Порожнина рота починається ротовою щілиною, що обмежена верхньою й нижньою губами

Губи й щоки зовні вкриті шкірою, у товщі містять м'яза (круговий м'яз рота й щічний), а зсередини, як і вся порожнина рота, - слизовою оболонкою з багатошаровим плоским неороговіваючим епітелієм. Слизова оболонка, що вкриває альвеолярні відростки верхньої й нижньої щелеп, в області зубних альвіол (осередків) називається яснами.

Порожнина рота обмежена: зверху - твердим і м'яким піднебінням, попереду - зубами і яснами, знизу – язиком й м'язами, що утворюють дно порожнини рота, позаду - м'яким піднебінням, у товщі якого перебувають м'язи. В області задньої стінки розташований отвір - зів, через який порожнина рота сполучається із глоткою. Зів зверху обмежує язичок, знизу - корінь язика, а з боків - дужки: піднебінно-язична й піднебінно-глоткова, у поглибленні між якими з кожної сторони перебувають піднебінні мигдалини.

У товщі слизової оболонки порожнини рота є велика кількість дрібних слинних залоз, які за місцем розташування називаються піднебінними, язичними, щічними, губними. Крім того, є ще три пари великих слинних залоз привушна, піднижньощелепна й під'язична.

Привушна залоза. Сама велика зі слинних залоз. Вона розташована попереду й знизу зовнішнього слухового проходу й частково заходить за границі нижньої щелепи. Вона складається із часточок, виробляє слину, що містить білкові речовини й ферменти. Протока залози проходить паралельно скуловій дузі по жувальному м'язу, відкривається напередодні рота на рівні верхнього другого великого кутнього зуба.

Піднижньощелепна залоза розташована під нижньою щелепою, вивідна протока її відкривається під язиком.

Під'язична залоза лежить під слизовою оболонкою дна порожнини рота, основна її протока відкривається разом із протокою під нижньощелепною залозою, а дрібні протоки з окремих часточок відкриваються самостійно в порожнину рота.

Зуби. У зубних альвеолах верхньої й нижньої щелеп розташовані зуби. Вони роблять механічну обробку їжі. Зуби розподілені не тільки нарівно між щелепами, але й однаково праворуч і ліворуч. Позначення зубів іде від серединної лінії. Таким чином, на кожній половині щелепи у дорослої людини розташовані 2 різці, 1 ікло, 2 малих і 3 великих кутні зуби (2+ 1 +2 + 3). Усього їх 32. Це постійні зуби, які починають прорізуватися з б-7 років, заміняючи молочні зуби, що випадають. Молочних зубів 20. На кожній стороні щелепи вони розподілені так: 2+1+0+2, тобто в дітей немає 2 малих кутніх зубів і 1 великого кутнього зуба, що прорізується після 18 років, цей факт став приводом назви - зуба мудрості.

Щоб зуби могли брати участь у механічній обробці їжі (відкушування, подрібнення, перетирання), вони повинні мати певну форму й будову. При порівнянні зубів легко визначити як їхні загальні риси, так і риси розходження. Кожний зуб має три частини: коронку, шийку, корінь. Коронки зубів неоднакові за формою, що пов'язане із функцією, що виконує зуб. Відмітні морфофункціональні ознаки є й у коренів зубів.

Розглядаючи структуру зуба з урахуванням його функції, слід відмітити, що сама щільна речовина зуба перебуває на поверхні коронки, утворюючи емаль. Корінь і шийка зуба зовні вкриті особливою речовиною - цементом. Цемент кореня зуба за допомогою переодонта (окістя) міцно зв'язується із зубними альвеолами. Під емаллю й цементом розташований дентин - речовина, подібне по будові з кісткою. Усередині зуба є порожнина, заповнена м'якоттю (пульпою), у якій перебувають судини, нерви зуба, що входять туди через отвір на верхівці кореня.

