double arrow

До статті 11  «Прикінцеві і перехідні положення» законопроекту.

1. Пунктом 2 статті 11 проекту передбачено, що «цим Законом Верховна Рада України відповідно до пункту 9 частини першої статті 85 Конституції України схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань, що приймається відповідно до пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, для стримування і відсічі російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областях і забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».

На нашу думку, це положення не відповідає вказаним у цій частині конституційним приписам, які визначають повноваження Верховної Ради України та Президента України, оскільки:

1) у пункті 9 частини першої статті 85 та пункті 19 частини першої статті 106 Конституції України йдеться про збройну агресію проти України, а не «збройну агресію в Донецькій та Луганській областях»;

2) за змістом вищезазначених конституційних приписів Верховна Рада України має схвалити внесене до парламенту Президентом України рішення про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України. Реалізація Президентом України цього повноваження фактично є первинним управлінським рішенням у сфері оборони, тому внесення Президентом України у такому випадку законодавчої ініціативи не може вважатися поданням в контексті пункту 9 частини першої статті 85 та пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України.

Крім того, зазначене положення суперечить положенням Закону України «Про оборону України», статтею 4 якого передбачений механізм(порядок) відсічі збройної агресії проти України. Так, у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни (частина перша цієї статті Закону). Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії (частина друга цієї статті Закону).

    Отже, пункт 2 статті 11 законопроекту, на нашу думку, надасть право Президенту України одноосібно (всупереч пункту 33 статті 85 Конституції України без подальшого парламентського контролю) вирішувати питання щодо застосування Збройних Сил України та інших військових формувань для стримування і відсічі російської збройної агресії в Донецькій та Луганській областях і забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

    Відтак, зазначені положення законопроекту мають бути доопрацьовані з урахуванням відповідних конституційних приписів та Закону України «Про оборону України», в тому числі і в частині уточнення назви та предмету правового регулювання законопроекту.

 

2. Пункт 4 статті 11 проекту пропонується визнати таким, що втратив чинність Закон України «Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України».

Питання, що врегульовані Законом України « Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України», не належать до предмету цього законопроекту, оскільки, виходячи із його назви та змісту в ньому йдеться лише про тимчасово окуповані території в Донецькій та Луганській областях.

Крім того, відповідно до статті 2 вказаного Закону, який пропонується визнати таким, що втратив чинність, вільна економічна зона «Крим» запроваджується на десять повних календарних років, починаючи з дня набрання чинності цим Законом (з 27 вересня 2014 року). Згідно зі статтею 2 вказаного Закону строк дії вільної економічної зони "Крим" може бути продовжено або скорочено законом України. Тому визнання його таким, що втратив чинність, не відповідає статті 8 Конституції України в частині юридичної невизначеності і непередбачуваності закону.

У зв’язку з цим пропонуємо виключити пункт 4 статті 11 проекту, або ж, у разі уточнення назви та предмету правового регулювання цього законопроекту, передбачити у цьому пункті скорочення строку дії вільної економічної зони «Крим».

3. Пунктом 6 статті 11 проекту передбачається встановити, «що окремі особливості діяльності переміщених з тимчасово окупованої території вищих навчальних закладів та наукових установ регулюються статтями 2 та 5¹ Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції». Це положення потребує термінологічного приведення у відповідність до норм зазначеного Закону в частині використання назв відповідних закладів і установ як «тимчасово переміщених вищих навчальних закладів» і «тимчасово переміщених наукових установ».

 

4. Пунктом 8 статті 11 проекту передбачено, що до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України будь-яких рішень щодо застосування норм цього Закону діють акти Кабінету Міністрів України, а також повноваження та обмеження введені в дію рішеннями Президента України. Проте, таке положення суперечить частині другій статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, у ньому не враховано вимогу юридичної визначеності закону як складової принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України), оскільки з тексту цього положення не зрозуміло, що таке «діють повноваження та обмеження».

 

ІІ. Стосовно запропонованих змін до інших законів України (пункт 5 статті 11 «Прикінцеві та перехідні положення» проекту) вважаємо за необхідне зазначити таке.

1. Змінами до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (підпункт 1 пункту 5 статті 11 проекту), зокрема, абзац другий пункту 19 частини першої статті 6 Закону викладено в новій редакції, в якому Кабінету Міністрів України надано право визначати порядок позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, зазначених в абзаці першому цього пункту.

Проте зазначений Закон не визначає підстав позбавлення осіб статусу учасника бойових дій. Відтак, встановлення порядку застосування такого «покарання» не може визначатись підзаконним актом, оскільки не відповідає вимогам частини другої статті 19 Конституції України та суперечить припису частини другої статті 61 Конституції України щодо індивідуального характеру юридичної відповідальності особи.

У зв’язку з цим останнє речення запропонованого абзацу другого пункту 19 частини першої статті 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» слід виключити.

2. Змінами до розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про Збройні Сили України» (підпункт 3 пункту 5 статті 11 проекту)   пропонується доповнити його новим пунктом 11, згідно з яким органи військового управління, з’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України можуть залучатися «в мирний час» до здійснення заходів, передбачених Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях»; залучені до здійснення таких заходів з’єднання, військові частини і підрозділи Збройних Сил України мають право застосовувати і використовувати зброю та бойову техніку. Тобто таким положенням фактично надається право «в мирний час» застосовувати і використовувати зброю і бойову техніку з’єднанням, військовим частинам і підрозділам Збройних Сил України, що можуть бути залучені до здійсненні вказаних заходів.

Однак, така норма не узгоджується зі статтями 17, 85, 106 Конституції України та положеннями Закону України «Про оборону України», а також не враховує положень Закону України «Про Збройні Сили України», до прикінцевих положень якого вносяться згадані зміни.

Зокрема, Закон України «Про Збройні Сили України» вже містить статтю 11 «Право на застосування зброї та бойової техніки в мирний час», яка передбачає виключний перелік випадків, коли з’єднання, військові частини і підрозділи, у тому числі чергові сили, збройних Сил України мають право застосувати і використовувати зброю та бойову техніку в мирний час. І тому спроба доповнення Прикінцевих положень ще одним виключенням під певну ситуацію не є виправданою та такою, що відповідає вимогам статті 8 Конституції України в частині юридичної невизначеності і непередбачуваності закону, та не враховує правил законодавчої техніки.

У зв’язку з зазначеним підпункт 3 пункту 5 статті 11 проекту пропонуємо виключити.

 

3. Щодо змін до Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» (підпункт 4 пункту 5 статті 11 проекту).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» військово-цивільні адміністрації - це тимчасові державні органи у селах, селищах, містах, районах та областях, що діють у складі Антитерористичного центру при Службі безпеки України і призначені для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення безпеки і нормалізації життєдіяльності населення, правопорядку, участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам, недопущення гуманітарної катастрофи в районі проведення антитерористичної операції.

Однак, згідно з запропонованими змінами до Закону України "Про військово-цивільні адміністрації" військово-цивільні адміністрації можуть бути підпорядковані як Антитерористичному центру при Службі безпеки України, так і Об’єднаному оперативному штабу Збройних Сил України - у разі їх утворення для виконання повноважень відповідних органів у районі здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

Так, зокрема, це стосується: укладання трудових договорів з працівниками військово-цивільних адміністрацій (зміни до частини четвертої статті 3 цього Закону); подання на затвердження Президенту України переліку посад у військово-цивільних адміністраціях населених пунктів, на які призначаються особи з числа військовослужбовців військових формувань, утворених відповідно до законів України, осіб рядового і начальницького складу правоохоронних органів, а також перелік посад, що можуть бути заміщені військовослужбовцями військових формувань (зміни до частини шостої статті 3 цього Закону); затвердження структури і штатного розпису військово-цивільних адміністрацій населених пунктів (зміни до частини восьмої статті 3 цього Закону); здійснення загального керівництва діяльністю військово-цивільних адміністрацій населених пунктів, районних військово-цивільних адміністрацій (зміни до частини дев’ятої статті 3 цього Закону); призначення заступників керівників військово-цивільних адміністрацій населених пунктів та керівників підрозділів таких адміністрацій (зміни до частини тринадцятої статті 3 цього Закону); погодження прав військово-цивільних адміністрацій на відповідній території, передбачених статтею 5 Закону України "Про військово-цивільні адміністрації" з Антитерористичним центром при Службі безпеки України або з Командувачем об’єднаних сил (зміни до частини першої статті 5 цього Закону); погодження щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівника відповідної військово-цивільної адміністрації (зміни до частини другої статті 6 цього Закону). Фактично йдеться про подвійне підпорядкування військово-цивільної адміністрації Антитерористичному центру при Службі безпеки України та Командувачу об’єднаних сил, в тому числі і з кадрових питань, що призведе до дублювання повноважень та компетеційних конфліктів при реалізації цього закону. При цьому законопроект не містить положень щодо способу здійснення військово-цивільними адміністраціями зазначених повноважень.

Відтак, зазначені приписи не узгоджуються з положеннями частини другої статті 19 Конституції України, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також не відповідають вимогам однозначності та правової визначеності як складовим принципу верховенства права (стаття 8 Конституції України).

Таким чином, зазначені положення законопроекту мають бути відповідним чином уточнені.

4. Щодо запропонованих змін до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (підпункт 5 пункту 5 статті 11 проекту).

1. Частинами першою, третьою та четвертою статті 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено підстави та випадки утворення військових адміністрацій. Так, на територіях, на яких введено воєнний стан, для забезпечення дії Конституції та законів України, забезпечення разом із військовим командуванням запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, оборони, цивільного захисту, громадського порядку та безпеки, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян можуть утворюватися тимчасові державні органи - військові адміністрації (частина перша статті 4). При цьому:

1) військові адміністрації населених пунктів утворюються в одному чи декількох населених пунктах (селах, селищах, містах), в яких сільські, селищні, міські ради та/або їхні виконавчі органи не здійснюють покладені на них Конституцією та законами України повноваження, у тому числі внаслідок фактичного саморозпуску або самоусунення від виконання своїх повноважень, або їх фактичного невиконання (частина третя статті 4);

2) у районі, області військові адміністрації утворюються:

у разі нескликання сесії відповідно районної, обласної ради у встановлені Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" строки;

або для здійснення керівництва у сфері забезпечення оборони, громадського порядку і безпеки (частина четверта статті 4).

Таким чином, закон чітко визначив підстави для утворення таких органів. Натомість законопроектом запропоновано доповнити чинний закон ще одним випадком – у разі «припинення їх повноважень згідно із законом». При цьому зазначений випадок сформульований не як підстава, а як наслідок.

А згідно з підпунктом 1 нового пункту 4 статті 28 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (у редакції законопроекту) «у день набрання чинності актом Президента України про утворення військової адміністрації припиняються згідно із цим Законом повноваження:

обласної ради, її виконавчого апарату, посадових та службових осіб місцевого самоврядування, які працюють у цих органах, - у разі утворення відповідної обласної військової адміністрації;

районної ради, її виконавчого апарату, посадових та службових осіб місцевого самоврядування, які працюють у цих органах, - у разі утворення відповідної районної військової адміністрації;

сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад, їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, інших посадових та службових осіб місцевого самоврядування, які працюють у цих органах місцевого самоврядування, старост - у разі утворення військової адміністрації відповідного населеного пункту (населених пунктів)».

Оскільки згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» існує лише інститут дострокового припинення повноважень органу місцевого самоврядування (стаття 78), залишається нез’ясованим, що має на увазі законодавець під терміном «припинення повноважень згідно із законом». Таким чином, законопроектом закладено неоднозначність правових норм, що не відповідає статті 8 Конституції України в частині необхідності дотримання вимоги юридичної визначеності норми права.

Відтак, абзаци третій та четвертий підпункту 5 пункту 5 статті 11 проекту та пункт 2 нової частини четвертої статті 28 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (у редакції проекту)  слід виключити.

 

2. Статтю 4 Закону «Про правовий режим воєнного стану» (підпункт 5 пункту 5 статті 11 проекту) пропонується доповнити новою частиною дев’ятою, якою передбачено, що у зв’язку з утворенням військових адміністрацій населених пунктів повноваження військово-цивільних адміністрацій цих населених пунктів припиняються з дня початку здійснення відповідною військовою адміністрацією своїх повноважень; у разі утворення районних, обласних військових адміністрацій у день набрання чинності актом Президента України про їх утворення припиняються повноваження відповідних районних, обласних військово-цивільних адміністрацій.

Однак, зазначені положення стосуються правового статусу військово-цивільних адміністрацій, зокрема підстав та порядку припинення їх повноважень, а тому не є предметом регулювання Закону України «Про правовий режим воєнного стану». У зв’язку з цим відповідні положення мали би бути внесені до Закону України «Про військово-цивільні адміністрації», а не до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

 

3. Статтю 28 «Прикінцеві положення» Закону України «Про правовий режим воєнного стану» пропонується доповнити частиною четвертою, в якій зроблено спробу урегулювати окремі положення, присвячені порядку діяльності та повноважень окремих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, а також військового командування у разі введення воєнного стану в окремих місцевостях у зв’язку з збройною агресією Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.

При цьому є невиправданим з точки зору законодавчої логіки так зване «ситуативне регулювання» у базовому Законі (який регулює саме питання, пов’язані з правовим режимом воєнного стану, правовими засадами діяльності органів державної влади, військових адміністрацій тощо в умовах воєнного стану) шляхом доповнення його Прикінцевих положеннях окремою нормою про порядок дії окремих заходів у разі введення воєнного стану в окремих місцевостях у зв’язку з збройною агресією Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях. Це в подальшому може створити прецедент для незастосування цілісних механізмів, передбачених цим Законом, а прийняття через окремі прикінцеві чи перехідні положення тих норм, які будуть видаватися зручними і легкими у підготовці. Однак в подальшому за такого підходу законодавча база втратить системність та логічність, що матиме наслідком значні ускладнення при пошуку та застосуванні тих чи інших положень закону.

Пунктом 4 запропонованої частини четвертої статті 28 Закону передбачено, що у разі введення воєнного стану в окремих місцевостях у зв’язку з збройною агресією Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях спрямування, координацію та контроль за діяльністю обласних військових адміністрацій з питань забезпечення оборони, громадського порядку і безпеки, здійснення заходів правового режиму воєнного стану здійснює Об’єднаний оперативний штаб Збройних Сил України при загальному керівництві Генерального штабу Збройних Сил України, а з інших питань – Кабінет Міністрів України у межах своїх повноважень, а спрямування, координацію та контроль за діяльністю районних військових адміністрацій з питань забезпечення оборони, громадського порядку і безпеки, здійснення заходів правового режиму воєнного стану здійснюють обласні військові адміністрації, а з інших питань – Кабінет Міністрів України, обласні військові адміністрації у межах своїх повноважень.

Разом з тим, нині діюча редакція частини сьомої статті 4 цього Закону, яка регулює питання військових адміністрацій, передбачає, що спрямування, координацію та контроль за діяльністю обласних військових адміністрацій з зазначених вище питань та здійснення заходів правового режиму воєнного стану здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України, а щодо районних військових адміністрацій – здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України, обласні військові адміністрації (у разі їх утворення).

Відтак, на нашу думку, є незрозумілим, чому в одному і тому ж Законі пропонується неоднаковий підхід для врегулювання одних і тих же питань щодо здійснення заходів правового режиму воєнного стану?

Крім того, таке положення суперечить частині другій статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України», відповідно до якої у структурі Збройних Сил України Генеральний штаб України визначений як головний орган військового управління, а Об’єднаний оперативний штаб Збройних Сил України – як орган управління міжвидовими та міжвідомчими угрупованнями військ (сил). До того ж відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про оборону України», частини другої статті 7 Закону України «Про Збройні Сили України» саме Генеральний штаб Збройних Сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача.

Тому надавати повноваження цим законопроектом шляхом внесення змін не до базових законів, а до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», тим більш до його прикінцевих положень, є неприйнятним.

Пунктом 5 запропонованої частини четвертої статті 28 Закону передбачено повноваження Генерального штабу Збройний Сил України з посиланням на пункти 1, 3 і 4 статті 14 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», а також повноваження з організації підготовки та здійснення «загального» керівництва Збройними Силами України тощо.

Ці повноваження фактично дублюють положення статті 14 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», яка покладає на Генеральний штаб Збройних Сил України здійснення відповідних повноважень, передбачених у пунктах 1-4 цієї статті, в умовах воєнного стану, за винятком повноваження щодо керівництва Збройними силами України тощо.

Так, згідно з проектом Генеральний штаб буде здійснювати «загальне керівництво» (пункт 5 частини четвертої статті 28 у редакції законопроекту), а Командувач об’єднаних сил Збройних Сил України – «безпосереднє керівництво» силами і засобами Збройних Сил України тощо (пункт 6 частини четвертої статті 28 у редакції законопроекту). При цьому, проектом не вносяться зміни до статті 14 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Така спроба неоднакового підходу до вирішення питань, пов’язаних з введенням воєнного стану в окремих місцевостях України (в Донецькій та Луганській областях і в будь-якій іншій місцевості) не враховує юридичної логіки, оскільки наділяє Генеральний штаб неоднаковим обсягом повноважень щодо керівництва силами і засобами Збройних Сил України тощо залежно від регіону їх виконання. Тим самим законодавець створить колізію зазначених положень у разі введення в Україні воєнного стану.

 

Пунктом 6 запропонованої частини четвертої статті 28 Закону передбачено, що Командувач об’єднаних сил Збройних Сил України здійснює безпосереднє керівництво силами і засобами Збройних Сил України, інших військових формувань, які залучаються до здійснення безпосередньо в Донецькій та Луганській областях заходів із забезпечення національної безпеки і оборони та правового режиму воєнного стану через відповідні органи військового управління.

По-перше, слова «інших військових формувань», слід привести у відповідність до термінології Конституції, зокрема частини шостої статті 17, пункту 22 частини першої статті 85, пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, відповідно до яких на території України забороняється створення та функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

По-друге, запровадження цим законопроектом такої посади, як «Командувач об’єднаних сил», вирішення питання щодо керівництва силами і засобами Збройних Сил України тощо не є предметом регулювання Закону України «Про правовий режим воєнного стану». До того ж звертаємо увагу, що базові закони не передбачають такої посади серед керівництва Збройних Сил України, а також такого виду військ (сил) у структурі Збройних Сил України – як «об’єднані сили».

У зв’язку з викладеним пункт 4 статті 28 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (у редакції проекту) пропонуємо виключити.

 

5. Змінами до Закону України «Про прокуратуру» (підпункт 7 пункту 5 статті 11 проекту) пропонується розділ ХІІІ «Перехідні положення» доповнити пунктом 13 такого змісту:

«13. У період здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій і Луганській областях з метою захисту інтересів держави з питань зміцнення обороноздатності прокурори військових прокуратур у порядку, визначеному Генеральним прокурором, на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей мають право:

безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, входити у приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, військових частин, підприємств, установ та організацій державного сектору економіки без особливих перепусток, де такі запроваджено;

витребувати за письмовим запитом від суб’єктів владних повноважень інформацію, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів;

отримувати усні або письмові пояснення від посадових та службових осіб суб’єктів владних повноважень;

вимагати від керівників та колегіальних органів проведення аудитів (ревізій), перевірок діяльності підпорядкованих і підконтрольних суб’єктів владних повноважень, а також виділення з цією метою спеціалістів;

вимагати від суб’єктів владних повноважень усунення порушень законодавства».

    Зазначені пропозиції викликають такі зауваження.

Відповідно до статті 1311 Конституції України прокуратура в Україні здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Отже, запропоновані проектом положення не враховують конституційних функцій, покладених на прокуратуру.

До того ж запропоноване не узгоджується із частиною третьою статті 2 Закону України «Про прокуратуру», згідно з якою на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України.

Крім того, запропонованими цим проектом змінами передбачено, що прокурори військових прокуратур діють у порядку, визначеному Генеральним прокурором, та можуть користуватися перелічених у проекті правами.

Однак, на нашу думку, це не враховує вимог частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а також не в повній мірі відповідає повноваженням Генерального прокурора, визначеним пунктом 2 статті 9 Закону України «Про прокуратуру», відповідно до яких Генеральний прокурор організовує діяльність органів прокуратури, в тому числі визначає межі повноважень Генеральної прокуратури, регіональної та місцевих прокуратур, але лише в частині виконання конституційних функцій.

У зв’язку з викладеним підпункт 7 пункту 5 статті 11 проекту пропонуємо виключити.

6.   Частину першу статті 5 Закону України «Про судовий збір» (підпункт 8 пункту 5 статті 11 проекту) пропонується доповнити пунктом 21, відповідно до якого органи військової прокуратури – у справах щодо захисту інтересів держави з питань зміцнення обороноздатності звільняються від сплати судового збору.

Зазначене суперечить частині другій статті 129 Конституції України, згідно з якою однією з основних засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Також слід враховувати, що відповідно до статті 9 Закону України «Про судовий збір» кошти судового збору, який сплачується до спеціального фонду Державного бюджету України, спрямовуються на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади.

Крім того, слід враховувати, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Тобто, за проектом військові прокуратури звільняються від судового збору, представляючи в судах інтереси держави, зокрема замість Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, Державної прикордонної служби, Служби зовнішньої розвідки України, Служби безпеки України, Управління державної охорони України, Державної спеціальної служби транспорту Міністерства інфраструктури України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України та спеціальної міліції Міністерства внутрішніх справ України, департаменту економіки оборони та безпеки Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Державного космічного агентства України, Державного концерну "Укроборонпром", підприємств, що йому підпорядковані, Державної компанії з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення "Укрспецекспорт", Державного спеціалізованого підприємства "Укрспецторг", Державного агентства резерву України (з питань державного мобілізаційного резерву).

