2017-12-16
523
Проблеми сучасної вітчизняної культури часто зводять до її поганого фінансування з боку держави, занепаду рівня життя більшої частини населення і поганого впливу "бездуховної" культури Заходу. Незважаючи на те, що, принаймні, дві перші проблеми дійсно, існують, це вкрай спрощене пояснення.
Історія людства показує, що рівень культури аж ніяк не завжди пропорційний рівню фінансування та забезпеченості населення. Що ж стосується "експансії Заходу", то вона можлива завдяки тому, що з якихось причин затребувана в Україні. Суть того, що відбувається у сфері сучасної культури, можна зрозуміти, тільки розглядаючи цю проблему в більш широкому контексті. Річ у тім, що сучасна вітчизняна культура – це культура перехідного періоду.
Перетворення, що відбулися в нашій країні за останнє десятиліття, настільки фундаментальні, що є радикальною зміною способу життя, системи цінностей і стилю свідомості. Характеристиками подібних періодів в історії культур є динамічність розвитку, з одного боку, і значна нестабільність – з іншого.
Необхідно відзначити крайню мозаїчність вітчизняної культури. Звичайно, субкультури існували в Україні й у радянський час, однак в умовах безроздільного панування комуністичної ідеології, яка регламентувала всі основні сфери соціального буття, вони, залежно від їхнього характеру, контролювалися і вписувалися в єдину соціалістичну культуру чи придушувалися. На рубежі 80-90-х рр. XX ст. стримуючий фактор, а також "залізна завіса", що відокремлювала Україну від Заходу, зникають, і починається стрімкий процес утворення різних культурних спільнот зі своїми традиціями, картиною світу тощо. Кількість їхніх видів і варіантів дуже велика: від відродження і відокремлення національних культур до субкультур нових соціальних груп (наприклад, т. зв. "нових українців"), від традиційних хіпі до таких екзотичних явищ, як прихильників відродження язичництва і шанувальників романів англійського філолога Дж.Р. Толкієна.
Процес культурного багатоголосся взагалі ж нормальний, природний і плідний, адже культура країни створюється в результаті діалогу, і чим більше в ньому учасників, тим вона буде цікавішою. Однак почуття національної ідеї, що лежить в основі великих культур та об'єднувальної субкультури, у даний час сильно послаблено, а уявлення про неї розмиті. І таким чином вищезгадане різноголосся може негативно вплинути на українську культуру.
Помітна також різниця культурної ситуації столиці та провінції. Подобається нам це чи ні, але сучасна культура – культура інформаційного суспільства, і рівень оволодіння нею залежить від ступеня доступу до інформаційних потоків, трансльованих ЗМІ, Інтернетом, масою книжкової продукції тощо. У цій сфері ми досягли значних успіхів, але, як правило, переважно в столицях, жителі яких мають більшу можливість вибору. Рівень же культурної інформації, який досягає провінції, істотно скоротився за більшістю показників, причому не тільки за обсягом, але й за якістю.
Інша група проблем пов'язана з певним відставанням вітчизняної культури в галузі технологічного оснащення. Нова технологія – не тільки якісне і кількісне поліпшення результату тієї чи іншої праці, вона докорінно змінює сам характер людської діяльності у всіх сферах, що, у свою чергу, є одним із факторів, які формують новий спосіб життя.
Вчені і політики стверджують, що в ХХІ ст. "багатство, праця, культура, знання, гроші, торгівля усе буде циркулювати через кібернетичні мережі". Кордони інформаційних полів будуть ретельно охоронятися. А саме ці поля стануть набагато більш ефективним засобом у боротьбі за владу над світом, ніж зброя. Сам розвиток мистецтва нерозривно пов'язаний із комп'ютерними технологіями. Кіно, телебачення, дизайн активно використовують комп'ютерну графіку і взагалі можливості, надані віртуальною реальністю. Однак, якщо порівняти поширення в нас мережі Інтернет, картина дуже невтішно нагадає мережу залізниць в Україні перед Першою світовою війною, яких було катастрофічно мало порівняно з Західною Європою.
Не меншою проблемою є і споживачі культурної продукції. Сам спосіб життя в сучасному індустріальному суспільстві (який погіршується в Україні частими економічними і політичним безладдям) формує особливий тип людини. По-перше, вищою цінністю значна частина наших сучасників (як показують опитування) вважає матеріальне добробут. І за останнє десятиліття дуже багато людей залишили гуманітарну сферу діяльності, оскільки вона не приносила відповідних доходів. По-друге, багато людей втягнуто в надзвичайно інтенсивну трудову діяльність, що супроводжується великою концентрацією зусиль, і, разом з тим, одноманітну діяльність з вузькою спеціалізацією в сфері виробництва і послуг. Подібний ритм життя разом з вільним часом, що скоротився, дуже обмежує розумові обрії і можливість доступу до серйозної культурної інформації, оскільки культурна продукція сприймається тільки як варіант відпочинку і розслаблення. Більше того, людина поступово позбавляється здатності серйозно аналізувати яку-небудь інформацію, передоручаючи це ЗМІ, що надзвичайно полегшує маніпулювання її свідомістю. По-третє, перед поглядом споживача відкривається величезна кількість галузей культури, варіантів культурної продукції і постійно з'являються все нові. "Гарним тоном" вважається прагнення прилучитися до максимально більшої їхньої кількості (звичайно, у міру матеріальних та інтелектуальних можливостей), що створює ілюзію пізнання життя у всій її повноті. Наявність подібного широкого вибору, звичайно, розширює світогляд і робить людину більш вимогливою. Але, разом з тим, неможливість "осягти неосяжне" змушує її ковзати верхівками, а смаки робить усе більш рухливими і нестійкими.
В усіх сферах діяльності людину оточує все більша кількість складних речей (машини, комп'ютери, факси, домашня техніка тощо). Причому в сучасному способі життя вона взаємодіє з ними набагато частіше і більше, ніж із людьми. Ці, далеко не єдині, проблеми свідомості сучасної людини пояснюють усе частіші заклики інтелектуальної еліти, суспільства до гуманізації сучасної культури.
Особливою проблемою є сильні культурні виливи ззовні, що відбуваються на тлі серйозних змін і навіть повного зникнення багатьох традиційних галузей вітчизняної культури. Особливо відчутне проникнення в Україну американської культури. Багато європейських країн приймають закони, що ускладнюють її проникнення та захищають культуру національну. Особливо цим прославилася Франція, де ще в 1982 р. міністром культури була складена програма боротьби з тим, що він назвав "американським культурним імперіалізмом". Це дуже актуально і для нас. Річ не в тім, щоб діалог різних культур припинився, а в тому, щоб він сприяв взаємозбагаченню, а не руйнуванню однієї культури іншою.
Культурна політика полягає не в підпорядкуванні національної культури державі, а в її підтримці, причому аж ніяк не тільки фінансової, але й інтелектуальної. Серед цих заходів – розробка нових освітніх програм, що сприяють гуманізації освіти, де оптимально сполучалися б загально-гуманітарні і національні цінності, закон про охорону мови (прийнятий, зокрема, у Франції), програми, що сприяють збереженню та вивченню традиційних видів мистецтв тощо.
Державу повинна турбувати проблема збереження національної картини світу (національного світогляду), що об'єднує масу індивідуальностей у націю і безліч субкультур у національну культуру.
3. Здобутки української культури у радянський період – СРС
Національна культура нерозривно пов’язана з наукою, мораллю, освітою, вона формує націю, звеличує її і творить їй неповторне духовне обличчя в своєрідному груповому портреті світової цивілізації. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який охопив більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію в роки сталінської диктатури, хрущовську "відлигу", брежнєвський "застій", горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сфер життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.
Із роками війни (1941-1945) пов’язаний відносний розквіт історичної науки, культури, літератури та образотворчого мистецтва. Все це свідчило про неминучу появу нового культурного та суспільного піднесення України, яка пережила страшну війну та німецьку окупацію. Проте, режим боявся, що 70 мільйонів радянських людей – жителів окупованих німцями територій, остарбайтерів, військовополонених – познайомились із Заходом та деякими аспектами західного життя. Тому Сталін вважав: режим повинен зчавити суспільство у своєму кулаці. Таким чином, новий розмах культурного життя України змінився новим систематичним та планованим руйнуванням.
У повоєнні роки розвиток культури проходив в атмосфері ідеологічної непримиренності, постійних переслідувань інакомислячих. Великоруський шовінізм, "жданівщина" нанесли в цей період особливої сили удар по українській культурі. У 1948 р. з ініціативи вищого партійного керівництва в СРСР розгорнулася боротьба з так званими "космополітами", яка поширилась і в Україні. Пошуки ідеологічних відхилень привели до нападів на діячів європейської культури.
У результаті, у колах творчої інтелігенції стало наростати взаємне недовір'я, підозрілість, утверджувалися доноси, що підтримувалися і навіть заохочувалися. Смерть Й. Сталіна і початок дестанілізації суспільства відкрили перед українською національною культурою. У 1950 р. було ліквідовано кабінет європейської історії в Академії наук УРСР.
Першими на нову ситуацію зреагували письменники. Виходять автобіографічна повість О. Довженка "За ширмою", поеми "Розстріляне безсмертя", "Мазепа", повісті В. Сосюри, Л. Первомайського, Г. Тютюнника. У поезії активно виступали В. Симоненко, М. Руденко, Л. Костенко, Д. Павличко, В. Шевчук.
Із приходом до влади Хрущова політична ситуація в країні поступово змінюється, настає "відлига" – певна свобода творчості, що породила безліч надій. "Відлига" породила таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво – рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні.
Український живопис 60-80 рр. ХХ ст., характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соцреалізму, що насаджував народницький академічний стиль ХІХ ст., пропагандизмом і догматичністю.
Традиційно значними є досягнення української музики. З’явилися нові опери, балети, симфонії. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва.
У 80-ті рр. з’являються вельми успішні анімаційні стрічки режисерів Володимира Дахна, Давида Черкаського, Леоніда Зарубіна, Володимира Гончарова.
У 1951 та 1960 рр. український театр стає учасником Декад української літератури та мистецтва в Москві. Київський колектив підтвердив свій високий мистецький рівень, показав багато нових вистав.
Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою Хрущова і приходом до влади Брежнєва. Почався поворот неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури.
У 1984 р. здійснена спроба реформувати освіту. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль.
У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичувалося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці.
Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації "білих плям історії" відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета "Літературна Україна". Публіцистика зайняла провідні позиції.
Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено право свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відокремлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.
Значною подією в культурному житті Україні стало проведення Першого фестивалю "Червона рута", який відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики. Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизаціїв Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення.
З сер. 80-х років в умовах пробудження національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися в громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічний розвиток, охорона чистоти та самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.
Протягом 2 пол. ХХ ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригінальними. Останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя все далі відходять у минуле, а в сучасній культурній сфері України можна відзначити підбадьорливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного відродження українського народу.
4. Нове національне культурне відродження в добу становлення незалежності України – СРС
Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. У суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна сьогодні.
Одним із найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. Із прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, у Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей: за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах, і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Сімферополі так думають 54 % росіян. Це, по суті, говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.
Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12-14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х – 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).
У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів із ранньою профілізацією – гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. У 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.
Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введено систему акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.
За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).
Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. У той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992-1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.
З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.
Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недосяжними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.
5. Шляхи та форми впливу інших культур – СРС
Джерела національних відмінностей культур варто шукати в історичних умовах їхнього формування. Ці відмінності мають глибокі корені, які відбивають особливості громадського життя тієї чи іншої соціально-історичної чи етнічної спільності людей, її взаємозв'язку з природою. Культурні відмінності – одне з джерел багатогранності історичного процесу, які надають йому барвистості і багатомірності. Кожна національна культура неповторна, унікальна. І ця неповторність, незамінність визначають необхідність особливо дбайливого ставлення до неї.
Разом з тим, вже в античній цивілізації йшов процес взаємодії культур. У міру того, як історія ставала всесвітньою, виникали передумови для взаємозбагачення культур як у рамках окремих багатонаціональних держав, так і в масштабах усього людства. Науково-технічний прогрес, загальні тенденції в розвитку освіти, величезна рухливість населення, світовий поділ праці – ці и інші фактори сприяють подальшій інтернаціоналізації культури і громадського життя, посиленню і поглибленню взаємопроникнення культур, але в той же час породжують і різноманітні проблеми.
Інтернаціоналізація культури часто зустрічає опір, особливо там, де вона насаджується насильно. У деяких розвинутих країнах і тих, що недавно звільнилися від колоніальної залежності, прагнення до відокремлення національної культури є своєрідною формою протесту проти неоколоніалізму чи засилля західної масової культури.
Уже сьогодні масовий експорт західної культури, особливо американської, поширення англійської мови як універсальної викликали в ряді країн відповідну реакцію населення: звучать заклики обмежити використання іноземних слів у публічних виступах, друкованих матеріалах, зовнішній рекламі.
Не випадково, наприклад, сучасне покоління молодих японців з особливою увагою стало ставитися до національного одягу, їжі та культури. А в Уельсі, де практично усі вже давно говорять англійською, у 70-ті рр. XX ст. зародився широкий рух за відродження уельської (кимрської) мови, яка практично зникла.
В умовах інтернаціоналізації загострюються проблеми збереження культури нечисленних народів. Так, у деяких народностей Півночі немає своєї писемності, і рідна мова поступово забувається в процесі постійного спілкування з іншими народами.
Подібні проблеми можна вирішити лише завдяки діалогу культур, але за умови, що це повинен бути діалог рівних і різних. Діалог припускає також взаємопроникнення, взаємозбагачення культур. Не випадково культурний обмін (виставки, концерти, фестивалі тощо) став доброю традицією в житті сучасної цивілізації. У результаті діалогу створюються загальнолюдські культурні цінності, найважливішими з яких є моральні норми і, в першу чергу, такі, як гуманізм, милосердя, взаємодопомога.
Процеси взаємопроникнення та взаємозбагачення культур позначаються терміном “аккультурація”. Зараз практично не існує абсолютно ізольованих від світу культурних спільнот, за винятком, можливо, невеликих тубільних племен Амазонії. Таким чином, будь-який народ відкритий для сприйняття чужого досвіду й водночас готовий ділитися власними цінностями з іншими народами.
Процеси, що відбуваються на культурній карті людства, не обмежуються ненасильницьким взаємопроникненням та взаємозбагаченням культур, а можуть приймати й радикальніші форми, як, скажімо, асиміляція або транскультурація.
Асиміляція – це повне або часткове поглинання культури одного, зазвичай менш цивілізованого та слабшого, народу іншою іноземною культурою. Це здійснюється найчастіше шляхом загарбання, наступних мішаних шлюбів та цілеспрямованого розчинення пригнобленого етносу в етносі загарбника. Останньою фортецею тут виступає мова, із втратою якої гине й асимільована культура. Так сталося з племенами Америки, Африки. Проте, чим чисельніший народ і чим багатша його культура, тим важче він підлягає зовнішньому впливу. У цьому випадку виникає не поглинання однією культурою іншої, а їхній синтез, що утворює оригінальну “гібридну” культуру. Так сталося з культурами народів Латинської Америки під час завоювання їх іспанськими конкістадорами.
Транскультурація – процес, в якому культурні форми буквально переміщуються в часі та просторі, вступаючи у взаємодію з іншими культурними формами і середовищем, що призводить до взаємовпливів, появи нових форм і змін у середовищах. Не слід розуміти транскультурацію просто як наслідок переміщення населення. Чимало культурних перехресть утворилися завдяки мас-медіа та культурним індустріям. Мас-медіа та їхні образи часто об’єднують людей, які ніколи один одного не бачили.
Завдяки електронним медіа-технологіям сучасна людина може сприймати та використовувати у свій спосіб культурну символіку в нових часо-просторових обставинах, значно розширюючи сукупність особистих уявлень і понять і соціальних використань. Перемішування традиційного з модерним стає цілком доречним і практичним.
Транскультурація породжує і культурні гібриди – сплави культурних форм. Гібридні форми та жанри набувають популярності майже автоматично. Напр., вийшовши з чорних гетто американських міст, реп-музика та хіп-хоп-культура переможно крокують світом, впливаючи на багато місцевих різновидів поп-музики.
Проблема взаємопроникнення і взаємозбагачення культур висуває питання, в якій мірі різні сфери культурного буття сприймаються іншими культурами. Найлегше у світовому масштабі розповсюджуються досягнення техніки, природничих та точних наук. Порівняно вільно опановуються досягнення в галузі мистецтва і літератури. Так само процеси в мовознавстві, насамперед у лексиці. Проте є галузь, де взаємопроникнення і взаємовплив або зведені до мінімуму, або взагалі виключені. Цією сферою є фольклор, який становить своєрідність будь-якої культури.
Тема 9.Провідні тенденції розвитку сучасної української культури.Постмодерн і модерн.
¡ Естетика модерну. Поняття модернізму (фр. moderne - новейший, современный) в широкому розумінні використовується в естетиці та мистецтвознавстві XX ст. Модернізм об´єднує різноманітні, досить незалежні напрями, які можуть значно відрізнятися за своїм соціальним чи культурно-історичним значенням (експресіонізм, кубізм, сюрреалізм, поп-арт, мінімалізм, концептуалізм та ін). Хронологічно модернізм обіймає кінець XIX ст. та 60-ті рр. XX ст., включаючи всі авангардні рухи аж до свого "антипода" - постмодернізму.
Головні риси модернізму: - естетичну стратегію автономії мистецтва, тобто його принципову незалежність від будь-яких позахудожніх контекстів (соціальних, політичних, релігійних і т. ін);
- акцент на художній формі, яка розуміється як головна основа твору;
- абсолютизація візуальної (аудіо) презентації твору як самодостатньої форми буття.
¡ Значення: він став особливою, своєчасною формою самопізнання культури, визначив сучасні форми буття мистецтва, звільнив художню СВІДОМІСТЬ, виявивши можливості створення нових сенсів, змістив акценти у взаєминах між мистецтвом та суспільством.
¡ До головних напрямів модернізму відносять: абстрактний експресіонізм, конкретне мистецтво, поп-арт, концептуалізм, мінімалізм та ін.
Модернізму був притаманний сильний,однак одночасно він був і свого роду творчою роботою. Енергія А. Модільяні, П.
Пікассо, А. Шенберга, Д. Джойса, М. Шагала і інших авторів, не успадковували формикласичного мистецтва, була спрямована на вироблення адекватного художнього вигляду епохи.Модернізм будував свою художню символіку, не звертаючись прямо до реальності, а мобілізуючи художні ресурси.
Модернізм у літературі
У літературі модернізм прийшов на зміну класичному роману. Замість життєпису читачеві стали пропонувати літературні інтерпретації різних філософських, психологічних та історичних концепцій, з'явився стиль, названий Потік свідомості.Важливе місце в літературі модернізму займає тема осмислення війни, втраченого покоління.
Головними предтечами модернізму були: Достоєвський (1821-81) (Злочин і кара (1866), Брати Карамазови (1880); Уітмен (1819-92) (Листя трави) (1855-91); Бодлер (1821-67) (Квіти зла), А. Рембо (1854-91) (Осяяння, 1874).
Філософами, що вплинули на письменників модерністів були Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, Вільям Джеймс, та інші. Сильний вплив надав також Зигмунд Фрейд.
Модернізм покінчив зі старим стилем в перші три десятиліття 20-го століття і радикально переглянув можливі літературні форми. Головні літератори цього періоду:А.Ахматова, Хемінгуей, Ф.Кафка,Дж.Джойс,
¡ Модернізм в українській літературі Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю.
¡ Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед
¡ усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).
¡ Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму.
¡ Модернізм в українській літературі характеризується трагічним розривом між духовністю та існуванням («Камінний господар», „Лісова пісня» Лесі Українки), наголошення на біологічну сутність людини, психологічне самозаглиблення та ослаблення зв’язків героя з оточенням (М. Коцюбинський, О. Кобилянська)
Модернізм у архітектурі
¡ У спеціальній літературі терміну «архітектурний модернізм» відповідають англійські терміни «modern architecture», або ж «modern», що вживаються в тому ж контексті. Вираз «модернізм» вживається іноді як синонім поняття «сучасна архітектура
Архітектурний модернізм включає такі архітектурні напрямки, як європейський функціоналізм 20-30-х років, конструктивізм і раціоналізм у 20-х роках Росії, рух «баухаус» у Німеччині, архітектурний ар-деко стиль, інтернаціональний стиль, бруталізм, органічна архітектура.
Основні представники архітектурного модернізму - це піонери сучасної архітектури Френк Ллойд Райт, Вальтер Гропіус, Ріхард Нойтра, Людвіг Міс ван Дер Рое, Оскар Німейєр, а також деякі інші.
Модерністські течії у мистецтві
¡ Авангардизм
¡ Футуризм
¡ Символізм
¡ Кубізм
¡ Примітивізм
¡ Постімпресіонізм
Перші спроби футуристичної поезії українською мовою зробив Василіск Гнєдов. Але вже 1913 лідер українського футуризму Михайль Семенко видав збірку поезій «Prèlude», a 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм
Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографії Олександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки.
Богомазов звертається до кубофутуризму у 1913 році: «Київ у своїм пластичнім об'ємі сповнений прекрасного, розмаїтого, глибокого динамізму. Тут вулиці впираються в небо, форми напружені, лінії енергійні, вони падають, розбиваються, співають і грають. Темп життя ще більше підкреслює цей динамізм, ніби дає йому законну підставу, широко розливається, поки не заспокоїться на тихому лівому березі Дніпра».
¡ Отже, нова течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку.