Язик – це м'язовий орган, що бере участь у переміщенні харчової грудки у ротовій порожнині при його механічній обробці й ковтанні, в утворенні звуків, у сприйнятті смаку й загальної чутливості. Язик має верхівку, тіло й корінь. Зверху на ньому виділяють спинку язика, а знизу - нижню поверхню. Корінь язика з'єднаний з нижньою стінкою ротової порожнини, тіло ж язика й верхівка вільні, що обумовлює його рухливість і мінливість форми. У м'язів язика складна будова. Одні з них становлять товщу язика й мають поздовжній, поперечний і вертикальний напрямок волокон. Вони змінюють форму язика. Інші перебувають поза язиком й зв'язують його з кістками - нижньою щелепою, під'язичною та скроневою кістками. Вони забезпечують рухи язика нагору, униз, уперед, назад і в сторони. Всі ці м'язи побудовані з поперечно-смугастої м'язової тканини. Зовні язик вкритий слизуватою оболонкою. На нижній поверхні вона аналогічна тієї, котра покриває ротову порожнину, на спинці язика вона має іншу будову: на ній утворюються вирости, сосочки - нитковидні, конусоподібні, листоподібні, грибоподібні й желобовидні. Останні два види сосочків язика беруть участь у сприйнятті смаку.

Назад від желобовидних сосочків у слизуватій оболонці розташовано скупчення лімфоїдної тканини - язична мигдалина. Разом з піднебінними мигдалинами вона перебуває на границі ротової порожнини й ковтки, виконуючи захисну функцію.

Ковтка

Глотка розташована на рівні верхніх шести шийних хребців попереду від них. Угорі ковтка має звід, що прикріплений до клиноподібної й потиличної кісток черепа. Оскільки глотка розташована на рівні носа, рота й гортані, сполучаючись із ними, то в ній виділяють три частини: носову, ротову й гортанну. Верхня, носова, частина глотки попереду сполучається з носовою порожниною за допомогою двох хоан, а через бічні отвори - глоточні отвори слухових труб - з барабанною перетинкою середнього вуха. У середню, ротову, частину глотки відкривається зів. З нижньої, гортанної, частини глотки один отвір веде у гортань, а інший у стравохід. Таким чином, у ковтку входять сім отворів, через які проходять повітря, харчова грудка, рідина, проковтнута слина.

Внутрішня поверхня глотки вкрита слизовою оболонкою, за якою розташовані фіброзний шар, м'язи глотки, а потім сполучна тканина - адвентиція. У слизуватій оболонці носової частини ковтки є скупчення лімфоїдної тканини - мигдалини: в області зводу - глоткова мигдалина, а на бічних стінках біля глоткових отворів слухових труб, - трубні мигдалини. Глоткова, трубні, піднебінні і язичні мигдалини утворюють лімфоїдне кільце, що виконує захисну функцію.

М'яза глотки складаються із поперечносмугастої м'язової тканини.Розрізняють м‘зи – стискачи ковтки (верхній, середній і нижній), які переважно закладені в стінці ротової й гортанної її частин, і піднімачи ковтки, що йдуть до неї від скроневої кістки, м'якого піднебіння й язика. Послідовне скорочення цих м'язів у сполученні зі скороченням м'язів язика, м'якого піднебіння обумовлює акт ковтання. При ковтанні ротовий отвір замикається, м'яке піднебіння, піднімається нагору, закриває хоани, перешкоджаючи влученню їжі в ніс. М‘язи-стискачи ковтки, скорочуючись, сприяють просуванню харчової грудки зверху вниз. Цьому допомагають і м‘язи – піднімачи ковтки. Корінь язика відсуваючись назад і вниз, натискає на надгортанник і закриває вхід у гортань. Відкритим для їжі залишається хід на ділянці: зів - ковтка – стравохід.

Стравохід

Стравохід є продовженням глотки. Починаючись на рівні 6-го шийного хребця, він доходить до рівня 11-го грудного хребця, де переходить у шлунок. Відповідно розташуванню в стравоході виділяють три частини: шийну, грудну й черевну.

Стінка стравоходу складаються зі слизуватої, м'язової й сполучнотканинної оболонок. Слизувата оболонка має гарно виражені поздовжні складки, що розправляються при проходженні харчової грудки. У м'язовій оболонці, ближче до підслизуватої лежать кругові м'язові пучки, поверх яких тягнуться поздовжні. У верхній третині стравоходу його м'яза складаються із поперечносмугастої тканини, що забезпечує довільне проходження їжі. На значному протязі (нижні ^2/3) м'язові пучки стравоходу утворені гладкою м'язовою тканиною. Незважаючи на те що м'язові шари складаються з різного виду м'язових тканин, діяльність їх скоординована так, що хвиля скорочення переміщається від шийної частини стравоходу до черевної, що й допомагає пересуванню харчової грудки. Пухка волокниста сполучнотканинна оболонка, що покриває стравохід зовні, зв'язує його із сусідніми органами.

Шлунок

Шлунок є найбільш широким місцем травного пакту. Форма й розміри шлунка непостійні. У шлунку розрізняють кардиальну частину – ділянку шлунку яка розташована біля входу стравоходу в шлунок, пилоричну (привратникову), що перебуває у місці переходу шлунка в тонку кишку, дно шлунка має опуклу форму, що лежить ліворуч від входу стравоходу, і, нарешті, тіло шлунка - середню, більшу частину органа. Увігнутий край шлунка називається малою, а опуклий - великою кривизною. Між ними попереду виділяють передню стінку, а позаду - задню стінку шлунка. Розташовано шлунок у надчревній області асиметрично: більша частина його лежить уліво від передньої серединної лінії тіла, дно шлунка в лівому підребер’ї стикається з діафрагмою, а привратникова частина заходить у праве підребер'я. Вхід у шлунок проектується ліворуч від хребетного стовпа на рівні 11-го грудного хребця, а вихід - праворуч, на рівні 12-го грудного або 1-го поперекового хребця.

Стінка шлунка має слизову оболонку (з підслизовою основою), м'язову й серозну (з підсерозною основою). На слизовій оболонці з боку порожнини шлунка утворюються численні складки, що забезпечують розширення шлунка при прийомі їжі. Клітини одношарового циліндричного епітелію виділяють слиз, що воложить внутрішню поверхню шлунка. У товщі слизової оболонки перебувають залози, які виділяють специфічний секрет, що входить до складу шлункового соку. Залози мають клітини двох видів: головні й пристінчасті. Головні клітки синтезують і виділяють ферменти, зокрема пепсин, а пристінчасті - соляну кислоту, що, будучи каталізатором, створює середовище для дії пепсину. Слизова оболонка шлунка не тільки виділяє шлунковий сік, через її епітелій відбувається усмоктування деяких речовин у кровоносні й лімфатичні капіляри.

М'язова оболонка шлунка складається із гладкої м‘язової тканини. У ній розрізняють три шари, з різним напрямком м'язових пучків: зовнішній шар - поздовжній, середній - циркулярний, внутрішній - косий. На границі шлунка із дванадцятипалою кишкою скупчення м'язових пучків циркулярного шару утворює м'яз - сфінктер (сжимач) воріт.

Серозна оболонка вкриває шлунок з усіх боків і, переходячи на сусідні органи, утворює сальники (великий, звисаючий з великої кривизни, і малий, що йде від малої кривизни ^до печінки) і шлунково-селезінкове зв'язування. Мінливість форми ^й положення шлунка особливо помітна при виконанні фізичних вправ. Коли людина куштує, шлунок звичайно розташований косо або вертикально. Горизонтальне положення його характерно для таких вправ, як стійка на кистях, міст та ін... Найбільше зміщення шлунка відбувається при стійці на кистях. Встановлено, що самою рухливою частиною шлунка є ділянка його тіла на великій кривизні. При створенні в результаті певного фізичного навантаження підвищеного внутрішньочеревного тиску, на рентгенограмах відзначається зменшення тіні шлунка, а також зміна його положення й форми. Шлунок змінює свою форму й положення не тільки через переміщення нижніх (головним чином) ділянок його тіла вперед і нагору, але й через скорочення його м'язової оболонки. Після вправ стінки шлунка звичайно розправляються й він повертається у вихідний стан.

Тонка кишка

У тонкій кишці відбувається подальше переварювання їжі, причому в новому середовищі й під впливом нових ферментів, а саме головне - усмоктування великої частини живильних речовин, що обумовлено певною будовою тонкої кишки. Будучи продовженням шлунка, тонка кишка у правій підвздошній частині переходить у товсту кишку. Довжина тонкої кишки 5-6 м. По своєму ходу вона утворює численні вигини – петлі які займають пупочну частину. Першу ділянку тонкої кишки називають дванадцятипалою кишкою, що наступну частину, складає, - худа кишка, а інша частина - підвздошною кишкою. Дванадцятипала кишка за формою нагадує букву С. У ній розрізняють три частини: верхню, спадну й нижню (з горизонтальною і висхідною ділянками). З увігнутої сторони до дванадцятипалої кишки прилягає голівка підшлункової залози.

Стінка тонкої кишки має ті ж оболонки, що й шлунок, а саме: слизову (з підслизовою основою), м'язову й серозну (з підсерозною основою). При розслабленій стінці діаметр каналу тонкої кишки становить 3-4 див. У просвіт кишки выступають складки слизової оболонки, які називають круговими. Одношаровий циліндричний епітелій, що вкриває слизову оболонку, утворює численні вирости - ворсинки, які нагадують п'явки, що присмокталися до стінки. У кожній ворсинці під одношаровим епітелієм перебувають капіляри - кровоносні й один лімфатичний. На 1 див² слизової оболонки розташовується близько 2500 ворсинок. Епітеліальні клітини ворсинок на вільній поверхні мають більш дрібні вирости - мікроворсинки. Таким чином, завдяки складкам, ворсинкам і мікроворсинкам значно збільшується внутрішня поверхня тонкої кишки (до 500 м²), що й створює сприятливі умови для усмоктування живильних речовин. У товщі слизової оболонки багато залоз. У дванадцятипалій кишці залози є й у підслизовій оболонці. Протоки як дрібних - кишкових залоз, так і великих - печінки й підшлункової залози - відкриваються в порожнину тонкої кишки. Там, де на спадній частині дванадцятипалої кишки перебуває спільне устя протоків, по яких стікають жовч і підшлунковий сік, слизова оболонка має поздовжню складку із сосочком.

У слизовій оболонці тонкої кишки, як і в шлунку, зустрічаються лімфоїдні утворення, що виконують захисну функцію, - одиночні лімфатичні фолікули, а в підвздошній кишці ще скупчення окремих фолікулів, що мають назву групових лімфатичних фолікулів.

М'язова оболонка має два шари: внутрішній із круговим розташуванням пучків і зовнішній з поздовжнім розташуванням пучків. Перистальтичні рухи цієї оболонки перемішують і просувають уміст кишки(як у шлунку).

Серозна оболонка вкриває дванадцятипалу кишку тільки попереду, а тонку й підвздошну - з усіх боків, забезпечуючи їх більшу рухливість. З підвздошної кишки серозна оболонка переходить на задню стінку черевної порожнини.

Печінка. Печінка - одна із самих великих залоз організму людини. Вона розташована під діафрагмою у правому підребер'ї, однак частина її перебуває в надчревній області й навіть заходить у ліве підребер'я. У печінці розрізняють дві поверхні: верхню опуклу - діафрагмальную й нижню - вісцеральну. На діафрагмальній поверхні печінки виділяють дві частки: праву і ліву, орієнтиром між якими є серповидна зв'язка, що йде з діафрагми на печінку. На нижній поверхні печінки є дві поздовжні борозни - права й ліва і одна поперечна борозна. У правій поздовжній борозні попереду розташований жовчний міхур, а позаду - нижня порожня вена, у лівій поздовжній борозні - кругле зв'язування печінки. Поперечна борозна називається воротами печінки. У воротах печінки розташовуються: загальний печіночний простір, воротна вена, власна печінкова артерія, нерви й лімфатичні судини.

Печінка зовні (за винятком місця її зіткнення з діафрагмою) вкрита очеревиною, під якою перебуває фіброзна оболонка. Пучки волокон фіброзної оболонки разом із судинами й нервами проникають у речовину печінки, розділяючи її на багаточисельні часточки діаметром 1,0-1,5 мм. Таких часточок у печінці біля 500 тис. Часточка печінки і є її структурно-функціональною одиницею. Печінкові клітини, які знаходяться у часточках, синтезують жовч, яка надходить у жовчні капіляри, розташовані між клітинами. Жовчні капіляри, зливаючись, утворюють правий і лівий (відповідно до основним часткам печінки) печінкові протоки, а потім загальну печінкову протоку. Печінка постійно синтезує жовч, за добу приблизно 0,5-1,5 літра.

Печінка має не тільки рясне, але й специфічне кровопостачання. У печінку кров притікає із двох судин – воротної вени, що збирає венозну кров від непарних органів черевної порожнини, і печінкової артерії, із кров'ю якої надходять харчові речовини, гормони, кисень. Відтікає кров через печінкові вени в нижню порожню вену. Складність будови й особливість кровообігу печінки пов'язані із різноманіттям функції, які вона виконує. Крім жовчі, необхідної для емульгування жирів, у печінці синтезується й відкладається глікоген, синтезуються сечовина, фібриноген, вітаміни й інші речовини, знезаражуються отрутні продукти, зірчасті клітини, капіляри печінки мають властивість фагоцитозу і виконують захисну функцію.

Підшлункова залоза.

Ця залоза розташована за шлунком, на задній стінці черевної порожнини, майже горизонтально, приблизно на рівні 1-го поперекового хребця. Залоза має подовжену форму, правий кінець її називається голівкою, лівий - хвостом, а між ними перебуває тіло. Із численних її часточок выділяється секрет - підшлунковий сік, що містить ферменти. По малим протокам він відтікає в більшу протоку яка проходить уздовж всієї залози, і потрапляє у дванадцятипалу кишку, впливаючи на хімічні процеси травлення.

Внутрішньо секреторна частина залози перебуває в її товщі (у хвостовій частині) у вигляді невеликих острівців, яких налічується від 200 тис. до 1,8 млн. Клітини острівців мають різні форму й будову. До моменту народження дитини острівці є цілком сформованими. Кількість їх після народження зростає, у дорослих вона залишається більш-менш постійною.

Порушення внутрішньосекреторної функції підшлункової залози, зміна кількості інсуліну, що утворюється, - основного гормона залози - приводить до захворювання організму. Інсулін регулює вуглеводний обмін, вміст цукру у крові, синтез глікогена в печінці й м'язах, окислювання глюкози в тканинах. При недостатньому надходженні інсуліну в кров може виникнути цукровий діабет.

Концентрація цукру в крові підвищується до 200-400 мг% (при нормі 100-120 мг%), зменшується кількість глікогену в печінці й м'язах.

Глюкоза крові не може бути повністю використана в процесі обміну речовин, і для забезпечення сталості складу крові надлишок її виділяється із сечею (у ній може бути більше 5% цукру). У нормальних умовах цукор у сечі відсутній. При гіперфункції залози - збільшеній кількості гормону - вміст цукру в крові зменшується й може наступити гипоглікемічна кома, що проявляється в судорогах, втраті свідомості (шоковий стан).

Останнім часом з‘ясовано що підшлункова залоза виділяє й інші гормони, які сприяють утилізації жирів і підвищують тонус парасимпатичної вегетативної нервової системи, яка збуджує дихальний центр.

Товста кишка