Отже, у такий спосіб проектом фактично звільняються від сплати судового збору всі наведені вище суб'єкти, замість яких інтереси держави в суді представлятиме військовий прокурор.

Більш того, словосполучення «у справах щодо захисту інтересів держави з питань зміцнення обороноздатності» по суті ніяк не виокремлює категорію відповідних справ, а навпаки створює можливість для широкого тлумачення і необмеженого застосування відповідної норми. Тому звільнення від сплати судового збору відповідних органів призведе до зменшення відповідних надходжень до спеціального фонду Державного бюджету України і, як наслідок, до зменшення обсягу фінансування судової влади, що не узгоджується з частиною другою статті 146 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою забезпечення функціонування судової влади передбачає окреме визначення у Державному бюджеті України видатків на утримання судів не нижче рівня, що забезпечує можливість повного і незалежного здійснення правосуддя відповідно до закону.

Відтак, підпункт 8 пункту 5 статті 11 проекту пропонуємо виключити.

7. Статтю 18 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (підпункт 9 пункту 5 статті 11 проекту) пропонується доповнити новою частиною, якою передбачено, що антитерористичну операцію може бути завершено у зв’язку із введенням воєнного чи надзвичайного стану або із початком здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, передбачених Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях».

Зазначене положення концептуально не вписується в статтю 18 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», яка містить випадки завершення антитерористичної операції, оскільки питання, пов’язані із здійсненням заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, це тимчасова норма, яка стосується певної ситуації, у певний час і на певній території, і вона не може міститися у нормах права постійної дії. Крім того, така норма дає Президенту України дискрецію у вирішенні питання щодо часу завершення антитерористичної операції.

У зв’язку з цим, зміни до статті 18 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» слід виключити із законопроекту.

 

8. Змінами до статті 7 Закону України «Про контррозвідувальну діяльність» (підпункт 10 пункту 5 статті 11 проекту) частина друга цієї статті доповнюється пунктом 31, згідно з яким органам, підрозділам та співробітникам Служби безпеки України надається право проводити оперативно-технічні пошукові заходи у системах та каналах телекомунікацій у межах визначених законодавством повноважень виключно з метою отримання упереджувальної інформації у разі загрози вчинення терористичного акту, при проведенні антитерористичної операції або при здійсненні заходів, спрямованих на відсіч і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.   

Однак таке положення не відповідає вимогам частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому слово «законодавством» слід замінити словом «законом».

Крім того, зазначені положення стосуються конкретної визначеної ситуації, а отже є нормами тимчасової дії, тому не можуть міститися в основному тексті закону. 

 

III. Крім того, законопроект потребує також суттєвого редакційного та техніко-юридичного доопрацювання. Так, зокрема, йдеться про:

1) структуру законопроекту, оскільки проект не містить назв статей та цифрової нумерації частин статей, що ускладнює навігацію по тексту;

2) відсутність визначення термінів, які використовуються в законопроекті («загальний ефективний контроль» у частині першій статті 1, «цивільне населення» та «стримування збройної агресії» у статтях 5, 6 та інших, «використання» військових формувань та правоохоронних органів у статті 8 проекту, «стратегічне керівництво» силами і засобами Збройних Сил України, інших військових формувань, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, а також «управління заходами із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях» у статті 9 проекту, «життєво важливі інтереси суспільства і держави під час відсічі збройній агресії» у статті 10 проекту тощо), або ж визначення їх у неналежному місці: зміст терміну «окупаційна адміністрація Російської Федерації» викладено у преамбулі законопроекту, яка не повинна містити норм права;

3) взаємної неузгодженості окремих положень проекту (наприклад, абзаци восьмий та дев’ятий преамбули, де тимчасова окупація частини території України одночасно стверджується та не визнається, тощо);

4) термін «міжнародно-визнаний кордон» України (преамбула, стаття 5, пункт 3 статті 11 проекту) не відповідає частині третій статті 2 та статті17 Конституції України. До того ж в умовах недемаркованості лінії державного кордону України з Росією такий термін, на нашу думку, уможливить спір з Російською Федерацією щодо визнання нею існуючого державного кордону України.

 

 

Перший заступник


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



Сейчас читают про: