна людина. Кожному типу, за Шпрангером, відповідає своєрідна структура мотивації, сприйняття реальності, афективно-емоційної сфери тощо.

Головне в особистості, за Е. Шпрангером, - це ціннісна орієнтація, яка є включенням суб'єкта у пізнання. Ціннісна орієнтація с духовне начало, що визначає світобачення і є похідною частиною загального людського духу. Тому краще говорити не про "описову", а про "духовну" психологію. Е. Шпрангер виділив шість типів пізнання світу, шість "форм життя" і відповідних їм типів людини.

1. Теоретична людина - це така людина, яка тягнеться до пізнання закономірностей світу, відносин між людьми. Це є для неї провідним. Для теоретичної людини, незалежно від того, хто вона за фахом - науковець, ремісник або лікар, - головна ціннісна орієнтація - це осмислення в теоретичному плані того, що відбувається навкруги. Життя для теоретичної людини представлене у вигляді "віяла проблем".

2. Економічна людина звичайно шукає користь у пізнанні Для такого типу людини цінність пізнання пов'язана з тим, що приносить користь ЇЙ самій, сім'ї, колективу, людству. Мислення такої людини має прагматичну спрямованість на створення чогось корисного на основі природничонаукових знань і техніки.

3. Естетична людина сприймає довкілля як щось гармонійне або дисгармонійне, намагається пізнати світ через естетичні враження у вигляді форми, кольору, ритму. Має потяг до самовираження в естетичній формі. І йдеться не лише про професійних художників, скульпторів, композиторів, а й про звичайних людей.

4. Соціальна людина - це та, яка прагне знайти себе в іншій людині, жити заради інших. Вона тягнеться до всеосяжної любові, любові до людства. В цій любові розчиняються межі індивідуальності "Я" особистості, що любить, відрізняється від "Я" егоїстичної людини. Це "Над-Я", що знаходить себе в служінні іншим.

5. Політична людина тягнеться не до суто адміністративної влади, а до такої влади, що відповідає вищим духовним вимогам, базується на істинних духовних цінностях і на цій основі детермінує мотиви та дії інших людей.

6. Релігійна людина - це тип людини, ціннісна орієнтація якої полягає у пошуку смислу життя, начала всіх начал життя, вищої духовної сили - Божества. Релігійна людина може й не належати до жодної з церков, не виконувати обрядів. Головне для неї - саме пошук вищого смислу, вищої правди, першопричини буття.

У своїй класифікації Е. Шпрангер показав, що люди відриізняються одне від одного не лише темпераментом, конституцією, поведінкою, а передусім цінностями своєї духовної орюнтації. Це утворює духовну індивідуальність особистості, її духовну сутність.

ОПИСОВА ПСИХОЛОГІЯ

В період кризи нового підходу до дослідження внутрішнього світу суб'єкта німецький філософ Вільгельм Дильтей(1833-1911), представник "філософії життя", виступив з критикою традиційних філософських шкіл з претензіями на нове світобачення, створене в самому житті, цій єдиній дійсності, що вивчається за допомогою творчих інстинктів і геніальної інтуїції. Головний психологічний трактат - "Описова психологія"(1894 р.).

Під описовою психологією розуміється зображення складових частин, що однаково проявляються у всякому розвиненому людському душевному житті, і зв'язків,що об'єднуються в один єдиний зв'язок, який не виводиться, а переживається. Таким чином, цього роду психологія представляє собою опис і аналіз зв'язку, який дана нам спочатку і завжди у вигляді самого життя. Вона зображує цей зв'язок внутрішнього життя в деякого роду типовій людині. Вона користується всяким можливим допоміжним засобом для дозволу свого завдання.

Згідно В. Дильтею усі науки про дух повинні грунтуватися на психології. Природничонаукова приналежність психології, особливо під час її становлення як автономної науки, приймає у В. Дильтея негативне забарвлення. Критиці піддалися позиції психології, яку В. Дильтей називає пояснювальною, її припущення в зображенні елементів - атомів і їх ассоциациий і ін., які не можна аргументувати. Її об'єктом не була всебічність людської природи - пояснювальна психологія не може розтлумачити істинну життя душі тому, що займається мізерними явищами і інтерпретує їх помилково. Природні науки мали в розпорядженні факти, які передаються ззовні, за допомогою відчуттів як одиничні явища. У психології факти висуваються зсередини як деякий живий зв'язок внутрішнього життя, як щось первинне.

Антитеза розуміння і пояснення - основний методологічний принцип описової психології. Це те, що протиставило стало видом критики натуралізації в психологічному вивченні, яка властива природничонауковій спрямованій психології. Осмислення як метод осягаючої психології принципово відмінно від інтроспективної. Осмислення не ідентично і доцільному знанню в термінах: описова психологія повинна виявити нездійсненність того, щоб хвилювання як абстрактна категорія були зведені в поняття. Об'єктами описової психології є культурна людина і повнота готового внутрішнього життя. Вона має бути описана, осмислена і проаналізована в усій своїй єдності.

Принципи В. Дильтея отримали розвиток в духовно-науковій психології Едуарда Шпрингера(1882-1963). Її завданнями стали вивчення відношення персональної духовної структури особи до структури об'єктивного духу і виявлення видів смислової спрямованості, що дістали назву "Форми життя".

Від загального затвердження В. Дильтея про взаємодію структури внутрішнього життя з культурою і про цінність як обумовлюваній експансивним відношенням особі Э. Шпрингер переходить до систематизації цінностей і робить її по об'єктивнішому, ніж емоційне відношення, як це було у В. Дильтея, початку.

68. Поступово знання про етапи становлення психіки дитини, про віковіхарактеристиках розширювалися, але дитина як і раніше розглядався як досить пасивне істота, піддатливий матеріал, який при вмілому керівництві і навчанні дорослого міг бути трансформований в будь-якому бажаному напрямку.
У другій половині XIX в. склалися об'єктивні передумови для виділення дитячої психології як самостійної галузі психологічної науки. Серед найважливіших чинників - потреби суспільства в новій організації системи освіти; прогрес ідеї розвитку в еволюційної біології; розробка об'єктивних методів дослідження в психології.
Вимоги педагогічної практики були усвідомлені у зв'язку з розвитком загального навчання, яке стало потребою суспільного розвитку в нових умовах промислового виробництва. Педагогам - практикам знадобилися обгрунтовані рекомендації щодо змісту і темпу навчання великих груп дітей, виявилися потрібні методики навчання в групі. Були поставлені питання про етапи психічного розвитку, його рушійних силах і механізмах, тобто про тих закономірностях, які потрібно враховувати при організації педагогічного процесу.
Впровадження ідеї розвитку. Еволюційна біологічна теорія Ч. Дарвіна привнесла в область психології нові постулати - про адаптацію як головної детермінанті психічного розвитку, про генезис психіки, про проходження нею у своєму розвитку певних, закономірних етапів.
Фізіолог і психолог І.М. Сєченов розвивав ідею переходу зовнішніх дій у внутрішній план, де вони в перетвореному вигляді стають психічними якостями і здібностями людини, - ідею інтеріоризації психічних процесів. Сєченов писав, що для загальної психології важливим, навіть єдиним, методом об'єктивного дослідження є саме метод генетичного спостереження.

69. У своїй лабораторії Холл дослідив підлітків та юнаків, розробивши для них спеціальні запитальники, метою яких було вивчення різних сторін психіки хлопців.. Отримані відповіді статистично оброблялися, що допомагало скласти цілісну картину ну психологічних особливостей дітей різного віку.
Досліджуючи психічний розвиток дитини, Хол прийшов до висновку, що в його основі лежить біогенетичний закон, сформульований учнем Дарвіна Е. Геккелем. Однак Геккель говорив про те, що зародки у своєму ембріональному розвитку проходять ті ж стадії, що і весь рід за час свого існування. Холл ж поширив дію біогенетичного закону на людину, довівши, що онтогенетичний розвиток психіки дитини є коротке повторення всіх стадій філогенетичного розвитку психіки людини.
У створеній ним теорії Холл стверджував, що послідовність і зміст цих етапів задані генетично, і тому ні ухилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

Холл вважав, що дитина в розвитку коротко повторює розвиток роду. Виявив риси подібності в розвитку дитини і розвитку людства в соціогенезі. Холл вважав, що гра - необхідна вправа. Гра відображає фази розвитку філогенезу:
1) ссавців стадія до 6 міс (неосмислені, рефлекторні, імпульсивні дії і поведінку);
2) вищі ссавці до 1 р (опановує предмети);
3) починаючий щабель людини від 1 р (оволодіння вертикальної ходою і мовою);
4) ступінь первісних народів до 5 р (ігри, казки);
5) набрання людини в культуру, вступ до школи, соціалізація. Значення робіт Холла - пошук закону, логіки розвитку;спроба показати, що між історичним, соціальним та індивідуальним розвитком людини існує певний взаємозв'язок
Хол був переконаний, що проходження кожної стадії обов'язково для нормального розвитку, а фіксація на якийсь із них веде до появи відхилень та аномалій в психіці. Виходячи з необхідності для дітей проживання всіх стадій психічного розвитку людства, Хол розробив механізм, який допомагає переходу з однієї стадії на іншу. Так як реально дитина не може перенестися в ті ж ситуації, які пережило людство, то перехід від однієї стадії до іншої здійснюється у грі, яка і є таким специфічним механізмом. Так і з'являються дитячі ігри у війну, в козаків - розбійників і т.д. Холл підкреслював, що важливо не обмежувати дитину в прояві його інстинктів, які таким чином викорінюються, в тому числі і дитячі страхи.
Хол був також засновником педології - комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея педоцентризма, тобто ідея про те, що дитина є центром дослідницьких інтересів багатьох професіоналів - психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та інших специалис тов. З усіх цих областей в педологію входить та частина, яка має відношення до дітей. Таким чином, дана наука як би об'єднує всі галузі знань, пов'язані з дослідженням дитячого розвитку.Такимчином, Холвисловивідею створенняекспериментальноївікової психології, з'єднавшивимогипедагогічноїпрактикиз досягненнямисучасної біологіїта психології.

70.ПЕДОЛОГІЯ — концепція розвитку дитини, яка виникла наприкінці ХIХ ст. у США та Західній Європі. Концепція педології грунтувалася на теорії двох факторів; соціального й біологічного, які вважалися рівноцінними і паралельно діючими в розвитку особистості. У 20-х — на початку 30-х років ця концепція була поширена серед радянських педагогів, психологів, фізіологів, лікарів. Головним інструментом педологічного дослідження особистості є тестування.

Педологія (від грец. Pais (paidos) - дитя, logos - вчення) - течія в психології та педагогіці, що виникло на рубежі XIX -XX ст., Обумовлене поширенням еволюційних ідей і розвитком прикладних галузей психології та експериментальної педагогіки. Причиною популярності було те, що педологїія складала сукупність психологічних, анатомо- фізіологічних, біологічних і соціологічних підходів до розвитку дитини. Проте ці підходи виявилися пов'язаними між собою чисто механічно. У дослідженнях учених, що працювали в області педології, був накопичений великий емпіричний матеріал про розвиток поведінки дітей. Цінним у педології було прагнення вивчати розвиток дитини в умовах комплексного підходу, практичної спрямованості на діагностику психічного розвитку. Постановою ЦК ВКП (б) (1936) педологія була оголошена «псевдонаукою» і припинила своє існування. Результатом розгрому педологія стало гальмування розвитку педагогічної та вікової психології, відставання в області психодіагностики, послаблення уваги до особистості дитини в процесах навчання і виховання (так звана «бездітність» педагогіки).

73.Эдуард Клапаред: ідея саморозвитку.( Швейцарский психолог)

Клапаред запропонував розділити дитячу психологію: на прикладну і теоретичну, вважаючи, що вони різний коло проблем. Завданням теоретично ї дитячої психології він вважав дослідження законів психічної життя і етапів психічного розвитку дітей. Прикладну дитячу психологію він поділяв на психогностику і психотехніку. Психогностика мала на меті діагностику, вимір психічного розвитку дітей, а психотехніка була розробці методів навчання дітей і виховання.

Вважаючи, що психічний розвиток вже не потребує додаткових стимулів чи чинників, які його підштовхували, Клапаред розвивав ідею саморозвитку, саморозгортання тих задатків, що є в дитини вже з часу народження. Механізмами цього саморозвитку є гра, й наслідування.

При всієї широті кола проблем, які цікавили Клапареда, у центрі його дослідницькихінтересів стояло мислення та етапи його розвитку в дітей. Він (як згодом і його учень Ж.Пиаже) фактично ототожнював розвиток мислення з психічним розвитком, тому критерієм розподілу дитинства на періоди йому служив перехід від однієї виду мислення до іншого.