Захист цивільних прав. Позовна давність

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

• визнання права;

• визнання правочину недійсним;

• припинення дії, яка порушує право;

• відновлення становища, яке існувало до порушення;

• примусове виконання обов'язку в натурі;

• зміна правовідношення;

• припинення правовідношення;

• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

• відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

• визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльність орга­ну державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службо­вих осіб.

Законодавством визначені й випадки захисту цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, нотаріусом а також самозахист цив­ільних прав (застосування особою засобів протидії, які не забо­ронені законом та не суперечать моральним засадам суспіль­ства). Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

 

Цивільним кодексом України передбачена можливість відшко­дування особі моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає:

• у фізичному болі та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

• у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

• у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

• у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Строком у цивільному праві визнається певний період у часі, з закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, дня­ми або годинами.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'яза­на дія чи подія, яка має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

Звернутися до сулу з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу особа може протягом строку позовної дав­ності.

Позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

 

Розрізняють загальну (три роки) та спеціальну (скорочену або більш тривалу, порівняно із загальною) позовну давність.

Так, скорочена (1 рік)позовна давність застосовується, зокрема, до вимог:

• про стягнення неустойки (штрафу, пені);

• про спростування недостовірної інформації, поданої у за­собах масової інформації;

• про переведення на співвласника прав та обов'язків по­купця у разі порушення переважного

права купівлі частки за правом спільної часткової власності;

• у зв'язку з недоліками проданого товару;

• про розірвання договору дарування;

• у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;

• про оскарження дій виконавця заповіту.

 

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насиль­ства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Закон дозволяє випадки збільшення позовної давності, вста­новленої законом, за домовленістю сторін (за письмовим дого­вором).

 

Перебіг позовної давності зупиняється:

• якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

• у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

• у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-право­вого акта, який регулює відповідні відносини;

• якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних сил України або в інших, створених відповідно до закону військо­вих формуваннях, що переведені у воєнний стан.

 

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'яз­ку та у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

 

 

Згідно з цивільним законодавством позовна давність не по­ширюється:

• на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, установлених

законом;

• на вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або

смертю;

• на вимогу власника або іншої особи про визнання неза­конним правового акта органу державної

влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самовряду­вання, яким

порушено його право власності або інше речове право;

• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до стра­ховика про здійснення страхової виплати

(страхового відшкоду­вання).

 

6. Поняття і форми власності в Україні.

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю во­лею, незалежно від волі інших осіб. Власникові на­лежать права володіння, користування та розпоряд­жання своїм майном.

Суб'єктами права власності є Український народ, фізичні та юридичні особи, інші учасники цивіль­них відносин, які є рівними перед законом.

 

 

 

 

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм май­ном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Закон забороняє власнику використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам сус­пільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Право власності визнається в Україні непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обме­жений у його здійсненні. Отже, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випад­ках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Юридична особа публічного права набуває права власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Спеціальними нормами ЦК України врегульовані питання набуття права власності на знахідку, бездоглядну свійську тва­рину, скарб, безхазяйну річ, новостворене майно, перероблену річ, а також порядок привласнення загальнодоступних дарів при­роди тощо. Окрему увагу у законодавстві приділено праву влас­ності на житло, земельну ділянку, а також речовим правам на чуже майно, чужу земельну ділянку.

 

 

Підставами припинення права власності ЦК визначає такі ви­падки:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною не­обхідністю;

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою сус­пільної необхідності земельної

ділянки, на якій воно розміщене;

8) звернення щодо стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиції;

10) конфіскації;

11) ліквідації юридичної особи чи смерті власника та ін.

 

 

 

Законодавством визначено поняття спільної власності - на­лежність майна, що є у власності двох або більше осіб (співвлас­ників). Таке майно вважається спільним. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо дого­вором або законом не встановлена сумісна власність на майно.

Спільна часткова власність — це власність двох чи більшеосіб із визначенням частки кожної з них у праві власності.

Спільна сумісна власність — це спільнавласність двох або більше осіб без визначення частки кожної з них у праві власності.

Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Так, майно, набуте подруж­жям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю.