2017-12-16
361
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі, малярстві та музиці.
Ванглійській мові розрізняють терміни « Postmodernism » (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та « Postmodernity » (постмодерність) — який використовується д ля означення проявів постмодернізму в соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові.
Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдженнязавдяки філософам Ж. Дерріда, Ж. Батаю, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» ( 1979 ).
|
|
|
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися в марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена можливості не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Риси постмодернізму в мистецтві:
· культ незалежної особистості;
· потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
· прагнення поєднати, доповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
· бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
· використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
· зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
|
|
|
· суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
· сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
· запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
· як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;
· іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Уляненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та ін.
