Колізійні норми щодо спадкових відносин відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право»

Розділ Х Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає колізійні норми щодо спадкування (ст. 70 - 72). Зокрема, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося. Приклад. Громадянин України постійно проживав у Молдавії, де й помер. Тому відкриття спадщини порядок визначення спадкодавців буде визначатися за законодавством Молдавії. Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає державній реєстрації в Україні, – правом України. Здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Приклад. Відповідно до законодавства Німеччини формою укладення заповіту може бути письмова у випадку, вчинення його у ситуації, яка загрожує життю та у присутності трьох свідків, тому укладений у такій формі заповіт громадянином України може бути визнаний дійсним. Укладення письмового заповіту 15-річним громадянином України в Японії, який постійно проживає в цій державі може бути визнано дійсним. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Велику роботи світове співтовариство проводить у напрямку сприяння виявлення після смерті заповідача заповіту. Зокрема, була прийнята Конвенція про запровадження системи реєстрації заповітів від 16.05.1972 р., яку ратифіковано Україною із заявою згідно із Законом від 10.07.2010 р. (дата набрання чинності для України 31.12.2010 р.

Згідно з п. 1 ст. 3 Конвенції національним органом для виконання в Україні функцій, передбачених цією Конвенцією є Міністерство юстиції України. Договірні Держави зобов'язуються встановити відповідно до положень цієї Конвенції систему реєстрації заповітів для сприяння після смерті заповідача виявленню існування заповіту.

Відповідно до ст. 4 реєстрації підлягають: a) посвідчені заповіти, пред'явлені нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які за законом цієї Держави мають право реєструвати їх, а також інші заповіти, передані на зберігання органові чи особі, які вповноважені законом приймати такі заповіти на зберігання, коли при цьому складається офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання; b) власноручно складені заповіти, передані на зберігання нотаріусу, державному органові чи будь-якій особі, які за законом цієї Держави мають право приймати їх на зберігання, при цьому офіційний документ про прийняття заповіту на зберігання не складається, якщо закон дозволяє таку передачу. Заповідач має право відмовитися від реєстрації заповіту, якщо зазначений закон не забороняє такої відмови.Відкликання, скасування та інші зміни до заповітів, належним чином зареєстровані також підлягають реєстрації, якщо їх складено за формою, яка вимагає обов'язкової реєстрації. Будь-яка Договірна Держава може виключити зі сфери застосування цієї статті заповіти, що передаються на зберігання до органів збройних сил. Реєстрація заповіту не ставиться в залежність від громадянства або місця проживання заповідача. Відповідно до ст. 8 Конвенції протягом життя заповідача факт реєстрації заповіту розголошенню не підлягає. Після смерті заповідача будь-яка особа може отримати відомості щодо заповіту, за пред'явлення витягу зі свідоцтва про смерть чи будь-якого іншого прийнятного документа, що підтверджує факт смерті заповідача.Згідно із Положенням про Спадковий реєстр, затвердженим Наказом Міністерства юстиції України від 07.07.2011 р. № 1810/5 «Про затвердження Положення про Спадковий реєстр», встановлено порядок ведення й користування Спадковим реєстром, внесення до нього відомостей про заповіти та спадкові договори, посвідчені в Україні, а за бажанням заповідача – посвідчені (складені та/або прийняті на зберігання) і зареєстровані в іноземних державах згідно з Конвенцією про запровадження системи реєстрації заповітів, про заведені спадкові справи та видані свідоцтва про право на спадщину, а також надання інформації з нього.

Відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 р. право спадкування майна, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкоємець мав останнє постійне місце проживання. Конвенцією проголошений принцип рівності, відповідно до якого громадяни кожної з Договірних Сторін можуть успадковувати на територіях інших Договірних Сторін майно або права за законом або за заповітом на рівних умовах і в тому ж обсязі, як і громадяни цієї Договірної Сторони.

Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно. Якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться. Здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і його скасування визначаються по праву тієї країни, де заповідач мав місце проживання в момент складання акта.

Провадження по справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець у момент своєї смерті. Провадження по справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно (ст. 48).

По справах про спадкування, у тому числі по спадкових спорах, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з Договірних Сторін компетентні представляти (за винятком права на відмовлення від спадщини) без спеціального доручення в установах інших Договірних Сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника (ст. 49).