Правовий статус у міжнародному приватному праві

Активізація глобалізаційних процесів, прийняття та ратифікація нових міжнародних договорів у сфері прав дитини, зміни в внутрішніх законодавствах держав призвели до необхідності вивчення проблемних питань правового статусу дитини у міжнародному приватному праві. Міжнародне приватне право окреслює коло відносин, які стосуються дитини як суб’єкта правовідносин: питання ім’я, правоздатності та дієздатності, громадянства, усиновлення, піклування, правоздатності та дієздатності, майнових та немайнових прав та ін. Актуальними проблемами залишається визначення правового статусу дитини в міжнародному цивільному процесі.

Питання громадянства дитини є актуальним і в міжнародному приватному праві. Адже від державної належності того чи іншого суб’єкту залежить обсяг та зміст прав та обов’язків. Проблема визначення громадянства дитини постає при визначені громадянства дитини при різному громадянстві батьків, апатризмі або ж біпатризмі батьків. Зокрема, відповідно до абз. 1 і 2 Ввідного закону до Німецького цивільного уложення альтернативною прив’язкою для дітей народжених у шлюбі, є «закон громадянства» кожного із батьків, за умови, що у них різне громадянство. Правом цієї держави врегульовується також відносини між батьками і дитиною, народженою у шлюбі у випадку припинення шлюбу (абз. 2 ст. 19 Ввідного закону до Німецького цивільного уложення).

Визначення правосуб’єктності дитини в міжнародному приватному праві витікає із загальних та спеціальних уніфікованих міжнародних договорів, колізійних прив’язок та національного законодавства держав. Певні стадії життєвого шляху людини, іноді загально об’єктивні (народження, досягнення повноліття, укладення шлюбу, народження власної дитини, смерть), незалежно від нього принципово впливають на її особисту статутну якість, на обсяг та якість її правосуб’єктності. Дитина – особливий суб’єкт правових відносин у міжнародному приватному праві. Сам термін «дитина» тлумачиться по-різному як у внутрішньому законодавстві держав, так і в низці міжнародних договорів. Наприклад, Європейська конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20.05.1980 р. (ратифікована Україною із заявами та застереженнями від 06.03.2008 р., дата набрання чинності для України 01.11.2008 р.) дає таке визначення: «Дитина» означає особу будь-якого громадянства, що не досягла 16 років і не має права самостійно вирішувати стосовно місця свого проживання за законодавством місця її звичайного проживання, законодавством її громадянства чи за внутрішнім законодавством запитуваної Держави»; Конвенція про права дитини від 20.11.1989 р. (ратифікована Україною 27.02.1991 р., дата набрання чинності 27.09.1991 р.), вказує, що: «Для цілей Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше». В основному відмінності стосуються вікових критеріїв та визначення обсягу прав та обов’язків, а також мети застосування міжнародного договору. Зокрема, проблемним залишається питання виникнення моменту правоздатності у новонародженої дитини. В деяких державах це питання регулюється на конституційному рівні. Так, Конституціях Ірландії, Чехії, Словакії та Угорщини проголошено право на життя до народження. Ст. 6 Конвенції про права дитини вказує, що кожна дитина має невід'ємне право на життя при чому не уточнюючи чи до народження чи після.

У сфері правового статусу дитини укладена значна кількість міжнародних договорів як багатосторонніх так і двосторонніх, як загальних так і таких, що стосуються окремої сфери правового регулювання: міжнародного усиновлення, опіки та піклування тощо. Зокрема, можна назвати такі «Гаазькі дитячі конвенції»: Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 р. (Україна приєдналась 11.01.2006 р., набрання чинності для України 01.09.2006 р.), Конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19.10.1996 р. (ратифікована Україною 14.11.2006 р., набрання чинності для України 01.02.2008 р.), Конвенцію про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання від 02.10.1973 р. (Україна приєдналась 14.09.2006 р., набрання чинності для України 01.08.2008 р.) та ін. Міжнародними договорами визначається як матеріальні норми, що містять права та обов’язки суб’єктів правовідносин так і колізійні прив’язки. Усе міжнародне приватне право пронизане нормами міжнародних договорів, які укладаються між державами.

Специфікою міжнародного приватного права є застосування колізійних норм, які визначають право якої держави слід застосовувати до правовідносин з іноземним елементом. Найбільш поширеними колізійними прив’язками, які стосуються правового статусу дитини є: особистий закон дитини; закон компетентної установи та суду; особистий закон усиновлювача та усиновленого; закон найбільш сприятливого для дитини законодавства. Звичайно для визначення правосуб’єктності дитини використовується особистий закон фізичної особи, в двох його варіаціях: закон громадянства дитини (національний закон батьків, матері або батька); закон постійного місця проживання дитини (звичайного місця проживання дитини).

Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження; права та обов’язки батьків і дітей – особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв’язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини; усиновлення та його скасування – особистим законом дитини або усиновлювача.

Важливу роль у врегулювання правовідносин, суб’єктами яких є діти, у рамках СНД відіграє Конвенція про правову допомогу і правовідносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (далі – Конвенція СНД), яку ратифіковано із застереженнями Законом від 10.11.1994 р. В цій Конвенції визначено коло правовідносин щодо дітей і відповідно до них колізійні прив’язки: встановлення і заперечення батьківства або материнства визначається за законодавством держави громадянином якої дитина є за народженням (ст. 31); правовідносини батьків і дітей визначаються за законодавством держави, на території якої постійно проживають діти (ст. 32); по справах про стягнення аліментів з повнолітніх дітей застосовується законодавство держави, на території якої має місце проживання особа, що претендує на одержання аліментів (ст. 32); встановлення або скасування опіки і піклування провадиться за законодавством держави, громадянином якої є особа, у відношенні якого встановлюється або скасовується опіка або піклування (ст. 33); правовідносини між опікуном або піклувальником і особою, що знаходиться під опікою або піклуванням, регулюються законодавством держави, установа якої призначила опікуна або піклувальника (ст. 33); обов'язок прийняти опікунство або піклування встановлюється законодавством держави, громадянином якої є особа, призначувана опікуном або піклувальником; опікуном або піклувальником особи, що є громадянином однієї Договірної Сторони, може бути призначений громадянин іншої Договірної Сторони, якщо він проживає на території Сторони, де буде здійснюватися опіка або піклування.

Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах від 30.01.2002 р., який ратифіковано Законом від 07.09.2005 р. (набрання чинності 30.10.2006 р.) містить подібні до Конвенції СНД колізійні прив’язки щодо встановлення та оспорювання батьківства; опіки та піклування. Однак на відміну від Конвенції СНД (закон постійного місця проживання дитини) вказаний Договір щодо правовідносин між батьками та дітьми передбачає застосування законодавства тієї держави, громадянином якої є дитина. В певних випадках може використовуватися і закон місця проживання дитини. На нашу думку, відповідно до цього Договору вказана прив’язка може застосовуватися за умови сукупності двох факторів: місця проживання дитини на території іншої держави та наявності законодавства іншої держави, яке є більш сприятливим. При цьому поняття «більш сприятливе законодавство» є досить оціночним та відносним, тому потребує ретельного аналізу усього масиву нормативно-правових актів певної держави. Тож, як видається, застосування колізійної прив’язки місця проживання дитини щодо правовідносин між батьками та дітьми на практиці у відносинах між Україною та Румунією є нереальним. У Договорі між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993 р., ратифікованому Постановою Верховної Ради України № 3941-XII від 04.02.1994 р. (набрання чинності 14.08.1994 р.), передбачені відмінні від названих вище міжнародних договорів колізійні прив’язки. Наприклад, встановлення і оспорювання походження дитини від певної особи регулюється законодавством тієї держави, громадянином якої є мати дитини в момент народження дитини, але достатнім є дотримання форми визнання дитини, що передбачена законодавством тієї держави, на території якої визнання має бути або було здійснене. У міжнародному приватному праві важливою специфікою є застосування колізійного принципу найбільш сприятливого для дитини законодавства (lex benignitatis – закон найбільш сприятливий для сторони). Декларація ООН про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному і міжнародному рівнях, прийнята 03.12.1986 р. проголошує, що при розгляді усіх питань, які торкаються передачі дитини для піклування не його власними батьками, головним міркуванням повинно бути найкраще забезпечення інтересів дитини, і особливо його потреби в любові і права на забезпеченість та постійне піклування. Згідно із ст. 21 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 р: «Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони: а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною..» тощо. Відповідно до ст. 24 Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах від 28.05.2001 р., який ратифіковано 10.01.2002 р. (набрання чинності 18.11.2002 р.): «Громадянина однієї Договірної Сторони може бути призначено опікуном чи піклувальником громадянина другої Договірної Сторони, якщо він має місце проживання на території тієї Договірної Сторони, де він має виконувати цю функцію та якщо це найбільше відповідає інтересам підопічного». Колізійна прив’язка найбільш сприятливого для дитини законодавства передбачена низкою інших двосторонніх міжнародних договорів, учасницею яких є Україна: Договором між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах, який ратифіковано 07.09.2005 р., Договором між Україною та Республікою Македонія про правову допомогу в цивільних справах, який ратифіковано 10.04.2000 р. та ін.Гарантії правового статусу дитини в міжнародному приватному праві – це сукупність певних способів, засобів, за допомогою яких здійснюються реалізація прав та обов’язків дитини. Такими правовими гарантіями виступають: 1) відповідний масив джерел міжнародного приватного права; 2) система органів та організацій як на міжнародному рівні так і національному рівні конкретної держави. Вказане в тому числі торкається участі дитини у міжнародному цивільному процесі. Саме міжнародне приватне право слугує беззаперечною гарантією належної реалізації прав дитини. Гарантуванню прав дитини слугує застосування застереження про публічний порядок, імперативних норм певних держав. В той же час проблеми кваліфікації, обходу закону та зворотного відсилання залишаються складними та потребують додаткових наукових досліджень.

Активізація прийняття міжнародних договорів, які стосуються правового статусу дитини з однієї сторони полегшує гарантування прав дитини, а з іншої ускладнює. Ускладнення пов’язані із використанням у міжнародних договорах специфічної термінології, яка є притаманною для однієї правової системи, а для іншої є новою а також пов’язана із проблемами перекладу тексту. Проілюструвати зазначене можна на прикладі «Гаазьких дитячих конвенцій». Ю.В. Черняк зауважує: «…звичайне місце проживання як колізійний принцип і як критерій визначення юрисдикції справи застосовується в у багатьох Гаазьких конвенціях, проте жодна із конвенцій не містить його визначення». Вирішенню схожих проблем допомагає правозастосовна практика, а також діяльність відповідних міжнародних установ та організацій.